І. У нічному небі згасали зірки. Падали. Одна з них упала прямо до її рук. Це померла мати. Вона, Галина, тримала зірку в долонях і відчувала, як усе горе втрати близької людини повільно перетікає у кришталеву порожнечу, заповнюючи ядучою отрутою. Нарешті, коли повністю звільнилася від тягаря, дівчина піднесла кришталеву сяючу зірку до вуст і злегка поцілувала.
- Мамо... ти будеш зі мною...
Так, мати померла, але ще 4O день її душа житиме, допомагатиме дочці знайти щастя.
Усе мовчало. Дерева. Птахи. Звірі. Рослини. Лише гулко стукало серце самотньої дівчини. Одна. Ліс розумів, що не лише Галина втратила матір, а й природа позбулася своєї відаючої мами, тому співчутливо і насторожено дослухався до кожного руху.
"Знайди своє щастя..." Останні слова матері і досі бриніли у пам'яті Галини. Щастя... Де воно? Зірка зблиснула, висвітила промінцем доріжку. Галина, притискуючи до вуст свій скарб, пішла освітленою стежкою до лісової хатинки.
Зайшла у дім. Промінь вихопив із темряви кімнати скриньку, яка стояла на поличці. Дівчина, не випускаючи з рук зірку, зняла скриньку і відкрила її. Зірка спалахнула ще яскравіше, і Галина взяла папірець, який затаївся на денці. На його ж місце поклала свою сяючу коштовність. Папірець. Адреса. Якесь незнайоме місто.
"Можливо, мати хотіла, щоб я знайшла свого батька? Що ж тепер робити? Поїду туди...". Залишаючи свою зірку, Галина ще раз, наостанок, торкнулася її губами і закрила скриньку. Вийшла з хати.
Ліс незмінно насторожено проводжав дівчину.

ІІ. Незнайоме місто зустріло її вороже. Від його гамору захотілося втекти далеко-далеко, а ще краще повернутися назад у ліс, до мами. Але ж ні... Треба йти далі. Треба жити.
Ось і потрібна адреса.
Галина відчинила двері до під'їзду. Темно. На неї війнуло холодом ворожості. І цей дім не приймав її за свою. Дівчина зробила крок у темряву. Ще один крок до свого щастя.
У пітьмі зблиснуло два червоних вогника. Серце Галини швидко забилося. Вовки? Але, коли очі призвичаїлися, вона змогла розгледіти якихось підлітків з цигарками. Дівчина ступила ще далі і ніби провалилася у болото злості й ненависті.
- Ти хто така? Геть звідси! Йди відсіля... - шипіли ворожі голоси.
Невже це люди? Швидше б пройти до потрібної квартири. Але до неї тягнулися чужі руки, пазури, які здирали, рвали, шматували на ній одяг і не пускали вперед. "Через терни легше йти..." - чомусь подумалося Галині. Перед очима зблиснула така рідна зірка, і дівчина швидше ввалилася, ніж увійшла, до прочинених дверей квартири.

ІІІ. У кімнаті пахло чимось до болю знайомим. Що це? Запах листя, яке щойно впало з дерева і ще тремтить, помираючи у траві? Так пахне смерть.
Галина озирнулася. Побачила на стіні фотокартку. Чорно-біла. Хлопець із ясними очима і буйним чубом. Усміхається, а в очах туга. Фотокартка вицвіла, вигоріла, була вся засмальцьована, ніби її сотні раз на день брали до рук і знову вішали на місце.
Дівчина не змогла перемогти в собі бажання доторкнутися до знімка. Самими лише кінчиками пальців. Тепло.

ІV. Вона йшла вулицею і вдивлялася у чужі, незнайомі обличчя. Від усього віяло холодом. Що ж їй треба знайти? Кого? Жодне з облич не було рідним. Хтось рвучко схопив її за руку.
- Марино! Куди це ти зникла? - незнайомець цупко тримав Галину. Та скрикнула. Відраза і жаль піднялися у душі. Дівчина не бачила перед собою чоловіка, лише обриси якогось звіра, який віддалено нагадував ведмедя.
- Пішли зі мною! Я тебе давно не бачив.
"Ні! Треба втекти. Туди не хочеться..." Вона з силою шарпнулася вбік, когось збила з ніг, когось відштовхнула, але все ж побігла. Бігла і чула за собою важке дихання чоловіка.
- Ти ... моя ... куди ж ти ....
Та раптом - розпачливий зойк:
- Затримайте! Злодюга!
І вже сотні ворожих постатей повернулися в її бік. Галина не відчувала під собою ніг і мов злетіла на дерево. Ластівка... Чи сідають ластівки на тополю?
Внизу, під деревом, метушилася пітьма. Щось вило, скреготіло зубами, гризло стовбур. Дістануть...
Тополя тріщала і хилилася до землі. Галина від жаху не встигла змахнути руками і впала вниз. Прямо в злість. Знову вовки. Здалося, що немає у світі жодної людини, лише вовки.

V. Раптом прийшов порятунок. Із небесної пітьми яскравим променем стрімко спустився птах. У його пазурах сяяла зірка. Це падіння нічим не нагадувало політ. І усе завмерло, вдивляючись у незвичайну живу блискавку. А та, торкнувшись землі, розлетілася на міріади маленьких сонечок-зірочок, які запалили і загасили водночас ворожість навкруги.
Галина піднялась із землі. Озирнулася в яскравім світлі, не бачачи майже нічого. Де ж її рятівник? Хто ця зірка-птах? Поступово її очі звикли до світла, як колись звикли до темряви. І вже не було різниці між найсвітлішим днем і глупою ніччю.
Тепер Вона побачила Його. Шуліка. Він змахнув крилами, запрошуючи дівчину до польоту. І Галина у відповідь ластівкою знялась у повітря.

VI. Дивно, але довгий переліт її зовсім не стомив. Вона заспокоїлась. Шуліка ніби тримав Галину за руку і вів тільки йому знайомою дорогою. А опинившись у рідному лісі біля своєї хатинки, Галина зітхнула полегшено. "Мабуть, я знайшла те, що шукала". Тепер залишилось познайомитися з рятівником. І коли вона оговталась від "прогулянки", то помітила стару фотокартку, що невідомо як опинилася в її руці. У ту ж мить почула маму. Дівчина одразу зрозуміла все. І, як зовсім недавно, зайшла у дім.
Скринька стояла на полиці та сяяла, закликаючи відкрити її. "Що ж, це востаннє..." Галина поклала фото поряд із зіркою. Воно враз спалахнуло, затьмарюючи очі. Дві зірки, дві долі... Вони нарешті з'єдналися. "Чи знайду я свою долю?"

