ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олександр Жилко
2017.04.28 21:31
Якщо ти їдеш до Хмельницького на ярмарок,
залізяки, цукор, цяцьки і лахи,
нагадай про мене одній тамтешій лисиці —
колись була вона любов'ю моєю.

Хай пошиє мені сорочку в клітинку,
залізяки, цукор, цяцьки і лахи,
без жодної голки й тканини

Нінель Новікова
2017.04.28 20:47
НІЛА ВОЛКОВА

Переклад з російської мови


З МОГИЛИ…

Проходиш, на мене схожий,

Мирослав Артимович
2017.04.28 20:26
Сьогодні в Україні відзначаються 70-ті роковини злочинної акції тогочасного комуністичного керівництва Радянського Союзу, Польщі, Чехословаччини – примусового переселення (депортації) українського населення (150 тис. чол.)з етнічних українських теренів

Олександр Сушко
2017.04.28 20:26
На березі ледачі товстуни,
Засмажені до повної знемоги,
Збирали наче хоботом слони,
Усе що море вкотить їм під ноги.

Драглисті руки! Гори-животи!
Обвислі щоки, пащі наче сумки!
Їм родичі не люди, а кити -

Ярина Чаплинська
2017.04.28 13:16
Тримайся за неї,
мій Боже.
Вона сильна.
Вона все зможе.

Між кулями ворожими
до тебе
пройде живою.

Світлана Майя Залізняк
2017.04.27 23:39
Буття - кав`ярня, цирк,
Мажорна баркарола.
Заклякнув поводир
У позі дискобола.

Вирує хвильний плац,
Пливуть макітри в Лету...
Вареник - за ерзац

Олександр Сушко
2017.04.27 19:54
Майбутнє роду вперлось у реактор,
Зітхає тяжко знівечений ліс,
Навік своїм корінням тут уріс
Приречений до смерті гладіатор.

Сумний самітник пекло рукотворне
Не проміняв на дем вдалині,
Печуть його невидимі огні,

Ігор Шоха
2017.04.27 16:33
Іду від отчого порогу
у рай, додому, ...на війну.
Якби не ці мої дороги,
то як би бачив я весну?

Уже поорані окопи
і маки, краплями крові,
які посіяли укропи,

Анонім Я Саландяк
2017.04.27 14:14
роздуми невігласа) Параметри ідеального... ... питання розміру, сьогодні, вийшло на передній план людської свідомості в зв’язку із запануванням, там, ідеї: розширення всесвіту в наслідок великого вибуху*. Тут-тепер величина (розмір) матеріальног

Нінель Новікова
2017.04.27 10:44
БАБУСІ

Трохи довгастий, точений овал,
Чорної сукні розтруби…
Юна бабусенько! Хто цілував
Ваші погордливі губи?

Руки, що в залах палацу колись

Вікторія Торон
2017.04.27 03:44
Під ліхтарями -- тепло, непорушно,
немов у ваті.
Культі асфальту втоплені у тінях
і ніздрюваті.
Поснули люди. Блякла скатертина –
в нерівних складках.
Засохлі плями. Скніє недопите
вино в карафках.

Олександр Сушко
2017.04.27 03:21
У кожного народа свій Христос,
Пілат байдужий, зрАдливий Іуда.
Накидали своїх гріхів обоз,
І понесли чужим богам до суду.

Своє лайно - сусіду за паркан,
Неначе із балкона папіросу.
І усихає з люті Іордан,

Ігор Шоха
2017.04.26 23:32
Зі мною поряд, мирно, звично,
як іноді в одній сім'ї,
здавалось, будуть жити вічно
усі ровесники мої.

Здавалося, усі сусіди –
моя родина по крові,
коли обманюючи біди,

Галина Михайлик
2017.04.26 23:08
Шановні колеги по перу! Кременчуцька поетеса і педагог, а також наша колега по "Поетичних майстернях" Тая Цибульська, організовує колективну збірку творів, присвячену Т.Г.Шевченку. Кого зацікавить цей проект - заходьте на сторінку проекту у Фейсбу

Лариса Пугачук
2017.04.26 22:22
Нижче плінтуса опустився…
Радикулiтна криза?
Чи може тарганів
людина ця шукає
або зарядку робить?..

26.04.2017

Ярослав Чорногуз
2017.04.26 21:59
Ці чари музики святої,
Яка підносить і п”янить –
Доба епохи золотої,
І золотого чуда нить -

Коли душа зліта над світом,
Як лебідь, маючи крильми,
І сонця золотого квіту
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Єва Вінтер
2016.07.15

Наталя Сидорова
2016.03.20

Меркулов Максим
2016.03.02

Лариса Пугачук
2016.03.01

Ірина Ваврик
2016.02.28

Василь Дерій
2016.01.31

Христина Букатчук
2016.01.13






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Леся Низова (1967) / Критика | Аналітика

 "ЖИТТЯ МОЄ ТРИВА"
Леся Низова



Перше враження від будь-якого вірша цього поета – справжність. Уже незвична, уже напівзабута й тому така цінна в наш час імітацій і сурогатів. "Я просто чесний віршувальник", – сказав він. "Просто віршувальник" – то, звичайно, данина самокритичності та зайвій скромності, у якій намагалися виховувати нас усіх. Але ключове слово тут – "чесний". Друге враження від віршів цього поета – легкість. Здається, він так і думає, так і розмовляє – римованими образами, ясними та простими, начебто ти й сам міг би так сказати, бо думаєш і відчуваєш так само. Та водночас і складними, бо розумієш: ти б так сказати не зміг...
Уся поезія Івана Низового – автобіографія і водночас частинка біографії країни, окреслена часовими межами життя поета. І великі події, трагічні й урочисті, і якісь смішні випадки, і побутові негаразди, і особисті переживання, і роздуми, роздуми, роздуми, часом сумні, часом оптимістичні – усе це знаходило відбиття у великій і розмаїтій поетичній картині.
На основі його збірок можна було б написати не один підручник, щоб навчати дітей справжньої, прекрасної, джерельно-чистої української мови, яка йде від самого пракоріння, від душі народу. А нас усіх навчають людяності, щирості, небайдужості, чесності його поетичні рядки.

Ім’я цього поета – Іван Низовий.

Народився Іван Данилович Низовий 3 січня 1942 року на хуторі Рудка поблизу села Марківки нині Білопільського району на Сумщині.


РІЗДВЯНА КАЗОЧКА ПРО МОЄ ДИТИНСТВО

Комуною звалося місце,
Де я народивсь. Угорі
Котився, мов колесо, місяць,
Тулилась зоря до зорі.

В снігах потонула хатина
І стукав мороз по шибках.
Пригрілася Божа дитина
На маминих теплих руках.

Бабуся наїдки нехитрі
На стіл виставляла – Різдво!
Кутя допрівала в макітрі –
Справжнісіньке торжество:
Пахуча, пшенично-перлинна,
Розвариста, жовта, пухка...
Узвар вже готовий, калина
І солодяки з буряка.

