ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ярослав Чорногуз
2018.09.23 23:33
Осіння днина випита до дна,
Лягли навколо тіні присмеркові,
Лиш у саду, в любовному алькові
Літає сміху голосна луна.

Комусь вона, можливо, не до речі –
Збива ліричну хвилю у душі…
Ще хтось когось – дивуюся – смішить,

Олександр Сушко
2018.09.23 19:32
Тут був Едем. Шумів зелений ліс,
Стрибала білорибиця на плесі...
Тепер його нема. Є купи гільз,
Гниють у вирвах знищені берези.

Я знав - не можна вірити "братам",
Вони - раби, а я дитя свободи.
Сюди прийшла за здобиччю орда,

Нінель Новікова
2018.09.23 19:21
Світлий сум осінньої краси...

Любов Бенедишин
2018.09.23 17:33
Нечитані книги…
Оцю з понеділка зачну –
як світ пізнаватиму,
створений тільки для мене.
Та вже понад вечір
кладу намір свій у труну.
І зранку – бігцем –
у життя нетерпляче й шалене.

Іван Потьомкін
2018.09.22 21:11
Якщо похилий вік і похилив мене
То це над тим, що відкладалося на завтра.
Тепер силкуюся перетягти його в сьогодні.
А це не теж, що перетягувать в змаганнях линву...
...Такий собі урок для тих,
Хто мріяв про спокійну старість.
Урок, який мало кому

Нінель Новікова
2018.09.22 19:57
Я подякую осінь за ласку,
За емоції, що через край,
За кохання даровану казку,
За поезій рясний урожай.

Не зігріти душі оксамитом –
Почуття догоріли до тла!
Прощавай, моє бабине літо,

Василина Іванина
2018.09.22 16:45
З ранку нині хмарно. І це добре, бо ми збираємо виноград, а сонце нам не дозволено. Уперше в таку пору, тобто у вересні, почали збирати, але вже мусай, бо надовго відкладати не можемо... У Бога на цю осінь інші щодо нас плани, які нам ще не зовсім відомі.

Ірина Вовк
2018.09.21 22:48
Протягом осінньо-зимового періоду календарного року українців є Три Пречистi – 28 серпня, 21 вересня і 4 грудня. Про них у народi кажуть: ”Перша Пречиста жито засiває, Друга - дощем поливає, а Третя - снігом покриває”. Пiсля Успіння Пресвятої

Шон Маклех
2018.09.21 22:07
День,
Коли хочеться помовчати,
Коли в жовтих автобусах
Дозволяється їздити божевільним**,
Коли осінь лишає на дзеркалі пил,
І можна намалювати пальцями
На його відвертій поверхні
Крислаті пальми Борнео

Ольга Паучек
2018.09.21 13:17
Ніжну душу скував у кайдани,
Для бажання поставив капкан,..
Очі твої - то злі океани,
А слова, як безжальний вулкан...

Все ж я вдячна тобі за синочків,
За моїх пречудових дітей...
А між нас... пересохли струмочки,

Анонім Я Саландяк
2018.09.21 12:42
Аргумент двадцять сім-вісім: точка абсурду...     ... розум має право на абсурд, я так думаю; Кант* - мені здається, всіляко обминає слово абсурдний - Absurditat-absurd-безглуздий... а коли, його ж, “дисципліна доказів” вимагає, від нього ж, відпов

Віта Парфенович
2018.09.21 12:30
Налаштована рішуче, охоплена пристрастю, Ніка вирішила, будь що буде . І якщо навіть красень натякне на секс, вона наперед вирішила, що прийме пропозицію. Їй хотілося шаленої пригоди, сповненої інтриги і новизни. Думки про Гліба заволоділи дівчиною повніс

Світлана Майя Залізняк
2018.09.21 11:14
Занадто доброю - не варто...
Чуже багаття джерґотить.
Тремку мелодію Монмартру
передає вселенська нить.

Мережу вірші блискотючі.
Лелітки досвіду ловіть.
На оксамитові онучі

Марґо Ґейко
2018.09.21 09:27
Він був такий, що міг би і до ста…
Та схибив і пішов у ті квартали,
Де двоє туй у кованих кутах
Небавом синім пологом повстали.

