- дитино - сказала стара Софія
порипуючи кріслом- гойдалкою і
загортаючись у подерту ковдру
у складках якої блукали запахи фіалки і чебрецю-
в мене було багато чоловіків
і усіх я любила
кого - рік кого - ніч або хоча б хвилину
бо без любові живеш як навпомацки
були кімерійці що пахли кінськими гривами
трипільці лагідні податливі наче глина
сонцесяйні скіфи
войовничі сармати
витончені білотілі арії

вони ішли як дощі
минали немов сніги
їхні сліди поростали мохом або любистком
тонули в болотах
або затягувались льодом
немов рани свіжою шкірою

та був серед них один –
без племені і без роду
його погляд приборкував мої кольорові сни
продирався крізь орхідеєві сади
полохав райських птахів і яскравих метеликів
я намагалась цей погляд
перекричати-переплакати-пересміятись
натомість розчинялась у ньому
неначе кров у воді
і ставала рожево-теплою
мов сонце на сході
ніжною як трипільська глина
світлою як скіфське золото
ручною як кімерійська кобилиця
стікала до його чобіт
лісовим струмком
пахла фіалками і чебрецями…

- а де його слід Софіє?
- в мені - сказала стара і лукаво по