А в темних кутках – дідуганчик –
Ховається домовичок.
Потріскує в грубці солома,
Згорають осот і пирій,
І сила якась невідома
Гуде і гуде в димарі.
Теплом наповняється хата.
Порохкує порося.
У запічку сплять козенята.
Оце вам і казочка вся.
2003



Часи були лихі, тривала війна, село окупували гітлерівці. Хату знищила німецька бомба, і родина – бабуся, мама й сестричка Люда – знайшли притулок у холодному сирому льосі. Там і народився зимової крижаної ночі майбутній поет. І від самих, можна сказати, перших днів свого життя йому довелося зазнати недитячих випробувань.
Батько його, Данило Тимофійович Низовий, комуніст, пропав безвісти на війні ще до народження сина. Пізніше очевидці розповідали про його загибель, але офіційно він довго вважався саме зниклим безвісти, і з цієї причини держава відмовляла його сім’ї в будь-якій допомозі. Мати Івана, Настя Гнатівна, походила з родини так званих куркулів. У ті дуже непрості часи під таку категорію могли потрапити не тільки сільські глитаї-експлуататори, але й сумлінні трударі, які мали чи то зайву корівчину, чи ставок-млинок, чи бодай путящу покрівлю на хатині. Саме такими, як оці другі, "куркулями" й були Великороди. Віддавши все своє майно "на справу колективізації", вони все одно не врятувалися: голодомор 1932 – 1933 років забрав життя діда Гната і п’яти його синів, і залишилася бабуся Уляна з єдиним сином Іваном і донькою Настею. Але й цих останніх її дітей забере воєнне лихоліття: Іван загине на полі бою неподалік від рідної домівки, а Настя разом з кількома іншими колгоспницями потрапить під обвал у глинищі, куди їх відправило на працю колгоспне начальство.
Так Іван Низовий у півторарічному віці залишився круглим сиротою. Згодом у своїх поезіях він не раз повертатиметься думкою до того скорботного осіннього дня, коли ховали маму Настю (як то не дивно, але пам’ять такої малої дитини зберегла в собі цю подію). І все життя він болітиме душею через своє сирітство, маритиме материнським образом, мріятиме побачити матір хоча б у снах.


НАЙСОКРОВЕННІШЕ

Що може буть трагічнішим за те,
Що я не знаю матері живою,
Не маю фотографії, святе
Обличчя не стоїть переді мною,
Немовби та ікона: більше того –
Нема й могили маминої, – місце,
Де цвинтар був, спустошене; кого
Спитати? Для заплаканих беріз це
І тайна, і трагедія – вони
Ростуть на цій подвоєній руїні,
Такі ж, як сам я, сироти війни
В напівсирітській нашій Україні.
Ніде – нікого. Й хутора нема,
Де я, маленький, гриз кору дубову,
Щоб вижити... Пратиша всеніма
Все обійма і відбирає мову.
Ніде – нічого. Пустка і пустир.
Геть пересох ставок – не треба й бродів.
Втекли від помсти злючий бригадир,
Гетьман колгоспу й вождь усіх народів...
...Нема ні слів, ні сліз, ні цигарок –
Все скінчилось. Думки такі нестерпні!
Звернув у небо погляд, до зірок, –
А їх – нема... Повипадали в серпні.
2005


І гострішатиме біль від усвідомлення того, що ніде на землі не лишилося навіть рідної могили:

"Вже й дороги нема, вже й стежки заорали останні. Я востаннє ішов по вологій ріллі, навпростець. Як черемхи цвіли, як пахтіли бузки, і барвінки заплели ту галяву, де годі й могилку знайти! Я ходив, я сидів, я лежав на землі барвінковій; я мовчав, говорив; я кричав, шепотів – у траву: "Де ви, мамо, озвіться крізь товщу земну півстолітню, – я ж не знаю, де впасти, я ж, мамо, не вмію ридать…".


* * *

Мамі Насті

Оці барвінки й чебреці
На цвинтарі!

Збирає
Пилок у мене на щоці
Бджола – аж пробирає
Нервовий дріж…
Встроми, бджоло,
Своє пекуче жало,
Щоб душу наскрізь пропекло
Невиплаканим жалем!
Нехай сльоза перебіжить
З минулого в сьогодні…

Моя матуся тут лежить
В піввіковій безодні –
Безодня глибшає щодня,
Глуха і нещадима…

…В барвінках коники бринять.
Метелик жовто блима
На чебрецях,
Немов свіча
На протягах епохи…

Торкнувся хтось мого плеча:
"Поплач – полегша трохи".
2001



Виховувала Івана та його сестру Людмилу бабуся Уляна. І жилося їм у воєнні та перші повоєнні роки дуже скрутно.


"Жили ми впроголодь, – згадував поет, – а сорок шостого – сорок сьомого то й геть помирали з голоду. У крамниці були одні іржаві оселедці та чорна осетрова ікра, але купити їх не було за що. Бабуся в лісопарку збирала жолуді, суху дубову кору, якісь трави та ягоди, а в полі – позаторішню, геть струхлявілу картоплю. А це вже був злочин перед радянською владою...".

Та все ж таки вони вистояли, мало-помалу налагодивши який-неякий "добробут".


БАБУСЯ. ЗАМІСТЬ ВІНКА НА МОГИЛУ

Приміряв я вашу домовину
На самого себе – ой тісна!
Відняла любов мою єдину
Глибина неміряна земна.
Під хрестом сосновим поховав я
Берегиню роду. Як могла,
В час лихий сирітського безправ’я
Берегла мене – і зберегла!
Ви для мене більше, ніж Мадонна, –
Святістю затьмарили її, –
І без вас душа моя бездомна
Й безпритульні помисли мої.
2000



Початкову школу на хуторі Комуна Іван закінчив на "відмінно". А от подальше навчання в марківській школі складалося гірше.


"Хотів я вчитись і не хотів: пропускав уроки, окремі дні навчань узагалі прогулював, розбестився під впливом старших на п’ять, а то й сім років однокласників… А ще соромився свого латаного-перелатаного одягу, стоптаних черевиків, злиденного свого сирітства. Хапав двійки та одиниці. У результаті лишився в п’ятому класі й на другий, і на третій рік. Ні, я не був тупий, мав добру пам’ять, багато читав, деякі предмети, як от література, історія, географія, українська мова та російська, ботаніка та зоологія, малювання і креслення, знав аж так добре, що вчителі дивувалися й потрапляли в повну халепу від моїх неординарних запитань... А от математику, фізику, хімію, геометрію і тригонометрію я цілковито запустив, і ще й до цього часу маю знання з цих предметів у межах п’ятого-шостого класу. Щоправда, вони мені ніколи й не згодилися".



Урешті-решт після шостого класу шкільне навчання Іванові довелося залишити. І для 14-річного підлітка розпочалися суворі життєві "університети". Він працював у колгоспі, де "пас корів, вивозив перегній на засніжені поля, весною був причіплювачем на тракторі, улітку скиртував солому й возив намолочене збіжжя до елеватора…а ще був молотобійцем у кузні, сторожем на баштані, землекопом і вантажником…".


