Дотягнутись до зірок і просто, і складно водночас. А він це зміг зробити. Досягнути своєї мети. Зараз, їдучи додому, пригадував події і думав, що все ж таки його мета залишилася лише мрією.

******************************************************

П’ята планета сузір’я Ориноко зустріла його пусткою. Він вийшов із шатлу, повільно ступив на поверхню. Озирнувся. У свої 23 роки хлопець побував уже на трьох планетах різних сузірь і мав деякий досвід. Усе вказувало на те, що саме на цій планеті є розумне життя. Метою було встановити первинний дружній контакт з будь-якою формою розуму. З усієї команди для цієї місії було вибрано саме його, тому що по даним розвідки на цій планеті більшість населення були дівчата саме його віку. А йому слід було зав’язати знайомство, не привертаючи уваги до їхнього корабля. Дізнатись про населення було неважко: усього лише треба опустити скануючий зонд в атмосферні шари і послухати, про що ж розмовляють жителі.
- …я вчора одягла гарнесеньке плаття. Жовте у червону смужку…
- …у мене на голові новенький віночок із білих пелюсток…
- …а сьогодні він на мене лише поглянув і посміхнувся! Мабуть, привітатись хотів…
Голоси були ніби дзвіночки, мелодійні, але зміст розмов зводився до одного: одяг, залицяння і розваги.
Тому висновок був єдиний: основна маса населення – це миряни жіночої статі приблизно віку до 30 років, у перерахунку на вік землян. Ось так перед Деном була поставлена мета – знайомство з дівчиною.

*******************************************************

Ден озирався. Нічого подібного він раніше не бачив: усюди зелена трава, дуже схожа на земну, але зовсім чужа. Вона вкривала увесь простір до обрію і жодного об’єкту, окрім цієї трави і його шатлу не було взагалі. Хлопець ступив ще кілька кроків. Почув ніби якесь шепотіння в голові. Саме в голові, у самому мозкові.
- Нахились нижче, рейнджере.
Він ще раз поглянув довкола. Потім униз. Трава і все.
- Нахилися нижче, рейнджере… - ніби прохання, а звучить як наказ.
Ден став навколішки, розгорнув руками траву. В очі сяйнуло блакитне світло. Він ледве устиг прикрити обличчя рукою. А в голові сміх-дзвіночок:
- Хі-хі, ха-ха, дінь-дінь, не злякався, не злякався!
- А він гарненький!
- А він молоденький!
- Чудовий хлопчик!
Голоси чулися ніби звідусіль і ніби тільки в його голові. А мозок переповнювався від них такою радістю та ейфорією, наче в роті стрибали бульбашки справжнього вистояного шампанського!
- Поглянь, поглянь…
- Відкрий очі…
- Усміхнись…
Ден зважився, відвів руку від очей і поглянув прямо в блакитне сяйво.
Перед ним стрибали, вертілись, складались у різні візерунки маленькі зірочки. Він вдивлявся пильніше і помічав усе нові й нові деталі.
Усі зірочки немов з’єднані одна з одною, мерехтять, переливаються, тримаючись за стебельця трави. І кожна з них наче живе окремо.
Упиваються своїм світлом в його очі. Витягують із нього думки, а натомість напитують своїми нісенітницями:
- Ми подобаємось?..
- Моє вбрання сьогодні гарне?
- А як я тобі посміхаюсь?
- Тобі цікаво?
Йому не треба було відповідати, ці зірочки витягували з нього все самі.
Ще пильніше придивився й зрозумів, що перед ним зелена квітка з пелюстками тонкими, як трава, а самі зірочки – це тичинки, які колишуться від його подиху.
- Візьми мене!
- Мене!
- Мене!
- Ні, мене!
Його рука потягнулася до одної блискітки, самої яскравої на цей момент. Завмерла і несподівано ніжно стиснула голос-дзвіночок у жмені.
Ден одразу ніби провалився…

