Тіло
осені крізь тремку поверхневість вічності
Просіває в кишені мені пересохлі свої леткі присмаки.
Я крокую мостом понад здертою з мапи річкою.
Мостом, спертим на схудлі рамена присмерку.

Тіло осені відпускає від себе молодість.
На очах неохоче старіє з подальшим задумом
Все ж пом´якшити перехід до імперії сну і холоду
Словом вогнищ хрустких і дитячих вечірніх забавок.

Я питаю в дерев, чи можливо не зашкарубнути.
Чи можливо льодів уникати, в води запитую.
А поряд коліям шиї тихо крутить завчасним груднем.
І дрижать мої колії, страхом льодів розхитані.

Ранки радять триматися якнайдалі, осторонь,
Вглибині від поверхонь, від випадків і навмисного.
І трухлявіють швидко разом з першим осіннім костуром.
Тож лишається тілу два. Два тривкі блискавичні приступи.

Всі три падають. Змій лягає у коло замкнене.
Стара тіло заховує під його шкірянисті покриви
І лишає східні землі нагріватися під уламками
Щойно зрощеного зимовими грудьми
спокою.

2016