ПОВОЄННИЙ ЕТЮД

Попереду – корівчина,
А за нею – плуг і я,
Плугатар,
Малий мужчина,
Не якесь тобі хлоп’я.
Непомітна із куфайки,
Вслід – сестричка (ну і ну!)
Тонкозрізані лушпайки
Кида в свіжу борозну.
Піт з чола,
А з носа соплі –
Ще далеко до тепла…
Може, виросте картопля,
Може, дудка-бугила…
Тягне борону бабуся,
Наш город благословля:
По війні родити мусить
Щедро
матінка-земля!
Ось і полудень.
Корівка
Ремигає свій пайок.
Ми ж утрьох смакуєм ріпку
Й дерунці із лушпайок.
2001



Доточивши собі чотири роки, поїхав за комсомольською путівкою на будівництво шахт у Донбасі, сплавляв ліс по Онезі, споруджував електростанції поблизу Караганди й у Змієві біля Харкова, час від часу повертаючись із своїх мандрів у рідні краї.
Згодом він назавжди залишить їх, тільки інколи навідуючись сюди, щоб відпочити душею, відновити сили, привести до ладу думки. Тема так званої "малої" батьківщини пройде через усю його творчість:


* * *
Село моє – найвища насолода
Води в криниці в чаші комишів.
Не поскупилась матінка-природа,
Витворюючи диво для душі!
Сула селом уздовж химерних вулиць
Вужем шелескотить: наз-до-же-ни…
Летить бджола у потаємний вулик,
Лишаючи слідочок медвяний.
Грушевим цвітом закутки пропахли.
Посеред лук, без припутня, щодня
Пасуться верби, взявши по-під пахви
По кілько полохливих вербенят.
І – солов’ї!
Витьохкують натхненно
Таку погоду – кращу, ніж в раю.
А я ж бо думав: знаю достеменно
Усе про рідну Марківку свою…
Багато що відкрилося уперше,
Однак – не все.
І добре, що не все:
Ще ж стільки дивовидів і довершень
Мені село гостинно піднесе!
Подякую за воду і за вроду,
За день погожий і за гожу мить,
І коника в траві не потривожу,
І цвіркунця у згадці –
Хай цвірчить…
1995


* * *
Чорноземний мій раю, в бур’яні
Я не знайшов загублену підкову
Своїх надій на щастя. Неземні,
Мабуть, були надії. Тож нікому
Не раджу в позахмар’я залітать,
Приземленого стану не боятись,
Повірити в реальну благодать,
Утвердитись і не розчаруватись.

Посульщино, колиско сироти
На берегах – дитинства оберегах,
Була завжди й довічно будеш ти
Для мене начеб альфа і омега.
Свою орбіту я не загубив,
Мов кінь підкову,
Й нічого винити
Себе самого,
Що не так любив
Свій ріднокрай,
Як мусив би любити.
2005


Усе життя він прагнутиме сюди, відчуватиме свій нерозривний зв’язок із земляками-марківчанами, знайомими до болю стежками під вербами, дорогою серцю річкою Сулою.
І щемітиме серце від тих невеселих змін, що відбуваються в рідній стороні:

* * *
Нема вже ні ставка, ні вітряка –
Від раю від мого одна руїна
Зосталася... Поволеньки зника
В моїм краю країна Україна...

Тут все мені безмовно доріка
Пропащістю своєю... Знов і знову
Сльоза жалю до серця пропіка
Так боляче, що я втрачаю мову.



Тісно пов’язана з цією темою ще одна – тема першого кохання, яке поет пережив саме тут, удома. Неодноразово в його світлих спогадах поставатиме образ синьоокої Катерини, з якою доля так і не звела:


* * *
…Моє село вже тим благословенне,
Що тут своє кохання я зустрів
І синій погляд вперше зазорів
В моїм селі,
Мов пролісок,
Для мене...


* * *

Катерині

Не покида й на мить передчуття,
що зрештою, бодай хоч на хвилину,
наприкінці самотнього життя
я обніму єдину Катерину –
дівчатко з верхосульського села
із неймовірно синіми очима...

Вона ж для мене Всесвітом була,
цілющим джерелом надій і чимось
безмірно більшим за реальний світ!

А я прожив у вигаданім світі
півсотні літ; фантазії політ
завершився прозрінням на орбіті:
це все – несправжнє!
Справжнє – на землі,
де ми росли і вперше полюбили,
дівча у верхосульському селі
з очима неймовірно голубими.



Перший вірш Івана Низового "Еду в Донбасс" було опубліковано1960 року в районній газеті. Перший і єдиний – російською мовою. Наступні вірші він писав уже рідною мовою. Зі спогадів поета:

"Перші мої поетичні спроби були сприйняті по-різному: односельці дивувалися і хвалили, районний поет і критик (нині відомий одеський журналіст) Віктор Василець однозначно прорік, що толку з мене не буде, а от сумський поет Микола Данько (нині широко визнаний, та, на превеликий жаль, уже покійний) щиро підтримав і благословив".



Навіть перебуваючи на армійській службі в залізничних військах Прикарпатського військового округу, де він споруджував стратегічні мости через Дністер біля Кам’янця-Подільського та через Тису поблизу Чопа, залізничну переправу через Дніпро неподалік від Кременчуга, Іван Низовий не полишав поетичних занять, хоча, здавалося б, суворі військові будні не сприяють такій діяльності. Та вийшло навпаки: саме армійські роки (1961 – 1964) виявилися знаковими в його творчій долі. Спершу він написав текст до маршу Львівської залізничної бригади, де тоді служив. Примітно, що автором музики став знаний композитор А.Й. Кос-Анатольський. Армійське начальство щедро відзначило поета-солдата, давши йому відпустку небувалої тривалості – 40 діб. Потім було знайомство з ужгородським поетом і редактором Петром Скунцем. За його активного сприяння в січні 1964 року вийшла друком перша збірка віршів Івана Низового "Народжуються квіти". У ці ж роки відбулось і перше входження його у літературну спільноту: він став учасником республіканського семінару молодих літераторів, що проводився в Одесі.
Після служби в армії Іван Низовий залишається на Львівщині. Тут він екстерном закінчує середню школу, навчається заочно на факультеті журналістики Львівського університету. Працює директором будинку піонерів у місті Буську, потім у редакції районної газети в Кам’янці-Бузькій. Створює сім’ю, у якій народжується син Ігор. Та сімейне життя склалося невдало й закінчилося розлученням. У поезії ж воно відбилося тугою за сином, гострим почуттям провини перед ним.


* * *
...Загублена кровина –
Мій син малий – до мене не біжить
З минулого. Задавнена провина
Між нами горе-каменем лежить...



Період з 1961 до 1966 року, який сам поет називав "закарпатсько-галицьким", відіграв вирішальну роль у його національному самовизначенні, усвідомленні себе українцем, особисто причетним до великої історії славного козацтва, часточкою волелюбної та нескореної української душі.



До теми патріотизму, національної свідомості, гордості за свій народ, любові до рідної мови Іван Низовий звертатиметься протягом усього життя, яке присвятить саме боротьбі за українську Україну, вільну, справді незалежну й горду:


* * *
Народ наш є!
До крайнощів здрібнілий,
Розсіяний по світу, –
Все ж він є,
Ніякий ураган осатанілий
Дорешти не донищить, не доб’є
Дубовий гай,
Окрасу калинову
Не обезкровить натиском завій,
Майово, щедровесно
Знов і знову
Шумуй і розквітай, народе мій!
Народ наш є!
Він буде й перебуде
Всі крайнощі,
Всі кривди вікові
У житі життєдайному –
По груди,
По хрестовини цвинтарні –
В траві.
1997


Від травня 1966 року починається найтриваліший – «луганський» – період біографії поета. Спочатку він переїздить до Новоайдарського району, де на той час мешкали його бабуся Уляна й сестра Людмила. Починає працювати в районній газеті, та за кілька місяців отримує запрошення на роботу до редакції новоствореної луганської обласної молодіжної газети "Молодогвардієць". І відтоді життя його назавжди пов’язується з Луганськом.
На початку 1967 року Іван Низовий створює нову сім’ю, у якій на світ з’являється донька Леся, «сірооке дивенятко», як написав її батько в одній із присвят:


* * *

Дочці

Сірооке моє дивенятко.
Хочеш,
Я розкажу тобі,
Чому
Я назвав тебе іменем Леся?

