ти так любиш себе моя дівчинко любиш себе
лаяти ганити страчувати спопеляти
крижаними вужами дими заповзають до хати
вимітають тепло із кутків і несуть до небес

може тим небесам і потрібніше – хто його зна?
може янголи мерзнуть чи зорі вкриваються інеєм?
помолися аби не забули вони твого імені
бо тобі – хоч би запам’ятати усі імена
тих хто був і торкався і ніжив і марив і снив
випивав тебе спрагло лишаючи тугу на денці
хто твій дотик носив як святий оберіг коло серця
боронив від снігів затяжних блискавиць і громів
і тому цей в’язкий наче бітум розпечений сплін
і тому так імлисто шпилясто скелясто тернисто
утікай з цього рідного та осоружного міста
де в асфальтових тріщинах кров від розбитих колін
запеклася від спеки і пахне коштовним вином
де в подушці бабусиній сховані м’ята і рута
у траві кавунцем вигріваєтья м’ячик забутий
позіхає дрімота і тупає попід вікном

утікай лиш для того щоби повернутись колись
утікай щоб покаятись десь одиноко й неспішно
повернись якщо сад заридає достиглими вишнями
ти можливо себе не пробачиш
але повернись