* * *
лежимо із тобою в нічній почорнілій траві
яка уже починає пахнути сіном
водимо пальцями по сенсору неба осіннього
торкаючись зір
тримаємо їх
складаємо у химерні сузір’я
даємо їм лагідні імена
як нашим з тобою ненародженим дітям
у саду оглухлому від співу цикад і суму квітів
блукає запах вина
дибають духи померлих падалиць-яблук і груш
скиглять за пазуху просяться – хочуть тепла
повітря стоїть наче стовп кам’яний непорушно
але сад їх не чує – ніхто їх не чує крім нас
листя змарніле помалу вкриває зола
на наші з тобою повіки скрапує час
але зорі зриваються й падають наче окрушини
з Господнього столу
щоби не вернутись у небо
ніколи
ніколи

і те як вона ховає погляд у чашці із шоколадом гарячим
і те як знімає язиком із кутиків губ заблукалу краплину
поправляє волосся нервово
по скроні блукаючи
тремтячими пучками
здається тобі таким томливим і дивним

і ця швидкоплинність вечірня що помирає за вікнами
і свічка на столику що мружиться від її парфумів солодких
так буває лише у випадку коли тобі осяйно і світло
так буває лише тоді коли тобі вИсоко і висОко
до її бірюзових вен
до теплого срібла сережок
до вологої ямки із хрестиком біля шиї підніжжя
і так неймовірно чисто і так бентежно
а у небі янгольно
а у місті сніжно

ще осінь у нас
яка ж вона лагідна мамо
бо руки його таки доторкнулися листя
жінки в якої у грудях медові каштани
жінки в якої на серці брунатне намисто
калини морозної
що від дотику тане

у складках сукенки благенької губиться подих
губи стікають дощами додолу додолу
бо осінь
минає
вмирає
бо осінь відходить
а кава так швидко холоне
і небо холоне
він мамо такий наче вітер узимку – тривожний
він мамо такий наче степ – і пекучий і вільний
і знає та жінка на дотик
клітиночку кожну
долі його
і на смак - кожен шрамик на тілі

іще розімліла зі сну і з любові гаряча
на плечі засмаглі накинувши хустку туману
тихенько на кухню піде
кавоварка заплаче
ще осінь у нас...
яка ж вона лагідна мамо

сьогодні не робитиму нічого
лишень думатиму про тебе колишнього
спочатку уявлятиму
як ти прокидаєшся поряд із тією іншою
загалом вона хороша – готує обіди
смажить млинці із вишнями
а не цмулить холодну каву і цілу ніч пише вірші
хоча вона тебе не кохає
їй просто тепло з тобою спиться
та це так до слова дрібниця
бо зрештою яка різниця
де ти живеш з ким снідаєш
головне – існуєш
далі уявляю як ти стоїш під душем
як під прохолодними струменями напружуються м’язи мокрі -
тремтять наче крила метелика – як колись від дотиків мОїх
потім ти дивишся у вікно
заварюєш чай
гортаєш ФБ
уявлятиму так детально яскраво тебе
аж до запаху твого волосся
до родимок маком розсипаних
як ти одягаєш сорочку ідеш на роботу алеєю липовою
крокам у такт повторюєш моє ім’я колючо-округле -
один-два, один-два - наче отак знімаєш напругу
котра дере у горлі болить пульсує
ти як мантру ім’я моє промовляєш всує
і знаєш якщо відверто - мені цього вистачає цілком
що там у вас на вечерю?
гречка із молоком?

Люлі, татку, люлі,
Прилетіли гулі.
Сіли на воротях
Десь у Приворотті,
В Збаражі і Смілі
Гулі воркотіли.
Ніченьку не спали -
Татка колихали.
Люлі, татку, люлі,
Налетіли кулі,
А як ніч настала
Ти упав у трави
І розквітло сонце
На твоїй сорочці,
Та чомусь багряне
Як у день різдвяний.
Люлі, татку, люлі,
Не кують зозулі,
У твоєму домі
Не блукає промінь.
А в нашої мами
Крик в очах не тане.
В хаті у бабусі
Свічка на обрусі
І чорна хлібина
Як її хустина.
Люлі, татку, люлі,
Прилетіли гулі,
Сіли на калині -
Горе на Вкраїні.
Молитви притихли,
Повмирали квіти,
Хто ж без тебе буде
Землю боронити?
Люлі, татку, люлі…

Одного пізнього вечора він сказав -
Знаєш мала сьогодні ти лягай скраю
Ти ж у цю пору завжди кудись літаєш
Мариш про чарівні країни про аріїв і про вирій
Я ж розумію - ти ніколи не була моєю
Хоч у вічі дивлячись ти не моргнеш ні разу
Мовчки гамуєш усілякі там ревнощі чи образи
Втому мою з чола знімаєш трепетною рукою
Ти мала насправді ніколи не була зі мною
Хоча й кохаєшся немов у житті востаннє
Хоч я у тіло твоє щоночі все глибше вростаю
Куди мені – розуміти твої заморочки слухати твої акорди?
Мені ніколи не розв’язати твоїх кросвордів
Не відчути шкірою думок течію бентежну
Не смакувати твого духу не перелитись за твої межі
Не переловити усіх гоблінів фей і тролів
Не перейти усього відчаю не вичавити твого болю
Бо він мала живе у тобі як равлик у мушлі
Вріс у тебе намертво непорушно
Він як меч короля Артура у камінь влитий
Отож лети мала шукай для себе іншого світу
Бо знаю кожна поранена птаха тепла шукає
Вона погодилась
А він знову приліг скраю

і сніжно і ніжно і слізно-бентежно
засохла черешня за вікном у дворі
розхитує годівницею обережно
аби не сполохати горобчиків і снігурів
та падають падають зерна і крихти
на спішно побілений грунт на чорні
проталини поки негода не стихне
і Божа рука не насипле в дитячі долоні
для птаства смаколиків – проса пшениці
щоби воно також могло причаститись
коли понад світом де грузько і слизько
зійде золотава Зоря Віфлиємська

Покотилося днів намисто,
Туман яром, туман долиною.
Пахнуть мамині флокси дитинством,
Чорнобривці пахнуть війною.
І нічИї ми, і нічийні,
І нема до нас діла нікому.
Загубились в достиглому житі,
І не крапка ще, навіть не кома.
За туманом нічого не видно,
За туманом, як маки червоним.
Може, брате, то сон або видиво?
Може мариться все від утоми?
Може просто у маминій хаті
Ми поснули, набавившись вволю…?
Чуєш, брате!!! Чи чуєш ти, брате?!
Та за нами ще правда і воля!
Покотилося днів намисто –
Не зібрати, не донести.
Пахнуть мамині флокси дитинством,
Чорнобривцями пахнуть хрести.

