Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.25
09:59
Не позичайте почуття любові,
перлини слів, що лиш одній належать.
Високих замків, а ні вітру в полі,
щоб боляче не падати із вежі.
Сумління не ятрить борги любовні.
Самотина вінчається з зорею.
Ще не ввібрала погляди бездонні,
перлини слів, що лиш одній належать.
Високих замків, а ні вітру в полі,
щоб боляче не падати із вежі.
Сумління не ятрить борги любовні.
Самотина вінчається з зорею.
Ще не ввібрала погляди бездонні,
2025.10.25
06:31
Знедавна не стало вже сили
Поводить рахунок утрат, -
Війна положила в могили
Число незлічиме солдат.
Щоденні салюти і співи
Спричинюють болісний щем, -
Я жаром душевного гніву
Готовий вщент знищити кремль.
Поводить рахунок утрат, -
Війна положила в могили
Число незлічиме солдат.
Щоденні салюти і співи
Спричинюють болісний щем, -
Я жаром душевного гніву
Готовий вщент знищити кремль.
2025.10.25
00:02
Хтось шукає позитиву,
Інший любить негатив
І довбе у хвіст і в гриву
Хто йому не догодив.
Хтось блаженство віднаходить, Копирсаючись в лайні
І на лихо всій природі
Напастить найкращі дні.
Інший любить негатив
І довбе у хвіст і в гриву
Хто йому не догодив.
Хтось блаженство віднаходить, Копирсаючись в лайні
І на лихо всій природі
Напастить найкращі дні.
2025.10.24
23:58
Так сумно часом на душі –
Нема тепла. Вітри, дощі.
А сум за мною, наче тінь,
Між люду , вулиць, днів і стін.
Та день світлішим враз стає,
Коли хтось рідний поруч є.
---------------
А час між пальці, мов пісок:
Нема тепла. Вітри, дощі.
А сум за мною, наче тінь,
Між люду , вулиць, днів і стін.
Та день світлішим враз стає,
Коли хтось рідний поруч є.
---------------
А час між пальці, мов пісок:
2025.10.24
23:50
Ми з тобою не публічні…
Не публічні до пори
І зусилля ці не вічні
То таке… не говори
Потребує хтось довіри
А комусь — Ве-Де-еН-Ха…
В певній мірі ми — як звіри…
Тільки так, щоб без ха-ха
Не публічні до пори
І зусилля ці не вічні
То таке… не говори
Потребує хтось довіри
А комусь — Ве-Де-еН-Ха…
В певній мірі ми — як звіри…
Тільки так, щоб без ха-ха
2025.10.24
22:00
Подих осені ледь уловимий
Пролетів до мене звіддаля,
Пронизав стрілою кволі рими
І дихнув у серце, як земля.
Подих осені торкнеться тонко,
Ніби зламана тернова віть.
Нависають виноградні грона
Пролетів до мене звіддаля,
Пронизав стрілою кволі рими
І дихнув у серце, як земля.
Подих осені торкнеться тонко,
Ніби зламана тернова віть.
Нависають виноградні грона
2025.10.24
20:18
І хто придумав цей затяжний антракт?
Я ніби в душному стою фойє.
І серця стукіт годинникові в такт:
І тук, і тук, бо він десь є, десь є...
Заходжу вглиб глядацького партеру.
Нервую: знайти його не можу.
(Так схоже на трагедію Вольтера.)
Я ніби в душному стою фойє.
І серця стукіт годинникові в такт:
І тук, і тук, бо він десь є, десь є...
Заходжу вглиб глядацького партеру.
Нервую: знайти його не можу.
(Так схоже на трагедію Вольтера.)
2025.10.24
19:43
ПрянИть опалий лист, гірчить повітря,
Прогріте після заморозків перших.
І барбарису кущ, на тин зіпершись,
Мені плоди простягує привітно:
Як згадку безтурботного крюшону
Між осені, де все гіркаво-кисле.
Подякую. А гілка журно висне,
Прогріте після заморозків перших.
І барбарису кущ, на тин зіпершись,
Мені плоди простягує привітно:
Як згадку безтурботного крюшону
Між осені, де все гіркаво-кисле.
Подякую. А гілка журно висне,
2025.10.24
19:35
Київ незламно рахує години,
Стрілка повільно вистукує хід...
Десь в укритті ще дрімає дитина.
Мирну угоду влаштовує світ...
Знову ракети гримучий удар...
Київ незламно рахує години...
Ворог щоночі розпалює жар,
Стрілка повільно вистукує хід...
Десь в укритті ще дрімає дитина.
Мирну угоду влаштовує світ...
Знову ракети гримучий удар...
