Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.05
13:59
Так цілий світ для тебе замалий.
Нікуди не подінешся від себе.
Проб'ється вірш крізь серце запальний,
Тікаючи від ницого вертепу.
Усі маршрути поведуть не в Рим,
А в точку відбуття, у точку пустки.
Втомився без надії херувим.
Немає в болю жодної в
Нікуди не подінешся від себе.
Проб'ється вірш крізь серце запальний,
Тікаючи від ницого вертепу.
Усі маршрути поведуть не в Рим,
А в точку відбуття, у точку пустки.
Втомився без надії херувим.
Немає в болю жодної в
2026.08.05
12:51
Ця оповідь – спроба зазирнути за завісу сухої історичної хроніки. Мені хотілося показати стародавню Александрію 48 року до н.е. періоду цариці Клеопатри та римського імператора Юлія Цезаря як живий організм: з її шумом порту, запахами нільського мулу, роз
2026.08.05
11:36
Тобі написала б я, милий, листа,
та знаю, що він до Едему не дійде.
Від кірки до кірки мене прочитав,
а я нашвидку пролистала деінде.
Залишив на спомин багато чого,
ще більше забрав у мутне потойбіччя —
пів світу і ластівку серця мого,
та знаю, що він до Едему не дійде.
Від кірки до кірки мене прочитав,
а я нашвидку пролистала деінде.
Залишив на спомин багато чого,
ще більше забрав у мутне потойбіччя —
пів світу і ластівку серця мого,
2026.08.05
09:49
мене тримали і тримають
наївні ревнощі твої
мов декадентські ледь
міщанські втім
тендітні фрукти
ледь зіпсовані із краю
не зовсім навіть
мазохізм чи фемінізм
наївні ревнощі твої
мов декадентські ледь
міщанські втім
тендітні фрукти
ледь зіпсовані із краю
не зовсім навіть
мазохізм чи фемінізм
2026.08.05
05:58
З часів обтесаних чепіг
Цей край благословен, -
Стоїть на пагорбах своїх
Мій Вишгород здавен.
З глибин століть і дотепер
Нічому не скоривсь, -
Не обвалився він униз,
А в товщу хмар встромивсь.
Цей край благословен, -
Стоїть на пагорбах своїх
Мій Вишгород здавен.
З глибин століть і дотепер
Нічому не скоривсь, -
Не обвалився він униз,
А в товщу хмар встромивсь.
2026.08.05
00:56
Змикає туго в коло Уробороса -
безвісний Архітектор снів і проявів -
і того, хто пророчить певно й голосно,
і того, хто частується напоями,
і того, хто для шляху ще не збуджений -
а збудиться колись - це точно станеться -
і, хай він мислить нині
безвісний Архітектор снів і проявів -
і того, хто пророчить певно й голосно,
і того, хто частується напоями,
і того, хто для шляху ще не збуджений -
а збудиться колись - це точно станеться -
і, хай він мислить нині
2026.08.04
21:35
Ні доказів, ні печатки —
струна впізнає струну.
Почнімо усе спочатку —
від магії чи від сну.
Від кроку, що був назустріч,
від подиху, що, як шовк.
Хай часоплину всупереч
струна впізнає струну.
Почнімо усе спочатку —
від магії чи від сну.
Від кроку, що був назустріч,
від подиху, що, як шовк.
Хай часоплину всупереч
2026.08.04
20:06
У саду медово пахне втома,
Яблука налиті до країв.
Лампами червоними удома
Запалають у полоні снів.
Йде по стиглій ниві з блиском серпик,
Хилить вправно до землі стебло.
Як остання нота літа, серпень
Яблука налиті до країв.
Лампами червоними удома
Запалають у полоні снів.
Йде по стиглій ниві з блиском серпик,
Хилить вправно до землі стебло.
Як остання нота літа, серпень
2026.08.04
17:38
Заблукали хасиди в Путивлі.
Там однакові навіть будівлі.
То й ходили між них,
І нових, і старих,
І проґавили осінь в Путивлі.
Засудили хасида у Мінську
За символіку проукраїнську.
Там однакові навіть будівлі.
То й ходили між них,
І нових, і старих,
І проґавили осінь в Путивлі.
Засудили хасида у Мінську
За символіку проукраїнську.
2026.08.04
16:35
коли нема про що писати-
пиши хоч ні про шо,
бо головне то сам процес,
як той казав - війна фігня,
ну а маневри - головне!