Візьми моє серце, воїне,
Більше не маю нічого –
Хліб згодувала птахам,
Монети роздала жебракам,
Срібні кулі…- шляк би трафив тих вурдалаків!
Душа – Богові,
А тобі, воїне, – серце.
Візьми його – гаряче, щире, жовто-блаките,
Поклади до кишені або у наплічник.
Хай гріє воно тебе у зимних нічних походах,
У почорнілих дощових полях,
У прихистках і криївках.
Хай будить тебе серед ночі, зачувши ворожі обстріли.
Хай розповідає тобі про дім,
Про те, як чекають на тебе рідні,
Про їх молитви і сльози.
Хай воно співає тобі колискових маминим голосом.
Хай шепоче тобі: «єдиний» вустами коханої.
Хай сміється до тебе: «татку!»
Хай рятує тебе від смерті, немов оберіг
А коли, не дай Боже, ворожа куля таки знайде ТВОЄ серце –
Наповнене через край любов»ю до землі, до народу, до України,
І потече ця любов через степи і ліси,
Напоюючи квіти і трави, пшениці і дерева,
І увіллється у джерела, струмки
А далі - у ріки і моря,
І вода у них очиститься, як душа після сповіді.
Тому - не жалкуй…
Натомість - вклади у груди моє серце – І люби далі!

А знаєш, у нас із тобою такі різні сніги́:
Мій - іскристий, різдвяний,
Твій - смертю та кров’ю вишитий,
Як червоним і чорним сорочка, в якій
прабабця до церкви ходила молитись Всевишньому.
І хрестики, хрестики, Боже, та скільки їх? Тьма!
Зашито, забито у пам’ять нещадно, навічно.
Морозна хурделиця їх, як дітей обіймає,
І квилить надсадно, й когось, виглядаючи, кличе.
Мій сніг – на лижні, у колядках святкових, а твій -
лежить у окопах сувоями закостенілими.
Мій - подихом свіжим торкається пальців і вій,
А в тебе під берцями скиглить пораненим звіром.
Замети мої - подушки, що усілись рядком.
Твої - бліндажі замасковують, стишують спрагу.
Ти настом колючим неначе лляним рушником
Втираєш обличчя від попелу, диму і страху.
Цієї багряної, злої, чужої зими
Нехай оминають тебе усі кулі і стріли.
Молюся снігам наче янголам, щоби вони
Тебе узяли під крило, зберегли й обігріли.

хлопчики-хлопчики
ваші шляхи заплутано
певне мойри-шльондри пустились берега
всі голоси стікають в’язкою цикутою
цього літа пекельного у солов’їв істерика
ваші вірші – пророчі
а сни вибухають ранами
як сигнальні ракети освітлюють ніч нервову
хлопчики-хлопчики-хлопчики
а чи не рано вам
у болота криваві
поля червоні?
десь у садку батьківському груші спілі
падають гулко у некошені трави
мама дзвонила – а у Сашка весілля…
хай собі мамо
у нас тут свої забави
он кулеметний аркан
рушники-пов’язки
квіти – на труни
а не коханій - у коси
перетанцюємо мамо з Божою ласкою
переспіваємо ми тих співанок досить...

там де серпанок пестить вишневі хащі
стукає птах-віщун у чиєсь віконце
хлопчики-хлопчики
хто замість вас побачить
як над землею чистою встане сонце?

А ті, хто вертають з вогненних полів і ровів,
А ті, хто лягають у тихі зігріті постелі
Ще довго шукають багряні відбитки на стелі
Й луну канонад у гудінні голодних джмелів.
Ховають під подушку – ніж, у кишені – набої,
Сльозу – у кулак, щоб не бачили син або доня
Й усі ненароджені діти цієї землі.
Війна наче привид висить на віконному склі.
Їм пахне волосся дружин чи то димом, чи болем,
Солоні тіла захлинаються. Обрій чорніє.
Клубочаться демони, чинять свою веремію,
Пошерхлі думки розривають обійми і сни
І дивним таким видається заснути собою…
таким як колись. До війни. До цієї війни.

цей блюз має чорне серце і голос вина андалузького
цукрові губи
полунично - вишневий смак
легкий кришталевий поштовх –
і тихе «так»
вже хрумтить під спиною сухою галузкою
думки утікають як з амфор розбитих рибини
хапають повітря
дихають часто-часто
луска їх на простирадлах коле чиїсь коліна
і хтось пірнає кудись
а хтось не дає упасти
цей блюз – кабала
в»язниця
пастка
доза чиясь чергова
мереживних пристрастей
спраглий ковток любові
чи нелюбові з чужої фляги
забутої на антресолях
він бавиться
піниться
кусає пальці нервово
долаючи свою вершину
б»ючись за свою територію
та ніхто – нікому
ніхто ні за кого
як завше завтра
коли усе відлунало
стихло
відворкотіло
хіба пригадаються
рухи
а може - мантри
та окрім них більш нічого
бо зазвичай у блюзу горіхові очі
шовковисте тіло
та серце чорне