Київ незламно рахує години...
Ворог щоночі розпалює жар,
2025.10.24
19:06
Той день був пам’ятний для Яакова.
День, коли Аврагам помер.
Як і велять звичаї роду,
В час скорботи слід їсти щось округле.
То ж чечевицю на обід зварив онук.
Тільки-но намірився покуштувать,
Як на порозі зависочів Есав.
«Мабуть, ще віддалеки ви
День, коли Аврагам помер.
Як і велять звичаї роду,
В час скорботи слід їсти щось округле.
То ж чечевицю на обід зварив онук.
Тільки-но намірився покуштувать,
Як на порозі зависочів Есав.
«Мабуть, ще віддалеки ви
2025.10.24
16:33
Почувайся як удома.
Сядь, дружище, не спіши…
Зникнуть cумніви і втома,
Зникнуть порізі і шви…
Хочеш сонця? Прохолоди?
Хочеш вголос?.. Так — чи ні?
Все спитав, як у госпОди,
Тільки знову уві сні…
Сядь, дружище, не спіши…
Зникнуть cумніви і втома,
Зникнуть порізі і шви…
Хочеш сонця? Прохолоди?
Хочеш вголос?.. Так — чи ні?
Все спитав, як у госпОди,
Тільки знову уві сні…
2025.10.24
16:01
Чорнота невидюща вмостилась на плечі.
Не шелесне за вікнами бурий покров;
стелить доля ласкаво перини лелечі,
та не може знайти їх незряча любов.
Ти говориш, що світла немає в квартирі,
якось лячно наосліп шукати свічу?
Як проміння злетить у індиг
Не шелесне за вікнами бурий покров;
стелить доля ласкаво перини лелечі,
та не може знайти їх незряча любов.
Ти говориш, що світла немає в квартирі,
якось лячно наосліп шукати свічу?
Як проміння злетить у індиг
2025.10.24
14:18
«Рашизм».
Украинский поэт Владимир Мацуцкий
(лауреат фестиваля Авторской песни «Оскольская лира—91»
в номации поэзии[20])
в марте 2014 года этому явлению посвятил свой стих
«Ликует путинский рашизм»[21]. (Материал из Циклопедии)
Ликует путинск
Украинский поэт Владимир Мацуцкий
(лауреат фестиваля Авторской песни «Оскольская лира—91»
в номации поэзии[20])
в марте 2014 года этому явлению посвятил свой стих
«Ликует путинский рашизм»[21]. (Материал из Циклопедии)
Ликует путинск
2025.10.24
12:24
Мій любий, ти сидів на лаві в парку
і вітром дихав.
Ти шепотів: «Людиною не хочу бути,
я хочу деревом».
Ти хочеш деревом високим, любий?
«Так, і щоб на ньому – гроші замість листя».
І ти тоді, мабуть, нікому б грошей і не дав,
а високо від кожної
і вітром дихав.
Ти шепотів: «Людиною не хочу бути,
я хочу деревом».
Ти хочеш деревом високим, любий?
«Так, і щоб на ньому – гроші замість листя».
І ти тоді, мабуть, нікому б грошей і не дав,
а високо від кожної
2025.10.24
12:12
Дивлюсь на сплячі силуети крізь
Ранкового туману, окуляри.
Набридли хвилі повсякденних криз.
Крихкий руйную до реалій міст –
Здаються більш дотепними примари.
Верхівки сосен проштрикнули млу,
Густого неба чарівну безодню.
Ранкового туману, окуляри.
Набридли хвилі повсякденних криз.
Крихкий руйную до реалій міст –
Здаються більш дотепними примари.
Верхівки сосен проштрикнули млу,
Густого неба чарівну безодню.
2025.10.24
09:23
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 14 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.
***
Над
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...***
Над
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.09.04
2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Вірна /
Проза
Іноді... (декілька таємних історій із життя однієї жінки) - V
Симпатична чорнява дівчина-підліток стояла перед своєю матір’ю, опустивши голову вниз, не дивлячись тій у очі. А жінка навпаки хотіла розгледіти оченята своєї коханої донечки, яку навіть у її п’ятнадцять років вважала ще дитиною.
- Та поглянь же на мене, доцю! – вигукнула і, не стерпівши, шарпнула ту за підборіддя вгору. Голова дівчини смикнулася різко вгору, але очі вона так і не підняла. І з місця не зрушила. А руки її безвільно висіли вздовж тіла.
- Що ж ти наробила, маленька?! – знову зірвалася на розпачливий крик мати.
Дівчина нарешті ожила, притулила долоні до свого обличчя, ніби відсторонилася від цілого світу. Так дитинча ховається під ковдру і думає, що його ніхто не зможе знайти.