На Поліссі,
В дрімучому лісі,
На зеленім вербовім гіллі
Колисалася ніжна дівчина...

Вона пісню співала про весну,
Про урочі вогні досвітні –
Пісня
в серці
моїм
колисалася...
Колисалася
в серці
пісня,
Колисалася
в пісні
мрія,
Колисалося
в мрії:
"Ле-ся..."
1969



З дружиною Ліною Петрівною поет пройде разом весь свій життєвий шлях до останку.


ДРУЖИНІ ЛІНІ

Мов перед образом,
Стою
Перед безгрішною тобою.
За кожну зморщечку твою
Прошу прощення
Й головою,
Давно вже сивою,
Клонюсь
До тебе, сивої, мов осінь...
Собі – боюсь – не зізнаюсь
В тім,
Що любов моя і досі
Тобі не віддана сповна, –
Колись кололася ожинно,
А нині – сива і сумна...
Прости, коханко і дружино!
2009



Літературно-журналістське життя Івана Низового виявилося дуже плідним. Він багато працює в обласних газетах, на обласному телебаченні. У 1971 році побачила світ друга збірка поета «Провесінь». У 1972 році він стає членом Національної спілки письменників України.


Яскравим літературним вибухом в 70-і роки прозвучали його поеми «Горобина ніч» і «Чорні состави», вірші «Остання колискова моєму дідові» і «В сивій пам’яті».


ОСТАННЯ КОЛИСКОВА МОЄМУ ДІДОВІ

Ліг на ріллю перепочить…

Його несли чотири діви,
Чотири страдниці земні,
Несли любов свою
Й надію
У золотій, мов сніп, труні.
Одна була його кохана,
Друга нелюбою була,
А третя – просто давня рана,
Четверта – просто так ішла.

Зробили хату, як зуміли,
Поклали сонце в головах
І затужили-заніміли,
Не в змозі витужить слова.
А поле буйно бур’яніло,
Плуг іржавів у борозні…
Приспали діда, і – за діло
Чотири страдниці земні.

Одна була вдова печальна,
Друга була сама печаль,
А третя – просто так мовчала,
Четверта – вчилася мовчать.
1968



Пізнавши всі тягарі сирітського безхліб’я, Іван Низовий замислюється над життям у всіх його проявах, виливаючи ці роздуми в рядки філософських віршів. Однією з характерних рис як філософської, так і громадянської лірики письменника є її виразна публіцистичність. Іван Низовий ніколи не створював віршів «для красного слівця», натомість постійно писав на злобу дня, часто мимоволі римуючи свої думки про наболіле. Він порушує серйозні теми з усією гостротою свого правдолюбного слова у численних статтях, опублікованих в обласних і районних газетах, зокрема в газеті «Молодогвардієць».
Іван Низовий ніколи не був прихильний до влади, не співав «осанни» партійним і державним зверхникам, хоча до певного часу вірив у комуністичну справедливість (теоретично) та «месіанство» Леніна (серцем, а не розумом). Цілковите прозріння прийшло до нього на початку 80-х років, і він викинув портрет «вождя» з балкону третього поверху…


У 1979 – 1980 роках Іван Низовий навчався на Вищих літературних курсах при Літературному інституті імені Горького, про що пізніше він напише в літературних спогадах під назвою «Зустрічі без прощань», де увічнить певні важливі сторінки життя поетів-шістдесятників…
У вісімдесяті роки виходять збірки «Тобі моє серце» (1980), «Рівнодення» (1982) і «Чекання ранку» (1986).


Творча зоря Івана Низового яскраво засяяла, коли процеси «перебудови» й «демократизації» у тодішньому ще радянському українському суспільстві перш за все охопили Спілку письменників. Вітри обнадійливих змін, що мали збудити громадську думку, довго не досягали Луганщини (тоді ще Ворошиловградщини). Комуністична назва обласного центру уособлювала собою ідейну зашкарублість обкомівських ортодоксів. Тому потрібна була іскра, яка б запалила земляків духом свободи й національного відродження. І мав знайтися «козак із мільйона свинопасів», який би засвітив вогонь. І цим «козаком луганським» став Іван Низовий. Справжньою подією в громадсько-культурному житті Луганщини стала його стаття «Бути – народом», опублікована в обласній газеті «Молодогвардієць» 1988 року, у якій письменник не лише представив «альтернативну», як тоді прийнято було казати, точку зору на суспільні процеси, а й першим голосно заявив про національне пригноблення українців на Сході та Півдні УРСР, утиски української мови – невід’ємної ознаки народу. Іван Низовий гостро виплеснув тривогу за долю української мови й загалом національної культури та моральності.


«Бездуховність почалася з відмови від рідної мови, зі зневаги до рідної культури і повного незнання історичного минулого рідного народу. Слова «національна» і «націоналізм» стали найстрашнішими словами на Україні. Натомість прийшли слова «інтернаціональний», «інтернаціоналізм». Вони так часто повторювалися, так часто відмінялися й перевідмінялися, що, зрештою, втратили своє святе значення. Дійшло до космополітизму: ми любимо тільки чуже, закордонне, а своє – погане, недолуге, «хуторянське», неповноцінне...».



Не лише в публіцистиці, а й у поезії того періоду, починаючи від збірки «Пора косовиці» (Київ, 1990), виразно простежуються мотиви публіцистичності, громадянськості, чіткіше звучать заклики до боротьби за незалежність України, розвій її мови та правду про історію рідного народу. Таким чином, уже на початку дев’яностих років могутнє слово Івана Низового, пробившись через лещата радянської цензури, залунало на повен голос. Зокрема, програмного звучання набули тоді його поезії: «Прапрадіди», «Один мій дід – Великород…», «Відродись, Україно!» та багато інших.


* * *
Відродись, Україно, не лишень хрестами
На могилах козацьких посеред степів,
А й всіма віковими,
В найглибших глибинах,
Пластами,
Що ховають в собі
Незліченність
Народних
Скарбів.
Піднімись, Україно,
Здіймись над світами,
І не тільки світам,
А й собі доведи,
Що не покритка ти,
Упосліджена геть "москалями"
Й байстрюками пропита в нестямнім розгулі
Біди!
Українься, Вкраїно...
1990


Того ж часу письменник із головою поринув у «неформальне» громадське життя Луганщини, ставши одним із найактивніших членів ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка, очолюваного його товаришем і однодумцем Богданом Пастухом. Іван Низовий приєднався до Руху, брав активну участь у боротьбі за відновлення правди й справедливості: публікував у періодиці полум’яні статті на захист рідної мови, домагався перейменування «совєтських» міст і вулиць, установлення пам’ятника Тарасові Шевченку в Луганську, постійно виступав на багатотисячних мітингах, агітуючи за самостійну Україну. Його натхненне слово знаходило відгук у серцях і душах луганців, що зрештою відіграло свою роль у підтриманні ними Незалежності на доленосному референдумі 1 грудня 1991 року.