*****************************************************

…туман яскравості розсіювався поволі. Очі бачили лише один об’єкт: дівчина років сімнадцяти, зовсім земної зовнішності, дивилася на нього здивовано і трохи розгублено.
- Ось, який ти, Дене…Дене… Дениска, Денчик…мелодія – ден-ден. Я тебе кликатиму – День-чику, а все навкруги танцюватиме з радості…
Рейнджер-розвідник слухав її дзвінкий лагідний голосок і роздивлявся. Коротке, мабуть, занадто коротке волосся, незвичайного кольору: ніби яскраве сяйво холодних нічних зірок переплелось з гарячим промінням сонця. Личко з тих, що не можна назвати «осліплюючо прекрасним», а лише «миленьким». Очі глибокі, чорні, трохи кирпатий носик і повнуваті губи, кольору лісової полуниці. Одяг звичайний: біла сорочка, поверх неї синя куртка, джинси і високі білі чобітки. Ну зовсім-зовсім земна дівчина… тільки…
- Я теж тобі подобаюсь! Відчуваю це з твого погляду! Хочеш мене торкнутися, Дене? Підійди і зроби це!
Але він усе ще вагався. Навколо них не було нічого лише сріблястий туман і якась тверда поверхня під ногами… усе незвичне і… дівчина!
- Ну, сміливіше…
Ден ще раз поглянув на її лице. Воно ніби трохи змінилось: вираз його нагадував зараз дійсно обличчя однієї знайомої дівчини. Із його планети. Треба пильніше подивитися в її очі. Раптом…

******************************************************
… Олена сміялася йому в лице:
- Кохання?! Яке кохання?! Це ти глузуєш із мене? Можливо, колись, ти почуєш ще від мене «кохаю», але…- у неї перехопило подих від емоцій, – але не зараз.
- Чому ж? – Дену гірко було чути такі слова від дівчини, якій він довірив свої почуття. Свою любов. Своє життя. Все, що в нього було святого.
- Ти ж просто жебрак! Звичайний бідняк. Сидиш на шиї у своєї матері, а сам заробляєш копійки! Жебрацькі копійки…
Хлопець мовчки розвернувсь і пішов геть, а вслід йому летів сміх. Жорстокий, злий, ненависний. І через декілька днів записався в космічні рейнджери. Намагався втекти від долі, та вийшло, що доля сама знайшла його. Навіть тут…

*****************************************************

ЇЇ очі були схожі на Оленчини. І губи кривились презирливо. Носик морщився у посмішці, яку він так любив колись. Після його запитання змінилося все:
- Як твоє ім’я?
- А як ти хочеш мене називати? Хочеш, я буду О-ле-на? Подобається? Пісня лагідна, заколисує…
- Ні, я питаю зовсім про інше. Твоє ім’я, справжнє? Як тебе кличуть на цій планеті?
Дівчина-зірка зблиснула поглядом, сяйнула усмішкою, яскраво сипнула сміхом-дзвіночком:
- Ха-ха-ха! Моє ім’я?! Моє ім’я!! На твоїй мові звучатиме, як «пісенна мрія». А ти не хочеш звати мене О-ле-но-ю? – проспівала ім’я дівчини, ніби це справді був куплет пісні. Веселої, радісної, мрійливої. Але ж у його житті воно мало зовсім інше значення! Ден не хотів чути його, не хотів бачити її. Немає в душі кохання, пустка чорна. Кожній земній дівчині він запропонував би лише дружбу. Та це не Земля, і перед ним не дівчина, а мирянка з далекої планети сузір’я Ориноко.
Вона відчула зміну в настрої рейнджера. Невідомо як, але з нею теж відбулась суттєва зміна: очі стали яскраво-прозорі, губи соковито заблищали, волосся чорними хвилями впало на плечі.
- Я така подобаюсь тобі більше? Денчику? Денчику!
- Як твоє ім’я? – знову спитав Ден. Він за кілька років космічного польоту звик стримувати свої емоції.
- Моє ім’я? Ха-ха-ха! – знову задзвенів сріблястий струмок сміху. – На-йя! Подобається?! Скажи: так!
- А звідки ти знаєш земну мову?
- Я?! Ха-ха-ха! Не знаю! Я не знаю земної мови, рейнджере! Ти відчуваєш мої слова, а я – твої. Підійди, торкнись мене і ти відчуєш мої думки.
Спокуса. Спокусливий сміх. Бажаний доторк. Ден пильно вдивлявся в її очі, її губи, такі принадні солодко-стиглі, готові для цілунку… як вона сказала? На-йя? А якщо до неї не тільки торкнутися? Яка вона є? Чи справді така земна, як здається…
Ден ступив крок до дівчини…

