іноді здається, як от зараз, після розмов з тобою,
що залишилось зовсім трохи до моменту, коли я,
щойно навчений жити - нормально жити,
у згоді з собою, у напрямку щастя, і мого, і твого
(бо вони у нас дуже схожі, якщо не ідентичні),
без жодних обмежень з боку несприятливого,
зашореного розуму,
піду єдино вірною дорогою.
ну бо ж вона справді єдина,
якщо вірна.

а на цій дорозі уже
проб'юсь до цього щастя через дебрі і дикий треш,
пропливу через будь-який debris між темних зогнилих веж,
і коли найгірші можливі розлади зазнаватимуть
нападів страху, тривоги, присмертного відчаю та істерики,
я плистиму завзято й радісно, і діставатимусь
найдовшого і, водночас, найсолодшого свого берега.

що ступивши на нього, можна і не обертатись.
бо це наче новий рівень, і поштовх вгору, вперед, до кращого
наданий мені уже тепер за дефолтом. бо все найгірше лишилось позаду.
все несвято, що завжди зі мною, більше не зі мною, а розчинилось
натомість у тій вічній ріці, що лишилась зайвою маленькою течією
за моєю спиною, і з'єднує там якісь сумнівні й незмінно крихкі А і В.

а на цій землі нашій новій починається будівництво.
і я саджаю своє дерево. і я кладу цеглини, намастивши їх істинами,
і притискаю їх одна до одної, як тільки спроможний, міцно.
маю ранок без смаку гіркої втоми, про вечір попередній
найкращий спомин.
і тебе, усміхнену, бо ж ми тут постійно створюємо, будуємо,
плануємо, проектуємо і втілюємо врешті-решт все те,
що словники наші подібні влучно охрестили домом.