Колись давно дід Василь працював у художній майстерні.
Малював афіші для клубу, вивіски на перукарні,
на яких усміхалися жіночки із зачісками химерними.
Хоча він був самоучкою – виходило гарно.
Його хвалило начальство та лаяла жінка,
бо вдома замість саджати городи і годувати свині
Василь малював стежки, сповиті барвінком,
хатки і мальви під плотом, снігурів на калині…
- Та кому потрібна твоя мазанина?-
щодня сварилась за те малярство
- В усіх – господарі, лиш у мене – нещастя!
О, Боже милий, у чому я завинила?
Та Василь на те не зважав -
Усміхався у вуса
і не перечив своїй Марусі.
Але якось поліз на риштовку – на селищній раді
писати лозунг «КПСС – слава!»-
наближалось жовтневе свято,
а риштовка, холєра, не витримала і впала.
Художник довго хворів, а потім ходив як гак згорблений,
мусив звільнитись з роботи,
Маруся пішла від нього до завсклада -
кому потрібен каліка?
Спочатку ледь не вкоротив собі віку,
але потім звик і якось давав собі раду.
Пенсію витрачав на фарби і полотно,
Картини складав у клуні,
допоки одного дня у село
не приїхало якесь важне начальство з культури.
І тут нарешті згадали про діда Василя.
Той втішився і навіть наче розрівняв спину -
Оце його зоряний час, оце визнання,
хоч на старість… Вони побачать його калину,
мальви і снігурів, і ставок під кригою…
Начальство ввічливо його хвалило, мугикало,
А він з радощів подарував на згадку картину -
свою улюблену: з мальвами і хатиною.
І очі сяяли у старого як зірки карпатські,
І сміявся він - чого давно не робив – від щастя…
Аж допоки за клубом на смітнику не знайшов своє мальовидло -
Не хотіли гості везти зайвий вантаж видно.