****************************************************
Незвичайно… дивно… незрозуміло…але саме в цю мить, дивлячись на вуста мирянки, він чітко зрозумів, що вже встиг… саме закохатися в цю до неможливості чудернацьку дівчину. Як? Навіщо? Чому?
Це було зовсім не схоже на Дена-справжнього, Дена-сторожкого, який завжди рвав будь-який зв’язок, навіть найменший натяк, що міг перерости в щось більше, ніж проведення спільного вік-енду. Той, колишній Ден, ніколи не зміг навіть помислити таке про незнайомку01, яку побачив усього кілька… хвилин… годин?... віків? Чи може справа в тому, що Денові ніколи не зустрічалась саме ТАКА дівчина?
Вир затягував його все більше. Губи її виявилися м’які й піддатливі. На-йя невміло відповіла на цілунок, притислась до хлопця всім тілом. А Ден торкався пальцями її шкіри, відчував її шовкову лагідність, плутався в довгому чорному волоссі й слухав, слухав, слухав.
Дзвінкий голос, сміх, переходив у стогін бажання. Тіло дівчини, здавалося, раділо йому, знало його і кликало до себе. Воно огортало хлопця теплою хвилею, даючи йому нестерпну насолоду кохання. Ден обійняв На-йю, знову тихенько задзвеніла, розбризкуючи свій сміх навкруги:
- Ха-ха-ха! Який ти нетерплячий, Деньчику! Деньчику! Ден-ден, Дене-ден.
Не міг зрозуміти себе, свого вчинку. Але ж він – космічний рейнджер! Розвідник! А вона…
- Хто ти! Чи я повинен спросити… ЩО ти? – видихнув важко із себе.
- Я? На-йя! І все! Не більше, не менше.
Ден мовчав і дивився у яскраво-зелені очі, торкався короткого сріблясто-блакитного волосся, проводив пальцями по оксамитово-гладенькій шкірі і …

****************************************************

У його мозку пульсував інший голос. Голос його командира:
- Рейнджере! Рейнджере! Де подівся зв’язок? Ваш час перебування на планеті скінчився! Рейнджере! Що за чортівня?! Дене! Чуєш? Повертайся…
- Так точно!... Наказ виконую! – пошепки кричати дуже важко.
Ден підійнявся з зеленої трави. Поглянув довкола. Нічого не змінилося. Але дивна тиша заполонила все навкруги і його тіло теж. Намагаючись не порушити цю мовчазність, Ден, крадучись, пішов до шатлу.

******************************************************
Зараз, їдучи додому, Ден повертався до подій минулого, що яскравою теплотою наповнювали його душу. Пригадував дивну мирянку з сотнями земних дівчат у собі й подумки наспівував її ім.’я: «На-йя… На-йя… На-я». «Пісенна мрія». Дійсно, і пісня, і мрія, і дівчина, і кохання, і …
- Ха-ха-ха! – сріблястий сміх розсипався навкруги.
Ден здивовано прислухався. Де це? Це вона? Бажання знайти її, відчути було болюче, сильне. Жагуче. А сміх дзеленчав у ньому!!! Він ніби торкався своєї На-йї. Подивився на свої руки. Права стиснута в кулак. Повільно розтулив пальці: в очі сяйнуло яскравим сяйвом, і зірка лагідно-закохано залилась щасливим сміхом.
2005