* * *
Ця мова могла
Народитися тільки в раю...
А ми, вахлаки,
Занехаяли мову свою,
І мову чужинців –
Підступно-отруйну змію –
Пригріли
В справік українському нашім
Краю!
Нас мова чужа
І принижує і зневажа
І нашу духовність з’їдає,
Мов крицю іржа, –
Вже й рідна земля нам чужіша,
Ніж просто чужа,
І байдуже нам,
Де цьому яничарству межа.
Ми – раю вигнанці,
І вигнано нас недарма –
За нашу любов
До чужих батога і ярма,
За те,
Що ми є,
А неначебто нас і нема,
За те,
Що язик галасує,
А мова – німа.
Ця мова могла
Зародитися тільки в раю
Для того,
Щоб люди створили любов і сім’ю,
І пісню таку,
Що натхнення дає солов’ю...
Чого ж бо ми так занехаяли мову свою?!
1988



Після набуття Україною незалежності в громадянській ліриці Івана Низового звучать мотиви надії на позитивні зміни в житті країни й народу.


* * *
Живу щодня в передчутті
Щасливих перемін,
Коли всі грішники й святі
Піднімуться з колін,
Розправлять плечі
Й до небес
Молитву вознесуть:
"Христос воскрес!
Народ воскрес!
Кінчилась хресна путь!".
Живу весь час передчуттям
Глобальних потрясінь,
Готов платить своїм життям
За велич воскресінь,
За скресення живлющих вод,
За Великодній дзвін
І за щасливий свій народ
На святі перемін!
1995



Проте невдовзі після здобуття Україною державності розпочалася складна й суперечлива доба нашої історії. Відчуття ейфорії змінилося баченням реальної ситуації, коли при владі скрізь залишилася комуністична партноменклатура, яка проміняла «Капітал» Маркса на капітали в банках, що призвело до повсюдного зубожіння українського народу. Похмурі картини життя при «дикому» капіталізмі початку 90-х знайшли відображення в багатьох поетичних за формою й публіцистичних за змістом творах Івана Низового. Не того чекали люди від запальних ораторів. Гучні обіцянки яких так і не стали реальністю.


* * *
Напередодні все, напередодні...

А день тріумфу –
Де він, дивень-день?
Й сьогодні не збулися мрії жодні –
Ні натяку на успіх,
Нітелень...
Ті ж будні безпробудні,
Та ж рутина.
Не рута – лиш отрута
І сльота.
А я такий наївний,
Мов дитина,
Дарма, що з немовляти –
Сирота.

Напередодні все...
Антинародні
Народовладці плюс провідники
З безодні однієї
До безодні
Другої...
Схаменімось, козаки,
Та виборсаймось хутко
З шароварів,
Пошитих на замовлення отих
Напівсвоїх щербицьких-яничарів –
Для осміяння звичаїв святих!

Напередодні вже, напередодні,
Ані зупинки вже, ні вороття:
Припіті ми,
Придатні ми
І згодні
Покласти на олтар свої життя –
Для України!
1998



Саме на неоднозначні 90-і роки припав відповідальний період у житті поета, якого у травні 1992 року було обрано головою Луганської організації Національної спілки письменників України. Очоливши обласний спілчанський осередок, він самовіддано виконував дуже непрості завдання: в умовах безгрошів’я сприяв виданню книг, особливо молодих літераторів; організовував прийом до Спілки найбільш здібних із них (за 6 років керівництва нею Іваном Низовим було прийнято рекордну кількість поетів і прозаїків); активно продовжив і закріпив традицію творчих зустрічей авторів із трудовими, студентськими й учнівськими колективами… Домагаючись «декомунізації» обласного письменницького осередку, який Іван Низовий вів через усілякі штучні та природні труднощі аж до лютого 1998 року, він у численних поетичних збірках, спонсорованих патріотично налаштованими людьми, розвінчував комуністичні міфи та радянсько-інтернаціоналістичні легенди, закликав співвітчизників до творення справді незалежної України. Поет одним із перших усвідомив, що плодами справжніх романтиків свободи скористалися «спадкоємці комуно-шовіністів», захопивши владу й віднявши у народу право на державотворення. Крім цього Іван Низовий настільки виявив іще один справжній талант – організаторський, що всі роки після відходу від керівництва Спілкою залишався її неформальним лідером, оплотом української національної ідеї й незмінним повпредом «Просвіти» у письменницькому середовищі.


На шляхах економічних негараздів чимало патріотів-романтиків розгубилося в пошуках засобів існування, а посівши сяке-таке чиновне місце, забуло про той час. Але життєві й мистецькі орієнтири Івана Низового не зазнали змін.


* * *
Може, й справді,
була прихильною,
Мов тополя, до мене доля:
Хоч не був я ніколи
Людиною сильною,
Та корінням тримавсь
Українського поля.
1998



У ці роки поет продовжує тему козацтва, розпочату ще в 1970-і роки:


В СИВІЙ ПАМ’ЯТІ

Крізь пітьму сторіч,
Мов сто свіч крізь ніч,
До моїх до віч
Продирається Січ,
Закипаючи у моїх очах,
Мов козацька кров на чужих мечах.
Калинова кров, мов полин, гірка,
Полинова кров, що вино, терпка.
Знову Січ січуть – сто струмків тече.
Не мене січуть, а мені ж пече.
Січ кричить з очей, із моїх очей –
Так кричать з печер кремаційних печей.
Лише дзвін мовчить – вирвано язик –
Там, де Хортиця, там, де Чортомлик.
Сікачі неправд, ятагани кривд –
Та й прямісінько в передсмертний крик,
Та в самісінький корінь-корінець,
Щоб однісінький (та вірнісінький!)
Був усім кінець.
Щоб, посічені, полягли усі –
Ні Вкраїни щоб, ні тобі Русі.
Тихая вода дужі греблі рве...
В сивій пам’яті Січ жила й живе.
Кошовий вогонь досі не прочах,
Не поблідла кров на чужих мечах,
Бо козацька кров зовсім не така,
Як у рекрута, як у мамлюка.
Ой, не втому річ, що спалили Січ,
Ой, не в тім біда, що знесла вода...
Та й не в тім добро, що хмільний Петро
По Неві розлив безневинну кров...
І не в тім прогрес, що Дніпро вмира...
Тільки це уже не вина Петра.
1990


Та якщо спершу він переймав на себе болі історичної долі героїчного українства, то згодом став проводити паралелі із сьогоденням. У "славних прадідів великих правнуків поганих" нащадки вийшли ще гіршими: змінилися пріоритети, і зовсім не слави рідної землі прагнуть новітні гетьмани...


* * *
Богданів багато,
А Хмеля – ні жодного.
Чи їх не було,
Чи спились нанівець…
Слова – пережовано
І заангажовано
В гетьмани не тих, –
Тож нехай йому грець!

Урветься терпець
Нерозумному Йванові –
За вила він схопиться
І за косу,
І виростуть знову
Могили курганові,
А землю птахи по степах
Рознесуть.

Така наша доля:
Суцільними ранами
Кривавиться
Край
Самозгубних
Сердець…

Посієм Богданів,
А вродить Іванами –
Все той же врожай…

І нехай йому грець!
2001



У 2000 році безпартійний у всі часи поет стає членом УНП «Собор», яка пізніше об’єдналась з УРП, обирається заступником голови обласної організації та займається питаннями культури й духовності. Тісне спілкування з видатними особистостями Левком Лук’яненком, Костянтином Ситником, Володимиром Шовкошитним дало заряд активності немолодому вже й хворому поетові-патріоту, подвоїло його сили… Він постійно виступає перед різними аудиторіями, проводячи своєрідні уроки патріотизму й громадянської мужності. Разом із депутатами ВРУ – представниками опозиційних партій виїздить у райони області, а також міста по всій Україні. Це дає Івану Низовому нові теми для творення так званої «антилірика». Як писав Левко Лук’яненко, «поети-громадяни своєї країни – це ті, хто порушує у своїх віршах серйозні національні проблеми… публіцистика потрібна сьогодні і вона не йде разом з людьми у завтрашній день, бо завтрашній день потребує іншої публіцистики, тобто публіцистичного освітлення й розв'язання проблем. Чи має право на існування віршована публіцистика? Має право. Ба, більше: вона необхідна. Вона втручається у бурхливий потік щоденного життя і щось у ньому картає, а щось хвалить. Висміюючи старі звички, поняття й забобони, вона спонукає людей відмовлятися від них і приймати нові цінності. Позаяк перехід українців від промосковського комуністичного світогляду пов'язаний із переоцінкою ідеологічних, літературних, художніх, моральних та інших цінностей, то вірші, подібні віршам Івана Низового, є способом боротьби за повернення українців до українства...»



Ще один сплеск надії викликали в поета події Майдану 2004 – 2005 років. Але й вони врешті виявилися марними:


* * *
Вершиться зрада на очах народу,
Що, був, прокинувсь і тепер не рад,
Бо ж так виходить,
Ніби дав для зрад
Іще підліших
мимовільну згоду...
2005



Ще на початку 90-х років і надалі Іван Низовий передбачав трагічні події сьогодення, таким чином застерігаючи сучасників від біди, що є неминучою, коли людина не бажає визнавати своє коріння, свою історію, не здатна любити Україну, свій народ, шанувати пам'ять про героїв рідної землі… «Але ж не почули Поета-пророка… Голоси споконвічних проводирів народу, а Іван Низовий належить саме до них, його чистого сумління стали «гласом вопіющого в пустелі». Можновладцям стало простіше грабувати посполитих, дерибанити і навіть демонтувати державу за вказівкою «старшого брата».
А послухати було що. І нині є.

* * *
Гадюкою вповзає в Україну
Правічний «друг» із путінським лицем,
Несе руїну в нашу кураїну,
І в нашу душу щиру та наївну
Знов повіва північним вітерцем…


Це із «Застереження» Івана Низового. І це 2004 рік. До прямої російської агресії ще 10 років!


Спостерігаючи непогамовну жадобу до влади тих, кого було обрано захищати народні інтереси, Поет на другому році Незалежності пророче провидів грядущі соціальні катаклізми й потрясіння:


ОСТОРОГА

Нас приведуть іще до Крут
Новітні «гетьмани» захланні,
Й закряче знову хижий крук
Над полем брані,

Ой, закряче,
І не одна душа заплаче,
І коні захропуть в тумані,
Залізних не порвавши пут!

А в березневий каламут,
На проліски блакитні ранні
Криваві ручаї з-під Крут
Хлюпнуть, неждані...

І неначе
Не був звитяжним ти, козаче, –
Знов «муравйовці» окаянні
Тебе в глухий загонять кут...

Ми несемо тягар спокут,
В своїм краю чужинцем гнані,
Від тих,
Не перших наших,
Крут –
І до останніх...
1993


А куди дивилася наша СБУ, коли ідея сепаратизму пускала перші паростки? Будь-куди, лишень не в бік Москви.


Загрозу з Півночі Іван Низовий бачив ще 1993 року – поет, громадянин, пророк:

* * *
Самоїди ми і самовбивці.
Хто зробив нас такими й коли?
А були ж ми колись – українці,
Запорожці колись ми були!

Наша нація гарної вроди,
Наша пісня повсюди звучить...
Що ж ми нині не маємо згоди,
Хто від матері нас відлучив?

Наша слава на інші не схожа,
І неслава також не така –
Що ворожка чужа наворожить,
З тим і згодні нащадки Сірка.

Криворізько-донецьких республік,
Новоросій комусь подавай –
Україна ж не ламаний бублик,
Не покраяний геть коровай!

В нас Пилявці були й Жовті Води,
А не тільки полтавська ганьба –
Переяславські чорні угоди
З українця зробили раба.

Хто загоїть кривавицю-рану,
Що загрожує смертним кінцем?!
Відрубайте правицю Богдану –
Він спасибі вам скаже за це!
1993


Більшість поезій Івана Даниловича вельми актуальні в наш час, позначений війною.


КОЛИСЬ У НАС…

Лист від майбутніх наших
нащадків – до нас

Колись у нас була земля
Найкраща на землі:
Текли меди по ній,
Зілля
Буяли в рясті,
І гілля
Горнулось до землі.

Колись у нас була вода,
Смачніша від води
Живої, –
Пружно-молода,
Козацьку чайку розгойда
Й підніме із води!

Колись-то слава в нас була
І лицарі були,
Та слава в безвісті втекла,
Лягла на лицарів хула –
Неначе й не були...

Ми виривалися не раз
З тієї мли-хули,
І від Карпат аж по Кавказ
Дзвенів наш голос,
І Тарас
Щоразу нас хвалив!
Ми знову скинули ярмо,
Й налигача – нема....
Нема!.. А ми усе йдемо
Тим шляхом проклятим,
Немов
Не можем без ярма!..

А ми – до мачухи-Москви...
Таж ні, не ми, а ви,
«Раби, підніжки, грязь Москви»,
З-під київської булави
Повзете до Москви!
Вас розплодилось на землі,
Мов гадів у багні:
На все своє нещадно злі,
Напівхохли, чвертьмоскалі,
Перевертні страшні!

Таж будьте прокляті, діди,
І ваш «менталітет»
За те,
Що – виблядки орди –
І нас ви тягнете туди,
В той сморідний клозет!
1995


* * *
Ми й нині щедрі,
Як були,
Без міри і без меж:
І флот, і море віддали,
І Севастополь теж.
І Крим невдовзі віддамо
(Нічого ж нам не жаль!) –
На нього ж ласиться, само
Собою, брат-москаль.
Тож, друже-брате, не бентеж
Душі – спокійно ляж
Під синім небом узбереж
І плюй на жовтий пляж,
І на чудного вусаня
Із тризубом в руці
Жбурляй щоночі і щодня
Дошкульні камінці.
І – регочи!
Хай чують степ
І весь козацький край,
Який веселий наш вертеп,
Який пекельний рай.
1995


* * *
Ми чужі в цій державі своїй,
Що не стала своєю і досі, –
Ми сьогодні травою
поляжемо геть на покосі,
Перев’янемо, всохнемо, підемо на
перегній…

Перекотиться полем орда.
Пропадуть на безмежжі приблуди.
Знов заплаче терпляча земля,
заголосить вона, зарида
І в нестямі сама собі
геть розпанахає груди.
І постануть із неї –
здригнеться здивований світ! –
Легіони повстанців –
скінчилося їхнє терпіння…

Доки в лоні земнім не засохне коріння,
Не пощезне вкраїнський наш цвіт!
2003


* * *
На перехресті, наче на хресті,
лишився я на самоті з думками:
які ж непрості пройдені путі,
що з року в рік громадились роками
в голгофський пагорб. Сходини круті
впираються в скривавлене підніжжя...
Найвища честь – висіть на видноті,
а не лежати в затишку барліжжя!