та все ж,
не прагни світ змінити,
бо вже відомо всім,
пиши хоч ні про шо,
бо головне то сам процес,
як той казав - війна фігня,
ну а маневри - головне!
та все ж,
не прагни світ змінити,
бо вже відомо всім,
2026.08.04
13:01
вона сидітиме сумна
тарас чубай собі співа
і ти співаєш із чубаєм
у заворушливих тонах
серпневий ранок між атак
і серпокрили ще ганяють
у небі чистім аж до краю
літає тополиний пух
тарас чубай собі співа
і ти співаєш із чубаєм
у заворушливих тонах
серпневий ранок між атак
і серпокрили ще ганяють
у небі чистім аж до краю
літає тополиний пух
2026.08.04
13:00
Здіймусь я на пагорб величний
І хліба з росою вкушу.
Нехай мене тиша покличе
В безодню озер і дощу.
Нехай мене кличе безмовність,
Нехай мене кличе печаль,
Немов недописана повість,
І хліба з росою вкушу.
Нехай мене тиша покличе
В безодню озер і дощу.
Нехай мене кличе безмовність,
Нехай мене кличе печаль,
Немов недописана повість,
2026.08.04
10:32
Ольга Фадєєва (1906-1986)
Давно вам, друзі, всім відомо,
що днів у тижні рівно сім,
але найкращий, звісно, – сьомий,
він посміхається усім!
Бо неділя – це вітанки
Давно вам, друзі, всім відомо,
що днів у тижні рівно сім,
але найкращий, звісно, – сьомий,
він посміхається усім!
Бо неділя – це вітанки
2026.08.04
09:20
А за вітром, ще до снігу,
Перед тінню на світанку,
Яскравіше світла ночі,
Більше снігу довгим ранком,
Вище лісу, там де вечір
У сльоті! Гучніше смерті!-
Як згадаєш розпізнаєш,
Перед тінню на світанку,
Яскравіше світла ночі,
Більше снігу довгим ранком,
Вище лісу, там де вечір
У сльоті! Гучніше смерті!-
Як згадаєш розпізнаєш,
2026.08.04
08:59
P.S. Погляд крізь приціл. Свідчення штурмбаннфюрера
(не для протоколу)
Кабінет начальника поліції безпеки та СД (гестапо) на Короленка. Того ж дня, пізній вечір.
У кімнаті панує тиша. На столі горить настільна лампа
2026.08.04
07:17
З усіх злелеяних доріг
Оця найтяжча,
Бо шлях вибоїстий побіг
Крізь дикі хащі.
Хоча обставини не ті,
І не до свята, -
Метою стало у житті
Важке здолати.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Оця найтяжча,
Бо шлях вибоїстий побіг
Крізь дикі хащі.
Хоча обставини не ті,
І не до свята, -
Метою стало у житті
Важке здолати.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.09.04
2025.08.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Вірна /
Проза
Іноді... (декілька таємних історій із життя однієї жінки) - V
Симпатична чорнява дівчина-підліток стояла перед своєю матір’ю, опустивши голову вниз, не дивлячись тій у очі. А жінка навпаки хотіла розгледіти оченята своєї коханої донечки, яку навіть у її п’ятнадцять років вважала ще дитиною.
- Та поглянь же на мене, доцю! – вигукнула і, не стерпівши, шарпнула ту за підборіддя вгору. Голова дівчини смикнулася різко вгору, але очі вона так і не підняла. І з місця не зрушила. А руки її безвільно висіли вздовж тіла.
- Що ж ти наробила, маленька?! – знову зірвалася на розпачливий крик мати.
Дівчина нарешті ожила, притулила долоні до свого обличчя, ніби відсторонилася від цілого світу. Так дитинча ховається під ковдру і думає, що його ніхто не зможе знайти.
- Я не хотіла, щоб… усе було… саме так… - ледь чутно, уривчасто, прошепотіла, все ще сторонячись матері.
- А як повинно було бути? Зможеш мені нарешті пояснити! Чому я у себе вдома не можу залишити власні речі? – спочатку спокійно спитала жінка, а потім знову зірвалася на крик. – Я ж точно пам’ятаю, що обручка і перстень лежали у шафі на поличці. Де ж вони поділися? Ти ж була вдома…
Дівчина ще помовчала, а потім зітхнула важко:
- Я так і знала, що ти будеш на мене кричати. Ти завжди на мене кричиш…
Жінка перебила:
- А як на тебе не кричати? Ти ж на спокійний голос не реагуєш!
