Процес звичайного прибирання. Відро, вода, прості рухи, жваве хлюпотіння. Кімната дихала свіжістю, пахло чистотою. Затишок і достаток оселився у цій сонячній садибі, до якої я примчала. Чого прибігла? Чи то мати послали, чи так, навідатися, не можу збагнути. Моє серце заніміло, і я стояла німа. Авжеж буває так на світі. Буває. В свої ніжні дівочкові роки я те знала. Сердилася на свої ноги, що прилипли до порога. Сердилася на неслухняні очі, що мимо моєї волі, немов заворожені, дивилися на проворні дівочі руки.
- Здорова була.
Мокре сукно віддало останні краплі відру і впало на долівку. І саме тієї миті серце моє впало та покотилося до того розпластаного, червоного, як жар плаття в білих горохах.
- Маріє, так прийшла, чи хотіла що?
Я мабуть щось говорила, бо ворушилися губи, мабуть слухала, бо так намагалася дивитися прямо перед собою. Злилася на себе і на свої щоки, які забрали частину вогняного кольору тієї розкоші під ногами.
В чому ваше щастя, люди? Моє, декілька хвилин по тому, було у тих білих горохах на червоному полотні, яке несла додому.
P.S. Повоєнні безтаткові роки. Чоботи на двох. Тихі дитячі сльози. І нечувана розкіш – обнова одижини на Пасху.
2018

Килимок м’яко тулився до ніг і лоскотав п’яти. Вміла рука майстра намалювала на тому теплому прямокутнику складний візерунок. Під бубоніння платівки досліджувати його одне задоволення, але сьогодні тим займатися ніколи. Розпочато складний творчий процес. Лялькове царство завмерло в передчутті чогось незвичайного. Посеред, з гордовитим виглядом, сидить мишкО і тримає червону, як жар шапку.
- То гарно, що вона тобі подобається. Ось побачиш, вухам в ній тепло.
Зозуля висунула голівку і почала кувати, допитливо поглядаючи на наш гурт. Всі поставилися до цього з розумінням. Бо то, напевно, так сумно сидіти самому в тісній комірчині і визирати на світ Божий в суворо відведений час. Але зараз ніколи кланятися їй у відповідь, занадто багато роботи.
- Дорослі дивні люди, зрозуміти їх це тобі не на дерево залізти.
Висолопивши від старань язика сиджу перед мишкОм. Він уважно дивиться своїми гудзиковими очима і вірить кожному моєму слову.
- Маріє, де наші ножиці?
Ооо, то вже бабуся кинулася пропажі. Чик, чик, чик…
Робочий інструмент забрано та я щаслива стою серед кімнати. Руки в боки підкреслюють незвичайно гарний, як на мене, фартух, де красується мамина вишивка з недошитого рушника. Моє дизайнерське бачення прилаштувало до нього червоні поворозки саме з тієї шапки, котру вже подарувала мишкОві. Той, в свою чергу, сидить на дивані і радісно гріє в ній вуха.
Бабуся заломивши руки сидить на стільці. Мама їх схрестивши стоїть поряд.
-Маріє, шо будемо робити з цією мадискою?
Що тут скажеш? Спробуй зрозуміти тих дорослих. От же ж, дивні люди, їй бо…
лютий 2018