- Я не хотіла, щоб… усе було… саме так… - ледь чутно, уривчасто, прошепотіла, все ще сторонячись матері.
- А як повинно було бути? Зможеш мені нарешті пояснити! Чому я у себе вдома не можу залишити власні речі? – спочатку спокійно спитала жінка, а потім знову зірвалася на крик. – Я ж точно пам’ятаю, що обручка і перстень лежали у шафі на поличці. Де ж вони поділися? Ти ж була вдома…
Дівчина ще помовчала, а потім зітхнула важко:
- Я так і знала, що ти будеш на мене кричати. Ти завжди на мене кричиш…
Жінка перебила:
- А як на тебе не кричати? Ти ж на спокійний голос не реагуєш!
- Сама винна. З дитинства так мене привчила.
- Ти ще суперечити мені будеш? Відповідай, де золото поділа?!
- В ломбард віднесла, - спокійно промовила дочка і тільки тепер відкрито поглянула в очі своєї матері. І не було в них ні переляку, ні сорому, ні вибачення. А тільки виклик. Такої стрімкої сили у погляді своєї доньки жінка не бачила за все життя. Карі, майже чорні, бо зіниці широко розпливлись, очі дівчини жили окремим життям від її тіла. Безвільно стояла, а поглядом спалювала матір. Ненависть і лють. Саме це відчула жінка.
- Ти що? Як ти могла! Це ж обручка весільна… я ж за твого батька заміж виходила…
- Та де той мій батько? Та й не носиш ти цю обручку. Не потрібна вона тобі зовсім.
- А золотий перстень з рубіном? Це ж подарунок моїх батьків на моє шістнадцятиріччя… Як же ти могла, доцю?... – з очей жінки потекли тихі сльози.
- Так ти ж сама казала, що на свій шістнадцятий день народження хотіла в подарунок плеєр, а тобі батьки персня подарували! – з викликом вигукнула дівчина. – Тобі ж це золото не потрібне!
Жінка склала руки на грудях і впритул підійшла до дочки:
- А тобі значить потрібне стало? Так? Віднесла у ломбард, не спитавши. Украла, одним словом.
Дівчина знову опустила голову вниз, відвівши погляд від обличчя матері.
- Чому одразу вкрала… Може, їх ще можна викупити…
- А гроші, - схаменулася матір, - де гроші поділа? Це ж не одна тисяча!
У відповідь – мовчання. Тихе, скімливе, насторожене.
- Мовчиш… - знову жінка почала зриватися на крик. – Та не мовчи ти! Відповідай, якщо мати питає!
Шарпнула доньку за руку, а та, безвольна, заточилася вперед і, не втримавшись на ногах, упала. Дівчина вдарилася скронею об бильце ліжка. Її очі заплющилися.
- Що? Що це? Доню, що з тобою? – мати кинулася до неї. Обхопила її голову руками, обмацувала пальцями таке рідне лице, кожну клітинку, якого знала з народження. – Маленька… Чуєш мене?...
Донька відкрила очі, у її погляді вже не було злості. І це була вже не дівчина, а малесенька дитинонька, яка пригрілася на грудях матусі. Так звично. Але як давно між ними не було подібної родинної близькості!
- Мамо, - шепіт проривався крізь здавлене дихання дитини,- я гроші Микиті віддала. Він скоро повернути обіцяв. А тепер не дзвонить мені зовсім…
Донька розридалася вголос, почала розмазувати сльози, що змішувалися з чорною фарбою, яка стікала з вій.
- Чому ж ти мені не сказала?! Я ж допомогла б і Микиті, і тобі.
- Та що тобі казати… Ти тільки кричиш на мене і зовсім не розумієш… А я його кохаю. По-справжньому.
Так і сиділи на підлозі кімнати дві жінки – юна і доросла. Донька і мати. І не могли дивитись одна одній у очі. І нікому з них не потрібні були ні золоті прикраси, ні гроші. А жінка зрозуміла, що її маленька донечка вже виросла до зрілого почуття кохання. Вона ж, мама, цього навіть не помітила.
2018
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Іноді... (декілька таємних історій із життя однієї жінки) - V
Іноді достатньо одного погляду в очі людині, щоб зрозуміти: ваші долі нерозривно пов’язані
Історія п’ята
Симпатична чорнява дівчина-підліток стояла перед своєю матір’ю, опустивши голову вниз, не дивлячись тій у очі. А жінка навпаки хотіла розгледіти оченята своєї коханої донечки, яку навіть у її п’ятнадцять років вважала ще дитиною.
