я поїхав до тебе ранком квітневої середи
і подолав, певно, не менше, ніж півшляху,
коли раптом двигун захрипів і, зробивши останній вдих,
не залишив мені інших варіантів, ніж на прогулянку.

на попутні не пощастило, і я дістався найближчого міста сам.
ледве ноги туди дотягнув і відразу заліз в готель.
у вестибюлі помітив старого в лахміттях, і він сказав,
що дарма я прийшов сюди,
бо це Місто не любить своїх гостей.

так-сяк ніч перебув, відвертаючись від думок,
і на ранок був дещо розбитий, та мав іти.
кожну з вулиць у цей день геть заклеїв ядучий смог -
так це Місто уперше постало моїм противником.

потім я по-пластунськи намацував шлях назад,
виглядав у імлі невиразні дороговкази,
бо дороги були вже не тими, дико плутались, мов лоза,
й мали безліч сліпих гілок,
ніби врізаних гострим пазуром.

пройшов день. за ним два. я людей зустрічав, радів,
позаяк це були по нещастю брати і сестри.
але швидко валився на землю від безнадії,
бо це клієнти були психлікарні, тюрми і церкви.

врешті трапилось так, що тебе зустрів в передмісті,
перше, що я відчув - дикий страх за близьку людину.
а ти, щойно підбіг, обернулась на пил і плісняву,
а я не мав тут нікого, хто б розбудив мене.

мене виховав батько, як військові усі, жорсткий,
і кожне слово його у нас вдома звучало, як імператив,
тому я зустрічав усі труднощі, стиснувши кулаки.
але тепер всередині у мене щораз усе більш тремтить.

бо пройшли місяці, а я виходу не знайшов.
я до хрипів кричу в мертві слухавки, потім - пишу листи.
більш на світі за все я хочу, щоб скінчилось це кляте шоу,
і той, хто весь час тримає мене за горло, щоб відпустив.

розумієш, мені здається, що
в мене вже замість голосу - тріск поміх
і заіржавіла арматура замість кісток.
я живим був і робив, що хотів, а ще більше - міг,
а тепер я хто?

може, вмер, може, втрапив у сумне кіно
і мої сходинки в небо прилипли до підошов,
та все ж кожного ранку (мабуть, ранку) я починаю знову
з пащі Міста цього вибиратися непрожованим.

я забув усі числа і збиваюсь з рахунку днів,
тільки залишки волі живі, і удара я ще тримаю.
через пустки всі, урвища й мертвий весняний сніг
я покину цю безвість, сіре Місто моїх Примар.