Сукався час, незнано звідкіля,
Вертівся на одвічне мотовило –
Тепер тобою плакало гілля,

Петро Скоропис
2018.09.21 08:39
Ми у лузі гратись в квача охочі,
бодай не в пальтині, а у сорочці.
А як дощ і сльота покінчать із літом,
ми, учитись охочі, не сплакнем слідом.

Ми посібник осилим і без прологу.
А те, що нам сниться – яві в помогу.

Олександр Сушко
2018.09.21 05:08
Без "мусі-пусі" - не життя. а сон,
Ерзац снаги, сироватка чуттєва.
А я блукалець ерогенних зон,
Цю роль заповідала баба Єва.

Її наказ виконую щодня,
Цілунками освячуючи перса.
Сьогодні мавку лагідну б обняв,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Місіс Анонім
2018.09.08

Анна Чіпко
2018.09.07

Владислав Пилипюк
2018.08.15

Вікторія Волецвіт
2018.08.13

Маша Кішка
2018.07.09

Кілометр Рубемл Далекий
2018.07.01

Одарка Любомир
2018.06.26






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Арсен Гребенюк (1993) / Проза

 Головний закон
Вечірня прохолода повільно сильнішала над Волинською землею. Віз скрипів і хитався на вибоїнах заїждженої дороги, заколисуючи старого візника і його супутника, Григіра. Місто Лучеськ було все ближче і ближче, Григір подумки повторював слова, які мав сказати, ступивши за міські мури.
– А що, правда князь тебе викликав? – перепитав візник, який вже певно призабув вранішню розмову про це.
– Молодий, та дещо вмію, – похвалився Григір, – раз із міста Лева сюди дійшло.
Схоже, місто переживало не найкращі часи. Замок наче скеля височів над ще колись білосніжними, а тепер потемнілими будинками. На жаль, Григіра не пустили до замку. Хоч той прибув замінити самого придворного коваля, що недавно зліг від якоїсь хвороби, зараз князь був зайнятий якимись важливими справами з вельможами. Надіючись повернутися завтра, Григір подумав де б переночувати. Корчма, потріскана і з якої лунав п’яний спів, одразу здалася непідходящим місцем. Йдучи вулицею і розглядаючи тутешній занепад, Григір помітив гарий білий будинок, що стояв остронь усіх. Як новий, з розлогою осикою на подвір’ї, схоже, тут і люди жили пристойні. Двері відчинила молода жінка в очіпку.
– Добридень, пані, – привітався Григір. – Чи можна у вас заночувати? В боргу не лишуся.
– Можна, чому ж ні. – відповіла господиня і помахом руки запросила всередину.
Григір здивувався такій швидкій гостинності, але ступив слідом. Всередині було світло і прибрано, тільки потемніла від часу ікона, на якій годі було впізнати образ, чорною плямою різала око. Перекинувшись парою слів, гість і хазяйка розговорилися хто такий Григір, як тут живеться і про все-все-все. Виявилося, живе тут молода вдова.
– Як же ви сама таку гарну хату тримаєте? – поцікавився Григір.
– Попрошу то тих, то тих, вони й помагають. – загадково відповіла вона. – Ось краще випийте, спатиметься добре.
Господиня поставила дерев’яний кухоль з ромашковим відваром. Гість понюхав його, але краєм ока помітив, що з-за печі виглядають якісь дрібні сушені гриби. Він про всяк випадок вирішив не пити відвару, в запаху якого, крім ромашки, відчувалося щось іще. Він вдав ніби потрохи п’є, та коли хазяйка вийшла до криниці, вилив підозріле вариво у квітник.
Настала ніч, лігши на лаві, Григір все ніяк не міг заснути. Лишалося непорушно лежати з заплющеними очима. Після короткої дрімоти він зауважив дивну тишу. Її порушив тільки шепіт хазяйки: “Сама поприбираю, геть звідси, рогаті! Сьогодні вас не треба, в мене пожива”. Якісь нечіткі клубки пролетіли оселею і зникли по кутках. Григір кліпнув і задумався чи не наснилося це йому щойно. Бо з ким би вона говорила… Григір закляк від побаченого. Господиня, в самій білій сорочці, висіла над долівкою, перебираючи руками, як у воді. Вона повільно наближалася до гостя і місячний відблиск вихопив з темряви кривий ніж у її руці. Жінка беззвучно вишкірилася. Відьма – здогадався Григір, – от так втрапив!
