Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.18
02:38
Чи не кожен шнурок уявляє себе великим змієм.
Насвинячити здатна лише людина.
У собачої радості людське обличчя.
Не все те зелень, що у салаті.
Ціна питання зняла питання ціни.
Від зайвої чарки ніхто не застрахований.
Гірше за погану гор
2026.05.17
23:32
Бузок розквіт у травні.
Сусід його -- каштан
також в оздобі гарній.
Не знищив вітрюган.
Занадто в небі хмарно.
Пливучі острови.
у просторі старанно
Сусід його -- каштан
також в оздобі гарній.
Не знищив вітрюган.
Занадто в небі хмарно.
Пливучі острови.
у просторі старанно
2026.05.17
22:24
Я прийшов у травень - він мені не радий,
Я ж не вивчив досі теплу серенаду,
Під яку дерева щиро зеленіють,
Сповнені кохання, віри та надії.
Я прийшов із січня, там, де холод лютий,
Змучений, самотній, усіма забутий,
Стелить нескінченний безнадійни
Я ж не вивчив досі теплу серенаду,
Під яку дерева щиро зеленіють,
Сповнені кохання, віри та надії.
Я прийшов із січня, там, де холод лютий,
Змучений, самотній, усіма забутий,
Стелить нескінченний безнадійни
2026.05.17
19:38
Тремтить на взгір’ї стиха яворина,
здригається, мов плаче, – хлип та хлип.
А мати жде з війни додому сина,
пече ізрання для синочка хліб.
Ось прийде він, а тут – і хліб, і ненька.
Молитва й віра сина вбереже.
То молиться, а то зітхне тихенько:
«Мож
здригається, мов плаче, – хлип та хлип.
А мати жде з війни додому сина,
пече ізрання для синочка хліб.
Ось прийде він, а тут – і хліб, і ненька.
Молитва й віра сина вбереже.
То молиться, а то зітхне тихенько:
«Мож
2026.05.17
17:44
Втомився украй, не спавши, зовсім не
Втомився украй, мій розум блимає
Не знаю, чи то встати і випити іще
О, не то
Втомився украй робити щось впусту
Втомився украй, про тебе думав тут
Тебе покликати міг би, але знаю цю майбуть
Кажеш, я дратую тебе
Втомився украй, мій розум блимає
Не знаю, чи то встати і випити іще
О, не то
Втомився украй робити щось впусту
Втомився украй, про тебе думав тут
Тебе покликати міг би, але знаю цю майбуть
Кажеш, я дратую тебе
2026.05.17
17:02
Нелегко живеться бідним жебракам на світі.
Не завжди є, що поїсти чи вдосталь попити.
Живе, наче та билина у чистому полі,
Котиться, куди занести здатна гірка доля,
Куди вітер життя котить й прихистку немає.
Жебраючи по дорогах, по шляхах блукає.
Де
Не завжди є, що поїсти чи вдосталь попити.
Живе, наче та билина у чистому полі,
Котиться, куди занести здатна гірка доля,
Куди вітер життя котить й прихистку немає.
Жебраючи по дорогах, по шляхах блукає.
Де
2026.05.17
11:34
Я хочу заховатись у світах,
Новітніх, переливчастих, барвистих.
Я хочу заховатись у снігах
І у похмурім, перепрілім листі.
Упасти вниз, немовби збитий птах,
І злитися з божественним намистом.
Я хочу прямувати у світи
Новітніх, переливчастих, барвистих.
Я хочу заховатись у снігах
І у похмурім, перепрілім листі.
Упасти вниз, немовби збитий птах,
І злитися з божественним намистом.
Я хочу прямувати у світи
2026.05.17
11:17
Забери мене туди,
де немає сліз біди,
тільки небеса безкраю
на околиці розмаю.
Ти чекай мене, коханий,
де зірниця полум'яна
враз спалахує свічею,
вогняницею тією,
де немає сліз біди,
тільки небеса безкраю
на околиці розмаю.
Ти чекай мене, коханий,
де зірниця полум'яна
враз спалахує свічею,
вогняницею тією,
2026.05.17
11:14
Ми, буває, від себе втікаєм,
кожен прагне своє наздогнати,
але час — він це просто мотає
на одвічні свої циферблати.
Через мінні поля безрозсудства
час ішов завжди рівно і сухо,
він доводив учених до глупства
кожен прагне своє наздогнати,
але час — він це просто мотає
на одвічні свої циферблати.
