Дитина явище абсолютно соціальне. І коли в родинному середовищі все зрозуміло і комфортно, то слідуюча сходинка у світі людських відносин дитячий садок, випробовує на міцність усю сімейну нервову систему.
Сиджу, підібгавши ноги під себе, і підбадьорюю мишкА. Скільки себе пам’ятаю він є. І то нічого, що вухо пришите, замість носа незрозумілий пиптик, а шовковистість його хутра забрав час, залишивши натомість дивні кудрявчики. То все пусте, цей товариш дорожчий за купу іграшок у кімнаті. Саме він розділяє і схвалює абсолютно всі мої бешкетні плани.
Ми дивимося один одному у вічі, давши слово не вестися на провокації, якими б спокусливими вони не були. Сьогодні у нас вихідний і календар тут ні до чого. Просто ми так вирішили. Все, досить. Ніякого дитячого садка! Ніякої манної каші! Ніякого обіднього спання!
Отак, поставивши три знаки оклику, бо бабуся завжди говорить, що Бог любить трійцю, почали чекати коли годинник проб’є запізнення і нас залишать вдома.
За дверима вовтузіння з різними умовляннями, та ми непохитні, як ті скелі.
- Відчини, поки прошу по-доброму, - вривається бабусин терпець.
І щось в тих словах насторожує, але жагуче бажання залишитися вдома бере верх. Закривши очі, відправляюся у чарівний ліс, бо саме там зараз розпочнеться казкове дійство.
Через декілька хвилин хтось делікатно, але впевнено стукає у двері.
- Хто там? – так же делікатно і не зовсім впевнено питаю.
- Кхе-кхе, - чується за дверима спокійне покашлювання, яке змушує мене повернутися в день сьогоднішній з далекого тридесятого.
- Сидиш? - питає тато.
- Сидю, - відповідаю.
- Далеко сидиш?
- Та нє, осьо тутечки, біля дверей.
- Тоді, думаю, тобі не стане великим тягарем їх відчинити.
Ехе-хе, глибоку тріщину ретельно спланованій операції дала неврахована татова нічна зміна. Казковий ліс разом з трьома знаками оклику розтанув, мов те марево.
Плентаюсь відкривати двері і тільки мишкО кріпко тримає мене за руку.

грудень 2017