ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.11.22
04:59
Одною міркою не міряй
І не порівнюй голос ліри
Своєї з блиском та красою
Гучною творчості чужої.
Як неоднакове звучання
Смеркання, темені, світання, –
Отак і лір несхожі співи,
Сюжети, образи, мотиви.
І не порівнюй голос ліри
Своєї з блиском та красою
Гучною творчості чужої.
Як неоднакове звучання
Смеркання, темені, світання, –
Отак і лір несхожі співи,
Сюжети, образи, мотиви.
2024.11.21
23:09
Замість післямови до книги «Холодне Сонце»)
Мої тексти осінні – я цього не приховую. Приховувати щось від читача непростимий гріх. Я цього ніколи не робив і борони мене Будда таке колись вчинити. Поганої мені тоді карми і злої реінкарнації. Сторінки мо
2024.11.21
22:17
Мов скуштував солодкий плід,
Так око смакувало зримо --
Я їхав з заходу на схід,
Ну просто з осені у зиму.
Здалося - світла пелена
Траву зелену геть укрила.
Видіння з потягу вікна,
Так око смакувало зримо --
Я їхав з заходу на схід,
Ну просто з осені у зиму.
Здалося - світла пелена
Траву зелену геть укрила.
Видіння з потягу вікна,
2024.11.21
20:17
Минуле не багате на сонети.
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.
Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.
Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,
2024.11.21
19:59
Сидять діди на колоді в Миська попід тином.
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як
2024.11.21
18:25
І
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.
ІІ
На поприщі поезії немало
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.
ІІ
На поприщі поезії немало
2024.11.21
18:18
Ми розучились цінувати слово,
Що знищує нещирість і брехню,
Правдиве, чисте, вільне від полови,
Потужніше за струмені вогню.
Сьогодні зовсім все не так, як вчора!
Всі почуття приховує музей.
Знецінене освідчення прозоре,
Що знищує нещирість і брехню,
Правдиве, чисте, вільне від полови,
Потужніше за струмені вогню.
Сьогодні зовсім все не так, як вчора!
Всі почуття приховує музей.
Знецінене освідчення прозоре,
2024.11.21
17:53
Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
2024.11.21
13:44
Цей дивний присмак гіркоти,
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
2024.11.21
09:49
Ти вся зі світла, цифрового коду, газетних літер, вицвілих ночей,
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
2024.11.21
06:40
Сім разів по сім підряд
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Краще бути грішним… )
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Краще бути грішним… )
2024.11.21
06:38
Димиться некошене поле.
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
2024.11.21
04:27
Черешнею бабуся ласувала –
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона немов вдивлялась у колишнє
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона немов вдивлялась у колишнє
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
2024.11.21
01:27
Я розіллю л
І
Т
Е
Р
И
Мов ніч, що розливає
Морок осінн
І
Т
Е
Р
И
Мов ніч, що розливає
Морок осінн
2024.11.20
21:31
Наснив тоді я вершників у латах
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
2024.11.20
13:36
Сказала в злості ти: «Іди під три чорти!»
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.10.17
2024.08.04
2024.07.02
2024.05.20
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Вірна /
Проза
Іноді... (декілька таємних історій із життя однієї жінки) - ІІІ
У свої двадцять років ця дівчина мала здібності до римування. Вона мимоволі добирала рими до слів, які тільки потрапляли їй на очі. "Зірка - дірка. Квиток - листок. Ластівка - застібка". А ще вона напам'ять знала класичні правила силабо-тонічної системи віршування. Не можна сказати, що це їй допомагало у влаштуванні особистого життя, але й не заважало. А іноді навіть розважало і веселило.
Так одного осіннього ранку дівчина по дорозі до інституту, замріяно дивилася собі під ноги. Їй подобався шурхіт листків, що вже попадали з дерев і почали всихати на сірому асфальті. Прислухавшись до звуків з-під ніг, можна було скласти віршика або цікавеньку казку для діточок. І, дійсно, в її думках уже почали формуватися перші рядки вірша. Але ж для більшого ефекту поетичності потрібні якісь душевні переживання... Наприклад, оспівування почуття кохання ліричного героя.
Задум дівчині так сподобався, що одразу ж почала перебирати кандидатів для своєї "закоханості". Олег - це хлопчина з її групи, занадто молодий, йому на тому тижні тільки двадцять виповнилося. Вадим - з паралельного потоку, можливо, але такий красунчик, що й підійти боязко. І тут згадала про їхнього викладача інформатики - Сергія Михайловича. А що? Чоловік у повному розквіті, як то кажуть, сил. Скільки йому? Трохи за тридцять, мабуть. Ще й посмішка з лукавинкою, погляд сірих очей - добрий... До того ж вони бачаться майже кожного дня, бо з одного міста і до інституту їздять одним і тим же автобусом.
