
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.08.27
12:42
Повітря пряне...Чорнобривці
голівки не схиляють дружно.
Плісе жоржин у росах дивне,
але свою тримає пружність.
Засмагле дотліває літо.
Сачком лови, хіба впіймаєш?
Час спокою, і час марніти.
голівки не схиляють дружно.
Плісе жоржин у росах дивне,
але свою тримає пружність.
Засмагле дотліває літо.
Сачком лови, хіба впіймаєш?
Час спокою, і час марніти.
2025.08.27
11:40
Коли мрійливо сню тобою,
Чи наяву наткнусь впритул,
То серце сплескує прибоєм,
А почуттів зростає гул.
Думки про тебе зразу будять
У серці ніжні почуття, -
І радість пнеться звідусюди,
І щастям повниться життя.
Чи наяву наткнусь впритул,
То серце сплескує прибоєм,
А почуттів зростає гул.
Думки про тебе зразу будять
У серці ніжні почуття, -
І радість пнеться звідусюди,
І щастям повниться життя.
2025.08.27
09:15
Заплющую очі та, аж важко повірити,
навіть у горлі наростає ком,
бачу: рудий весь із очима сірими -
Франко…
-Пане Іване, як ви там на небесех?
Чи бачите на годиннику лютий час?
-Вболіваю, рідні мої, всім серцем
навіть у горлі наростає ком,
бачу: рудий весь із очима сірими -
Франко…
-Пане Іване, як ви там на небесех?
Чи бачите на годиннику лютий час?
-Вболіваю, рідні мої, всім серцем
2025.08.26
21:33
Ти - груднева, ти - холодна зима,
укриваєш мене снігом,
ніби поцілунками.
На твою честь я п'ю
снігове шампанське
і п'янію від крижаного холоду.
У зимовому полоні -
ніби в царстві задзеркалля,
укриваєш мене снігом,
ніби поцілунками.
На твою честь я п'ю
снігове шампанське
і п'янію від крижаного холоду.
У зимовому полоні -
ніби в царстві задзеркалля,
2025.08.26
11:52
Дзуміє тиша. В класі нічичирк.
Дитячі лики сірі від тривоги.
Схиляється над ними божий лик
Й шепоче: - Малеч! Буде перемога.
Із ирію повернуться татки
І спокоєм огорнуть ваші душі.
Я дам їм мир з Господньої руки,
Дитячі лики сірі від тривоги.
Схиляється над ними божий лик
Й шепоче: - Малеч! Буде перемога.
Із ирію повернуться татки
І спокоєм огорнуть ваші душі.
Я дам їм мир з Господньої руки,
2025.08.26
05:38
Великий гріх читати мало,
Або до рук не брати книг,
Які століттями навчали
Життю щасливому усіх.
Великий гріх втрачати віру
У слово Боже і в слова,
Які дарує ніжна Ліра
Отим, що творять з них дива.
Або до рук не брати книг,
Які століттями навчали
Життю щасливому усіх.
Великий гріх втрачати віру
У слово Боже і в слова,
Які дарує ніжна Ліра
Отим, що творять з них дива.
2025.08.25
21:56
Я хочу затьмарити мозок,
Я хочу пірнути в імлу,
Я хочу дивитися в морок
І падати в сон-ковилу.
Вино простягає долоні
Для радості і забуття.
Відчую в космічному лоні
Я хочу пірнути в імлу,
Я хочу дивитися в морок
І падати в сон-ковилу.
Вино простягає долоні
Для радості і забуття.
Відчую в космічному лоні
2025.08.25
05:50
Почуттів усіх навала,
В серці радості прилив, –
До грудей грудьми припала,
Як обійми їй розкрив.
Уст торкалася вустами,
Вибачаючись щомить
За кохання до нестями,
Що у ній вогнем пашить.
В серці радості прилив, –
До грудей грудьми припала,
Як обійми їй розкрив.
Уст торкалася вустами,
Вибачаючись щомить
За кохання до нестями,
Що у ній вогнем пашить.
2025.08.24
22:12
В її житті майже не було
чоловіків. Останній залицяльник
зник у пучинах часу.
Його голос розчинився
у сипучих пісках,
доторки рук розтанули,
поцілунки вицвіли.
Самотність огортає жінку,
чоловіків. Останній залицяльник
зник у пучинах часу.