- Сама винна. З дитинства так мене привчила.
- Ти ще суперечити мені будеш? Відповідай, де золото поділа?!
- В ломбард віднесла, - спокійно промовила дочка і тільки тепер відкрито поглянула в очі своєї матері. І не було в них ні переляку, ні сорому, ні вибачення. А тільки виклик. Такої стрімкої сили у погляді своєї доньки жінка не бачила за все життя. Карі, майже чорні, бо зіниці широко розпливлись, очі дівчини жили окремим життям від її тіла. Безвільно стояла, а поглядом спалювала матір. Ненависть і лють. Саме це відчула жінка.
- Ти що? Як ти могла! Це ж обручка весільна… я ж за твого батька заміж виходила…
- Та де той мій батько? Та й не носиш ти цю обручку. Не потрібна вона тобі зовсім.
- А золотий перстень з рубіном? Це ж подарунок моїх батьків на моє шістнадцятиріччя… Як же ти могла, доцю?... – з очей жінки потекли тихі сльози.
- Так ти ж сама казала, що на свій шістнадцятий день народження хотіла в подарунок плеєр, а тобі батьки персня подарували! – з викликом вигукнула дівчина. – Тобі ж це золото не потрібне!
Жінка склала руки на грудях і впритул підійшла до дочки:
- А тобі значить потрібне стало? Так? Віднесла у ломбард, не спитавши. Украла, одним словом.
Дівчина знову опустила голову вниз, відвівши погляд від обличчя матері.
- Чому одразу вкрала… Може, їх ще можна викупити…
- А гроші, - схаменулася матір, - де гроші поділа? Це ж не одна тисяча!
У відповідь – мовчання. Тихе, скімливе, насторожене.
- Мовчиш… - знову жінка почала зриватися на крик. – Та не мовчи ти! Відповідай, якщо мати питає!
Шарпнула доньку за руку, а та, безвольна, заточилася вперед і, не втримавшись на ногах, упала. Дівчина вдарилася скронею об бильце ліжка. Її очі заплющилися.
- Що? Що це? Доню, що з тобою? – мати кинулася до неї. Обхопила її голову руками, обмацувала пальцями таке рідне лице, кожну клітинку, якого знала з народження. – Маленька… Чуєш мене?...
Донька відкрила очі, у її погляді вже не було злості. І це була вже не дівчина, а малесенька дитинонька, яка пригрілася на грудях матусі. Так звично. Але як давно між ними не було подібної родинної близькості!
- Мамо, - шепіт проривався крізь здавлене дихання дитини,- я гроші Микиті віддала. Він скоро повернути обіцяв. А тепер не дзвонить мені зовсім…
Донька розридалася вголос, почала розмазувати сльози, що змішувалися з чорною фарбою, яка стікала з вій.
- Чому ж ти мені не сказала?! Я ж допомогла б і Микиті, і тобі.
- Та що тобі казати… Ти тільки кричиш на мене і зовсім не розумієш… А я його кохаю. По-справжньому.
Так і сиділи на підлозі кімнати дві жінки – юна і доросла. Донька і мати. І не могли дивитись одна одній у очі. І нікому з них не потрібні були ні золоті прикраси, ні гроші. А жінка зрозуміла, що її маленька донечка вже виросла до зрілого почуття кохання. Вона ж, мама, цього навіть не помітила.
2018
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Іноді... (декілька таємних історій із життя однієї жінки) - V
Іноді достатньо одного погляду в очі людині, щоб зрозуміти: ваші долі нерозривно пов’язані
Історія п’ята
Симпатична чорнява дівчина-підліток стояла перед своєю матір’ю, опустивши голову вниз, не дивлячись тій у очі. А жінка навпаки хотіла розгледіти оченята своєї коханої донечки, яку навіть у її п’ятнадцять років вважала ще дитиною.
- Та поглянь же на мене, доцю! – вигукнула і, не стерпівши, шарпнула ту за підборіддя вгору. Голова дівчини смикнулася різко вгору, але очі вона так і не підняла. І з місця не зрушила. А руки її безвільно висіли вздовж тіла.