він каже кохана я хочу стати для тебе
чистим синім безхмарним небом
будеш собі дивитись на мене
коли на серці буде студено
коли шлях стане слизьким ворожим
коли дні потягнуться на айсберги схожі
моє сонце хухатиме тобі в потилицю
лоскотатиме замерзлі вилиці
і тобі буде затишно світло ніжно
вночі запалюватимеш зорі над ліжком
у їхньому сяйві будеш така бажана рідна
і шкіра твоя відливатиме сріблом
сни ходитимуть на м’якеньких лапах
і ти ніколи не будеш плакати
а поки він отак словоблудить торочить
і у це намагається повірити сам
справжні небеса тобі зазирають у очі
ширяться множаться небеса

щоосені цей чоловік заростає корою
йому подобається – не так боляче падати
він тихо радіє - нехай Бог боронить
від якихось там пристрастей а тим паче любові
а ще кора прикриває його ніжність дитячу
хоч у квітні та стрімко на волю рветься
м"язи лоскоче пускаючи зелені пагони
часом вогнем пече зашкарубле серце
і воно бідолашне плаче
щоранку чоловік п»є чай, палить цигарку
зиркає через вікно у двір на чужі іномарки
на дворових собак калюжі опале листя
слухає як дітлахи голубів розганяють свистом
дивується що у дерев крони сплелися
і їм зручно отак стояти під дощем обійнявшись
щовечора він повертається у темну кімнату
дивиться порно стріляє у монстрів
потім стискаючи подушку лежить просто
бо колюча кора заважає спати
дерева залюблені закликають місяць
він котиться по дахам апельсином срібним
а чоловік собі не знаходить місця -
йому за високим віттям того не видно

ти так любиш себе моя дівчинко любиш себе
лаяти ганити страчувати спопеляти
крижаними вужами дими заповзають до хати
вимітають тепло із кутків і несуть до небес

може тим небесам і потрібніше – хто його зна?
може янголи мерзнуть чи зорі вкриваються інеєм?
помолися аби не забули вони твого імені
бо тобі – хоч би запам’ятати усі імена
тих хто був і торкався і ніжив і марив і снив
випивав тебе спрагло лишаючи тугу на денці
хто твій дотик носив як святий оберіг коло серця
боронив від снігів затяжних блискавиць і громів
і тому цей в’язкий наче бітум розпечений сплін
і тому так імлисто шпилясто скелясто тернисто
утікай з цього рідного та осоружного міста
де в асфальтових тріщинах кров від розбитих колін
запеклася від спеки і пахне коштовним вином
де в подушці бабусиній сховані м’ята і рута
у траві кавунцем вигріваєтья м’ячик забутий
позіхає дрімота і тупає попід вікном

утікай лиш для того щоби повернутись колись
утікай щоб покаятись десь одиноко й неспішно
повернись якщо сад заридає достиглими вишнями
ти можливо себе не пробачиш
але повернись

Оксамитовий погляд його говорить
- Я знав тебе ще до народження
І навіть раніше
Коли твоя матір була маленькою дівчинкою
Гралася у м’яч, рвала соковиту траву кроликам
і обожнювала солодкі «подушечки»,
загорнуті у сірий папір.
Я бачив, як вона бігла додому, підстрибуючи на одній ніжці
І мимохіть гладила бездомних псів, що траплялися дорогою.
Я вже тоді відчував якою саме ти будеш.
Я малював твоє обличчя на піску,
Крейдою - на шкільній дошці,
Вугіллям - на щойно побілених стінах.
Я відчував тендітність твоїх зимних пальців у долоні
Я ковтав твій подих як коштовне вино,
Я прибирав з твоїх очей неслухняне пасмо волосся,
Дихав тобою немов повітрям,
Розганяв хмари над твоїм сонцем.
Дивно, правда? Адже я теж іще не жив у цьому світі.
Але зрештою – хіба це має значення?
Достатньо знати, що ти є ДЕСЬ
Або будеш ДЕСЬ
КОЛИСЬ
МОЖЛИВО

просто потрібно знати що ти живий
неважливо те кого і за що кохаєш
не важливо - хто я тобі або ти мені
бо усе неважливо коли хтось ходить по краю
прірви чи отак сміливо стоїть на межі
коли отак жертовно готовий до смерті
знаєш часом навіть люди чужі
бувають щирими стають відвертими
і не в тому суть і зовсім не в тому річ
що жінки закохуються у героїв
може ця моя тютюнова ніч
сонце втримає над тобою
може ця безсонна моя зима
збереже тебе від вогню і зневіри
бо вини моєї у тім немає
що когось отак відчуваю шкірою
і коли думок галасливий рій
огорне чуже і холодне небо
просто хочу знати що ти живий
більш нічого знати мені не треба

ти переш його сорочку
чорну у білу смужку
розвішуєш її
під квітучою яблунею
на травневому сонці
на хмарах посріблених
на веселій райдузі
видувайте вітри видувайте
увесь біль
піт і неспокій
вимивайте дощі
усі війни і тернові стежки
які зачаїлись у швах
усі полинові спогади
що хижо в»їлись у полотно
нехай вони осипаються разом із цвітом
нехай котяться у зарості конвалій
розчиняються у темних водах
втікають під чорний грунт

ти прасуєш його сорочку
чорну у білу смужку
розгладжуєш кожен рубчик
кожну зморщечку
проводиш долонею по комірцю
торкаєшся ґудзиків
які цуценятами ластяться
а коли вішаєш до шафи
і не дивуєшся зовсім
що сорочка стала білою
з вишитим візерунком на грудях

чоловік сидить навпочіпки
чистить зброю
проводить пальцями
по гладенькому тілу металу
пестить його
голубить
лінії на шкарубкій долоні
перемовляються заклинаннями
чоловік мугикає марші

тихо як зимова косуля підходить жінка
сідає на холодну підлогу
заплющує очі
мовчки кладе голову чоловіку на коліна
його рука торкається її срібно-чорної скроні
заправляє за вухо пасмо що вибилося з коси
гладить шию під вузликом хустки
спускається долиною спини
сахається грудей
і знову повертається до зброї

жінка так і сидить
кам»яна
німа
застигла у чеканні

вона відпускає його
вона завжди відпускає його
то війна його не відпускає

говори про мене у минулому часі
коли я була веселою, наївною, злою,
була твоєю лінією береговою
за якою чорно-білий світ починався.