Коваль схопився на ноги і жбурнув у відьму перше, що трапилося під руку – порожню миску. Чаклунка вочевидь вже встигла помітити, що той не спить, ухилилася від удару та зареготала.
– То ти с-с-сміливець? – глузливо просичала вона. – Люблю таких, у вас кров с-с-солодша. Як у мого Петра, що мене покинув!
Відьма кинулася на Григіра, той відскочив і вдарив її об лаву. З несподіваною силою хазяйка вдарила його по ногах, Григір впав, обоє зчепилися на підлозі. Раптом відьма скрикнула і заклякла, коли хрестик на шиї Григіра торкався її. Полишити її чи битися? Повагавшись, коваль вихопив з її руки кинджал і заплющившись встромив сам не бачив куди. Настала тиша, віддихавшись, Григір встав. Та щось схопило чоловіка за зап’ястя й потягло донизу. Відьма на останньому подиху вчепилася в Григіра. Від її руки до його пробігло моторошне світіння.
– Відьма вмирає, а відьомство ні… – крізь зуби промовила чаклунка і з цими словами розсипалася на пісок.
Не стало вибіленої хати, печі, лави, тільки стара перекошена руїна з дірявим дахом. І стара осика скрипіла на подвір’ї, попри тиху безвітряну ніч.
***
Про ковалів ходили всілякі чутки, наприклад, що їм вночі прислуговують чорти, нагнітаючи міхи в кузні. Григір і без нечистої сили вже за місяць встиг прославитися своєю майстерністю. Чи точніше надзвичайною удачею – двоє місцевих ковалів, невеликі майстри, але до яких звертався весь Лучеськ, раптом захворіли. Скоро і князь згадав про нього, хотів спершу перевірити, замовив нові завіси на браму. А коли Григір їх виробив, доручив зробити те, для чого і викликав – викувати велику залізну корону, щоб прикрасити нею в’їздну вежу. Однак майстер, що її вішав, зірвався та тільки дивом не розбився, підхоплений товаришами. І то була не єдина дивна подія. Тільки хтось чимось не подобався Григіру, не привітався чи став торгуватися, як у гаданого недоброзичливця починала паморочитися голова і в очах читався непоясненний страх. Далі стало гірше: ночами Григір не міг заснути, все тіло ніби пронизували пекучі іскри. А коли заснути вдавалося, снилися безкінечні блукання темним лісом з кривими деревами, які закривали шлях і душили гіллям, ніби це були довгі кістляві руки. Іноді здавалося ніби в будинку, де він поселився, на мить з’являються темні силуети і лунають тихі поодинокі кроки.
Якось Григір ішов вулицею і тут до нього привітався старий мельник, товстий, з довгими козацькими вусами.
– Що, тяжко, чоловіче? – загадково спитав він. – А не треба було в руїні ночувати, знаєш, що про неї розказують..?
– Яке твоє діло? – огризнувся коваль і вже намірився піти далі.
Мельник підвівся і поплескав його по плечу.
– Я ж тут не перший рік живу, подовше за тебе. І чув багато чого. Знаю, тобі відьма силу передала.
Григір не знав слухати чи тікати, а може врізати надто говіркому лучанину. Але схоже він справді щось знав, якесь шосте чуття це підказувало.
– То слухай, – продовжив мельник, – кажуть мудрі люди, що на Вальпургієву ніч з усіх околиць злітаються тут відьми і чаклуни в одне місце. Там, за містом, бачиш оту невисоку гору? Гнідавською гіркою її називають. Коли підеш туди і зустрінеш інших відьом, можеш попросити забрати відьомську силу. Тільки знай, не кожного вони слухатимуть...
Григір ніби отямився від сну. Мельник щез, як його і не було. Але гора прикувала погляд коваля. Може не кожного, але князівського коваля послухають! – вирішив він.