Через мінні поля безрозсудства
час ішов завжди рівно і сухо,
він доводив учених до глупства
2026.05.17
10:14
не мав ні статків ні хатів
не мав і звиклої автівки
хтось оббирав мене до нитки
всіляк однак і я хотів
у цій намарній боротьбі
де нас оточують примари
іще якийсь вампір кумарить
жадає крови та ганьби
не мав і звиклої автівки
хтось оббирав мене до нитки
всіляк однак і я хотів
у цій намарній боротьбі
де нас оточують примари
іще якийсь вампір кумарить
жадає крови та ганьби
2026.05.17
08:48
Як закриєш очі вночі зі скрипом,
Катеринку розкрутиш з думок звичайних,
Наче зернятко проса щуром трамвайним
По дзвінкому сталевому лабіринту,
Без кінця і краю, без насолоди,
За дурними законами злої карми -
Не у тебе ж суд чи скрипти свободи -
Катеринку розкрутиш з думок звичайних,
Наче зернятко проса щуром трамвайним
По дзвінкому сталевому лабіринту,
Без кінця і краю, без насолоди,
За дурними законами злої карми -
Не у тебе ж суд чи скрипти свободи -
2026.05.17
06:19
І. Г...
Краще було б не торкати
Поглядом ніжним своїм
Вкутану теплим халатом
Жінку на ганку чужім.
Краще було б не плекати
В серці наївнім надій,
Що я сподобатись здатен
Краще було б не торкати
Поглядом ніжним своїм
Вкутану теплим халатом
Жінку на ганку чужім.
Краще було б не плекати
В серці наївнім надій,
Що я сподобатись здатен
2026.05.17
00:42
Я більше не почую голос Ваш,
Дотепний анекдот по телефону.
Зі спогадів малюється колаж,
Уся надія в безнадії тоне.
Чого вартує надскладний пасаж,
Написаний байдужим фанфароном?
Освітлювався творчий мій багаж
Дотепний анекдот по телефону.
Зі спогадів малюється колаж,
Уся надія в безнадії тоне.
Чого вартує надскладний пасаж,
Написаний байдужим фанфароном?
Освітлювався творчий мій багаж
2026.05.16
18:41
Дійові особи:
ЖУРНАЛІСТ - 75 років
ПОЕТ - 45 років
ФІЛОСОФ - хто його знає, скільки років
АКТ 1 (і останній)
ЖУРНАЛІСТ: Гав!
ЖУРНАЛІСТ - 75 років
ПОЕТ - 45 років
ФІЛОСОФ - хто його знає, скільки років
АКТ 1 (і останній)
ЖУРНАЛІСТ: Гав!
2026.05.16
18:30
Наше життя - темна мить. Залишається тільки
Перетерпіти цю вбивчу та болісну мить.
Спогади сяють наївним відлунням сопілки,
Місячним каменем пам'ять моя мерехтить…
(З останніх надходжень)
Бачу вже, як за хвилину знервовані пальці автора цієї стр
Перетерпіти цю вбивчу та болісну мить.
Спогади сяють наївним відлунням сопілки,
Місячним каменем пам'ять моя мерехтить…
(З останніх надходжень)
Бачу вже, як за хвилину знервовані пальці автора цієї стр
2026.05.16
15:31
Наше життя - темна мить. Залишається тільки
Перетерпіти цю вбивчу та болісну мить.
Спогади сяють наївним відлунням сопілки,
Місячним каменем пам'ять моя мерехтить.
Світе мій милий! В яку порожнечу пішов ти?
Як повернути найкращі твої голоси?
Ніжн
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Перетерпіти цю вбивчу та болісну мить.
Спогади сяють наївним відлунням сопілки,
Місячним каменем пам'ять моя мерехтить.
Світе мій милий! В яку порожнечу пішов ти?
Як повернути найкращі твої голоси?
Ніжн
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Вірна /
Проза
Іноді… (декілька таємних історій із життя однієї жінки) - VІІІ чи остання
Вона намагалася кожного ранку бігати. Їй уже за 60, але в душі почуває себе зовсім молодесенькою дівчиною. Влітку бігала кожного дня по колу спортивного майданчика найближчої школи. Саме в цьому віці у неї виникла така потреба. Бігла і уявляла себе секундною стрілкою на циферблаті величезного годинника. І напрям її був за годинниковою стрілкою.
