"Як квіти стають ароматнішими від сонячного світла і роси, так і цей старий світ робиться більш яскравим від життів, подібних твоєму".
(Напис на могилі Бонні Паркер)

І Бонні сказала Клайду
- Тікаймо, любий, тікаймо,
Життя надто коротке щоб жити нудно.
Нехай нас із тобою веселими запам»ятають,
Божевільними, п»яними ці вбогі люди.
Вони, коханий, бояться всього на світі:
тарганів готельних, пожеж і бажань власних.
Нехай нас із тобою навіть буде убито,
але ми помремо щасливими, а вони – нещасними.
Вони не уміють зовсім на межі жити,
А ми інакше й не знаємо як, вірно? -
Говорила Бонні, палячи сигарету
І попіл летів Клайду на пальці зимні.
- Нехай навіть дюжину куль впіймають
мої груди, твої - на десяток менше,
Та ми разом, любий, дійдемо до краю,
Вмирати разом навіть краще ніж кохатись уперше.
Згодом ти проростеш десь у лісі колючим тереном,
А я шепотітиму поряд дикою м»ятою
(бо я ж дика, немов лисеня підстрелене),
І тоді ми будемо світлими і багатими.
Отак сказала Бонні, капелюшка поправила,
Підмалювала губи, всміхнулась вдячно:
- Не сумнівайся, любий, усе ми робимо правильно! -
І перша вхопила постріл, обом призначений.