Перед Вальпургієвою ніччю Григір окольними шляхами, через вулички і сховані між бур’янами стежки, щоб не трапитися на зайві очі, подався до гірки. Завбачливо сховавшись за густою бузиною, він став чекати темряви. В далині засвітилися вікна будинків, перші зорі засяяли на небі, а навколишній степ сколихнув незвичайно гарячий холодний вітер. Григір незчувся як заснув, але за мить, як здалося, прокинувся від гучного вереску. Він схопився на ноги й окинув поглядом краєвид. Знову повіяв вітер і над травою в далині щось швидко пролетіло. Григір побіг слідом, після чого зачаївся за старим одиноким деревом ближче до гори. На свій жах він побачив як з Лучеська і навколишніх земель то там, то там, злітаються примарні тіні, неначе людські силуети з дрижачого повітря. Перехрестившись, Григір рішуче пішов далі.
На верхівці гори блимало нечітке світло, немов червоні відблиски, а навколо, як від жару, повітря тремтіло і в цьому вгадувалися ледь видимі постаті. Що ближче підходив Григір, то яснішим ставав багатоголосий сміх і нерозбірлива мова.
– А хто це до нас прийшов? – пролунало з верхівки. – То не наш!
Коваль ступив іще крок уперед, з марева враз проступив гурт напівоголених жінок і чоловіків навколо великого багаття. Їхній ватажок, худий панич, сидів по-турецьки на розмальованому загадковими знаками камені. Він дав знак решті спинитися і прискіпливо поглянув на непроханого гостя.
– Хто ти такий? Чого прийшов? – заговорив він скрипучим голосом.
– Я Григір, коваль! – вигукнув прибулий, ледве стоячи на ватяних ногах. – Чув, ви можете забрати силу!
– Силу? Яку силу? – просичала відьма у вінку з гнилого хмизу. – Ми багато яку силу забрати вміємо. – і зареготала.
– Ану-ану… – придивився панич. – Чи це не той, що вбив вдову з західного кутка?
Відьми й чаклуни всі як один скорчили хижі гримаси, готові за наказом свого ватажка кинутися на Григіра.
– Так тобі мабуть мельник сказав. – здогадався головний відьмак.
– Саме так, ваша величносте. – пролунав улесливий голос товстуна, що тримав тацю з наїдками, і в якому ледве можна було впізнати того самого мельника.
Відьмак повільно злетів у повітря, перелетів над багаттям і завис перед Григором.
– Я головний над відьмами і відьмаками в усій окрузі – відьмар. – представився панич. – Але навіть я не вирішую мати тобі чаклунство чи не мати. Знай, що є головний закон – чаклунська сила мусить існувати. Вмирає відьма чи чаклун, отже мусить передати її. Ми навчимо тебе спрямовувати твій новий дар і ти матимеш все, що схочеш: багатство, довголіття, талан у всьому, славу! Станеш найкращим ковалем у цілому світі, коли забажаєш.
Як з-під землі поруч з’явилася відьма в одній руці з черепом козла, в інші з чашею духмяного напою.
– Випий. І ми станемо тебе вчити. Приєднуйся до нас сьогодні.
– Ні! – навідріз відмовився Григір. – Є закон, буде і лазівка. Я прийшов, щоб позбутись чого я не просив. Не для мене це!
– Ти звільнишся від своїх мук і видінь, ми ж усі пройшли через це. Ти так вдало прийшов, поглянь! Сили всіх нас у цьому місці, де межа світів тонка, струмуватимуть одна крізь одну, розпалюючи їх на цілий рік. Одразу станеш великим відьмаком, не кожному так щастить. Тільки дай розбурхати ту силу. Інакше доведеться чекати ще рік...
Міцно стиснувши губи, Григір з-під лоба зиркнув на відьмара. Той зрозумів усе без слів.
– Будь по твоєму. – озлобився той. – Справді, є один спосіб, але він складний і небезпечний. Можна загасити чаклунську силу, але тільки тому, хто сильніший за пороки, що її живлять. Вона як полум’я на дровах гріхів, щоб горіти, треба підкидати нових. А наш шабаш – то ковальський міх, щоб розбурхати вогонь! Мусить твоя душа до сходу сонця довести, що сильніша за ті пороки. Та цього давно ніхто не може зробити, бо люди грішні як ніколи. Не зможеш – не встигнеш повернутися в тіло і ходити тобі примарою до кінця світу!
