Іноді достатньо одного погляду в очі людині, щоб зрозуміти: ваші долі нерозривно пов’язані

Історія четверта

Їй у двадцять вісім років Бог вирішив подарувати дитинку. Таку малесеньку живу істоту. Спеціально для неї. Ось такий прояв Божої милості. І вона з радістю готувалася цю дитинку народити. До цього моменту залишилось зовсім небагато часу – декілька днів. Вона вже відчуває нетерплячі поштовхи маленької в собі. Яке ж це дивне відчуття! Покладе руку собі на живіт. А звідти ніжкою - буць-буць, штовх-штовх. Іноді - ніжно, іноді – боляче. Нічого, трохи залишилося, і будеш своїми малими ноженятами буцятись… Уже скоро, тому і знаходиться зараз у лікарні, у пологовому відділенні.
Уже й лікарі всі палати обійшли, і спати треба, а вона чомусь не спить. Їй би відпочивати, сил набиратися перед пологами, а вона усе про свого чоловіка думає: «Як він без мене вдома? Чи їсть удосталь? Чи не випиває? Чи кота годує?». Раптом двері до палати відчинилися. Ледь не скрикнула, так злякалася, і дитинка одразу захвилювалася, завовтузилася в ній. Тихесенько, навшпиньках, прокрадається від дверей її коханий чоловік. Простягає руки. Вона теж хотіла до нього податися назустріч, але війнуло неприємно від нього – тютюном, змішаним із алкогольним перегаром. Тому замість того, щоб притулитися до чоловіка, жінка відсторонилася.
- Як ти тут опинився? Що ти робиш у лікарні?
- Мала, ти що не рада? Я почекав, поки всі на перекур розбіглися, і швиденько до тебе… - поліз цілуватися, а від нього ж… не можна носом дихати, такий важкий дух.
- Щось трапилося? З батьками? З котом?
- А тебе тільки кіт і цікавить? – причепився до останнього слова чоловік. – А я тобі вже зовсім байдужий? (майже зірвався на крик).
- Та тихіше, дівчат у сусідніх палатах розбудиш, навіжений. Ти чому напився? – пішла в наступ жінка.
- Де напився? Та я тверезий! Скучив просто за своєю маленькою жіночкою, - знову простягнув до неї руки, щоб обійняти. І знову вона відсторонилася.
- Я тобі бридкий?! Ненависний? Розлюбила мене? Знайшла якогось собі тут медбрата і романчик закрутила? Ах ти ж…
- Ну кажи, кажи, хто я?! – уже й вона підвищувала голос, почала насуватися на чоловіка своїм величезним животом.
- Та… ти ж моя маленька, - перейшов на лагідно-улесливий тон майбутній татусь. – Вибач. Вибач, то я через неспокій. Розпереживався, як ви тут без мене. Вирішив провідати.
Вона ще стискала руки в кулаки, намагалася стримати тремтіння всього тіла, бо з нервів почала трусити пропасниця. Чоловік усе ж таки примудрився обійняти її за плечі та всадовити на лікарняне ліжко. Поліз цілуватися, стиснув міцно груди. Жінка скрикнула і засичала з болю: груди, налиті в очікуванні дитячого ротика, були повні молока і почали пекти.
- Та ти що робиш! Зупинись. Ми ж у лікарні…
- Мала, це ж так романтично! Лікарня, медсестри у біленьких халатиках…а давай прямо тут?! Зараз…- чоловік настирливо ліз з пестощами та обіймами до дружини.
Їй так було бридко від його доторків, неприємного запаху, грубості.
- Та не торкайся мене… - простогнала змучено, - мені ж скоро народжувати… там же дитинка наша…
Чоловік відсторонився від неї. Видно було, що йому стала неприємна реакція любої дружини. Відійшов до дверей з палати.
- До речі, про пологи. Мала, ти ж відкладала гроші на цю справу, так? Я ж знаю, що відкладала. Так дай мені їх.
- А що трапилося? – вже вкотре перепитувала дружина.
- Я так нервую, так переживаю… Мені й потрібно декілька сотень. Ну, щоб напругу зняти. Ти ж тут, а я – там, сам, самісінький… - давив на жалість чоловік.
- Так ти гроші прийшов просити, - нарешті зрозуміла жінка, - а не нас провідувати. Ні, грошей я тобі не дам.
- Як? Хоча б на автобус, щоб додому доїхати. Я тобі завтра на картку перерахую… так-так, усю суму! Ні, тисячу!
- Немає в мене готівки. Тільки на картці.
- А ми підемо до магазину, він тут недалеко, через дорогу від лікарні, там банкомат, знімемо, - заметушився чоловік, - і я тебе сюди назад приведу. Пішли, мала, збирайся…
Він тягнув її за собою, а жінка відчула, як живіт став важким. Дитина завмерла. Що робити? Раптом забракло повітря для подиху:
- Чуєш, погано мені. Біжи по лікаря. Важко щось стало…
- Та який там лікар! Пішли гроші знімемо, а тоді й лікаря покличемо. Давай, мала, швиденько рухайся, - він підштовхував дружину в спину, щоб ішла до дверей. Але та, як підкошена, повалилася на підлогу.
- Мала, підіймайся, мала, - тягнув її за руку.
На шум до палати ввійшла чергова медсестра:
- Що тут у вас? Чому ви в палаті?
- Та от впала…, мабуть, погано стало… - виправдувався чоловік.
- Вийдіть негайно, я лікаря покличу. До його приходу, щоб вас тут не було, - і медсестра вийшла.
Чоловік полишив дружину, швиденько віднайшов її сумку, витягнув гаманець, а з нього банківську картку. Ось і все, що йому було потрібно. Код від картки для нього давно вже не секрет. Вийшов із палати, причинив двері.
Лікарка з медсестрою встигли вчасно. Жінку врятували, дитинку теж. Народилася гарненька дівчинка з темно-фіолетовими очима - колір нічного неба.

Чоловік прийшов провідувати свою дружину і донечку через два дні. Ні букету квітів, ні вибачень. Мовчки простягнув жінці банківську картку:
- Вибач, мала, так треба було.
- Але ж я два дні після пологів без нормальної їжі, без ліків… і донечці памперси потрібні, - почала обурюватися.
- Так усе ж гаразд. Усі живі-здорові. А гроші… ще заробимо. Я ж вас усе одно люблю. Ми – сім’я.
І стільки в його погляді було тієї самої любові, про яку казав, спокою та лагідності, що дружина вирішила просто: все погане не згадувати ніколи, забути назавжди. Так буде краще для всіх. Вони ж – сім’я.

Уривки