Зійду з хреста у визначений час,
полишу тінь свою на перехресті,
знов повернусь в безбожницький Донбас
для порятунку душ, які в безчесті
до ідолів сповзаються...
Прости,
мій ріднокраю, – мушу з перехрестя
нести свої скривавлені хрести
знов на Лугань, де чиниться безчестя.
2010



У розмаїтій філософській ліриці Івана Низового відбивалися різні настрої: від оптимізму до відчаю. Та кожен його рядок є переконливим і близьким читачеві, який живе в цій же країні, переживаючи однакові радощі й негаразди.


* * *
Звикаю до розчарувань
І не люблю цю звичку:
Так можна перетнути грань,
Останню перемичку
Між добрим наміром і злим
Умисництвом свавільним…
А я хотів би днем ясним
Ходити світом вільним,
Задовольнятися добром
Бодай хоч невеличким,
Водить по аркушу пером
Невічним, та… ліричним.
2004


Усе частіше з плином часу поет повертається думкою до рідних посульських країв, шукаючи і творчої наснаги, і душевної рівноваги.


РІДНЕ СЕЛО

Чимало сіл, що сповнені замани
для спраглої на роздуми душі,
та кращого, ніж Марківка, немає –
шумить собі й шумує в комиші
у вербно-вільховому Верхосуллі...
Лівоберіж біжить Роменський шлях,
а справа – Конотопський,
тож, по суті,
село лежить у двох біополях,
між двох рівновеликих паралелей
довколишнього світу...
В цім краю
знаходжу рівновагу я,
заледве
відчувши,
що над вічністю стою,
над річечкою долі свого роду,
безладдям віку знищеного вщент,
з криниці п’ю живу і мертву воду
і болем переповнююся вщерть.
А з болем жити легше, ніж без болю, –
принаймні, відчуваєш, що живеш,
що ходиш по землі – шукаєш волю
душі між роздоріж і узбереж...
2006



Іван Низовий проводить активну просвітницьку роботу як в обласному центрі, так і в глибинці, пропагуючи творчість видатних українських письменників Бориса Грінченка, Олександра Олеся, Ліни Костенко, Василя Стуса… Він неодноразово здійснює такі подорожі до Новоайдарського, Старобільського, Сватівського, Слов’яносербського районів, до міст Красний Луч, Краснодон, Сєверодонецьк, Харків, Суми, Білопілля та рідного села Марківка, що у верхів’ї Сули… Крім своїх авторських видань, поет дарує сотні й сотні книг зі своєї особистої бібліотеки читачам Сватівщини й Білопільщини.


Від своїх пращурів – низових козаків Запорізької Січі, які в середині XVII століття заселили дике поле сходу України і заселили Слобожанщину, Іван Низовий успадкував той самобутній національний світогляд, який, завдячуючи поетичному таланту та набутій літературній майстерності, став щедрим джерелом його патріотичної та ліричної поезії. Сватівщина і сватівчани – особлива тема в творчості Івана Даниловича. Саме у сватівчанах поет бачив людей, котрі знають, чиїх батьків вони діти. Глибоконаціональна культурна й духовна аура Сватівщини надихнула поета на написання кількох збірок віршів, присвячених Сватівщині та сватівчанам. Мальовничі краєвиди, прості, гостинні люди, рідна до щему народна українська мова... І щирі друзі – сватівські літератори, журналісти, музиканти… Деякі з цих поезій стали піснями. І не згасала ця любов, можливо, тому, що Сватівщина нагадувала поетові білопільське село Марківку на Сумщині, де він народився і виріс.


* * *
…Тут і шляхи рівніші, ніж усюди,
І не такі заплутані стежки
На межах межи трав,
І аж по груди
Тут пшениці,
Й повніші колоски.
І соняхи тут сонячніші наче
Від простору блакитного в полях,
І ближчою минувшина козача
Здається,
І Чумацький зорешлях
Реальніший –
У затінку раїни
Скрипить від давнини,
Не поспіша
В майбутність невідому
України…
Тут вольницею тішиться душа,
Притлумлена міською суєтою!
Сюди я приїжджаю залюбки
Й мене тут гріють дружбою святою,
Присватують прості степовики
До звичаїв усталених, до пісні,
Що з давнини, не втратившись,
Прийшла…
Тут слухаю новини добровісні
Про переміни в побуті села.
Найбільша ж насолода –
Рідна мова,
Яка звучить,
Немов ручай дзюрчить, –
Мала дитинка навіть
Тут готова
По-рідному балакати навчить
Перевертня зросійщеного…
Всюди,
В оцім краю слобід і всіх свобод,
Я зрозумів:
Живуть якраз ті люди,
Що мають право зватися –
Народ!..
2003



Для пізнього періоду творчості Івана Низового характерними є філософські роздуми про сьогодення, підсумовування своїх здобутків, життєвих перемог і поразок. Переважають сумні, мінорні настрої, бо навколишня дійсність і власне буденне життя залишають небагато місця для радощів.


ЩО ЗНАЧИТЬ – ВИПИТО ДО ДНА

Що значить – бути молодим,
Коли дається все задаром,
Коли над вранішнім Айдаром
Парує в прохолоді дим,
І пахне риб’яча лузка,
Й бліді вилузкуються зорі,
І кожен звук в пташинім хорі
Відлуння довге виклика;
А ти з побачення ідеш
Вже не додому – на роботу,
Несеш у грудях полюботу
І зрання вечора вже ждеш!

Що значить – в юності любить,
Коли не відаєш, не знаєш,
До чого йдеш, чого чекаєш,
Коли в очах тобі рябить
Від многоцвіття й рясноти
Облич дівочих писанкових,
Коли тріщать по всіх основах
Твої придумані світи
Перед реальністю буття
З його принадами земними,
Коли й двох слів уже без рими
Не можеш скласти до пуття!

Що значить – в старості згадать,
Коли не спиться і не п’ється,
Коли нічого не дається,
А треба лишень віддавать –
Літа наївності своєї
І всезалюблення у світ,
Коли тягар прожитих літ
Ти на черговім ювілеї
Відчув і згорбився під ним,
А зовсім поруч – зграйка юні,
І голос твій у многолунні
Пощез, як над Айдаром дим!

Що значить – випито до дна,
До денця самого, до краплі,
Коли й у власний слід не втраплю,
Коли, мов іній, сивина
Все припечалила, прикрила
І приховала від очей,
І з низько схилений плечей
Давно не пружаться вже крила;
Коли твої дочка і син
Повиростали, вже в зеніті
Свого життя, і ти на світі
Лишивсь, по суті, вже один!
2007



Нерідко поет вдається до сатиричних чи іронічних засобів у своїх замальовках, так би мовити, з натури.