Григір згадав скільки чув моторошних оповідок про примар, чаклунів та іншу нечисть. Щось його рішучість похитнулася, але відступати він не думав.
– Зазирни у чашу. – скомандував відьмар.
Недовірливо Григір поглянув до чаші, яку все ще тримала відьма. Чаклунка поглянула слідом, провела посудиною перед лице Григіра й заплющила очі.
– Бачу, бачу! Страх дрімає в тобі, сковує волю, коли її найбільше треба. Зі страху витікає гнів, палить твій розум, як тліюче вугілля. Не бідний ти, та все тобі мало, жадібність живе в тобі, хапав би все, як пес покинуту здобич. А ще…
– Досить! – прикрикнув відьмар. – Чув, ковальчику? Мусиш побороти цілих три пороки до сходу сонця. Готовий? Але тільки до світанку, поки влада інших світів сильна. Дороги назад вже не буде.
Григір стиснув кулаки і різко кивнув.
– Одна умова, викинь хрестик, не бери марної ноші. Ваш Бог десь далеко, а наш пан тут, серед людей ходить.
Коваль повагався, але за мить рвучко зняв хрестика та поклав його на камінь. Ватажок всього чаклунського кодла змахнув рукою і враз здійнявся вітер, що почав сікти Григіра колючим піском. Він затулився і незчувся як опинився на кривому вологому корінні.
Над головою хиталися могутні темні дерева і всю нічну чорноту порушувало тільки яскраве місячне сяйво.
– Слухай! – пронеслося лісом. – Вийдеш звідси до міста і перше випробування скінчиться. Якщо не боїшся!
Григір підвівся, він опинився ніби в ущелині, утвореній міцно сплетеним корінням, звідки вела єдина тонка стежина. Коваль навпомацки вибрався звідти на пряму дорогу, що вела до вогнів міста. Озираючись на всі боки, він пройшовся вперед і раптом лісом прокотився крик якогось птаха. За деревами беззвучно прошмигнуло щось масивне і темне. Григір крадькома, ховаючись за кущами, рушив уздовж дороги. Здавалося, небезпека відступила, він випростався, аж тут позаду донісся тупіт. Гілки і стовбури непомітно сплелися в справжні стіни та склепіння, крізь які вже ледве пробивалося світло. Григір дременув уперед, та тупіт не відставав, а дорога на його жах видовжилася і тепер все місто сяяло одиноким вогником. Ховатися було ніде, Григір спіткнувся і впав. Тупіт був усе ближче, Григір виламав гілляку і приготувався битися, але невидимий переслідувач так само віддалився, як і виник. Григір усміхнувся – отже його хочуть лише налякати. Трясучи палицею, він пішов дорогою, що невловимо для ока знову покоротшала.
Вихід був усе ближче і ближче, замість голих стовбурів ліс став казково гарним, де нічні квіти ледь видимо сяяли в мороці. Григір пришвидшив крок, аж тут попереду просто з-під землі піднялася чорна постать. Складена з багна і гілок, вона посунула на Григіра. Той з розмаху вдарив страховисько палицею, але вона лише розбризкала бруд. Істота продовжила поступ, чвакаючи грязюкою і шкірячись розкиданими по всьому тілу пащами з кореневищ і кілків. Григір кинувся убік, страховисько впало в землю і підвелося перед ним. Той стрибнув у інший бік, істота вмить постала перед ним, але бруд з гіллям насправді не могли ніяк завадити. З тріском постать розлетілася на шматки, Григір впав на дорогу. Він як міг обтрусився та побіг до виходу з лісу.
Дорога була недовга, скоро Григір ступив на вулиці околиць Лучеська. Подекуди сновигали поодинокі перехожі, майже всі жителі поснули, загасивши свічі та каганці в будинках.
– Добре, добре. – пролунав зверхній голос відьмаря. – Ти поборов свій страх, це багато хто може. А чи пройдеш друге випробування? Іди в шинок, там тебе чекає наш друг.
З шинку лунав регіт і чулися звуки гучного застілля. Григір зазирнув у вікно і аж присів з несподіванки. Весь шинок заповнювали справжні чорти. Дрібні, по коліно зростом, і кремезні, під саму стелю, одні майже як люди, інші з потворним рилами, всі вони грали в карти, упивалися горілкою та пивом, деякі курили люльки, дим від яких густим туманом стелився по підлозі. Не схоже, щоб там чекали гостей.