На ділі ж виявилося, що ранкова пробіжка дуже дисциплінує. До того ж вона відчуває себе на сходинку вище від інших: «Ага! Я це зробила! А ви так зможете?Що? Ні! Слабаки…»
Та сьогодні все пішло не так, як завжди, бо до неї приєдналася дівчинка. Бігала не синхронно з жінкою, а навпаки – проти ходу годинникової стрілки. Зближуючись із юною спортсменкою, вона намагалася зустрітися з нею очима. Але та, ніби навмисне, не дивилася на спортивну бабцю у модному костюмі кольору фуксії і зручних кросівках. На дівчинці ж були звичайні джинсові шорти, біла футболка, на ногах – чорні кеди. Жінка машинально відмітила, що так одягалася колись і сама, років із тридцять тому. А ця дівчинка гарненька! Чорне волосся, туго стягнуте в кінський хвіст, сягало плечей. Струнка, худорлява... Жінка перейшла на швидкий крок.
- Правило наступного кроку.
Почула позаду себе дівочий голос. Різко зупинилася, озирнулася. Дівчинка стояла і дивилася на неї. Не просто дивилася, а розглядала. Кожну зморшку на її обличчі, кожну сиву волосинку в зачісці...
- А ти постаріла, - сумно зітхнула. – важко ж тобі було йти уперед...
Ці слова прозвучали, як констатація вже звершеного факту. Жінка це й сама знала. Старість ще ніхто не навчився зупиняти. Теж почала пильніше роздивлятися дівчинку. І, як раніше, помічала схожість із собою молодою. Вона теж колись була стрімка і рвучка. Ішла своєю життєвою дорогою, не обдумуючи наслідків. Тепер має те, на що заслуговує: ні родини, ні дитини, ні коханої людини.
- А все ж могло скластися інакше, - знову звернулася до неї дівчинка. - Якби ти дотримувалася "Правила наступного кроку".
- Що ти таке кажеш? Які ще правила та кроки? І що за тон? Ти ж, дівчинка, розмовляєш із жінкою старшою за тебе! Де елементарна ввічливість?
- Ох! Скільки питань одразу! Я ВАМИ захоплююсь і пишаюсь, - з усмішкою промовила та у відповідь. - А могла б бути вашою онукою...
- Що? Як? – жінка розгублено потерла кінчик носа (це у неї виходило машинально у миті найбільшого хвилювання).
- Так-так. І немає чому дивуватися. Давай краще я нагадаю тобі, вибачте, ВАМ, ці "правила", які самі ж собі і придумали.
Усміхнені очі дівчинки незвичного фіалкового кольору віддзеркалювали здивоване обличчя жінки.
- Уявляєш, кожен зроблений тобою крок несе в собі розвиток нової події. От зараз ти стоїш на місці. Куди ти хочеш ступити? Вправо чи вліво? Вперед чи назад?
- Хіба ж це так важливо? Захочу додому піти - повернусь назад, до магазину - то ступну вперед...
- Отож-то й воно, що “захочу”. Тобто ти дієш необдумано: захотілося – зробила. Наслідки одного лише кроку можуть бути невиправними. А думати не пробувала перед тим, як ступити?
«Ну що з цим робити? Таке молоде, а дорослих уже повчає… Можливо, треба навчити її саму?» - думала жінка, роздивляючись під ногами асфальт.
- А яким буде твій наступний крок? – сама спитала дівчинку.
- Ось у цьому ти вся! – лукаво примружила свої очі та. – Замість того, щоб відповісти на запитання, сама запитуєш інших! Вчителькою, мабуть, працюєш?
«Краще промовчу. Навіщо мені це все потрібно? Задурює мені голову», - жінка мовчки повернулася до співрозмовниці спиною і пішла собі додому.
Тільки зайшовши до своєї кімнати, згадала, що колись сама розповідала своєму майбутньому чоловікові про теорію необачного кроку. Посміхнулася. Підійшла до дзеркала, поглянула на себе: крізь зморшки на чолі та у куточках очей проступила лукава посмішка недавньої юної незнайомки. А що? Можливо, вона права…
Жінка підійшла до столу, взяла перший, який потрапив під руку, зошит і розгорнула на останній сторінці. Списаний олівець лежав тут же. Покрутила олівця у пальцях і вивела на сьомому рядку зверху: «Правила наступного кроку». Слова почали слухняно шикуватися в речення. Нарешті вона відчула себе щасливою.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Іноді… (декілька таємних історій із життя однієї жінки) - VІІІ чи остання
Іноді достатньо одного погляду в очі людині, щоб зрозуміти: ваші долі нерозривно пов’язані
Історія восьма
Вона намагалася кожного ранку бігати. Їй уже за 60, але в душі почуває себе зовсім молодесенькою дівчиною. Влітку бігала кожного дня по колу спортивного майданчика найближчої школи. Саме в цьому віці у неї виникла така потреба. Бігла і уявляла себе секундною стрілкою на циферблаті величезного годинника. І напрям її був за годинниковою стрілкою.