* * *
…На пенсії привільно –
Сам-на-сам
Вирішуєш питання всі насущні:
На місяць сухарів собі насушиш,
Хвалу воздавши щиру
Небесам...



Дедалі частіше Іван Низовий звертається думками до вічності, до краю життя, до небуття. Цих тем і раніше він торкався, особливо у присвятах пам’яті рідних і друзів.


* * *
…Всі кращі друзі вже пішли за обрій,
Лишивши слід у пам’яті лиш добрій,
І більш нічого – тільки порожнеча...



Скорбота й туга за тими, хто пішов, нерідко приводила до роздумів про власний відхід.


* * *
Підійде черга і моя –
Недовго вже чекати…
Померши від хвороби,
Я
Уникну вдало страти
Петлею, кулею, ножем
Чи електричним струмом –
Не плазуватиму вужем
Перед ворожим глумом!
Звичайно, страшно,
Але не
Настільки,
Щоб кричати…
Піду за обрій,
Де мене
Чекають батько й мати.
1995


Ці рядки Іван Низовий написав ще 1995 року. Строку він тоді, на щастя, не вгадав, бо доля відвела йому ще шістнадцять років, а от слова про смертельну хворобу виявилися пророчими. Вона спіткала поета восени 2009 року, разом перетворивши життя на суцільну боротьбу за кожен день. І ця нерівносильна битва не могла не відобразитися у творчості, яка не припинялась навіть у такі драматичні часи.


* * *
Душа ще прагне простору… Її
не додушили зашморгом облоги.
Ще заспівають славень солов’ї
вишневому салюту перемоги.
Я вірю: торжествуюча душа
досягне жайвориного зеніту
і вихлюпне з небесного ковша
благословенну зливу буйноцвіту.
2009


* * *
Останню книгу допишу –
довершу творчі свої плани,
тоді й подамся за кургани
по голубому споришу.
Зостануться товариші
та вірші, сповнені тривоги:
дотопче хто ж мої дороги
із добрим наміром в душі?!
Я від Лугані до Сули
розпорошуся в кураїні,
однак зостанусь в Україні,
які б громи не прогули...
Проклюнусь в кожній слободі
тендітним проліском надії
й святої кожної неділі
лілею-свічку по воді
пускатиму...
2010



…До останніх днів свого насиченого творчістю й патріотичною пристрасністю життя письменник перебував у роботі, впорядковуючи історичні матеріали про рідну Марківку, частина яких склала зміст книги «А Марківка – як маківка». Це була свого роду підсумкова справа життя Івана Даниловича, адже, займаючись нею, він і власне життя «прокручував», мов у відеоповторі, заново переосмислював події, й односельцям, яких митець бажав би бачити своїми духовними нащадками, власним краєзнавчим доробком залишав неоціненний пам’ятник – справжній підручник з історії та географії малої батьківщини. Хоча в дійсності Батьківщина ніколи не буває малою…


Стрімкий у думці, почуттях, у справах, він завжди перебував в епіцентрі подій літературних, соціальних і політичних, підтримував творчу молодь, редагував книги відомих літераторів і початківців, проводив творчі зустрічі. Іван Низовий відрізнявся внутрішньою дисципліною та неабиякою працелюбністю. У своїх творах Іван Низовий оспівував природу, побут, духовні цінності українського народу, його прагнення до самоствердження, бажання здобути свободу і незалежність. Він закликав любити людину з усіма її плюсами й мінусами, наголошуючи на тому, що в житті все взаємопов’язано, що кожна людина має право на повагу. Поет понад усе цінував людяність. Іван Низовий ніколи не боявся гострих кутів. Його бунтівний дух – це совість поета, яку можна ототожнити із совістю українського народу.



Здолати невмолиму хворобу не вдалося. 30 вересня 2011 року Івана Даниловича Низового не стало.
Та справжній поет не вмирає. Він за життя будує свій пам’ятник із слів і рим, із радощів і жалів, і віри, надії та любові. І він живе доти, доки живі його читачі й шанувальники.


У підніжжя творчого пам’ятника Івану Низовому покладено понад сто збірок його творів – і все життя, небайдуже, зболіле, відкрите до людей і світу. Його вірші й проза перекладалися польською, болгарською, англійською, чеською, словацькою, татарською, чуваською, російською мовами. Він є лауреатом республіканських премій імені Бориса Горбатова, імені Микити Чернявського, міжнародних літературно-мистецьких премій імені братів Лепких, імені Олекси Гірника, премії за кращий музичний твір-ораторію "Лелече", нагороджений медаллю "Будівничий України".
Посмертно нагороджений Орденом Покрови Пресвятої Богородиці.


На вшанування пам’яті Івана Низового з ініціативи й за допомогою його друзів Олександра Стешенка і Володимира Просіна відкрито меморіальну дошку у Сватовому, з волі його земляків ім’ям Івана Низового названо одну з вулиць села Марківки Білопільського району Сумщини, і завдяки матеріальній підтримці друзів і шанувальників творчості Івана Даниловича на його могилі в місті Луганську встановлено пам’ятник…

Та доводиться з прикрістю констатувати, що як спочатку за шість років по смерті поета на жоден крок з увічнення його пам’яті не спромоглася ні влада, ні громадськість Луганська, міста, якому Іван Данилович віддав понад сорок років творчого життя і зробив величезний внесок у його культурне зростання зокрема й у скарбницю національної культури взагалі, так і на п’ятому році по смерті поета ні на що не спромоглись влада і громадськість Сумщини – колиски дитинства Івана Низового… Історія неодноразово свідчила, що сучасники не спроможні гідно оцінити художні здобутки своїх найкращих представників. Лишається тільки сподіватися, що можновладні сучасники Івана Низового здатні засвоїти ці уроки історії та виправити непростиме непорозуміння.


* * *
...Як я прожив
Невловимо-миттєве життя?
Хто відповість
Сивочубій, наївній дитині?
Був чи не був
Я помічений часом своїм
На роздоріжжях
І на перехрестях епохи?

В спалахах блискавки
Визрів мінористий грім –
Вісник дощу.
А мені би мажору
Хоч трохи!


Але завжди були й будуть щирі шанувальники, прості люди, читачі. І саме вони щодня увічнюють в своїх серцях і справах Слово Івана Даниловича.
У січні 2016 року завдяки Рівненській організації Національної спілки письменників України було започатковано Всеукраїнську премію імені Івана Низового й нагороджено перших чотирьох її лауреатів. Любов читачів – найвагоміше визнання для Поета…


* * *
Мені дано
Від Господа самого
Високе слово –
Усне і писемне –
Щоб я кричав у Всесвіт:
"Ук-ра-ї-на!"
Щоб я писав у Вічність:
"Україна"...
1998







  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2017-03-28 10:19:39
Переглядів сторінки твору 107
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.526 / 5.43)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (3.824 / 5.5)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.760
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не оцінювати
Конкурси. Теми ПЕРСОНИ
ЛІТПРОЦЕСИ
ПРО ПОЕЗІЮ
ПРО МИСТЕЦТВО
Соціум
Автор востаннє на сайті 2017.03.28 10:39
Автор у цю хвилину відсутній