- Та поглянь же на мене, доцю! – вигукнула і, не стерпівши, шарпнула ту за підборіддя вгору. Голова дівчини смикнулася різко вгору, але очі вона так і не підняла. І з місця не зрушила. А руки її безвільно висіли вздовж тіла.
- Що ж ти наробила, маленька?! – знову зірвалася на розпачливий крик мати.
Дівчина нарешті ожила, притулила долоні до свого обличчя, ніби відсторонилася від цілого світу. Так дитинча ховається під ковдру і думає, що його ніхто не зможе знайти.
- Я не хотіла, щоб… усе було… саме так… - ледь чутно, уривчасто, прошепотіла, все ще сторонячись матері.
- А як повинно було бути? Зможеш мені нарешті пояснити! Чому я у себе вдома не можу залишити власні речі? – спочатку спокійно спитала жінка, а потім знову зірвалася на крик. – Я ж точно пам’ятаю, що обручка і перстень лежали у шафі на поличці. Де ж вони поділися? Ти ж була вдома…
Дівчина ще помовчала, а потім зітхнула важко:
- Я так і знала, що ти будеш на мене кричати. Ти завжди на мене кричиш…
Жінка перебила:
- А як на тебе не кричати? Ти ж на спокійний голос не реагуєш!
- Сама винна. З дитинства так мене привчила.
- Ти ще суперечити мені будеш? Відповідай, де золото поділа?!
- В ломбард віднесла, - спокійно промовила дочка і тільки тепер відкрито поглянула в очі своєї матері. І не було в них ні переляку, ні сорому, ні вибачення. А тільки виклик. Такої стрімкої сили у погляді своєї доньки жінка не бачила за все життя. Карі, майже чорні, бо зіниці широко розпливлись, очі дівчини жили окремим життям від її тіла. Безвільно стояла, а поглядом спалювала матір. Ненависть і лють. Саме це відчула жінка.
- Ти що? Як ти могла! Це ж обручка весільна… я ж за твого батька заміж виходила…
- Та де той мій батько? Та й не носиш ти цю обручку. Не потрібна вона тобі зовсім.
- А золотий перстень з рубіном? Це ж подарунок моїх батьків на моє шістнадцятиріччя… Як же ти могла, доцю?... – з очей жінки потекли тихі сльози.
- Так ти ж сама казала, що на свій шістнадцятий день народження хотіла в подарунок плеєр, а тобі батьки персня подарували! – з викликом вигукнула дівчина. – Тобі ж це золото не потрібне!
Жінка склала руки на грудях і впритул підійшла до дочки:
- А тобі значить потрібне стало? Так? Віднесла у ломбард, не спитавши. Украла, одним словом.
Дівчина знову опустила голову вниз, відвівши погляд від обличчя матері.
- Чому одразу вкрала… Може, їх ще можна викупити…
- А гроші, - схаменулася матір, - де гроші поділа? Це ж не одна тисяча!
У відповідь – мовчання. Тихе, скімливе, насторожене.
- Мовчиш… - знову жінка почала зриватися на крик. – Та не мовчи ти! Відповідай, якщо мати питає!
Шарпнула доньку за руку, а та, безвольна, заточилася вперед і, не втримавшись на ногах, упала. Дівчина вдарилася скронею об бильце ліжка. Її очі заплющилися.
- Що? Що це? Доню, що з тобою? – мати кинулася до неї. Обхопила її голову руками, обмацувала пальцями таке рідне лице, кожну клітинку, якого знала з народження. – Маленька… Чуєш мене?...
Донька відкрила очі, у її погляді вже не було злості. І це була вже не дівчина, а малесенька дитинонька, яка пригрілася на грудях матусі. Так звично. Але як давно між ними не було подібної родинної близькості!
- Мамо, - шепіт проривався крізь здавлене дихання дитини,- я гроші Микиті віддала. Він скоро повернути обіцяв. А тепер не дзвонить мені зовсім…
Донька розридалася вголос, почала розмазувати сльози, що змішувалися з чорною фарбою, яка стікала з вій.
- Чому ж ти мені не сказала?! Я ж допомогла б і Микиті, і тобі.
- Та що тобі казати… Ти тільки кричиш на мене і зовсім не розумієш… А я його кохаю. По-справжньому.
Так і сиділи на підлозі кімнати дві жінки – юна і доросла. Донька і мати. І не могли дивитись одна одній у очі. І нікому з них не потрібні були ні золоті прикраси, ні гроші. А жінка зрозуміла, що її маленька донечка вже виросла до зрілого почуття кохання. Вона ж, мама, цього навіть не помітила.
2018
Уривки
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
