Вісімнадцятилітні, ті, яких з посмішками проводжали в армію…
Ті, які коротали дорогу з веселими жартами та дружнім сміхом не знаючи…
Ті, яких нещадно муштрували в учєбці, вичавлюючи останні сили, бо знали…
Двадцятилітні, посивілі на чужій війні…
В круговерті буденності їх книга життя гортає свої сторінки. Але іноді…
Сонце пече так, наче проштрикує тіло гарячими голками. Дивно, вдома воно і в літку лагідне. Торкає тебе ніжно, ніби матуся будить вранці. Щось застрягло в горлі і не дає дихати. Нічого, то просто втома. Хапонути побільше повітря і все мине. Тріскотіння піску на зубах повертає в реальність. Сплюнув, чи то спересердя, чи щоб звільнитися від огидного присмаку пилюки. Притулився щокою до гарячого заліза. «Мила моя, – гірка посмішка губиться у кутиках губ, – як ти після вчорашнього? Мовчиш. Все вірно, не треба слів. Базікати то дурня. Тут головне бачити і чути.»
Різкий звук… Машина дивним чином починає віддалятися. Рука оскаженіло шукає зброю і я кричу. Німий крик розриває груди. Когось зову, кудись пориваюсь бігти.
Різкий звук… Краплина поту крадькома повзе по обличчю. Переляканий сон тікає з кімнати, а будильник сердито нагадує про себе. Я волію швидше звільнитися від гіркого присмаку нічного видіння. Он воно як, скільки років минуло, а ти все приходиш у мої сни, обпечений сонцем Афган.

лютий 2016