- Що ж ти наробила, маленька?! – знову зірвалася на розпачливий крик мати.
Дівчина нарешті ожила, притулила долоні до свого обличчя, ніби відсторонилася від цілого світу. Так дитинча ховається під ковдру і думає, що його ніхто не зможе знайти.
- Я не хотіла, щоб… усе було… саме так… - ледь чутно, уривчасто, прошепотіла, все ще сторонячись матері.
- А як повинно було бути? Зможеш мені нарешті пояснити! Чому я у себе вдома не можу залишити власні речі? – спочатку спокійно спитала жінка, а потім знову зірвалася на крик. – Я ж точно пам’ятаю, що обручка і перстень лежали у шафі на поличці. Де ж вони поділися? Ти ж була вдома…
Дівчина ще помовчала, а потім зітхнула важко:
- Я так і знала, що ти будеш на мене кричати. Ти завжди на мене кричиш…
Жінка перебила:
- А як на тебе не кричати? Ти ж на спокійний голос не реагуєш!
- Сама винна. З дитинства так мене привчила.
- Ти ще суперечити мені будеш? Відповідай, де золото поділа?!
- В ломбард віднесла, - спокійно промовила дочка і тільки тепер відкрито поглянула в очі своєї матері. І не було в них ні переляку, ні сорому, ні вибачення. А тільки виклик. Такої стрімкої сили у погляді своєї доньки жінка не бачила за все життя. Карі, майже чорні, бо зіниці широко розпливлись, очі дівчини жили окремим життям від її тіла. Безвільно стояла, а поглядом спалювала матір. Ненависть і лють. Саме це відчула жінка.
- Ти що? Як ти могла! Це ж обручка весільна… я ж за твого батька заміж виходила…
- Та де той мій батько? Та й не носиш ти цю обручку. Не потрібна вона тобі зовсім.
- А золотий перстень з рубіном? Це ж подарунок моїх батьків на моє шістнадцятиріччя… Як же ти могла, доцю?... – з очей жінки потекли тихі сльози.
- Так ти ж сама казала, що на свій шістнадцятий день народження хотіла в подарунок плеєр, а тобі батьки персня подарували! – з викликом вигукнула дівчина. – Тобі ж це золото не потрібне!
Жінка склала руки на грудях і впритул підійшла до дочки:
- А тобі значить потрібне стало? Так? Віднесла у ломбард, не спитавши. Украла, одним словом.
Дівчина знову опустила голову вниз, відвівши погляд від обличчя матері.
- Чому одразу вкрала… Може, їх ще можна викупити…
- А гроші, - схаменулася матір, - де гроші поділа? Це ж не одна тисяча!
У відповідь – мовчання. Тихе, скімливе, насторожене.
- Мовчиш… - знову жінка почала зриватися на крик. – Та не мовчи ти! Відповідай, якщо мати питає!
Шарпнула доньку за руку, а та, безвольна, заточилася вперед і, не втримавшись на ногах, упала. Дівчина вдарилася скронею об бильце ліжка. Її очі заплющилися.
- Що? Що це? Доню, що з тобою? – мати кинулася до неї. Обхопила її голову руками, обмацувала пальцями таке рідне лице, кожну клітинку, якого знала з народження. – Маленька… Чуєш мене?...
Донька відкрила очі, у її погляді вже не було злості. І це була вже не дівчина, а малесенька дитинонька, яка пригрілася на грудях матусі. Так звично. Але як давно між ними не було подібної родинної близькості!
- Мамо, - шепіт проривався крізь здавлене дихання дитини,- я гроші Микиті віддала. Він скоро повернути обіцяв. А тепер не дзвонить мені зовсім…
Донька розридалася вголос, почала розмазувати сльози, що змішувалися з чорною фарбою, яка стікала з вій.
- Чому ж ти мені не сказала?! Я ж допомогла б і Микиті, і тобі.
- Та що тобі казати… Ти тільки кричиш на мене і зовсім не розумієш… А я його кохаю. По-справжньому.
Так і сиділи на підлозі кімнати дві жінки – юна і доросла. Донька і мати. І не могли дивитись одна одній у очі. І нікому з них не потрібні були ні золоті прикраси, ні гроші. А жінка зрозуміла, що її маленька донечка вже виросла до зрілого почуття кохання. Вона ж, мама, цього навіть не помітила.
2018
Уривки
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