говори про мене зухвало,багато,
про те, що носила сукні прозорі,
що могла кілька ночей поспіль не спати,
кохаючись, і що волосся моє пахло мандрагорою.

що не боялась смерті, про неї не думала взагалі,
що рухи були розкутими, очі - світлими
і коли вулиці запалювали ліхтарі
щось у венах моїх дзвеніло срібно.

згадуй, що не уміла читати чужих думок,
жила наче синиця - аби до вечора день,
як чекала твоїх обережних кроків
і як каштани додому приносила у кишенях.

про нервові пальці, оберіг на зап»ясті,
про яблуко на долоні соковито- зелене...
говори про мене у минулому часі –
бо ти все одно завжди говоритимеш лише про мене.

він усю ніч не спить
проганяючи твоїх привидів ті інкубів
поправляє ковдру обережно
аби тебе не розбудити
і коли крик розтуляє твої повіки й губи
коли крик проростає крізь тебе чорними квітами
він згортає тебе у обійми і так до ранку тримає
на невидимих шворках
на нервах своїх канатних
на ночах нікотинових між пеклом і раєм
наче ляльку коштовну з тендітної порцеляни
він знає усе про твої зАбавки і тривоги
про дику нескореність яка ніколи не дає спокою
і що усі тіні чоловіків твоїх потрібні лише для того
аби деколи писати вірші і відчувати себе живою
і що від його дотиків ніжних вони зникають
як згорають під сонцем усі павуки і змії
він тримає тебе усю ніч і прощає тобі
прощає…
бо лише любов отак прощати уміє
і коли тебе судомить після любощів і шаленства
і ти лежиш горілиць з розплющеними очима
бачиш як зоря ранкова золотить і пестить
два крила поранених за його плечима

Дівчинка жене корову із пасовища
Вечір котить по полю вітерець легкий
Лякає цвіркунів у молодій пшениці
Лоскоче засмаглі стрункі литки
Дмухає на роздерте коліно
І стразові літери YSL на китайській футболці
Світляками виблискують на вузькій стежині
У дівчинки пофарбовані чорним нігті гривка-рудим
А вдома - глухий дідусь і молодший братик
Пухнастий кіт пес та ще вітчим
Що час від часу її за груди хапає
Але вона про це нічого не каже мамі
Коли та дзвонить із свого Соренто
Й таке щось питає
Мовчить вперто
Як і про те що вітчим ледачий
І ночувати ходить до тьоті Тані
Сама якось бачила
Бо дівчинка хоче на 14-річчя айпод чи айпед
Та хто його знає як воно до ладу сказати
І хоча у селі нема інтернету
Але то неважливо
Бо то крутий джагет
Так каже сусідський Толя
Якого усі в селі називають мажором -
Тато із Польщі привіз йому скутер
І тепер він катає на ньому мєсних тьолок
Дівчинка поспішає
Шмагає корову прутиком
Обходить балку іде понад яр
Де вони щоліта із мамою м»яту рвали
Тут живуть метелики і чудодійні трави
І мама казала – дивись доню
Яке життя – красиве хороше...
А гроші - ну що гроші?
Їх завжди не вистачає…
Дівчинка дивиться у небо сумно
Де колобком сонце котиться
Брудною долонькою стирає зі щік росу
І пташки щебечуть до неї маминим голосом

як дивно –
отак взяти й перестати когось любити
неначе пройти курним невідомим шляхом
застигнути каменем на перехресті світу
і озиратись злякано
моторошно –
немов пробудження після коми
в чужому місті на запраному простирадлі
коли все видається диким і невідомим
і нема на те ради
як сумно –
не відчувати пульсу громів
дихання неба
серцебиття лагідних сонць
кровообігу вітру
не помічати
як стрімко набухають стебла
від роси і світла
як гірко
ковтати оцю прісну чорно-білість
колись кольорової музичної кінострічки
дивуючись титрам – все уже відбулось
як незвично
немов вихлюпнула каву зварену так старанно
з імбиром пахучим корицею і шоколадом
зима тримає за горло лещатами присмерків ранніх
і так тихо по котячому іде від тебе кохання
разом з останніми снігопадами

я дуже люблю дивитись на те як ти спиш
безневинно і чисто немов під грудьми у матері
човник ночі хитається – не перекинься лиш
у воду морозну аби мене не втратити
твої руки і губи знають більше ніж ти
вони ластівок випускають із мене на волю
й ті випурхують з тіла прагнучи висоти
медово-гірчичної
гаряче-золотої
здіймаються ошаліло
невпинно так
арбалетними стрілами
кулями револьверними
залишають у хмарах набухлих вогненні знаки
що спалахують казковими феєрверками
тоді набирають сили усі сонні вітри
з берегів виповзають моря
з орбіт сходять планети
дерева звільняються від шкарубкої кори
а ми як в дитинстві
стаємо до болю відвертими
ти хитро примружуєш очі -
немов жартома
поразку шукаєш
в зіницях моїх розквітлих
та я вже далеко від тебе
мене - нема
я розчинилась у просторі…
світлі…
повітрі…

ще немає нічого
ти знаєш немає нічого
ще незайманий сніг
ще янголом скинуте пір’я
ще день перший
ще чистий
коли не сотворений Богом
навіть світ
навіть сум
навіть сіре оце середзим’я
залізничні шляхи пролилися від тебе до мене
і течуть - оминають туманні чужі полустанки
у вагоні промерзлому гріється чаєм зеленим
загорнувшись у ковдру казенну кохання поранене
і марудиться шляхом
і схлипує наче приблуда
що розчулився вщерть на порозі гостинного дому
ще немає нічого
а може нічого й не буде
та про це ми не скажемо
чуєш
нікому
нікому

