Я блукав по лісу. Блукав?! Вже декілька разів повертався в думках до цього слова і не йняв віри самому собі. Вважав ліс за свого товариша, і не думав, що він утне зі мною такого жарту. А можливо, навіть, і більше, вважав його за рідну людину. З ким би порівняти. Батько? Мабуть ні. Батька не знаю. Клята війна. Скоріше за все дід. Так, дід, дорога мені людина! Пам’ятаю, як він говорив: «Життєва втома дається взнаки». А я все не міг збагнути, як то воно. Ех, нерозумна ти молодість, нерозумна…
Раптом вечірні сутінки здригнулися тихим шепотом опалого листя. Перше, що прийшло в голову – кабан. Сікач! Чому саме сікач? Бо у страха очі великі. Прислухався ще раз. Небажана та зустріч. Мої роздуми з переляку миттю накивали п’ятами. Позаздрив їм. Хуткі, шельми, я вже так не вмію. Хоча… Руку дряпонуло дерево, друга завмерла на рятівному стовбурі. Серце заячою дрібкою озвалося в грудях, і тут стало смішно. Ехе-хе, роки-роки, що ви робите з людиною? Скинути хоча б з десяток. І де був би той страх.
Скільки отак стояв, навіть не пам’ятаю. Та вже зовсім стемніло. У лісі швидко темніє, і тоді з товариша він перетворюється на незнайомця, колючого і непривітного.
Стовбур терпляче мене підтримував, а я прислухався до осіннього шелесту, чи, можливо, до своїх думок. Мабуть вже хист не той, а може день наврочений. Тиняюсь по лісу вже битих дві години ще й гриби тягаю за собою. Для чого питається тягаю, та викинь їх гамузом. Ет же ні, за спиною чукикаються і, голову даю на відсіч, сміються наді мною. Та що поробиш, звичка воліє над людиною. Не по-хазяйськи викинути їх, не по-хазяйськи…
– Еге й, морячок, додому? Не холодно?
– Та молода кров гріє, дядьку. Нарещі звільнився! Вже і забув, як виглядає рідна оселя.
– Пусте. Головне, що чекають.
– Хто? Батькова жінка? Рідня чекає в іншому місці. Та туди зарано. Збираюсь ще тут господарювати…
Засинаю чи що? Чи то верзеться, чи згадується. Примара накрила, трясця тобі. Сон вже за спиною смикає гриби. Не годиться діло. Треба вибиратися звідси. Так, як казав дід: «Злися, Миколо, злися на самого себе. Жалість втіха підступна». Де той пеньок, початок мого двогодинного відліку. Нас, моряків, голими руками не візьмеш.
Проблукавши ще з пів години, вийшов у протилежному напрямку від рідної домівки. Переночувавши у скирті сіна, до обіду був вдома. А там вже збирали пошуки. Не спали цілу ніч – чекали.

червень 2017