З мокрих чобіт капала вода. Кап, кап... Дощик шморгнув носом. Як не крути, а пізня осінь сумна пора. Гратись нема з ким, бо у кожного свої справи, всі готуються до зими. Одне Ехо безтурботно гасає. Та до нього не підступишся. Всім говорить, що він індиго.
Зітхання вирвалося з грудей. Сьогодні вранці Морозенко скаржився Осені. Мовляв, не дає цей Дощисько йому працювати. Крутиться під ногами та мокроту розводить. А він так хотів допомогти, зробити добре діло. Очі повні гіркого суму подивилися на небо. Цікаво, а Місяцю допомога не потрібна? Іч, який витівник, зібрав біля себе цілу пригоршню зірок і вишиває сузір’я.
На автобусну зупинку, в якій сумував наш герой, насувалися сутінки. Вони перешіптувалися з голими деревами, потирали руки і недобре посміхалися. Висновок був один. Раз ці посіпаки вийшли на прогулянку нічого доброго не чекай. Вкриють темною завісою і зіб’ють з дороги.
Хвилиночку. Роздумам весь час заважає сторонній звук. Він зливається з бубонінням краплинок і майже нечутний. О, знову, знову те схлипування від якого віє гіркотинням. Зіскочивши на землю, Дощик пильно придивився і помітив, що у лівому кутку причаїлися два вогника.
- Ти хто?
- Ніхтооо…
Ехо, яке взялося хтозна-звідки, підхопило теплий подих і рвонуло чимдуж у темінь. «Теж мені індиго. Знаю я твою фізичну природу, літун», - хмикнув наш герой і з подивом почав розглядати малу чудасію, що вилізла зі своєї схованки.
Мокре, замурзане цуценя, шмигаючи носом, переминалося на своїх чотирьох. Напустивши на себе поважність, запитав у знайди: «Невже не знаєш, що у таку пізню годину діти сидять по своїх домівках?». У відповідь почулось лиш сумне зітхання.
- Ей, малий, ти що? Мокротиння тут вдосталь. Не журись, я обов’язково щось придумаю.
Перехожий поспішав додому. Пізня осінь дихала в обличчя морозом. Дерева їжачилися чорним гіллям. І раптом, що це? Дощ? Людина здивовано підставила обличчя під холодні краплини. З кожною секундою їх ставало все більше. На роздуми часу не було, і коли погляд вихопив поряд зупинку, ноги самі понесли у затишне місце. «Що за маячня? Дощ серед морозу», - вихопилися слова і раптом застрягли у нічному зітханні. Чоловік придивився і помітив внизу якесь вовтузіння.
Дощ періщив, немов скажений. Мороз сердито чапав по мокрому листю і вимагав у Осені компенсації за моральні збитки. Темінь охала, тицяла вказівним пальцем вгору і називала когось пустотливим хлопчиськом. Зірки перелякано слухали той галас і тулилися до Місяця. Серед цього природного хаосу ніхто не помітив, як від зупинки відокремилася невисока постать.
І бува ж таке. Справжні примхи природи. Дощ припинився так же раптово, як і почався. Перехожий дивувався і розмірковував над дивним збігом обставин. Іноді він зазирав собі за пазуху ніжно промовляючи цуценяті: «Додому, підемо додому».
Повернуло далеко за північ. Мороз лагодив дорогу і на когось бурчав. Місяць милувався своєю вишивкою. А із зупинки лунала весела розмова.
- А ти що?
- А я як вшпарю.
- А Мороз?
- Ех ти, індиго, то пусте. Головне тепер у нього є сім’я.

грудень 2015