Чоловіки рушають туди, де народжується сонце.
Чоловіки рушають туди, щоб воно народилося.
У їхніх зморшках ховаються тривоги,
А з вуст зривається: «все буде добре»,
«все обов’язково буде добре» і «ми переможемо!».
У їхніх наплічниках дрімає
запах пряженого молока і попрасованих пелюшок,
Дитячого волоссячка на потилиці,
Гарячого хліба і свіжої постелі,
Жіночої ласки і ніжної шкіри.
Чоловіки рушають туди, де народжується сонце
Їхні кроки стають чіткішими,
Відлунюють у вічності
Церковними дзвонами,
Палають лампадками перед образами,
Проступають синцями на материнських колінах після довгих молитов.
Дайте нам вас запам’ятати!
Дайте нам вас запам’ятати
такими, якими ви є сьогодні:
такими різними, такими рідними.
Дайте нам надивитись на вас,
Дайте нам напитися вами,
Бо хто зна – чи дочекаємось,
Хто зна - чи впізнаємо?
Чоловіки крокують туди, де народжується сонце
Чоловіки крокують туди, щоб воно народилося
Та вони ніколи не зрозуміють,
Як страшно чекати на когось з війни.

та любов - давня але водночас свіжа
як присмак зубної пасти осіннього ранку
коли ще не увімкнули опалення
у квартирах остиглих від літа
коли забуваєш про сон і гарячу їжу
коли окрім кави нічого не лізе в горлянку
ти шукаєш себе поміж небом і поміж світом
по дрібкам визбируєш
тулиш себе до купи
як розбиту китайську чашку
з тендітної порцеляни
як маківку розтрушену буревієм
як скибку хліба для горобців залишену.
тиняєшся кутками
зализуєш рани
м»ятною слиною
як лисиця впіймана
та у клітці забута
ніч закипає глеєм і вишнями
ніч закрапує очі отрутою
і якось ревматично порипують меблі
статуетки чхають
фотки у рамах заходяться кашлем
каблучки чорніють
браслети кришаться яшмові
ти блудиш
блукаєш
тиняєшся повітрям і простором
щось хочеш собі згадати
але не смієш просто…

ти наповнив цю жінку медами як кубок коштовний
тепер надпиваєш помалу аби не сп’яніти
в долині її гіацинтів глибокі штольні
на вершинах засніжених - голосні трембіти
вона тобі південь і північ вогонь і звук
вона наче перше причастя й останній подих
ти береш її наче злиденний хлібину з рук
обережно і вдячно
вона тобі подив і подвиг
і розтрощене скло
і ріка з міріадами риб
і печери
і луки
пустелі й цілі континенти
твої сни і видіння
твої мовчання і крик
і ти переконаний – за неї варто померти
хай ланцюги обривають скажені пси
хай гіркне вино перетворюючись на трунок
ти шукаєш у ній прихистку і порятунку
але… пронеси цю чашу Господи
пронеси…

Осінь майструє гірлянди
Із вологого листя,
Мружиться короткозоро,
Роздивляючись котів замерзлих
На лавах у парку.
Куди почепити?
Кому подарувати?
Куди подіти оту забавку?

Возить ганчіркою мокрою
По віконним шибам і скляним верандам,
Розганяє мітлою тумани.
Паморозь першу
Ховає у кишеню пальто,
Вітрами залатаного.
Кому тепла останнього?
Останнього сонця?
Ще за пазухою знайдеться
Прив’яле літо бабине.

А може комусь каштанів?
Карооких, гладеньких, свіжих,
Що пахнуть лаком як новенька скрипка?
Дурні ви, люди! Вам щастя не треба?
То може тоді хризантем холодних?
Чи окраєць бірюзового неба?

Он, гляньте, вже й поети збираються в зграї.
Ще вчора строчили оскаженіло, як перед смертю.
А скоро відчалять напевно туди, де снігів немає,
Чи взагалі поснуть як ведмеді.

А нас із тобою потішить
Грог або чай зелений із медом,
Бо гірке осіннє вино чомусь зовсім не п»ється.
Біля ліжка лежать, обійнявшись ніжно
Твої джинси й моя спідниця.

моїм пальцям так добре жилось у твоїй долоні
майже зручно – так затишно тепло хоча й незвично
ця криївка була недосяжною для прокльонів
і вчувались тут пристрасті й забавки чоловічі
пахло морем арктичним
вітрилами і штормами
тютюном
і горілкою з перцем
намоклим светром
продажним портовим коханням
листом до мами
міцним слівцем
липкими обіймами смерті
закривавленим лезом ножа
і хмільним азартом
лісовими хащами
глицею
і смолою
молодечим гонором
диким бажанням фарту
вовчим лігвом
порохом
гарячим металом зброї
автобанами
швидкістю
пилом
адреналіном
тренажерними залами
кортами
і човнами
альпіністською ватрою
горами синіми
брутальними жартами
еротичними снами
і вустами жінок
тих котрих ти любив раніше
ще донині їх пестощі живлять твої судини
щось задовго блукаємо кварталами зимними
відпусти – моїм пальцям раптом забаглося віршів

ми розминулись у часі і у любові
так несподівано стрімко
так ненароком
я не зізнаюсь що скучила за тобою
я не скорюся ні на цілунок доки
місто не вибілить нам лабіринти вулиць
постіль не встелить нашу хрусткою охрою
щоб відтепер все сталося
й не минулось
прошепочи у ніч губами посохлими
по міліметру шкіру мою вивчаючи
ти перетворюєш родимки на сузір'я
я не скориласья просто вростаю чи
проростаю у м'язи твої й сухожилля
вірним звірям
прирученим владним дотиком
мовчки бреду по сліду стежками вовчими
я не скорилась
просто зима наврочила
в лютому на вербі засвітились котики