На ділі ж виявилося, що ранкова пробіжка дуже дисциплінує. До того ж вона відчуває себе на сходинку вище від інших: «Ага! Я це зробила! А ви так зможете?Що? Ні! Слабаки…»
Та сьогодні все пішло не так, як завжди, бо до неї приєдналася дівчинка. Бігала не синхронно з жінкою, а навпаки – проти ходу годинникової стрілки. Зближуючись із юною спортсменкою, вона намагалася зустрітися з нею очима. Але та, ніби навмисне, не дивилася на спортивну бабцю у модному костюмі кольору фуксії і зручних кросівках. На дівчинці ж були звичайні джинсові шорти, біла футболка, на ногах – чорні кеди. Жінка машинально відмітила, що так одягалася колись і сама, років із тридцять тому. А ця дівчинка гарненька! Чорне волосся, туго стягнуте в кінський хвіст, сягало плечей. Струнка, худорлява... Жінка перейшла на швидкий крок.
- Правило наступного кроку.
Почула позаду себе дівочий голос. Різко зупинилася, озирнулася. Дівчинка стояла і дивилася на неї. Не просто дивилася, а розглядала. Кожну зморшку на її обличчі, кожну сиву волосинку в зачісці...
- А ти постаріла, - сумно зітхнула. – важко ж тобі було йти уперед...
Ці слова прозвучали, як констатація вже звершеного факту. Жінка це й сама знала. Старість ще ніхто не навчився зупиняти. Теж почала пильніше роздивлятися дівчинку. І, як раніше, помічала схожість із собою молодою. Вона теж колись була стрімка і рвучка. Ішла своєю життєвою дорогою, не обдумуючи наслідків. Тепер має те, на що заслуговує: ні родини, ні дитини, ні коханої людини.
- А все ж могло скластися інакше, - знову звернулася до неї дівчинка. - Якби ти дотримувалася "Правила наступного кроку".
- Що ти таке кажеш? Які ще правила та кроки? І що за тон? Ти ж, дівчинка, розмовляєш із жінкою старшою за тебе! Де елементарна ввічливість?
- Ох! Скільки питань одразу! Я ВАМИ захоплююсь і пишаюсь, - з усмішкою промовила та у відповідь. - А могла б бути вашою онукою...
- Що? Як? – жінка розгублено потерла кінчик носа (це у неї виходило машинально у миті найбільшого хвилювання).
- Так-так. І немає чому дивуватися. Давай краще я нагадаю тобі, вибачте, ВАМ, ці "правила", які самі ж собі і придумали.
Усміхнені очі дівчинки незвичного фіалкового кольору віддзеркалювали здивоване обличчя жінки.
- Уявляєш, кожен зроблений тобою крок несе в собі розвиток нової події. От зараз ти стоїш на місці. Куди ти хочеш ступити? Вправо чи вліво? Вперед чи назад?
- Хіба ж це так важливо? Захочу додому піти - повернусь назад, до магазину - то ступну вперед...
- Отож-то й воно, що “захочу”. Тобто ти дієш необдумано: захотілося – зробила. Наслідки одного лише кроку можуть бути невиправними. А думати не пробувала перед тим, як ступити?
«Ну що з цим робити? Таке молоде, а дорослих уже повчає… Можливо, треба навчити її саму?» - думала жінка, роздивляючись під ногами асфальт.
- А яким буде твій наступний крок? – сама спитала дівчинку.
- Ось у цьому ти вся! – лукаво примружила свої очі та. – Замість того, щоб відповісти на запитання, сама запитуєш інших! Вчителькою, мабуть, працюєш?
«Краще промовчу. Навіщо мені це все потрібно? Задурює мені голову», - жінка мовчки повернулася до співрозмовниці спиною і пішла собі додому.
Тільки зайшовши до своєї кімнати, згадала, що колись сама розповідала своєму майбутньому чоловікові про теорію необачного кроку. Посміхнулася. Підійшла до дзеркала, поглянула на себе: крізь зморшки на чолі та у куточках очей проступила лукава посмішка недавньої юної незнайомки. А що? Можливо, вона права…
Жінка підійшла до столу, взяла перший, який потрапив під руку, зошит і розгорнула на останній сторінці. Списаний олівець лежав тут же. Покрутила олівця у пальцях і вивела на сьомому рядку зверху: «Правила наступного кроку». Слова почали слухняно шикуватися в речення. Нарешті вона відчула себе щасливою.
Уривки
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