Вісімнадцятилітні, ті, яких з посмішками проводжали в армію…
Ті, які коротали дорогу з веселими жартами та дружнім сміхом не знаючи…
Ті, яких нещадно муштрували в учєбці, вичавлюючи останні сили, бо знали…
Двадцятилітні, посивілі на чужій війні…
В круговерті буденності їх книга життя гортає свої сторінки. Але іноді…
Сонце пече так, наче проштрикує тіло гарячими голками. Дивно, вдома воно і в літку лагідне. Торкає тебе ніжно, ніби матуся будить вранці. Щось застрягло в горлі і не дає дихати. Нічого, то просто втома. Хапонути побільше повітря і все мине. Тріскотіння піску на зубах повертає в реальність. Сплюнув, чи то спересердя, чи щоб звільнитися від огидного присмаку пилюки. Притулився щокою до гарячого заліза. «Мила моя, – гірка посмішка губиться у кутиках губ, – як ти після вчорашнього? Мовчиш. Все вірно, не треба слів. Базікати то дурня. Тут головне бачити і чути.»
Різкий звук… Машина дивним чином починає віддалятися. Рука оскаженіло шукає зброю і я кричу. Німий крик розриває груди. Когось зову, кудись пориваюсь бігти.
Різкий звук… Краплина поту крадькома повзе по обличчю. Переляканий сон тікає з кімнати, а будильник сердито нагадує про себе. Я волію швидше звільнитися від гіркого присмаку нічного видіння. Он воно як, скільки років минуло, а ти все приходиш у мої сни, обпечений сонцем Афган.

лютий 2016

Падав сніг на поріг, кіт зліпив собі пиріг… Сміюсь з того дитячого віршика, а ще більше зі свого Семенка. Сьогоднішня ранкова картина котусика просто зачарувала. Навкруги пухнастий, незаймано білий сніг. Його чотирилапість не міг стямитись від щастя. Ви думаєте: «Ти ба, який знаний поціновувач світового мистецтва. Ця краса, безумовно, нагадала йому картини відомих художників». Знаєте, все було набагато прозаїчніше. Цей любитель смакоти, обімлівший від щастя, сприйняв сніг за молочні ріки по кісільним берегам. І яка була невимовна прикрість в його очах, коли, лизнувши сніг, враз зрозумів – міраж то не тільки закордонне видовище. Зітхнувши, повернув до кімнати. Хвіст похнюплено плентався за господарем, і весь вигляд говорив про його гірке розчарування цим світом. Але, коли ти можеш виправити ситуацію, то безумовне щастя, я вам скажу. І гарна порція молока не зрівняється з молочними ріками, та все ж…
Ми дивилися у вікно з моїм муркунчиком, і кожен думав про своє. Він про те, що міраж, таки, підступна річ. А я, що дивовижне поряд з нами.

2016

Я блукав по лісу. Блукав?! Вже декілька разів повертався в думках до цього слова і не йняв віри самому собі. Вважав ліс за свого товариша, і не думав, що він утне зі мною такого жарту. А можливо, навіть, і більше, вважав його за рідну людину. З ким би порівняти. Батько? Мабуть ні. Батька не знаю. Клята війна. Скоріше за все дід. Так, дід, дорога мені людина! Пам’ятаю, як він говорив: «Життєва втома дається взнаки». А я все не міг збагнути, як то воно. Ех, нерозумна ти молодість, нерозумна…
Раптом вечірні сутінки здригнулися тихим шепотом опалого листя. Перше, що прийшло в голову – кабан. Сікач! Чому саме сікач? Бо у страха очі великі. Прислухався ще раз. Небажана та зустріч. Мої роздуми з переляку миттю накивали п’ятами. Позаздрив їм. Хуткі, шельми, я вже так не вмію. Хоча… Руку дряпонуло дерево, друга завмерла на рятівному стовбурі. Серце заячою дрібкою озвалося в грудях, і тут стало смішно. Ехе-хе, роки-роки, що ви робите з людиною? Скинути хоча б з десяток. І де був би той страх.
Скільки отак стояв, навіть не пам’ятаю. Та вже зовсім стемніло. У лісі швидко темніє, і тоді з товариша він перетворюється на незнайомця, колючого і непривітного.
Стовбур терпляче мене підтримував, а я прислухався до осіннього шелесту, чи, можливо, до своїх думок. Мабуть вже хист не той, а може день наврочений. Тиняюсь по лісу вже битих дві години ще й гриби тягаю за собою. Для чого питається тягаю, та викинь їх гамузом. Ет же ні, за спиною чукикаються і, голову даю на відсіч, сміються наді мною. Та що поробиш, звичка воліє над людиною. Не по-хазяйськи викинути їх, не по-хазяйськи…
– Еге й, морячок, додому? Не холодно?
– Та молода кров гріє, дядьку. Нарещі звільнився! Вже і забув, як виглядає рідна оселя.
– Пусте. Головне, що чекають.
– Хто? Батькова жінка? Рідня чекає в іншому місці. Та туди зарано. Збираюсь ще тут господарювати…
Засинаю чи що? Чи то верзеться, чи згадується. Примара накрила, трясця тобі. Сон вже за спиною смикає гриби. Не годиться діло. Треба вибиратися звідси. Так, як казав дід: «Злися, Миколо, злися на самого себе. Жалість втіха підступна». Де той пеньок, початок мого двогодинного відліку. Нас, моряків, голими руками не візьмеш.
Проблукавши ще з пів години, вийшов у протилежному напрямку від рідної домівки. Переночувавши у скирті сіна, до обіду був вдома. А там вже збирали пошуки. Не спали цілу ніч – чекали.