Ми пили із тобою коньяк у якомусь генделику,
за вечірніми вікнами місто скавчало шинами
і просилося в теплу залу, де крутили по телеку
МТV, а на дні бокалів дрімали вчорашні зими
і помалу танули з кожним ковтком і видихом,
немов одкровення, стікаючи стравоходом.
Ми кайфували - бо ніхто нікому не був винен
нічого. Ми просто точили ляси про книжки і погоду,
про столітніх бабусь, голодних кішок і нежить,
про офтопи, ребути і політичних фріків
І мовчали про те що нас обох так бентежило,
бо знали напевно - це не лікується жодними ліками,
ані нудним словоблудством, ані самолюбством,
а тому - для чого чіпати прив’ялі язви?
Я й так відчула усі твої безумства,
ти й так дізнався про усі мої маразми …
А бармен прилизаний хлюпне іще отрути -
Небагато - аби лиш зігрітись останньою думкою:
цю вологу темряву мусимо перебути -
пожувати й виплюнути, наче м’ятну гумку.

Колись давно дід Василь працював у художній майстерні.
Малював афіші для клубу, вивіски на перукарні,
на яких усміхалися жіночки із зачісками химерними.
Хоча він був самоучкою – виходило гарно.
Його хвалило начальство та лаяла жінка,
бо вдома замість саджати городи і годувати свині
Василь малював стежки, сповиті барвінком,
хатки і мальви під плотом, снігурів на калині…
- Та кому потрібна твоя мазанина?-
щодня сварилась за те малярство
- В усіх – господарі, лиш у мене – нещастя!
О, Боже милий, у чому я завинила?
Та Василь на те не зважав -
Усміхався у вуса
і не перечив своїй Марусі.
Але якось поліз на риштовку – на селищній раді
писати лозунг «КПСС – слава!»-
наближалось жовтневе свято,
а риштовка, холєра, не витримала і впала.
Художник довго хворів, а потім ходив як гак згорблений,
мусив звільнитись з роботи,
Маруся пішла від нього до завсклада -
кому потрібен каліка?
Спочатку ледь не вкоротив собі віку,
але потім звик і якось давав собі раду.
Пенсію витрачав на фарби і полотно,
Картини складав у клуні,
допоки одного дня у село
не приїхало якесь важне начальство з культури.
І тут нарешті згадали про діда Василя.
Той втішився і навіть наче розрівняв спину -
Оце його зоряний час, оце визнання,
хоч на старість… Вони побачать його калину,
мальви і снігурів, і ставок під кригою…
Начальство ввічливо його хвалило, мугикало,
А він з радощів подарував на згадку картину -
свою улюблену: з мальвами і хатиною.
І очі сяяли у старого як зірки карпатські,
І сміявся він - чого давно не робив – від щастя…
Аж допоки за клубом на смітнику не знайшов своє мальовидло -
Не хотіли гості везти зайвий вантаж видно.

коли ти повертаєшся –
у будинку пахне пристрастю і озоном
наплічник і берці супляться у куток кинуті
вимикаємо телефони –
відтепер ми кілька днів поза зоною
щільно зачиняємо вікна –
щоб не втікали хвилини
котрих так мало катастрофічно
на двох – тим більше
тому хапаємо їх на льоту за хвости і крила
наші рухи стають нестримними –
все частіше й глибше
ми пірнаємо один у одного як у бурхливі хвилі
океану що хитро мружиться на горизонти туманні
бавлячись кораблями сотні років тому потопленими
навіть на мить здається
що дилема - війна або кохання -
перетворилася на малесеньку жменьку попелу
але кулею зблисне промінь
закривавить світло
протече посивілий чуб крізь пальці тремтячі
ще почуєш мене у ніжному шелестінні вітру
у заплаканих теплих зорях мене побачиш

її четвертий коханець був музикантом
таким собі, блюзовим лабухом
але коли він піднімався на маленьку естраду
нічного ресторанчика на березі
і починав гладити свою гітару
неначе норовливу кішку
приручав її владно
вилущуючи з лакованого лона
стогони, верески і хрипи,
доводив до екстазу
до божевілля
у неї пересихало в горлі
тремтіли руки
і блідо-голуба жилка на скроні
пульсувала немов серце впійманого колібрі
тоді вона прощала йому все –
п’яні дебоші, зради і все таке
бо розкривалися шлюзи ночі
і до берега підпливали сріблясті медузи
і прозора морська вода не приховувала піратських скарбів
і повновидий гарячий місяць
купався неначе немовля визбируючи перли
але у горлі лоскотало
бо ці дешеві сентименти
ці бульварні пристрасті
відгонили запахом копченої риби на розпеченому Привозі
дешевим саморобним вином тітки Рози
з будинку навпроти
і бананами
чомусь бананами
які вона ненавиділа
так банально
думала вона
так потворно і банально
думала вона
і пила вино
і підпалювала ще одну сигарету
вслухалася у гітарні конвульсії
і не могла наслухатися

Знявши зміїну шкіру стаєш нагою –
Табула раса – сніжна рівнинна цнота.
Свіжа мішень для демонів і героїв,
Хитросплетіння звуків, бажань і плоті.

Ти - під прицілом. Скорено і смиренно
Ждеш поцілунку завжди сліпої кулі.
…і почорніють трави, і стане темно,
І посивілий обрій повіки стулить.

Втратиш останні сили і ледь помітно
Клавіші пальців перебере судома.
Стільки отого болю – що дна не видно.
Скільки отого щастя – ще не відомо.

Струни артерій рвуться в гарячі клапті,
Густо кривавлять, скрапуючи у тишу…
Шкіру зміїну травам оцим залишиш.
Хтось її знайде й мовчки жбурне в багаття.