Його голос розчинився
у сипучих пісках,
доторки рук розтанули,
поцілунки вицвіли.
Самотність огортає жінку,
2025.08.24
15:28
Як же доля зовсім різно у людей складається.
Хтось накоїть людям лиха, ворогам продасться.
А в потомках за святого він уже вважається.
Хоча б Невського згадати у тій клятій Рашці.
А другий нічого ж, наче не зробить такого.
Інші, бува набагато більше
Хтось накоїть людям лиха, ворогам продасться.
А в потомках за святого він уже вважається.
Хоча б Невського згадати у тій клятій Рашці.
А другий нічого ж, наче не зробить такого.
Інші, бува набагато більше
2025.08.24
11:51
був ти для мене тільки чотирикутником паперу
але моє серце має ту ж форму
був ти зрештою моїм серцем
і той самий поспішний ритм оживляв папір
вивищував до розміру дерева
слова твої були листям
а смуток мій вітром
але моє серце має ту ж форму
був ти зрештою моїм серцем
і той самий поспішний ритм оживляв папір
вивищував до розміру дерева
слова твої були листям
а смуток мій вітром
2025.08.24
10:55
Відвойована ніч, вир із обстрілів - день…
Ми у плетиві рішень і мареві мрій.
кат закручує Світ у брехню теревень…
Світ продовжує рух за життя і надії….
Ми у плетиві рішень і мареві мрій.
кат закручує Світ у брехню теревень…
Світ продовжує рух за життя і надії….
2025.08.24
09:29
Із Бориса Заходера
Злетіла сорока високо,
і зверху стрекоче сорока,
що цукор страшенно солений,
що яйця беруть зі смаженей,
що раки зимують на дубі,
що риби гуляють у шубі,
Злетіла сорока високо,
і зверху стрекоче сорока,
що цукор страшенно солений,
що яйця беруть зі смаженей,
що раки зимують на дубі,
що риби гуляють у шубі,
2025.08.24
09:23
Я на колінах попрошу Святих,
щоб рідні всі були здорові,
а поруч ти була завжди
у буднях сірих й кольорових.
Не дайте дітям гинути, Святі,
хай біль такий не точить струмом душу,
коли на цвинтарі на крихітній плиті
щоб рідні всі були здорові,
а поруч ти була завжди
у буднях сірих й кольорових.
Не дайте дітям гинути, Святі,
хай біль такий не точить струмом душу,
коли на цвинтарі на крихітній плиті
2025.08.24
06:35
Освітлені місяцем хвилі
Пшениці, як шовк, шурхотіли, –
І в сяєві срібнім іскрились
Очам хлібороба на милість.
У руки його працьовиті,
Неначе просилось щомиті,
Колосся тужаве, налите
І потом старанно обмите…
Пшениці, як шовк, шурхотіли, –
І в сяєві срібнім іскрились
Очам хлібороба на милість.
У руки його працьовиті,
Неначе просилось щомиті,
Колосся тужаве, налите
І потом старанно обмите…
2025.08.23
21:39
Кістки дерев. Нестерпний, дикий холод
Так пробирає до самих глибин.
Реальність відчувається, як голод,
Як море без коралів і рибин.
Ідеш у парк віддалений, забутий
У цю зимову пору, мов чернець,
Встромивши ніж у нестерпимий будень,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Так пробирає до самих глибин.
Реальність відчувається, як голод,
Як море без коралів і рибин.
Ідеш у парк віддалений, забутий
У цю зимову пору, мов чернець,
Встромивши ніж у нестерпимий будень,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.08.19
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Ніна Калина (1975) /
Проза
Моряк
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Моряк
Я блукав по лісу. Блукав?! Вже декілька разів повертався в думках до цього слова і не йняв віри самому собі. Вважав ліс за свого товариша, і не думав, що він утне зі мною такого жарту. А можливо, навіть, і більше, вважав його за рідну людину. З ким би порівняти. Батько? Мабуть ні. Батька не знаю. Клята війна. Скоріше за все дід. Так, дід, дорога мені людина! Пам’ятаю, як він говорив: «Життєва втома дається взнаки». А я все не міг збагнути, як то воно. Ех, нерозумна ти молодість, нерозумна…
Раптом вечірні сутінки здригнулися тихим шепотом опалого листя. Перше, що прийшло в голову – кабан. Сікач! Чому саме сікач? Бо у страха очі великі. Прислухався ще раз. Небажана та зустріч. Мої роздуми з переляку миттю накивали п’ятами. Позаздрив їм. Хуткі, шельми, я вже так не вмію. Хоча… Руку дряпонуло дерево, друга завмерла на рятівному стовбурі. Серце заячою дрібкою озвалося в грудях, і тут стало смішно. Ехе-хе, роки-роки, що ви робите з людиною? Скинути хоча б з десяток. І де був би той страх.
