Коту на Лікарській вулиці,
Посеред справжнього медичного кварталу,
Пофігу на ваші страждання, хвороби й турботи,
На відсутність часу у всіх і кожного,
На дядька з опуклим черевом,
Який щодня сидить на шматку бетону
біля автобусної зупинки"Новий світ"
І не рухається.
Ніби той Меч у Камені.
Коту пофігу на статусні перегони
Прилікарняних автомобілей та їхніх власників.
І на стару санітарочку,
Донька якої хвора на лімфому.

Коту це все не важливо - він полює на ящірку.
Зосереджено і безмовно - хижак у хащах.
Кожен рух його - справжній мистецький витвір.
Задивилася ящірка - й в лапах притьмом.

Ми з ним чимось всередині точно схожі:
Кіт і той, що спинився тут, перехожий.
Тільки я тут всередині, а він ззовні -
В цій невиспаній прилікарняній зоні.

Люблю саме цей шмат її території,
Дарований рослинам, деревам, стежкам.
Котам. Ящіркам.
Вільний натомість від будівель і людей.
Людей, які складаються з радості і страждання,
І майже ніколи - із свободи.
Майже.
Інакша справа кіт.
Свобода, оточена соковитим шаром інстинкту.
І кіт цей сьогодні обертає Землю.
А я зупиняюсь біля нього саме тому,
Що він на мить уповільнює її рух,
Прицілюючись собою в ящірку.