VII. Дівчина відчула на своєму плечі важку і водночас лагідну долоню чоловіка. Та голубила її і запрошувала іти разом із собою, на що Галина з радістю та неймовірною легкістю погодилася.
Він привів дівчину до копиці запашного, духмяного сіна. І коли їхні вуста злилися у поцілунку, вона розгледіла його очі. "Моя доля. Моя зірка. Моя любов. Моє щастя..."
Ліс заспокоєно перешіптувався, передаючи звістку всім, що відаюча мама повернулася і ніколи його більше не покине.
2000-2004 рр.

Історія восьма

Вона намагалася кожного ранку бігати. Їй уже за 60, але в душі почуває себе зовсім молодесенькою дівчиною. Влітку бігала кожного дня по колу спортивного майданчика найближчої школи. Саме в цьому віці у неї виникла така потреба. Бігла і уявляла себе секундною стрілкою на циферблаті величезного годинника. І напрям її був за годинниковою стрілкою.
На ділі ж виявилося, що ранкова пробіжка дуже дисциплінує. До того ж вона відчуває себе на сходинку вище від інших: «Ага! Я це зробила! А ви так зможете?Що? Ні! Слабаки…»
Та сьогодні все пішло не так, як завжди, бо до неї приєдналася дівчинка. Бігала не синхронно з жінкою, а навпаки – проти ходу годинникової стрілки. Зближуючись із юною спортсменкою, вона намагалася зустрітися з нею очима. Але та, ніби навмисне, не дивилася на спортивну бабцю у модному костюмі кольору фуксії і зручних кросівках. На дівчинці ж були звичайні джинсові шорти, біла футболка, на ногах – чорні кеди. Жінка машинально відмітила, що так одягалася колись і сама, років із тридцять тому. А ця дівчинка гарненька! Чорне волосся, туго стягнуте в кінський хвіст, сягало плечей. Струнка, худорлява... Жінка перейшла на швидкий крок.
- Правило наступного кроку.
Почула позаду себе дівочий голос. Різко зупинилася, озирнулася. Дівчинка стояла і дивилася на неї. Не просто дивилася, а розглядала. Кожну зморшку на її обличчі, кожну сиву волосинку в зачісці...
- А ти постаріла, - сумно зітхнула. – важко ж тобі було йти уперед...
Ці слова прозвучали, як констатація вже звершеного факту. Жінка це й сама знала. Старість ще ніхто не навчився зупиняти. Теж почала пильніше роздивлятися дівчинку. І, як раніше, помічала схожість із собою молодою. Вона теж колись була стрімка і рвучка. Ішла своєю життєвою дорогою, не обдумуючи наслідків. Тепер має те, на що заслуговує: ні родини, ні дитини, ні коханої людини.
- А все ж могло скластися інакше, - знову звернулася до неї дівчинка. - Якби ти дотримувалася "Правила наступного кроку".
- Що ти таке кажеш? Які ще правила та кроки? І що за тон? Ти ж, дівчинка, розмовляєш із жінкою старшою за тебе! Де елементарна ввічливість?
- Ох! Скільки питань одразу! Я ВАМИ захоплююсь і пишаюсь, - з усмішкою промовила та у відповідь. - А могла б бути вашою онукою...
- Що? Як? – жінка розгублено потерла кінчик носа (це у неї виходило машинально у миті найбільшого хвилювання).
- Так-так. І немає чому дивуватися. Давай краще я нагадаю тобі, вибачте, ВАМ, ці "правила", які самі ж собі і придумали.
Усміхнені очі дівчинки незвичного фіалкового кольору віддзеркалювали здивоване обличчя жінки.
- Уявляєш, кожен зроблений тобою крок несе в собі розвиток нової події. От зараз ти стоїш на місці. Куди ти хочеш ступити? Вправо чи вліво? Вперед чи назад?
- Хіба ж це так важливо? Захочу додому піти - повернусь назад, до магазину - то ступну вперед...
- Отож-то й воно, що “захочу”. Тобто ти дієш необдумано: захотілося – зробила. Наслідки одного лише кроку можуть бути невиправними. А думати не пробувала перед тим, як ступити?
«Ну що з цим робити? Таке молоде, а дорослих уже повчає… Можливо, треба навчити її саму?» - думала жінка, роздивляючись під ногами асфальт.
- А яким буде твій наступний крок? – сама спитала дівчинку.
- Ось у цьому ти вся! – лукаво примружила свої очі та. – Замість того, щоб відповісти на запитання, сама запитуєш інших! Вчителькою, мабуть, працюєш?
«Краще промовчу. Навіщо мені це все потрібно? Задурює мені голову», - жінка мовчки повернулася до співрозмовниці спиною і пішла собі додому.
Тільки зайшовши до своєї кімнати, згадала, що колись сама розповідала своєму майбутньому чоловікові про теорію необачного кроку. Посміхнулася. Підійшла до дзеркала, поглянула на себе: крізь зморшки на чолі та у куточках очей проступила лукава посмішка недавньої юної незнайомки. А що? Можливо, вона права…
Жінка підійшла до столу, взяла перший, який потрапив під руку, зошит і розгорнула на останній сторінці. Списаний олівець лежав тут же. Покрутила олівця у пальцях і вивела на сьомому рядку зверху: «Правила наступного кроку». Слова почали слухняно шикуватися в речення. Нарешті вона відчула себе щасливою.