Скільки отак стояв, навіть не пам’ятаю. Та вже зовсім стемніло. У лісі швидко темніє, і тоді з товариша він перетворюється на незнайомця, колючого і непривітного.
Стовбур терпляче мене підтримував, а я прислухався до осіннього шелесту, чи, можливо, до своїх думок. Мабуть вже хист не той, а може день наврочений. Тиняюсь по лісу вже битих дві години ще й гриби тягаю за собою. Для чого питається тягаю, та викинь їх гамузом. Ет же ні, за спиною чукикаються і, голову даю на відсіч, сміються наді мною. Та що поробиш, звичка воліє над людиною. Не по-хазяйськи викинути їх, не по-хазяйськи…
– Еге й, морячок, додому? Не холодно?
– Та молода кров гріє, дядьку. Нарещі звільнився! Вже і забув, як виглядає рідна оселя.
– Пусте. Головне, що чекають.
– Хто? Батькова жінка? Рідня чекає в іншому місці. Та туди зарано. Збираюсь ще тут господарювати…
Засинаю чи що? Чи то верзеться, чи згадується. Примара накрила, трясця тобі. Сон вже за спиною смикає гриби. Не годиться діло. Треба вибиратися звідси. Так, як казав дід: «Злися, Миколо, злися на самого себе. Жалість втіха підступна». Де той пеньок, початок мого двогодинного відліку. Нас, моряків, голими руками не візьмеш.
Проблукавши ще з пів години, вийшов у протилежному напрямку від рідної домівки. Переночувавши у скирті сіна, до обіду був вдома. А там вже збирали пошуки. Не спали цілу ніч – чекали.
червень 2017
Раптом вечірні сутінки здригнулися тихим шепотом опалого листя. Перше, що прийшло в голову – кабан. Сікач! Чому саме сікач? Бо у страха очі великі. Прислухався ще раз. Небажана та зустріч. Мої роздуми з переляку миттю накивали п’ятами. Позаздрив їм. Хуткі, шельми, я вже так не вмію. Хоча… Руку дряпонуло дерево, друга завмерла на рятівному стовбурі. Серце заячою дрібкою озвалося в грудях, і тут стало смішно. Ехе-хе, роки-роки, що ви робите з людиною? Скинути хоча б з десяток. І де був би той страх.
Скільки отак стояв, навіть не пам’ятаю. Та вже зовсім стемніло. У лісі швидко темніє, і тоді з товариша він перетворюється на незнайомця, колючого і непривітного.
Стовбур терпляче мене підтримував, а я прислухався до осіннього шелесту, чи, можливо, до своїх думок. Мабуть вже хист не той, а може день наврочений. Тиняюсь по лісу вже битих дві години ще й гриби тягаю за собою. Для чого питається тягаю, та викинь їх гамузом. Ет же ні, за спиною чукикаються і, голову даю на відсіч, сміються наді мною. Та що поробиш, звичка воліє над людиною. Не по-хазяйськи викинути їх, не по-хазяйськи…
– Еге й, морячок, додому? Не холодно?
– Та молода кров гріє, дядьку. Нарещі звільнився! Вже і забув, як виглядає рідна оселя.
– Пусте. Головне, що чекають.
– Хто? Батькова жінка? Рідня чекає в іншому місці. Та туди зарано. Збираюсь ще тут господарювати…
Засинаю чи що? Чи то верзеться, чи згадується. Примара накрила, трясця тобі. Сон вже за спиною смикає гриби. Не годиться діло. Треба вибиратися звідси. Так, як казав дід: «Злися, Миколо, злися на самого себе. Жалість втіха підступна». Де той пеньок, початок мого двогодинного відліку. Нас, моряків, голими руками не візьмеш.
Проблукавши ще з пів години, вийшов у протилежному напрямку від рідної домівки. Переночувавши у скирті сіна, до обіду був вдома. А там вже збирали пошуки. Не спали цілу ніч – чекали.
червень 2017
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію