Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.21
18:28
В душі - гіркий відбиток болю втрат.
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
2026.11.21
14:59
ПЗ неба червоно захід хлюпає,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
2026.11.21
13:13
Я лезами тендітних пелюсток
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
2026.11.21
12:33
Гусак містом ходить-бродить*
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
2026.11.21
11:57
Ні промінчика. Ніч смоляна.
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
2026.11.21
11:18
Унаслідок російської атаки на Київ 19 листопада 2026 року вибухова хвиля від падіння уламків пошкодила вікна, рами та окремі елементи фасаду й карнизів Володимирського собору.
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
2026.11.21
07:39
Із Василя Лебедєва-Кумача)
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
2026.11.21
07:20
Німіють, поколюють, просто болять
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
2026.11.20
23:44
Колись, не так давно, в часи не такі уже й давні і навіть не епічні, і не міфічні я написав новелу «Дружина прокурора». Мене тоді звинуватили в упередженості, однобічності, суб’єктивності, надлишковій актуальності (це не література, мовляв), гіперболізова
2026.11.20
22:24
видива осінні
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
2026.11.20
21:23
Догоряє свіча горизонту,
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
2026.11.20
21:11
Осіння ніч
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
2026.11.20
20:59
Не забуду! І свічка ніколи не згасне!
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
2026.11.20
13:05
Чоловік, що прожив небагато
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
2026.11.20
12:46
Настала драма у комедіанта –
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
2026.11.20
10:40
Від ракетного вибуху тремтить земля,
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Вірна /
Проза
Іноді... (декілька таємних історій із життя однієї жінки) - V
Симпатична чорнява дівчина-підліток стояла перед своєю матір’ю, опустивши голову вниз, не дивлячись тій у очі. А жінка навпаки хотіла розгледіти оченята своєї коханої донечки, яку навіть у її п’ятнадцять років вважала ще дитиною.
- Та поглянь же на мене, доцю! – вигукнула і, не стерпівши, шарпнула ту за підборіддя вгору. Голова дівчини смикнулася різко вгору, але очі вона так і не підняла. І з місця не зрушила. А руки її безвільно висіли вздовж тіла.
- Що ж ти наробила, маленька?! – знову зірвалася на розпачливий крик мати.
Дівчина нарешті ожила, притулила долоні до свого обличчя, ніби відсторонилася від цілого світу. Так дитинча ховається під ковдру і думає, що його ніхто не зможе знайти.
- Я не хотіла, щоб… усе було… саме так… - ледь чутно, уривчасто, прошепотіла, все ще сторонячись матері.
- А як повинно було бути? Зможеш мені нарешті пояснити! Чому я у себе вдома не можу залишити власні речі? – спочатку спокійно спитала жінка, а потім знову зірвалася на крик. – Я ж точно пам’ятаю, що обручка і перстень лежали у шафі на поличці. Де ж вони поділися? Ти ж була вдома…
Дівчина ще помовчала, а потім зітхнула важко:
- Я так і знала, що ти будеш на мене кричати. Ти завжди на мене кричиш…
Жінка перебила:
- А як на тебе не кричати? Ти ж на спокійний голос не реагуєш!
- Сама винна. З дитинства так мене привчила.
- Ти ще суперечити мені будеш? Відповідай, де золото поділа?!
- В ломбард віднесла, - спокійно промовила дочка і тільки тепер відкрито поглянула в очі своєї матері. І не було в них ні переляку, ні сорому, ні вибачення. А тільки виклик. Такої стрімкої сили у погляді своєї доньки жінка не бачила за все життя. Карі, майже чорні, бо зіниці широко розпливлись, очі дівчини жили окремим життям від її тіла. Безвільно стояла, а поглядом спалювала матір. Ненависть і лють. Саме це відчула жінка.
- Ти що? Як ти могла! Це ж обручка весільна… я ж за твого батька заміж виходила…
- Та де той мій батько? Та й не носиш ти цю обручку. Не потрібна вона тобі зовсім.
- А золотий перстень з рубіном? Це ж подарунок моїх батьків на моє шістнадцятиріччя… Як же ти могла, доцю?... – з очей жінки потекли тихі сльози.
- Так ти ж сама казала, що на свій шістнадцятий день народження хотіла в подарунок плеєр, а тобі батьки персня подарували! – з викликом вигукнула дівчина. – Тобі ж це золото не потрібне!
Жінка склала руки на грудях і впритул підійшла до дочки:
- А тобі значить потрібне стало? Так? Віднесла у ломбард, не спитавши. Украла, одним словом.
Дівчина знову опустила голову вниз, відвівши погляд від обличчя матері.
- Чому одразу вкрала… Може, їх ще можна викупити…
- А гроші, - схаменулася матір, - де гроші поділа? Це ж не одна тисяча!
У відповідь – мовчання. Тихе, скімливе, насторожене.
- Мовчиш… - знову жінка почала зриватися на крик. – Та не мовчи ти! Відповідай, якщо мати питає!
Шарпнула доньку за руку, а та, безвольна, заточилася вперед і, не втримавшись на ногах, упала. Дівчина вдарилася скронею об бильце ліжка. Її очі заплющилися.
- Що? Що це? Доню, що з тобою? – мати кинулася до неї. Обхопила її голову руками, обмацувала пальцями таке рідне лице, кожну клітинку, якого знала з народження. – Маленька… Чуєш мене?...
Донька відкрила очі, у її погляді вже не було злості. І це була вже не дівчина, а малесенька дитинонька, яка пригрілася на грудях матусі. Так звично. Але як давно між ними не було подібної родинної близькості!
- Мамо, - шепіт проривався крізь здавлене дихання дитини,- я гроші Микиті віддала. Він скоро повернути обіцяв. А тепер не дзвонить мені зовсім…
Донька розридалася вголос, почала розмазувати сльози, що змішувалися з чорною фарбою, яка стікала з вій.
- Чому ж ти мені не сказала?! Я ж допомогла б і Микиті, і тобі.
- Та що тобі казати… Ти тільки кричиш на мене і зовсім не розумієш… А я його кохаю. По-справжньому.
Так і сиділи на підлозі кімнати дві жінки – юна і доросла. Донька і мати. І не могли дивитись одна одній у очі. І нікому з них не потрібні були ні золоті прикраси, ні гроші. А жінка зрозуміла, що її маленька донечка вже виросла до зрілого почуття кохання. Вона ж, мама, цього навіть не помітила.
2018
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Іноді... (декілька таємних історій із життя однієї жінки) - V
Іноді достатньо одного погляду в очі людині, щоб зрозуміти: ваші долі нерозривно пов’язані
Історія п’ята
Симпатична чорнява дівчина-підліток стояла перед своєю матір’ю, опустивши голову вниз, не дивлячись тій у очі. А жінка навпаки хотіла розгледіти оченята своєї коханої донечки, яку навіть у її п’ятнадцять років вважала ще дитиною.
- Та поглянь же на мене, доцю! – вигукнула і, не стерпівши, шарпнула ту за підборіддя вгору. Голова дівчини смикнулася різко вгору, але очі вона так і не підняла. І з місця не зрушила. А руки її безвільно висіли вздовж тіла.
- Що ж ти наробила, маленька?! – знову зірвалася на розпачливий крик мати.
Дівчина нарешті ожила, притулила долоні до свого обличчя, ніби відсторонилася від цілого світу. Так дитинча ховається під ковдру і думає, що його ніхто не зможе знайти.
- Я не хотіла, щоб… усе було… саме так… - ледь чутно, уривчасто, прошепотіла, все ще сторонячись матері.
- А як повинно було бути? Зможеш мені нарешті пояснити! Чому я у себе вдома не можу залишити власні речі? – спочатку спокійно спитала жінка, а потім знову зірвалася на крик. – Я ж точно пам’ятаю, що обручка і перстень лежали у шафі на поличці. Де ж вони поділися? Ти ж була вдома…
Дівчина ще помовчала, а потім зітхнула важко:
- Я так і знала, що ти будеш на мене кричати. Ти завжди на мене кричиш…
Жінка перебила:
- А як на тебе не кричати? Ти ж на спокійний голос не реагуєш!
- Сама винна. З дитинства так мене привчила.
- Ти ще суперечити мені будеш? Відповідай, де золото поділа?!
- В ломбард віднесла, - спокійно промовила дочка і тільки тепер відкрито поглянула в очі своєї матері. І не було в них ні переляку, ні сорому, ні вибачення. А тільки виклик. Такої стрімкої сили у погляді своєї доньки жінка не бачила за все життя. Карі, майже чорні, бо зіниці широко розпливлись, очі дівчини жили окремим життям від її тіла. Безвільно стояла, а поглядом спалювала матір. Ненависть і лють. Саме це відчула жінка.
- Ти що? Як ти могла! Це ж обручка весільна… я ж за твого батька заміж виходила…
- Та де той мій батько? Та й не носиш ти цю обручку. Не потрібна вона тобі зовсім.
- А золотий перстень з рубіном? Це ж подарунок моїх батьків на моє шістнадцятиріччя… Як же ти могла, доцю?... – з очей жінки потекли тихі сльози.
- Так ти ж сама казала, що на свій шістнадцятий день народження хотіла в подарунок плеєр, а тобі батьки персня подарували! – з викликом вигукнула дівчина. – Тобі ж це золото не потрібне!
Жінка склала руки на грудях і впритул підійшла до дочки:
- А тобі значить потрібне стало? Так? Віднесла у ломбард, не спитавши. Украла, одним словом.
Дівчина знову опустила голову вниз, відвівши погляд від обличчя матері.
- Чому одразу вкрала… Може, їх ще можна викупити…
- А гроші, - схаменулася матір, - де гроші поділа? Це ж не одна тисяча!
У відповідь – мовчання. Тихе, скімливе, насторожене.
- Мовчиш… - знову жінка почала зриватися на крик. – Та не мовчи ти! Відповідай, якщо мати питає!
Шарпнула доньку за руку, а та, безвольна, заточилася вперед і, не втримавшись на ногах, упала. Дівчина вдарилася скронею об бильце ліжка. Її очі заплющилися.
- Що? Що це? Доню, що з тобою? – мати кинулася до неї. Обхопила її голову руками, обмацувала пальцями таке рідне лице, кожну клітинку, якого знала з народження. – Маленька… Чуєш мене?...
Донька відкрила очі, у її погляді вже не було злості. І це була вже не дівчина, а малесенька дитинонька, яка пригрілася на грудях матусі. Так звично. Але як давно між ними не було подібної родинної близькості!
- Мамо, - шепіт проривався крізь здавлене дихання дитини,- я гроші Микиті віддала. Він скоро повернути обіцяв. А тепер не дзвонить мені зовсім…
Донька розридалася вголос, почала розмазувати сльози, що змішувалися з чорною фарбою, яка стікала з вій.
- Чому ж ти мені не сказала?! Я ж допомогла б і Микиті, і тобі.
- Та що тобі казати… Ти тільки кричиш на мене і зовсім не розумієш… А я його кохаю. По-справжньому.
Так і сиділи на підлозі кімнати дві жінки – юна і доросла. Донька і мати. І не могли дивитись одна одній у очі. І нікому з них не потрібні були ні золоті прикраси, ні гроші. А жінка зрозуміла, що її маленька донечка вже виросла до зрілого почуття кохання. Вона ж, мама, цього навіть не помітила.
2018
Уривки
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
