Килимок м’яко тулився до ніг і лоскотав п’яти. Вміла рука майстра намалювала на тому теплому прямокутнику складний візерунок. Під бубоніння платівки досліджувати його одне задоволення, але сьогодні тим займатися ніколи. Розпочато складний творчий процес. Лялькове царство завмерло в передчутті чогось незвичайного. Посеред, з гордовитим виглядом, сидить мишкО і тримає червону, як жар шапку.
- То гарно, що вона тобі подобається. Ось побачиш, вухам в ній тепло.
Зозуля висунула голівку і почала кувати, допитливо поглядаючи на наш гурт. Всі поставилися до цього з розумінням. Бо то, напевно, так сумно сидіти самому в тісній комірчині і визирати на світ Божий в суворо відведений час. Але зараз ніколи кланятися їй у відповідь, занадто багато роботи.
- Дорослі дивні люди, зрозуміти їх це тобі не на дерево залізти.
Висолопивши від старань язика сиджу перед мишкОм. Він уважно дивиться своїми гудзиковими очима і вірить кожному моєму слову.
- Маріє, де наші ножиці?
Ооо, то вже бабуся кинулася пропажі. Чик, чик, чик…
Робочий інструмент забрано та я щаслива стою серед кімнати. Руки в боки підкреслюють незвичайно гарний, як на мене, фартух, де красується мамина вишивка з недошитого рушника. Моє дизайнерське бачення прилаштувало до нього червоні поворозки саме з тієї шапки, котру вже подарувала мишкОві. Той, в свою чергу, сидить на дивані і радісно гріє в ній вуха.
Бабуся заломивши руки сидить на стільці. Мама їх схрестивши стоїть поряд.
-Маріє, шо будемо робити з цією мадискою?
Що тут скажеш? Спробуй зрозуміти тих дорослих. От же ж, дивні люди, їй бо…
лютий 2018