знову й знов у твої повертаюсь долоні
як ріка
як вода котрою втамовуєш спрагу
наші ночі короткі
наші ночі такі солоні
аж дубіє повітря
і солодкою видається правда
сіль проступає на подушках і простирадлах
у шпаринах будинку діамантово світиться
білосолоно сипляться снігопади
засипаючи кришталево-солоний місяць
ми з тобою як море на смак і як сонце на дотик
ми від прОщення і прощАння пекучі й безсонні
я водою втікаю крізь пальці залишаючи опіки
але знову і знов у твої повертаюсь долоні

коли ти бачиш його уві сні
пахне стежиною росяною
ліловими дзвониками у траві
м»якими покосами
оксамитовими як його ім»я
і тоді до самої зорі душа
літає - не боїться упасти
а наступного дня
ти виношуєш у ній пташа
тепле
пухнасте

де душа твоя жінко?
зачаїлась у курганах скіфських
мережаною підковою пекторалі
а може в уламках трипільських
обпечена вогнищем
в дукатах або коралях
на вітрилах козацьких чайок
у прядках і веретенах
сорочках хустинах
що у бабусиних скринях
у хрестах на роздоріжжях
чи дерев’яних каплицях
у водограї гучному
або на дні криниці
із водою срібною
у калинових гронах
у сльозах свічок воскових перед іконами
в очах лагідних Богородиці
на обдертій фресці у сільському храмі
у гінкій веселці
де душа твоя жінко?
у громах гарматних
на східних позиціях
у фронтових шпиталях
між брунатних бинтів
і намоклих бушлатів
душа твоя в’яже шкарпетки вовняні
рукавички і светри
скроплюючи водою святою
чекає дзвінка і голосу втомленого
душа твоя жінко ніколи не знає спокОю

І Бонні сказала Клайду
- Тікаймо, любий, тікаймо,
Життя надто коротке щоб жити нудно.
Нехай нас із тобою веселими запам»ятають,
Божевільними, п»яними ці вбогі люди.
Вони, коханий, бояться всього на світі:
тарганів готельних, пожеж і бажань власних.
Нехай нас із тобою навіть буде убито,
але ми помремо щасливими, а вони – нещасними.
Вони не уміють зовсім на межі жити,
А ми інакше й не знаємо як, вірно? -
Говорила Бонні, палячи сигарету
І попіл летів Клайду на пальці зимні.
- Нехай навіть дюжину куль впіймають
мої груди, твої - на десяток менше,
Та ми разом, любий, дійдемо до краю,
Вмирати разом навіть краще ніж кохатись уперше.
Згодом ти проростеш десь у лісі колючим тереном,
А я шепотітиму поряд дикою м»ятою
(бо я ж дика, немов лисеня підстрелене),
І тоді ми будемо світлими і багатими.
Отак сказала Бонні, капелюшка поправила,
Підмалювала губи, всміхнулась вдячно:
- Не сумнівайся, любий, усе ми робимо правильно! -
І перша вхопила постріл, обом призначений.

все що маєм на двох із тобою - це мало чи ні –
одинадцяте небо готельне і грона рясні
запилюжених зір й потемнілі поверхні скляні
а також під ногами чуже і невмиване місто

дику ніч що вмирає на наших губах а іще
це хмільне позачасся сповите травневим дощем
мить коли поцілунку метелик присів на плече
й розуміння того що з одного ми зліплені тіста

зачаклований ліс наших пристрастей – сніг і вогонь -
і розбуджені світлом сумління й суцвіття долонь
кволе передчуття божевільних взаємних безсонь
і можливість назавжди піти й неможливість мовчати

ти вивчаєш напам’ять мене наче правила гри :
провінційне кохання – це так до якоїсь пори –
говори мені милий давай говори говори
ти ж іще не підозрюєш навіть – це тільки початок

вона не кохала тебе
у дешевих осінніх готелях
не звивалася в унісон
з повіями і нареченими
здмухуючи осудливі погляди ліхтарів зі стелі
там де вимушене безсоння робило вас
по-звірячому нетерплячими
незрячими
шаленими
по-котячому ніжними
по-собачому вірними
зорі шкрябали горло
стікали венами грішними
винами темно-зеленими
зимними
де на сніданок пиво
і кава з термоса
стіни лякали
порепаним епідермісом
де одна сигарета
човником
від неї до тебе плавала
а за вікном
гомін ранкового гравію,
стогін трамваю іржавого

вона опускає жалюзі
як театральний статист – завісу
колись брунатну плюшеву
оплесками приглушеними притрушену
золотою канвою обстрочену
тепер розторочену
скорчену
скручену
мишвою поточену
love ended
фінал квесту
складай тости чи маніфести
пиши скарги протести
проходь психологічні тести
блукай містом
стрибай з мосту
виношуй помсту
лякай арештом
здирай коросту
її парфумів
подихів
слів
витравлюй татуювання жестів і
спогадів з грудей
зрештою
вона ж не кохала тебе

- дитино - сказала стара Софія
порипуючи кріслом- гойдалкою і
загортаючись у подерту ковдру
у складках якої блукали запахи фіалки і чебрецю-
в мене було багато чоловіків
і усіх я любила
кого - рік кого - ніч або хоча б хвилину
бо без любові живеш як навпомацки
були кімерійці що пахли кінськими гривами
трипільці лагідні податливі наче глина
сонцесяйні скіфи
войовничі сармати
витончені білотілі арії

вони ішли як дощі
минали немов сніги
їхні сліди поростали мохом або любистком
тонули в болотах
або затягувались льодом
немов рани свіжою шкірою

та був серед них один –
без племені і без роду
його погляд приборкував мої кольорові сни
продирався крізь орхідеєві сади
полохав райських птахів і яскравих метеликів
я намагалась цей погляд
перекричати-переплакати-пересміятись
натомість розчинялась у ньому
неначе кров у воді
і ставала рожево-теплою
мов сонце на сході
ніжною як трипільська глина
світлою як скіфське золото
ручною як кімерійська кобилиця
стікала до його чобіт
лісовим струмком
пахла фіалками і чебрецями…