Незчулася, як самі собою почали слова складатися у речення.
"Прозорий день, чарівновересневий.
І все охоплює злотаво-ніжна зелень.
То осінь плентається шелеснево,
Жбурляючи під ноги листя квіт шалений".
Дівчина похапцем схопилася за списаний олівець, відшукала в сумці якийсь папірець (на звортному боці - розклад пар) і почала швидко записувати вірш. Коли схаменулася, то огледілась, чи хтось бачив це? Цікава була картинка: йшла собі, йшла, потім, як спіткнулася, зупинилася і щось шкарябає на папірці... Та хай уже так буде.
На парах вранішній задум не давав дівчині спокою. Вона дописувала вірш, потім переписувала, потім перечитувала і ще дописувала. Творча лихоманка захоплювала, додавала такої нестримної сили, що руки не встигали записувати думки. Швидше, швидше... бо вони такі невтримні, забудеш і вже не згадаєш ніколи.
"Так само знехотя ідуть він і вона...
Словами мрійність розбивають, а стіна
Росте між ними - сказані слова
Лиш перешкода. Він не знав...
Вона ж, вдивляючись у його очі,
душею слухає відлуння тиші,
листяну пісню, яку так охоче
Співає вітерець осінній.
Якби, прощаючись, він озирнувся,
Подарував їй погляд, посміхнувся,
Вона б тоді йому сказала,
Про що шепоче листя під ногами.
Але лише сторожкий шелест
Розірваних хмарин у небі
Нагадує якусь миттєвість
Думок і спогадів таємних". (1997 р.)
Коли всі підходящі слова вмостилися зручно на папері, дівчина полегшено зітхнула. Усе. І що з цим робити далі? Треба ж якось віддати своєму герою. Але то вже завтра.
Наступного ранку події розвивалися дуже стрімко, теж як по написаному. Коли заходила до будівлі інституту, на порозі зіткнулася зі своїм героєм надуманих мрій. Привіталася похапливо:
- Ой, Сергію Михайловичу, а у мене до вас невеличка справа...
Чоловік здивовано поглянув на студентку:
- Щось трапилося?
- Ось, - тицьнула в руку папірця. - Прочитайте, будь ласка.
І швидко пішла до аудиторії, тому не бачила реакції викладача на її витівку. А той здивовано розгорнув листок, швидко пробіг очима. Лице осяяла лагідна усмішка. Сергій Михайлович акуратно склав папірця і поклав до кишені сорочки.
Увечері, коли дівчина поверталася додому через парк, ішла і пригадувала написаний вірш. Бурмотіла слова собі під носа, не звертала уваги на перехожих. Коли раптом почула, як хтось її поклав:
- Люська, та чекай ти!
Зупинилася, обернулася. Її наздоганяли двоє: Олька з фізмату, часта супутниця поїздок із інституту, і ... Сергій Михайлович. Вона на подругу уваги не звернула, бо хотіла зрозуміти реакцію чоловіка на своє вранішнє послання.
Викладач чомусь зовсім не дивився в її очі, а кудись убік. Спочатку вона хотіла спіймати погляд його лагідних сірих очей, а потім вирішила для себе: "Не дивиться на мене, то й хай! Подумаєш, не сподобалося йому поетичне творіння...". Та коли розходились додому (вона - в один бік, а Олька з Сергієм Михайловичем - в інший), поетка все ж озирнулася. Чоловік теж озирнувся, і на якусь мить його погляд торкнувся обличчя дівчини. Вона встигла розгледіти в ньому тугу й печаль. Це настільки було незвично, що усю наступну ніч не спала.
Цілу ніч думала про Сергія Михайловича, пробувала римувати його ім'я. Дійшло до того, що подумки почала називати Сергійком. Але слова ніяк не ставали в рядки, рими тікали, система віршування, здавалося, більше була їй непідвладна. Завтра вони знову побачаться на парі. Як цікаво закохуватися!
А на інформатиці вона так витріщалася на викладача, що помітили й інші студенти.
- З тобою все гаразд? Чогось ти сьогодні якась не така...
Дівчина тільки загадково відмовчувалась. Коли викладач роздавав зошити з перевіреними роботами, випадково торкнувся пальцями її руки. Як морозом обсипало в одну мить.
