так дивно – переглядаючи ваші документи, вас, яких вже немає,
висвітлюю в голові сітку міста,
уявляю дещо, а то і зовсім спорожнілі тепер комірки
в брежнєвках, сталінках etc.
ось ця – в будиночку на квартал вище від мого,
а ця – на відстані п’яти хвилин від мого робочого місця,
навіть знаю, як виглядає будинок.
записую вас в останній реєстр, передаю паперу.
добре бачу, як тепле світло ваших кімнат
стає кольору моєї чорної гелевої ручки.

згадується дитинство: стоячи на балконі,
спостерігаєш за теплими жовтими
прямокутничками вікон (зір ще хороший)
в будинках свого двору,
бачиш, як хтось варить каву, спілкується,
хтось дивиться телевізор –
можливо, той самий «Кенан і Кел»,
що ввімкнений на кінескопному телеку в залі позаду тебе.
до слова - в небі літають ластівки, повітря смачне як ніколи.
бабуся готує вечерю. безнадійно далекі речі.

зараз же – бачу, як з кімнат,
клацаючи вимикачем, йдуть назавжди.
і починають тьмянішати шибки,
в’янути рослини на підвіконнях,
вкриватись пилом старі портрети.
бачу, як швидко прямі кути, звиклі
до тих, хто торкався їх десятиліттями,
призвичаюються до нових мешканців.
бачу це все в окулярах, через товсті скельця,
які іноді випадають з оправи.

і часто, запустивши руку в груди,
знаходжу там холодну і вологу істоту,
яка боїться втратити тих, хто поруч.

і часом подих перебивається відчуттям
втрати моменту, коли можна було
призупинити біг часу.