червень 2017

З мокрих чобіт капала вода. Кап, кап... Дощик шморгнув носом. Як не крути, а пізня осінь сумна пора. Гратись нема з ким, бо у кожного свої справи, всі готуються до зими. Одне Ехо безтурботно гасає. Та до нього не підступишся. Всім говорить, що він індиго.
Зітхання вирвалося з грудей. Сьогодні вранці Морозенко скаржився Осені. Мовляв, не дає цей Дощисько йому працювати. Крутиться під ногами та мокроту розводить. А він так хотів допомогти, зробити добре діло. Очі повні гіркого суму подивилися на небо. Цікаво, а Місяцю допомога не потрібна? Іч, який витівник, зібрав біля себе цілу пригоршню зірок і вишиває сузір’я.
На автобусну зупинку, в якій сумував наш герой, насувалися сутінки. Вони перешіптувалися з голими деревами, потирали руки і недобре посміхалися. Висновок був один. Раз ці посіпаки вийшли на прогулянку нічого доброго не чекай. Вкриють темною завісою і зіб’ють з дороги.
Хвилиночку. Роздумам весь час заважає сторонній звук. Він зливається з бубонінням краплинок і майже нечутний. О, знову, знову те схлипування від якого віє гіркотинням. Зіскочивши на землю, Дощик пильно придивився і помітив, що у лівому кутку причаїлися два вогника.
- Ти хто?
- Ніхтооо…
Ехо, яке взялося хтозна-звідки, підхопило теплий подих і рвонуло чимдуж у темінь. «Теж мені індиго. Знаю я твою фізичну природу, літун», - хмикнув наш герой і з подивом почав розглядати малу чудасію, що вилізла зі своєї схованки.
Мокре, замурзане цуценя, шмигаючи носом, переминалося на своїх чотирьох. Напустивши на себе поважність, запитав у знайди: «Невже не знаєш, що у таку пізню годину діти сидять по своїх домівках?». У відповідь почулось лиш сумне зітхання.
- Ей, малий, ти що? Мокротиння тут вдосталь. Не журись, я обов’язково щось придумаю.
Перехожий поспішав додому. Пізня осінь дихала в обличчя морозом. Дерева їжачилися чорним гіллям. І раптом, що це? Дощ? Людина здивовано підставила обличчя під холодні краплини. З кожною секундою їх ставало все більше. На роздуми часу не було, і коли погляд вихопив поряд зупинку, ноги самі понесли у затишне місце. «Що за маячня? Дощ серед морозу», - вихопилися слова і раптом застрягли у нічному зітханні. Чоловік придивився і помітив внизу якесь вовтузіння.
Дощ періщив, немов скажений. Мороз сердито чапав по мокрому листю і вимагав у Осені компенсації за моральні збитки. Темінь охала, тицяла вказівним пальцем вгору і називала когось пустотливим хлопчиськом. Зірки перелякано слухали той галас і тулилися до Місяця. Серед цього природного хаосу ніхто не помітив, як від зупинки відокремилася невисока постать.
І бува ж таке. Справжні примхи природи. Дощ припинився так же раптово, як і почався. Перехожий дивувався і розмірковував над дивним збігом обставин. Іноді він зазирав собі за пазуху ніжно промовляючи цуценяті: «Додому, підемо додому».
Повернуло далеко за північ. Мороз лагодив дорогу і на когось бурчав. Місяць милувався своєю вишивкою. А із зупинки лунала весела розмова.
- А ти що?
- А я як вшпарю.
- А Мороз?
- Ех ти, індиго, то пусте. Головне тепер у нього є сім’я.