Історія сьома

Жінка п’ятдесяти років сиділа на лаві у сквері під тінистим розлогим деревом (чи клен, чи абрикоса, не звернула уваги) і слідкувала за своїм малим онуком. Хлопчику тільки три з половиною рочки, а воно таке вже вперте, що намагається домогтися поставленої мети за будь-яку ціну. Ось і зараз мале хлоп’я дерлося на слизьку гірку з протилежного боку. Сходинки спеціально ігнорувалися, бо залазити на гірку, щоб просто з’їхати з неї, вже не цікаво.
- Онучку, йди-но до мене, щось цікаве розповім, - покликала, бо боялася, що той врешті-решт наб’є собі лоба.
- Та зараз! Бабусю, хіба ти не бачиш? Я зай-ня-тий! – по складам сповістив онук.
- Тоді будь обережнішим, слідкуй за своїми рухами, - не полишила наставляти хлопчика жінка.
- Я і так обе-реж-ний! – знову розтягуючи слово сказав той.
І в цю мить з верху гірки почав з’їжджати інший малюк, але трохи старшого віку. Звісно, штовхнув її онука вбік. Той встиг зіскочити з гірки.
- Ти дурникуватий! – почула від свого малого. Незнайомий хлопчик не на жарт образився:
- А ти тут сам, чи з кимось? – спитав серйозно свого кривдника.
Онук махнув рукою кудись у бік лавиць:
- З бабусею, - і довірливо посміхнувся у відповідь.
Ображений хлопчик підійшов до однієї з лав, на якій сиділа старенька зморщена бабця:
- У вас є онук у синіх штанцях?
- Га? Що? – та підсліпувато мружила очі, - у мене тільки онучка Лєрочка. А що ти хотів? Цукерку?
Та той уже відійшов убік. Його погляд ковзнув і по жінці на сусідній лаві, але чомусь до неї підійти хлопчик уже не наважився.
Жінка у цей час встала і пішла до свого маленького онука, який знову намагався залізти на гірку з протилежного боку. Взяла його на руки, погладила по голівці, поцілувала у м’яку щічку. Малий спробував пручатися, але відчув ласку бабусі, притулив лоба до її плеча і на мить завмер. Ця ідилія спорідненості душ була раптом порушена. Незнайомий хлопчик доволі нахабно шарпав жінку за руку.
- Це ваш хлопчик? – спитав занадто серйозно, як для свого малого віку.
- Так, це мій онук, - з любов’ю призналася жінка і погладила маленького по голівці, яка довірливо пригрілася на її плечі.
- Ви знаєте, а він мене обізвав «дурникуватим»! – майже крикнув розпачливо скривджений.
- А чому ж ти не попередив малого, що будеш з’їжджати з гірки? Ти ж бачив, що він менший і грається? Треба було зачекати, поки дитина відійде від гірки, і можна буде спокійно з’їхати. Тебе цьому не вчила твоя бабуся? – у свою чергу запитала жінка. – Ти отримав те, що заслужив.
Хлопчик здивовано поглянув на чужу бабусю і мовчки пішов із майданчика. А жінка міцно притисла до грудей свій скарб – єдиного онучка, і почала наспівувати йому колискову. Малюк задоволено мружив оченята, позіхав і грівся у теплих хвилях любові рідної йому людини.
- Я тебе так сильно люблю, буду завжди захищати, - почула жінка тихий шепіт дитини.

2018

Історія шоста

Їй уже за сорок. Двоє діток, коханий чоловік. Усе так, як колись мріялося в юності. Є, де жити, є, з ким жити. Хіба це не сімейне щастя?
Чоловіка вона свого кохала, можливо, занадто сильно. А зараз це відчувала все більше. Поїхав у відрядження. Обіцяв дзвонити, і насправді робить це кожного дня. Про все розпитає, про все розкаже. «Такий турботливий…» - згадувала і посміхалася собі. Діти вже вклалися спати, а вона чекала на його дзвінок. Але ввечері, як завжди, він чомусь не подзвонив. А телефонний дзвінок пролунав серед ночі.
- Що ти робиш? - почула звичний голос чоловіка.
- Ще спати не лягала, поки дітей вклала, поки білизну погладила, весь день, «як білка у колесі»… А ти там як?
- Пам’ятаєш, ми колись домовлялись, якщо хтось із нас покохає іншу людину, то треба обов’язково у цьому зізнатися…
- Ти зараз жартуєш?- спитала здивована, готуючись до жарту.
- Ні, я покохав іншу дівчину.
- Як? – розпачливий зойк жінки у відповідь. - У нас же діти…
Цієї миті її серце зупинилося.
«Як же діти?» - спитаєте ви. А що діти? Не бур’ян. І чужі люди доглянуть.

2018

Історія п’ята

Симпатична чорнява дівчина-підліток стояла перед своєю матір’ю, опустивши голову вниз, не дивлячись тій у очі. А жінка навпаки хотіла розгледіти оченята своєї коханої донечки, яку навіть у її п’ятнадцять років вважала ще дитиною.
- Та поглянь же на мене, доцю! – вигукнула і, не стерпівши, шарпнула ту за підборіддя вгору. Голова дівчини смикнулася різко вгору, але очі вона так і не підняла. І з місця не зрушила. А руки її безвільно висіли вздовж тіла.
- Що ж ти наробила, маленька?! – знову зірвалася на розпачливий крик мати.
Дівчина нарешті ожила, притулила долоні до свого обличчя, ніби відсторонилася від цілого світу. Так дитинча ховається під ковдру і думає, що його ніхто не зможе знайти.
- Я не хотіла, щоб… усе було… саме так… - ледь чутно, уривчасто, прошепотіла, все ще сторонячись матері.
- А як повинно було бути? Зможеш мені нарешті пояснити! Чому я у себе вдома не можу залишити власні речі? – спочатку спокійно спитала жінка, а потім знову зірвалася на крик. – Я ж точно пам’ятаю, що обручка і перстень лежали у шафі на поличці. Де ж вони поділися? Ти ж була вдома…
Дівчина ще помовчала, а потім зітхнула важко:
- Я так і знала, що ти будеш на мене кричати. Ти завжди на мене кричиш…
Жінка перебила:
- А як на тебе не кричати? Ти ж на спокійний голос не реагуєш!
- Сама винна. З дитинства так мене привчила.
- Ти ще суперечити мені будеш? Відповідай, де золото поділа?!
- В ломбард віднесла, - спокійно промовила дочка і тільки тепер відкрито поглянула в очі своєї матері. І не було в них ні переляку, ні сорому, ні вибачення. А тільки виклик. Такої стрімкої сили у погляді своєї доньки жінка не бачила за все життя. Карі, майже чорні, бо зіниці широко розпливлись, очі дівчини жили окремим життям від її тіла. Безвільно стояла, а поглядом спалювала матір. Ненависть і лють. Саме це відчула жінка.
- Ти що? Як ти могла! Це ж обручка весільна… я ж за твого батька заміж виходила…
- Та де той мій батько? Та й не носиш ти цю обручку. Не потрібна вона тобі зовсім.
- А золотий перстень з рубіном? Це ж подарунок моїх батьків на моє шістнадцятиріччя… Як же ти могла, доцю?... – з очей жінки потекли тихі сльози.
- Так ти ж сама казала, що на свій шістнадцятий день народження хотіла в подарунок плеєр, а тобі батьки персня подарували! – з викликом вигукнула дівчина. – Тобі ж це золото не потрібне!
Жінка склала руки на грудях і впритул підійшла до дочки:
- А тобі значить потрібне стало? Так? Віднесла у ломбард, не спитавши. Украла, одним словом.
Дівчина знову опустила голову вниз, відвівши погляд від обличчя матері.
- Чому одразу вкрала… Може, їх ще можна викупити…
- А гроші, - схаменулася матір, - де гроші поділа? Це ж не одна тисяча!
У відповідь – мовчання. Тихе, скімливе, насторожене.
- Мовчиш… - знову жінка почала зриватися на крик. – Та не мовчи ти! Відповідай, якщо мати питає!
Шарпнула доньку за руку, а та, безвольна, заточилася вперед і, не втримавшись на ногах, упала. Дівчина вдарилася скронею об бильце ліжка. Її очі заплющилися.
- Що? Що це? Доню, що з тобою? – мати кинулася до неї. Обхопила її голову руками, обмацувала пальцями таке рідне лице, кожну клітинку, якого знала з народження. – Маленька… Чуєш мене?...
Донька відкрила очі, у її погляді вже не було злості. І це була вже не дівчина, а малесенька дитинонька, яка пригрілася на грудях матусі. Так звично. Але як давно між ними не було подібної родинної близькості!
- Мамо, - шепіт проривався крізь здавлене дихання дитини,- я гроші Микиті віддала. Він скоро повернути обіцяв. А тепер не дзвонить мені зовсім…
Донька розридалася вголос, почала розмазувати сльози, що змішувалися з чорною фарбою, яка стікала з вій.
- Чому ж ти мені не сказала?! Я ж допомогла б і Микиті, і тобі.
- Та що тобі казати… Ти тільки кричиш на мене і зовсім не розумієш… А я його кохаю. По-справжньому.
Так і сиділи на підлозі кімнати дві жінки – юна і доросла. Донька і мати. І не могли дивитись одна одній у очі. І нікому з них не потрібні були ні золоті прикраси, ні гроші. А жінка зрозуміла, що її маленька донечка вже виросла до зрілого почуття кохання. Вона ж, мама, цього навіть не помітила.
2018

Історія четверта

Їй у двадцять вісім років Бог вирішив подарувати дитинку. Таку малесеньку живу істоту. Спеціально для неї. Ось такий прояв Божої милості. І вона з радістю готувалася цю дитинку народити. До цього моменту залишилось зовсім небагато часу – декілька днів. Вона вже відчуває нетерплячі поштовхи маленької в собі. Яке ж це дивне відчуття! Покладе руку собі на живіт. А звідти ніжкою - буць-буць, штовх-штовх. Іноді - ніжно, іноді – боляче. Нічого, трохи залишилося, і будеш своїми малими ноженятами буцятись… Уже скоро, тому і знаходиться зараз у лікарні, у пологовому відділенні.
Уже й лікарі всі палати обійшли, і спати треба, а вона чомусь не спить. Їй би відпочивати, сил набиратися перед пологами, а вона усе про свого чоловіка думає: «Як він без мене вдома? Чи їсть удосталь? Чи не випиває? Чи кота годує?». Раптом двері до палати відчинилися. Ледь не скрикнула, так злякалася, і дитинка одразу захвилювалася, завовтузилася в ній. Тихесенько, навшпиньках, прокрадається від дверей її коханий чоловік. Простягає руки. Вона теж хотіла до нього податися назустріч, але війнуло неприємно від нього – тютюном, змішаним із алкогольним перегаром. Тому замість того, щоб притулитися до чоловіка, жінка відсторонилася.
- Як ти тут опинився? Що ти робиш у лікарні?
- Мала, ти що не рада? Я почекав, поки всі на перекур розбіглися, і швиденько до тебе… - поліз цілуватися, а від нього ж… не можна носом дихати, такий важкий дух.
- Щось трапилося? З батьками? З котом?
- А тебе тільки кіт і цікавить? – причепився до останнього слова чоловік. – А я тобі вже зовсім байдужий? (майже зірвався на крик).
- Та тихіше, дівчат у сусідніх палатах розбудиш, навіжений. Ти чому напився? – пішла в наступ жінка.
- Де напився? Та я тверезий! Скучив просто за своєю маленькою жіночкою, - знову простягнув до неї руки, щоб обійняти. І знову вона відсторонилася.
- Я тобі бридкий?! Ненависний? Розлюбила мене? Знайшла якогось собі тут медбрата і романчик закрутила? Ах ти ж…
- Ну кажи, кажи, хто я?! – уже й вона підвищувала голос, почала насуватися на чоловіка своїм величезним животом.
- Та… ти ж моя маленька, - перейшов на лагідно-улесливий тон майбутній татусь. – Вибач. Вибач, то я через неспокій. Розпереживався, як ви тут без мене. Вирішив провідати.
Вона ще стискала руки в кулаки, намагалася стримати тремтіння всього тіла, бо з нервів почала трусити пропасниця. Чоловік усе ж таки примудрився обійняти її за плечі та всадовити на лікарняне ліжко. Поліз цілуватися, стиснув міцно груди. Жінка скрикнула і засичала з болю: груди, налиті в очікуванні дитячого ротика, були повні молока і почали пекти.
- Та ти що робиш! Зупинись. Ми ж у лікарні…
- Мала, це ж так романтично! Лікарня, медсестри у біленьких халатиках…а давай прямо тут?! Зараз…- чоловік настирливо ліз з пестощами та обіймами до дружини.
Їй так було бридко від його доторків, неприємного запаху, грубості.
- Та не торкайся мене… - простогнала змучено, - мені ж скоро народжувати… там же дитинка наша…
Чоловік відсторонився від неї. Видно було, що йому стала неприємна реакція любої дружини. Відійшов до дверей з палати.
- До речі, про пологи. Мала, ти ж відкладала гроші на цю справу, так? Я ж знаю, що відкладала. Так дай мені їх.
- А що трапилося? – вже вкотре перепитувала дружина.
- Я так нервую, так переживаю… Мені й потрібно декілька сотень. Ну, щоб напругу зняти. Ти ж тут, а я – там, сам, самісінький… - давив на жалість чоловік.
- Так ти гроші прийшов просити, - нарешті зрозуміла жінка, - а не нас провідувати. Ні, грошей я тобі не дам.
- Як? Хоча б на автобус, щоб додому доїхати. Я тобі завтра на картку перерахую… так-так, усю суму! Ні, тисячу!
- Немає в мене готівки. Тільки на картці.
- А ми підемо до магазину, він тут недалеко, через дорогу від лікарні, там банкомат, знімемо, - заметушився чоловік, - і я тебе сюди назад приведу. Пішли, мала, збирайся…
Він тягнув її за собою, а жінка відчула, як живіт став важким. Дитина завмерла. Що робити? Раптом забракло повітря для подиху:
- Чуєш, погано мені. Біжи по лікаря. Важко щось стало…
- Та який там лікар! Пішли гроші знімемо, а тоді й лікаря покличемо. Давай, мала, швиденько рухайся, - він підштовхував дружину в спину, щоб ішла до дверей. Але та, як підкошена, повалилася на підлогу.
- Мала, підіймайся, мала, - тягнув її за руку.
На шум до палати ввійшла чергова медсестра:
- Що тут у вас? Чому ви в палаті?
- Та от впала…, мабуть, погано стало… - виправдувався чоловік.
- Вийдіть негайно, я лікаря покличу. До його приходу, щоб вас тут не було, - і медсестра вийшла.
Чоловік полишив дружину, швиденько віднайшов її сумку, витягнув гаманець, а з нього банківську картку. Ось і все, що йому було потрібно. Код від картки для нього давно вже не секрет. Вийшов із палати, причинив двері.
Лікарка з медсестрою встигли вчасно. Жінку врятували, дитинку теж. Народилася гарненька дівчинка з темно-фіолетовими очима - колір нічного неба.

Чоловік прийшов провідувати свою дружину і донечку через два дні. Ні букету квітів, ні вибачень. Мовчки простягнув жінці банківську картку:
- Вибач, мала, так треба було.
- Але ж я два дні після пологів без нормальної їжі, без ліків… і донечці памперси потрібні, - почала обурюватися.
- Так усе ж гаразд. Усі живі-здорові. А гроші… ще заробимо. Я ж вас усе одно люблю. Ми – сім’я.
І стільки в його погляді було тієї самої любові, про яку казав, спокою та лагідності, що дружина вирішила просто: все погане не згадувати ніколи, забути назавжди. Так буде краще для всіх. Вони ж – сім’я.

Історія третя

У свої двадцять років ця дівчина мала здібності до римування. Вона мимоволі добирала рими до слів, які тільки потрапляли їй на очі. "Зірка - дірка. Квиток - листок. Ластівка - застібка". А ще вона напам'ять знала класичні правила силабо-тонічної системи віршування. Не можна сказати, що це їй допомагало у влаштуванні особистого життя, але й не заважало. А іноді навіть розважало і веселило.
Так одного осіннього ранку дівчина по дорозі до інституту, замріяно дивилася собі під ноги. Їй подобався шурхіт листків, що вже попадали з дерев і почали всихати на сірому асфальті. Прислухавшись до звуків з-під ніг, можна було скласти віршика або цікавеньку казку для діточок. І, дійсно, в її думках уже почали формуватися перші рядки вірша. Але ж для більшого ефекту поетичності потрібні якісь душевні переживання... Наприклад, оспівування почуття кохання ліричного героя.
Задум дівчині так сподобався, що одразу ж почала перебирати кандидатів для своєї "закоханості". Олег - це хлопчина з її групи, занадто молодий, йому на тому тижні тільки двадцять виповнилося. Вадим - з паралельного потоку, можливо, але такий красунчик, що й підійти боязко. І тут згадала про їхнього викладача інформатики - Сергія Михайловича. А що? Чоловік у повному розквіті, як то кажуть, сил. Скільки йому? Трохи за тридцять, мабуть. Ще й посмішка з лукавинкою, погляд сірих очей - добрий... До того ж вони бачаться майже кожного дня, бо з одного міста і до інституту їздять одним і тим же автобусом.
Незчулася, як самі собою почали слова складатися у речення.
"Прозорий день, чарівновересневий.
І все охоплює злотаво-ніжна зелень.
То осінь плентається шелеснево,
Жбурляючи під ноги листя квіт шалений".
Дівчина похапцем схопилася за списаний олівець, відшукала в сумці якийсь папірець (на звортному боці - розклад пар) і почала швидко записувати вірш. Коли схаменулася, то огледілась, чи хтось бачив це? Цікава була картинка: йшла собі, йшла, потім, як спіткнулася, зупинилася і щось шкарябає на папірці... Та хай уже так буде.
На парах вранішній задум не давав дівчині спокою. Вона дописувала вірш, потім переписувала, потім перечитувала і ще дописувала. Творча лихоманка захоплювала, додавала такої нестримної сили, що руки не встигали записувати думки. Швидше, швидше... бо вони такі невтримні, забудеш і вже не згадаєш ніколи.
"Так само знехотя ідуть він і вона...
Словами мрійність розбивають, а стіна
Росте між ними - сказані слова
Лиш перешкода. Він не знав...
Вона ж, вдивляючись у його очі,
душею слухає відлуння тиші,
листяну пісню, яку так охоче
Співає вітерець осінній.
Якби, прощаючись, він озирнувся,
Подарував їй погляд, посміхнувся,
Вона б тоді йому сказала,
Про що шепоче листя під ногами.
Але лише сторожкий шелест
Розірваних хмарин у небі
Нагадує якусь миттєвість
Думок і спогадів таємних". (1997 р.)
Коли всі підходящі слова вмостилися зручно на папері, дівчина полегшено зітхнула. Усе. І що з цим робити далі? Треба ж якось віддати своєму герою. Але то вже завтра.
Наступного ранку події розвивалися дуже стрімко, теж як по написаному. Коли заходила до будівлі інституту, на порозі зіткнулася зі своїм героєм надуманих мрій. Привіталася похапливо:
- Ой, Сергію Михайловичу, а у мене до вас невеличка справа...
Чоловік здивовано поглянув на студентку:
- Щось трапилося?
- Ось, - тицьнула в руку папірця. - Прочитайте, будь ласка.
І швидко пішла до аудиторії, тому не бачила реакції викладача на її витівку. А той здивовано розгорнув листок, швидко пробіг очима. Лице осяяла лагідна усмішка. Сергій Михайлович акуратно склав папірця і поклав до кишені сорочки.
Увечері, коли дівчина поверталася додому через парк, ішла і пригадувала написаний вірш. Бурмотіла слова собі під носа, не звертала уваги на перехожих. Коли раптом почула, як хтось її поклав:
- Люська, та чекай ти!
Зупинилася, обернулася. Її наздоганяли двоє: Олька з фізмату, часта супутниця поїздок із інституту, і ... Сергій Михайлович. Вона на подругу уваги не звернула, бо хотіла зрозуміти реакцію чоловіка на своє вранішнє послання.
Викладач чомусь зовсім не дивився в її очі, а кудись убік. Спочатку вона хотіла спіймати погляд його лагідних сірих очей, а потім вирішила для себе: "Не дивиться на мене, то й хай! Подумаєш, не сподобалося йому поетичне творіння...". Та коли розходились додому (вона - в один бік, а Олька з Сергієм Михайловичем - в інший), поетка все ж озирнулася. Чоловік теж озирнувся, і на якусь мить його погляд торкнувся обличчя дівчини. Вона встигла розгледіти в ньому тугу й печаль. Це настільки було незвично, що усю наступну ніч не спала.
Цілу ніч думала про Сергія Михайловича, пробувала римувати його ім'я. Дійшло до того, що подумки почала називати Сергійком. Але слова ніяк не ставали в рядки, рими тікали, система віршування, здавалося, більше була їй непідвладна. Завтра вони знову побачаться на парі. Як цікаво закохуватися!
А на інформатиці вона так витріщалася на викладача, що помітили й інші студенти.
- З тобою все гаразд? Чогось ти сьогодні якась не така...
Дівчина тільки загадково відмовчувалась. Коли викладач роздавав зошити з перевіреними роботами, випадково торкнувся пальцями її руки. Як морозом обсипало в одну мить.
Ішла цього разу додому і думала: «Якби тільки він ще раз озирнувся, поглянув на мене. Ні, услід, нехай навіть у спину. Цей погляд дуже важливий». Погляд-ниточка, який зможе зв’язати їхні долі. І знову – жодного віршованого рядка…
Вже вдома розгорнула зошит з інформатики. Випав папірець. Такий знайомий. Її «Пісня опадаючого листя», як подумки охрестила вірш до Сергія Михайловича. Взяла, побачила дописані до нього рядки:
«Про що шепоче листя під ногами…
…що дні минають непомітно,
…що дуже швидко йдуть роки,
…що самота така самітна,
…що вечори такі сумні,
…що ніч – одна суцільна мука,
…що дощ – єдиний вірний друг,
…що пильність – це натура друга,
…що щастя – доторк твоїх рук». (1997 р.)
Вражено перечитала ще раз. Що це? Відповідь на її листа, чи крик душі стороннього чоловіка? Хіба вона хоче насправді стати йому близькою? Чи хоче, щоб цей незнайомець став до неї ще ближче? Ну, озирнувся, то й що тепер? Вона теж дивилася йому вслід. У спину. І погляд його їй був не потрібний зовсім. Яка ще «життєва ниточка»? Повна нісенітниця! Та хай живе собі! Он з Олькою, наприклад. Пошматувала листок із віршами, відчинила вікно і викинула геть. Вітерець підхопив біленькі клаптики паперу, поніс, закружляв ген-ген!
Дівчина полегшено зітхнула і вклалася спати. Тепер щоночі їй снилися очі незнайомих людей. Зате слова перестали шикуватися в речення, а рими – чіплятися до них.
2018

Історія друга

Дівчинка років десяти стрибала з калюжі в калюжу і весь час скрадливо озиралася, чи ніхто не бачить, як вона змалилась. Тобто здитинилась. Вона ж себе вже вважає дорослою: їй на цьому тижні виповнилося аж 10 років! Хіба можна у такому віці, стрибати по калюжах?
- Можна, ще й як можна! – почула відповідь на свої думки.
Повернула голову на голос. Недалеко на тротуарі зупинився старий дідусь. Дівчинка стала уважно його розглядати: невисокого зросту (трохи вищий од неї самої), худорлявий, ледь згорблений, з коротким їжаком сивого волосся на голові й маленькими вусиками-щіточкою під носом. Посміхається. А з-під низьких кошлатих брів по-доброму сяють лагідні блакитні очі. Такі приємні, ніби ранкова посмішка сонця на літніх канікулах.
- Ви що думки мої читаєте? – здивувалася дівчинка.
- Не тільки, - ще ширше посміхнувся чудний дідусь і простягнув цукерку в яскравій обгортці. – Ще й бажання виконую для слухняних діточок!
Але та недовірливо заховала руки за спину і подарунок не взяла.
- А мене мама вчила у незнайомців нічого не брати! – з гордістю слухняної дитини відповіла незнайомцю. Йому така відповідь вкрай не сподобалась, і на такому ще мить тому доброму обличчі промайнула зла тінь – верхня губа під вусиками припіднялась, стало видно ікла замість зубів.
Дівчинка злякано відскочила вбік, але не втекла, бо ще ніколи не бачила таких чудернацьких дідків.
- Чого ж ти злякалася? Я ж добрий. Усіх дівчаток люблю. Он Оленка з п’ятого під’їзду вже два рази до мене в гості ходила. Я її чаєм пригощав і голубив так ніжно… - він аж зацмокав губами і примружив ласо очі, як ситий кіт. – Пішли зі мною, я й тебе приголублю.
- Та ні, мені таке не потрібно, - поважно задрала носа вгору, - мене мама з татом люблять…
І замовкла, дослухаючись до своїх відчуттів. А чи справді батьки її люблять? Останні півроку вони весь час сваряться та розподіляють майно. Здається, це називається процес розлучення. Зітхнула, дійсно, їм зараз не до мене. І звідки цей дід-перевертень усе про неї знає? А той, як навмисне, ніжно замуркотів:
- А дорослих треба слухати… пішли-но зі мною, - і потягнувся сухою рукою у зморшках до неї. Рука була схожа на суху відламану гілку з дерева, що жила окремим життям від дідової посмішки.
- У-у-у, змій підступний, - зашипіла гадюкою дівчинка і кинулась бігом у свій під’їзд, перестрибуючи через дві сходинки. З розгону зачинила вхідні двері, притулилася до них спиною, полегшено зітхнула. Втекла.
Вона вже не бачила, як незвичайний дідок простягав цукерку іншій дівчинці, а та довірливо йому посміхалась.
2018

Історія перша

Маленька дівчинка йшла ледь протоптаною стежкою прямо посеред макового поля. Ішла повільно, торкаючись стебел трави своїми долоньками, пестячи їх і голублячи. Вона мріяла. Їй, як і всім дівчаткам у п’ятирічному віці, хотілося бути прекрасною принцесою. Оченята дивились у небо на білі хмаринки, де у променях літнього сонця бачили повітряні замки. А тихий вітерець у цей час роздував поли її барвистого платтячка, грався довгими пасмами незаплетеного білявого волосся.
Задивилася-замріялася так, що не помітила, як до неї приєднався чоловік. Це був кремезного вигляду дядько, могутньої статури, з лагідною посмішкою на обличчі та чорними очима. Він ішов поряд із малою мовчки, здавалося, навіть не дихав: боявся зруйнувати чарівність дитячої казки. Та це продовжувалося не довго. Дівчинка спотикнулася через камінь, заточилася і проорала б носом землю, якби супутник на підхопив її дужою рукою за поперек.
- Ой! – скрикнула маленька перелякано. – Поставте мене на місце! Негайно! Швиденько! Одразу ж!
- Ох, ти, мала, і галаслива! Чого ж верещиш так? – спитав чоловік, ставлячи дівчинку рівнесенько посеред стежки.
- Вибачте, я злякалася… - знічено перепросила та і накрутила пасмо волосся на свій крихітний пальчик.
- А якби впала, перечепившись, то не злякалася б?
- Ще не знаю. Я ж не встигла впасти. Ви цьому перешкодили! – сердито тупнула ніжкою у червоному лаковому черевичку.
Чоловік зчудовано поглянув на дівчинку. Він намагався розгледіти в її очах підступність чи лукавство, але погляд малої був чистий, навіть небесні хмарки у ньому не проглядалися.
- Щось я не розумію твоєї дитячої логіки…Поясни, ти хотіла впасти? І навмисне дивилася не під ноги, а в небо? Тобто мої зусилля тобі допомогти нічого не варті?
- Чому ж одразу не варті? Можливо, це не ти мені допоміг не впасти, а я зупинила тебе, - розсміялася маленька розумниця.
- Як для дівчинки, ти занадто вже розумна… - пробурмотів чоловік, накриваючи її тендітну долоньку своєю величезною.
- Гаразд, поясню, бо як для дорослого, уява в тебе десь загубилась у пісочниці в дитячому садочку. Так от, закрий свої очі міцно-міцно. Та не примружуй їх, а саме закрий руками.
Чоловік притулив долоні до обличчя і спробував поглянути на малу у шпаринку між пальцями. Та помітила цю хитрість і знову заливчасто розсміялася:
- А ти хитрун виявляється! Це так весело! – захоплено вигукнула дівчинка. – Починай уже уявляти! Ідеш ти польовою стежкою. Тебе огортають пахощі макових квіток. І тобі так подобається цей аромат, що дихання стає все глибшим… Кожна твоя клітина тіла насичується духом дикого поля. Непритомність чекає на тебе, і тепер уже твоя черга спотикнутися та… впасти!
Дорослий здивовано відвів руки від обличчя. Поглянув на маленьку розумницю.
- З твоїх слів виходить, що це ти мене врятувала і зупинила?! – вражено прошепотів. – Це ти мені допомогла…
Дівчинка поставила руки в боки, тупнула ніжкою в лаковому черевичку, зморщила носика в примхливій гримасці:
- Та ні ж бо! Ми допомогли один одному! Якби провидіння не звело нас разом, я спіткнулася б і впала, а ти… ти заснув би довгим п’янким сном. Можливо, назавжди.
Вона підійшла до чоловіка так близько, що торкнулася лобом його колін. Вклала в його велику долоню свою і прошепотіла ледь чутно:
- Тримай мене міцно, - і через мить менторським тоном додала, - та не забудь сам триматися за мій вказівний палець!
Ви думаєте, що ця чудернацька парочка повернула назад і пішла геть від небезпечного макового поля? Не тут-то було! Вони преспокійнісінько попрямували собі далі ледь протоптаною стежкою. І хоча пальці їхніх рук були переплетені, дівчинка, як і раніше, дивилася замріяно в небо, а її супутник розглядав камені під ногами, щоб зайвий раз не впасти.

Дотягнутись до зірок і просто, і складно водночас. А він це зміг зробити. Досягнути своєї мети. Зараз, їдучи додому, пригадував події і думав, що все ж таки його мета залишилася лише мрією.

******************************************************

П’ята планета сузір’я Ориноко зустріла його пусткою. Він вийшов із шатлу, повільно ступив на поверхню. Озирнувся. У свої 23 роки хлопець побував уже на трьох планетах різних сузірь і мав деякий досвід. Усе вказувало на те, що саме на цій планеті є розумне життя. Метою було встановити первинний дружній контакт з будь-якою формою розуму. З усієї команди для цієї місії було вибрано саме його, тому що по даним розвідки на цій планеті більшість населення були дівчата саме його віку. А йому слід було зав’язати знайомство, не привертаючи уваги до їхнього корабля. Дізнатись про населення було неважко: усього лише треба опустити скануючий зонд в атмосферні шари і послухати, про що ж розмовляють жителі.
- …я вчора одягла гарнесеньке плаття. Жовте у червону смужку…
- …у мене на голові новенький віночок із білих пелюсток…
- …а сьогодні він на мене лише поглянув і посміхнувся! Мабуть, привітатись хотів…
Голоси були ніби дзвіночки, мелодійні, але зміст розмов зводився до одного: одяг, залицяння і розваги.
Тому висновок був єдиний: основна маса населення – це миряни жіночої статі приблизно віку до 30 років, у перерахунку на вік землян. Ось так перед Деном була поставлена мета – знайомство з дівчиною.

*******************************************************

Ден озирався. Нічого подібного він раніше не бачив: усюди зелена трава, дуже схожа на земну, але зовсім чужа. Вона вкривала увесь простір до обрію і жодного об’єкту, окрім цієї трави і його шатлу не було взагалі. Хлопець ступив ще кілька кроків. Почув ніби якесь шепотіння в голові. Саме в голові, у самому мозкові.
- Нахились нижче, рейнджере.
Він ще раз поглянув довкола. Потім униз. Трава і все.
- Нахилися нижче, рейнджере… - ніби прохання, а звучить як наказ.
Ден став навколішки, розгорнув руками траву. В очі сяйнуло блакитне світло. Він ледве устиг прикрити обличчя рукою. А в голові сміх-дзвіночок:
- Хі-хі, ха-ха, дінь-дінь, не злякався, не злякався!
- А він гарненький!
- А він молоденький!
- Чудовий хлопчик!
Голоси чулися ніби звідусіль і ніби тільки в його голові. А мозок переповнювався від них такою радістю та ейфорією, наче в роті стрибали бульбашки справжнього вистояного шампанського!
- Поглянь, поглянь…
- Відкрий очі…
- Усміхнись…
Ден зважився, відвів руку від очей і поглянув прямо в блакитне сяйво.
Перед ним стрибали, вертілись, складались у різні візерунки маленькі зірочки. Він вдивлявся пильніше і помічав усе нові й нові деталі.
Усі зірочки немов з’єднані одна з одною, мерехтять, переливаються, тримаючись за стебельця трави. І кожна з них наче живе окремо.
Упиваються своїм світлом в його очі. Витягують із нього думки, а натомість напитують своїми нісенітницями:
- Ми подобаємось?..
- Моє вбрання сьогодні гарне?
- А як я тобі посміхаюсь?
- Тобі цікаво?
Йому не треба було відповідати, ці зірочки витягували з нього все самі.
Ще пильніше придивився й зрозумів, що перед ним зелена квітка з пелюстками тонкими, як трава, а самі зірочки – це тичинки, які колишуться від його подиху.
- Візьми мене!
- Мене!
- Мене!
- Ні, мене!
Його рука потягнулася до одної блискітки, самої яскравої на цей момент. Завмерла і несподівано ніжно стиснула голос-дзвіночок у жмені.
Ден одразу ніби провалився…

*****************************************************

…туман яскравості розсіювався поволі. Очі бачили лише один об’єкт: дівчина років сімнадцяти, зовсім земної зовнішності, дивилася на нього здивовано і трохи розгублено.
- Ось, який ти, Дене…Дене… Дениска, Денчик…мелодія – ден-ден. Я тебе кликатиму – День-чику, а все навкруги танцюватиме з радості…
Рейнджер-розвідник слухав її дзвінкий лагідний голосок і роздивлявся. Коротке, мабуть, занадто коротке волосся, незвичайного кольору: ніби яскраве сяйво холодних нічних зірок переплелось з гарячим промінням сонця. Личко з тих, що не можна назвати «осліплюючо прекрасним», а лише «миленьким». Очі глибокі, чорні, трохи кирпатий носик і повнуваті губи, кольору лісової полуниці. Одяг звичайний: біла сорочка, поверх неї синя куртка, джинси і високі білі чобітки. Ну зовсім-зовсім земна дівчина… тільки…
- Я теж тобі подобаюсь! Відчуваю це з твого погляду! Хочеш мене торкнутися, Дене? Підійди і зроби це!
Але він усе ще вагався. Навколо них не було нічого лише сріблястий туман і якась тверда поверхня під ногами… усе незвичне і… дівчина!
- Ну, сміливіше…
Ден ще раз поглянув на її лице. Воно ніби трохи змінилось: вираз його нагадував зараз дійсно обличчя однієї знайомої дівчини. Із його планети. Треба пильніше подивитися в її очі. Раптом…

******************************************************
… Олена сміялася йому в лице:
- Кохання?! Яке кохання?! Це ти глузуєш із мене? Можливо, колись, ти почуєш ще від мене «кохаю», але…- у неї перехопило подих від емоцій, – але не зараз.
- Чому ж? – Дену гірко було чути такі слова від дівчини, якій він довірив свої почуття. Свою любов. Своє життя. Все, що в нього було святого.
- Ти ж просто жебрак! Звичайний бідняк. Сидиш на шиї у своєї матері, а сам заробляєш копійки! Жебрацькі копійки…
Хлопець мовчки розвернувсь і пішов геть, а вслід йому летів сміх. Жорстокий, злий, ненависний. І через декілька днів записався в космічні рейнджери. Намагався втекти від долі, та вийшло, що доля сама знайшла його. Навіть тут…

*****************************************************

ЇЇ очі були схожі на Оленчини. І губи кривились презирливо. Носик морщився у посмішці, яку він так любив колись. Після його запитання змінилося все:
- Як твоє ім’я?
- А як ти хочеш мене називати? Хочеш, я буду О-ле-на? Подобається? Пісня лагідна, заколисує…
- Ні, я питаю зовсім про інше. Твоє ім’я, справжнє? Як тебе кличуть на цій планеті?
Дівчина-зірка зблиснула поглядом, сяйнула усмішкою, яскраво сипнула сміхом-дзвіночком:
- Ха-ха-ха! Моє ім’я?! Моє ім’я!! На твоїй мові звучатиме, як «пісенна мрія». А ти не хочеш звати мене О-ле-но-ю? – проспівала ім’я дівчини, ніби це справді був куплет пісні. Веселої, радісної, мрійливої. Але ж у його житті воно мало зовсім інше значення! Ден не хотів чути його, не хотів бачити її. Немає в душі кохання, пустка чорна. Кожній земній дівчині він запропонував би лише дружбу. Та це не Земля, і перед ним не дівчина, а мирянка з далекої планети сузір’я Ориноко.
Вона відчула зміну в настрої рейнджера. Невідомо як, але з нею теж відбулась суттєва зміна: очі стали яскраво-прозорі, губи соковито заблищали, волосся чорними хвилями впало на плечі.
- Я така подобаюсь тобі більше? Денчику? Денчику!
- Як твоє ім’я? – знову спитав Ден. Він за кілька років космічного польоту звик стримувати свої емоції.
- Моє ім’я? Ха-ха-ха! – знову задзвенів сріблястий струмок сміху. – На-йя! Подобається?! Скажи: так!
- А звідки ти знаєш земну мову?
- Я?! Ха-ха-ха! Не знаю! Я не знаю земної мови, рейнджере! Ти відчуваєш мої слова, а я – твої. Підійди, торкнись мене і ти відчуєш мої думки.
Спокуса. Спокусливий сміх. Бажаний доторк. Ден пильно вдивлявся в її очі, її губи, такі принадні солодко-стиглі, готові для цілунку… як вона сказала? На-йя? А якщо до неї не тільки торкнутися? Яка вона є? Чи справді така земна, як здається…
Ден ступив крок до дівчини…

****************************************************
Незвичайно… дивно… незрозуміло…але саме в цю мить, дивлячись на вуста мирянки, він чітко зрозумів, що вже встиг… саме закохатися в цю до неможливості чудернацьку дівчину. Як? Навіщо? Чому?
Це було зовсім не схоже на Дена-справжнього, Дена-сторожкого, який завжди рвав будь-який зв’язок, навіть найменший натяк, що міг перерости в щось більше, ніж проведення спільного вік-енду. Той, колишній Ден, ніколи не зміг навіть помислити таке про незнайомку01, яку побачив усього кілька… хвилин… годин?... віків? Чи може справа в тому, що Денові ніколи не зустрічалась саме ТАКА дівчина?
Вир затягував його все більше. Губи її виявилися м’які й піддатливі. На-йя невміло відповіла на цілунок, притислась до хлопця всім тілом. А Ден торкався пальцями її шкіри, відчував її шовкову лагідність, плутався в довгому чорному волоссі й слухав, слухав, слухав.
Дзвінкий голос, сміх, переходив у стогін бажання. Тіло дівчини, здавалося, раділо йому, знало його і кликало до себе. Воно огортало хлопця теплою хвилею, даючи йому нестерпну насолоду кохання. Ден обійняв На-йю, знову тихенько задзвеніла, розбризкуючи свій сміх навкруги:
- Ха-ха-ха! Який ти нетерплячий, Деньчику! Деньчику! Ден-ден, Дене-ден.
Не міг зрозуміти себе, свого вчинку. Але ж він – космічний рейнджер! Розвідник! А вона…
- Хто ти! Чи я повинен спросити… ЩО ти? – видихнув важко із себе.
- Я? На-йя! І все! Не більше, не менше.
Ден мовчав і дивився у яскраво-зелені очі, торкався короткого сріблясто-блакитного волосся, проводив пальцями по оксамитово-гладенькій шкірі і …

****************************************************

У його мозку пульсував інший голос. Голос його командира:
- Рейнджере! Рейнджере! Де подівся зв’язок? Ваш час перебування на планеті скінчився! Рейнджере! Що за чортівня?! Дене! Чуєш? Повертайся…
- Так точно!... Наказ виконую! – пошепки кричати дуже важко.
Ден підійнявся з зеленої трави. Поглянув довкола. Нічого не змінилося. Але дивна тиша заполонила все навкруги і його тіло теж. Намагаючись не порушити цю мовчазність, Ден, крадучись, пішов до шатлу.

******************************************************
Зараз, їдучи додому, Ден повертався до подій минулого, що яскравою теплотою наповнювали його душу. Пригадував дивну мирянку з сотнями земних дівчат у собі й подумки наспівував її ім.’я: «На-йя… На-йя… На-я». «Пісенна мрія». Дійсно, і пісня, і мрія, і дівчина, і кохання, і …
- Ха-ха-ха! – сріблястий сміх розсипався навкруги.
Ден здивовано прислухався. Де це? Це вона? Бажання знайти її, відчути було болюче, сильне. Жагуче. А сміх дзеленчав у ньому!!! Він ніби торкався своєї На-йї. Подивився на свої руки. Права стиснута в кулак. Повільно розтулив пальці: в очі сяйнуло яскравим сяйвом, і зірка лагідно-закохано залилась щасливим сміхом.
2005