Ішла цього разу додому і думала: «Якби тільки він ще раз озирнувся, поглянув на мене. Ні, услід, нехай навіть у спину. Цей погляд дуже важливий». Погляд-ниточка, який зможе зв’язати їхні долі. І знову – жодного віршованого рядка…
Вже вдома розгорнула зошит з інформатики. Випав папірець. Такий знайомий. Її «Пісня опадаючого листя», як подумки охрестила вірш до Сергія Михайловича. Взяла, побачила дописані до нього рядки:
«Про що шепоче листя під ногами…
…що дні минають непомітно,
…що дуже швидко йдуть роки,
…що самота така самітна,
…що вечори такі сумні,
…що ніч – одна суцільна мука,
…що дощ – єдиний вірний друг,
…що пильність – це натура друга,
…що щастя – доторк твоїх рук». (1997 р.)
Вражено перечитала ще раз. Що це? Відповідь на її листа, чи крик душі стороннього чоловіка? Хіба вона хоче насправді стати йому близькою? Чи хоче, щоб цей незнайомець став до неї ще ближче? Ну, озирнувся, то й що тепер? Вона теж дивилася йому вслід. У спину. І погляд його їй був не потрібний зовсім. Яка ще «життєва ниточка»? Повна нісенітниця! Та хай живе собі! Он з Олькою, наприклад. Пошматувала листок із віршами, відчинила вікно і викинула геть. Вітерець підхопив біленькі клаптики паперу, поніс, закружляв ген-ген!
Дівчина полегшено зітхнула і вклалася спати. Тепер щоночі їй снилися очі незнайомих людей. Зате слова перестали шикуватися в речення, а рими – чіплятися до них.
2018
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Іноді... (декілька таємних історій із життя однієї жінки) - ІІІ
Іноді достатньо одного погляду в очі людині, щоб зрозуміти:
ваші долі нерозривно пов’язані
Історія третя
У свої двадцять років ця дівчина мала здібності до римування. Вона мимоволі добирала рими до слів, які тільки потрапляли їй на очі. "Зірка - дірка. Квиток - листок. Ластівка - застібка". А ще вона напам'ять знала класичні правила силабо-тонічної системи віршування. Не можна сказати, що це їй допомагало у влаштуванні особистого життя, але й не заважало. А іноді навіть розважало і веселило.
Так одного осіннього ранку дівчина по дорозі до інституту, замріяно дивилася собі під ноги. Їй подобався шурхіт листків, що вже попадали з дерев і почали всихати на сірому асфальті. Прислухавшись до звуків з-під ніг, можна було скласти віршика або цікавеньку казку для діточок. І, дійсно, в її думках уже почали формуватися перші рядки вірша. Але ж для більшого ефекту поетичності потрібні якісь душевні переживання... Наприклад, оспівування почуття кохання ліричного героя.
Задум дівчині так сподобався, що одразу ж почала перебирати кандидатів для своєї "закоханості". Олег - це хлопчина з її групи, занадто молодий, йому на тому тижні тільки двадцять виповнилося. Вадим - з паралельного потоку, можливо, але такий красунчик, що й підійти боязко. І тут згадала про їхнього викладача інформатики - Сергія Михайловича. А що? Чоловік у повному розквіті, як то кажуть, сил. Скільки йому? Трохи за тридцять, мабуть. Ще й посмішка з лукавинкою, погляд сірих очей - добрий... До того ж вони бачаться майже кожного дня, бо з одного міста і до інституту їздять одним і тим же автобусом.
Незчулася, як самі собою почали слова складатися у речення.
"Прозорий день, чарівновересневий.
І все охоплює злотаво-ніжна зелень.
То осінь плентається шелеснево,
Жбурляючи під ноги листя квіт шалений".
Дівчина похапцем схопилася за списаний олівець, відшукала в сумці якийсь папірець (на звортному боці - розклад пар) і почала швидко записувати вірш. Коли схаменулася, то огледілась, чи хтось бачив це? Цікава була картинка: йшла собі, йшла, потім, як спіткнулася, зупинилася і щось шкарябає на папірці... Та хай уже так буде.
На парах вранішній задум не давав дівчині спокою. Вона дописувала вірш, потім переписувала, потім перечитувала і ще дописувала. Творча лихоманка захоплювала, додавала такої нестримної сили, що руки не встигали записувати думки. Швидше, швидше... бо вони такі невтримні, забудеш і вже не згадаєш ніколи.
"Так само знехотя ідуть він і вона...
Словами мрійність розбивають, а стіна
Росте між ними - сказані слова
Лиш перешкода. Він не знав...
Вона ж, вдивляючись у його очі,
душею слухає відлуння тиші,
листяну пісню, яку так охоче
Співає вітерець осінній.
Якби, прощаючись, він озирнувся,
Подарував їй погляд, посміхнувся,
Вона б тоді йому сказала,
Про що шепоче листя під ногами.