грудень 2015

Дитина явище абсолютно соціальне. І коли в родинному середовищі все зрозуміло і комфортно, то слідуюча сходинка у світі людських відносин дитячий садок, випробовує на міцність усю сімейну нервову систему.
Сиджу, підібгавши ноги під себе, і підбадьорюю мишкА. Скільки себе пам’ятаю він є. І то нічого, що вухо пришите, замість носа незрозумілий пиптик, а шовковистість його хутра забрав час, залишивши натомість дивні кудрявчики. То все пусте, цей товариш дорожчий за купу іграшок у кімнаті. Саме він розділяє і схвалює абсолютно всі мої бешкетні плани.
Ми дивимося один одному у вічі, давши слово не вестися на провокації, якими б спокусливими вони не були. Сьогодні у нас вихідний і календар тут ні до чого. Просто ми так вирішили. Все, досить. Ніякого дитячого садка! Ніякої манної каші! Ніякого обіднього спання!
Отак, поставивши три знаки оклику, бо бабуся завжди говорить, що Бог любить трійцю, почали чекати коли годинник проб’є запізнення і нас залишать вдома.
За дверима вовтузіння з різними умовляннями, та ми непохитні, як ті скелі.
- Відчини, поки прошу по-доброму, - вривається бабусин терпець.
І щось в тих словах насторожує, але жагуче бажання залишитися вдома бере верх. Закривши очі, відправляюся у чарівний ліс, бо саме там зараз розпочнеться казкове дійство.
Через декілька хвилин хтось делікатно, але впевнено стукає у двері.
- Хто там? – так же делікатно і не зовсім впевнено питаю.
- Кхе-кхе, - чується за дверима спокійне покашлювання, яке змушує мене повернутися в день сьогоднішній з далекого тридесятого.
- Сидиш? - питає тато.
- Сидю, - відповідаю.
- Далеко сидиш?
- Та нє, осьо тутечки, біля дверей.
- Тоді, думаю, тобі не стане великим тягарем їх відчинити.
Ехе-хе, глибоку тріщину ретельно спланованій операції дала неврахована татова нічна зміна. Казковий ліс разом з трьома знаками оклику розтанув, мов те марево.
Плентаюсь відкривати двері і тільки мишкО кріпко тримає мене за руку.

грудень 2017

Енна ніч, не пам’ятаю якого вже року, принесла розуміння, що її темну величність краще за все коротати в роботі. Бо лежати і дивитися в чорне нікуди, коли перед очима вже починають лопатися кульки, то цілковита дурня.
Саме тоді, свята, зачерпнувши пригоршню подарунків, залишилися позаду. Очманілі від кімнатної задухи думки штовхалися і просились на свіже повітря.
- Жалкуєш?
- За чим, за святами? Та ні. Просто ніч занадто темна.
У місяця явні наміри стрибонути у воду. Те бажання мені здається самою звичайною маячнею. Тим більше, що його гострі ріжки з легкістю проштрикнуть мені відро.
- Не вдавай з себе моржа.
- Краще пильніше паси зірки, гостроносий.
За тими шпильками відчувається, що думкам вже набагато ліпше.
Сніг скрипить і чіпляється за ногами. Закутки малюють невидимі тіні. Рукам зовсім не холодно, бо вони в рукавичках. Просто серце замерзло.
грудень 2017