- а де його слід Софіє?
- в мені - сказала стара і лукаво по

попід вікнами їжаком осінь тупає
п’є молоко із блюдця
з обідком золотим затертим
у нас із тобою усі нитки розплутані
та не плететься светр

на коридорній доріжці
черевики сопуть втомлено
вогонь у грубці хрумає
сосновим поліном
наче усе до ладу у нас
наче й усі задоволені
а у кімнатах зимно

у просторій коморі теж усього доволі –
молока пташиного
цукрової вати
не припасли лиш суті
а може солі –
тому і осінь-сердега не йде до хати

хоча ця жінка самотня у неї багато їх -
смішних упертих простих або заморочених
але коли над містом починає кружляти сніг
вона завжди одягає твою сорочку
повернувшись додому після довгого дня
колись разом її купували на речовому ринку
- зробиш із неї собі ганчірку –
кинув ти коли вона нагадала
що забула її до валізи покласти
- живи як зручно
то вибір твій
бажаю щастя
і у слухавці - тиша
а років стільки де й узялось
коли ти колишній
жінка розкачує рукави – тепла побільше
п»є каву гладить кота
аби читає вірші
майже щовечора балакає з ними
– замороченими чи простими
часто відмовляючись від побачень
кокетує спогорда
потім просто отак у твоїй сорочці лягає під ковдру
а уві сні плаче

Біжи, Лоло, біжи!
Поштовх, як вибухова хвиля у спину.
Біжи, Лоло, біжи без упину!
Ламай підбори, акрилові нігті,
Долі, стереотипи, квіти,
Стріли панчох пускаючи у перехожих,
Німих, байдужих, таких між собою схожих.
Біжи, Лоло, біжи!
Розмовляй з мобільним,
Зіщулившись від фар автомобільних,
Розсилай спами листів електронних,
Пірнай у арки дворові, хвилі бетонні,
Об хрусткі хідники обдирай плечі,
Біжи, Лоло, біжи приречено!
Фарбуй волосся хною, опалим листям,
Чекаючи Армагеддону чи добрих вістей.
Ковтай антидепресанти, дощі осінні,
Шукай двійників у холодних зустрічних тінях,
Слухай Джоплін, захриплу від передозу,
Міняй чоловіків, черевики, пози,
Біжи, Лоло, біжи,
Переписуй чернетку набіло,
Біжи, навіть коли вже бігти несила.
Стару кіноплівку уже оцифровано, люба
Закушуй віскі, вудила, пошерхлі губи,
Та як би не бігла - наосліп а чи по карті
Твій фініш укотре ставатиме стартом
Біжи, Лоло, біжи!

ВІДЬМА
Нікому не кажи про те, що я відьма, вовче,
Тоді у нашому пралісі буде тихо і мирно.
Слова мої видаватимуться пророчими,
А у лігві нашому пахнутиме снігом і миртом.

Постіль наша, вовче, буде гарячою,
Встелена квітами папороті та любистком,
І тоді ти побачиш як співає чугайстер,
І тоді ти почуєш як дерева поростають листям.

Світляки золотом сяятимуть у моєму волоссі
чорному – відганятимуть пітьму і лихо,
Звірина усіляка буде приходити до нас у гості
з молоком і медом, травами і горіхами.

Я варитиму зілля, вовче, для тебе одного,
Вогонь під казаном посвистуватиме,
І ти не пам’ятатимеш нічого, вовче, нічого,
Окрім погляду мого пристрасного.

Напливатиме повня і я, ледь торкаючись,
гладитиму тебе по загривку жорсткому
і сміятимусь нестримно і весело, вовче,
бо зіниці твої будуть перетворюватись на зорі.

Нам буде хороше, вовче, знай про це, вір мені,
навіть тоді, коли разом вип’ємо хмільної отрути,
Ти, головне, ЛЮДЯМ не кажи про те, що я відьма
коли все-таки наважишся зі мною бути.

Не набирай швидкості чуєш милий
Як тоді на нічній автостраді
Коли вологий асфальт щосили
утікав від коліс
а зорі-самогубці під авто кидались
Коли стрілка спідометра нахабно сунула вправо
І простір вузьким тунелем на скроні тиснув
Так біжать вовки зачувши кільце облави
Тамуючи у вухах лоскотіння свисту
Судомно зціпивши ікла, прогнувши спини
Хай навіть капкани стікають густою слиною
Манівцем крізь хащі
Де на кожній голці ялини зависає смерть
Чекаючи свого часу додолу стрибнути
Так втікають дельфіни вловивши скрегіт
Гвинтів пароплавних або лебедину ходу
шхун рибацьких
штовхаючи до горизонту
сонце котре розтануло
неначе кулька морозива
літнього полудня у креманці
Не набирай швидкості милий чуєш
набираючи наче повітря в легені
десятизначність цифр на мобільному
бо на тому кінці безмежності божевільної
крихкі від хвилювання обертони голосу зустрічного
можуть стати твоєю швидкістю
Граничною

2014

Затули мені очі – не хочу нічого бачити
Потрібен лиш голос – шалене гітарне соло
Ти повертаєш мені
мене вже здавалось втрачену
Ти замикаєш коло
життєве коло

Ця реальність відносна як все загалом на світі
А наша відвертісь пахне зеленим чаєм
Це дуже кайфово
отак наосліп тебе любити
І напевне не знати зваблюю чи звикаю

Не лічити хвилин
не боятись думок і відстаней
Розуміти те, що все це немає значення
Божеволіє кожен – просто усі по різному
І не плакати бо за усе заплачено

Неважливо -
cьогодні
завтра
чи в іншому вимірі
Наш самтайм – окріп перевернутий випадково
Язиком як цілунки намацую кожне слово
Слова як діти –
вони не бувають винними