Але лише сторожкий шелест
Розірваних хмарин у небі
Нагадує якусь миттєвість
Думок і спогадів таємних". (1997 р.)
Коли всі підходящі слова вмостилися зручно на папері, дівчина полегшено зітхнула. Усе. І що з цим робити далі? Треба ж якось віддати своєму герою. Але то вже завтра.
Наступного ранку події розвивалися дуже стрімко, теж як по написаному. Коли заходила до будівлі інституту, на порозі зіткнулася зі своїм героєм надуманих мрій. Привіталася похапливо:
- Ой, Сергію Михайловичу, а у мене до вас невеличка справа...
Чоловік здивовано поглянув на студентку:
- Щось трапилося?
- Ось, - тицьнула в руку папірця. - Прочитайте, будь ласка.
І швидко пішла до аудиторії, тому не бачила реакції викладача на її витівку. А той здивовано розгорнув листок, швидко пробіг очима. Лице осяяла лагідна усмішка. Сергій Михайлович акуратно склав папірця і поклав до кишені сорочки.
Увечері, коли дівчина поверталася додому через парк, ішла і пригадувала написаний вірш. Бурмотіла слова собі під носа, не звертала уваги на перехожих. Коли раптом почула, як хтось її поклав:
- Люська, та чекай ти!
Зупинилася, обернулася. Її наздоганяли двоє: Олька з фізмату, часта супутниця поїздок із інституту, і ... Сергій Михайлович. Вона на подругу уваги не звернула, бо хотіла зрозуміти реакцію чоловіка на своє вранішнє послання.
Викладач чомусь зовсім не дивився в її очі, а кудись убік. Спочатку вона хотіла спіймати погляд його лагідних сірих очей, а потім вирішила для себе: "Не дивиться на мене, то й хай! Подумаєш, не сподобалося йому поетичне творіння...". Та коли розходились додому (вона - в один бік, а Олька з Сергієм Михайловичем - в інший), поетка все ж озирнулася. Чоловік теж озирнувся, і на якусь мить його погляд торкнувся обличчя дівчини. Вона встигла розгледіти в ньому тугу й печаль. Це настільки було незвично, що усю наступну ніч не спала.
Цілу ніч думала про Сергія Михайловича, пробувала римувати його ім'я. Дійшло до того, що подумки почала називати Сергійком. Але слова ніяк не ставали в рядки, рими тікали, система віршування, здавалося, більше була їй непідвладна. Завтра вони знову побачаться на парі. Як цікаво закохуватися!
А на інформатиці вона так витріщалася на викладача, що помітили й інші студенти.
- З тобою все гаразд? Чогось ти сьогодні якась не така...
Дівчина тільки загадково відмовчувалась. Коли викладач роздавав зошити з перевіреними роботами, випадково торкнувся пальцями її руки. Як морозом обсипало в одну мить.
Ішла цього разу додому і думала: «Якби тільки він ще раз озирнувся, поглянув на мене. Ні, услід, нехай навіть у спину. Цей погляд дуже важливий». Погляд-ниточка, який зможе зв’язати їхні долі. І знову – жодного віршованого рядка…
Вже вдома розгорнула зошит з інформатики. Випав папірець. Такий знайомий. Її «Пісня опадаючого листя», як подумки охрестила вірш до Сергія Михайловича. Взяла, побачила дописані до нього рядки:
«Про що шепоче листя під ногами…
…що дні минають непомітно,
…що дуже швидко йдуть роки,
…що самота така самітна,
…що вечори такі сумні,
…що ніч – одна суцільна мука,
…що дощ – єдиний вірний друг,
…що пильність – це натура друга,
…що щастя – доторк твоїх рук». (1997 р.)
Вражено перечитала ще раз. Що це? Відповідь на її листа, чи крик душі стороннього чоловіка? Хіба вона хоче насправді стати йому близькою? Чи хоче, щоб цей незнайомець став до неї ще ближче? Ну, озирнувся, то й що тепер? Вона теж дивилася йому вслід. У спину. І погляд його їй був не потрібний зовсім. Яка ще «життєва ниточка»? Повна нісенітниця! Та хай живе собі! Он з Олькою, наприклад. Пошматувала листок із віршами, відчинила вікно і викинула геть. Вітерець підхопив біленькі клаптики паперу, поніс, закружляв ген-ген!
Дівчина полегшено зітхнула і вклалася спати. Тепер щоночі їй снилися очі незнайомих людей. Зате слова перестали шикуватися в речення, а рими – чіплятися до них.
2018
Уривки
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Іноді... (декілька таємних історій із життя однієї жінки) - ІV"
• Перейти на сторінку •
"А я вже живу без тебе"
• Перейти на сторінку •
"А я вже живу без тебе"
Про публікацію