Григір обережно постукав, після чого зайшов сам. Публіка ніби не помічала коваля, продовжуючи веселитися. Григір сів за стіл у кутку й оглянув відвідувачів. Один дрібний чортик щось захоплено розказував іншим і кивав через плече. Коли він вже почав показувати пальцем, коваль зрозумів – ті ведуть якусь балачку про нього самого. Нечисть кивала в бік Григіра і реготала, то один, то другий рогатий щось додавав і гурт вибухав сміхом. Не знаходячи собі місця, Григір наважився крикнути: “Що смішного там?”. Раптом усі нечисті затихли. Мабуть головний з них, що мав велику лису голову, зневажливо зиркнув на нього.
– Та це ж Григір. Отой, що я розказував. – глузливо вимовив чорт і всі його підопічні зайшлися реготом. – Видно зовсім погано, коли сюди прийшов.
Григір стиснув кулаки, напружено думаючи, що відповісти.
– Ану тихо! – прикрикнув він. – Бо зараз…
Він хотів було дістати з-за пазухи хрестик, що як казали, відлякує злі сили. Але тут же Григір зблід, адже хрестика не було.
Невисокий худий чорт вискочив з-за столу і став напоказ ромахувати кулаками.
– Всі сміливі з хрестом, а ти без нього давай! Що, боїшся? Ану давай!
Всі присутні схвально закивали й почали переговорюватся один з одним. Чорти розійшлися, утворивши коло. Григір зібрав усю волю в кулак і вийшов на двобій. Противник скакав навколо, б’ючи у повітря, показував який він майстерний боєць. Григір розмахнувся кулаком, та не влучив. Кілька разів він промахувався, чорт схопив зі столу ножа і захихикав, перекладаючи його з руки в руку. Коваль схопив інший ніж, що лежав поблизу, і нечисті ще дуже зареготали. Григір зніяковів, поглянув на ніж – замість нього він стискав копчену ковбасу. Він взявся за поставлену сковорідку, та вона перетворилася на мотузку. Противник аж просльозився зі сміху, скориставшись цим, Григір жбурнув у нього стільчик, накинувся на чорта й почав його душити. Пролунало голосне нявчання – Григір усвідомив, що накинувся на великого чорного кота, а противник стоїть за спиною. Ще удар, нечистий розсіявся димом, а кулак влучив у слизьке рило якогось дідька. Голосні глузування не стихали, здавалося, вже всі жителі міста позбігалися на нього і ось зараз увірвуться до шинку, де побачать як Григіра раз за разом обдурюють.
Коваль подивився на свої руки, потім на гостей шинку і в нього з’явилася краща думка, ніж битись. Затамувавши гнів, він сів за стіл, мовчки спостерігаючи за чортами. Ще двоє взялися викликати його на бій, але коваль був незворушний.
– Та ти не мужик! Не по-козацьки! – залунало звідусіль.
Але крики повільно стихали, а чорти один за одним розтавали в повітрі. Скоро шинок став порожній, каганці самі собою згасли. Григір вийшов на вулицю.
– Ай молодець. – проскрипів відьмачий голос. – Ну тепер іди на ринок, шукай там чорне шатро.
Недалеко справді тривав нічний торг. Освітлену смолоскипами площу заповнювали прилавки, що ломилися від товарів. Багато вдягнені люди ходили від одного до другого, а продавці голосно розхвалювали крам. До Григіра підбіг згорблений носатий дідок.
– А що пане, вперше на Вальпургієвому розпродажі?
– Що за розпродаж такий? – здивувався Григір.
– О, подивіться! Тільки в цю ніч все за пів ціни!
– Так у мене і грошей нема, і спішу.
– А он не ти згубив? – показав на бруківку дідок.
Біля чобота лежала блискуча монета, Григір підняв її – це був срібний талер. Дідок зник у натовпі, коваль підкинув монету й хвацько схопив її. Ніч була ще довга і пошуки чорного шатра можна було відкласти. Григір підійшов до прилавку з сорочками. Вишиванки з найтоншого білосніжного полотна, здавалося, самі злегка світилися візерунками. Продавчиня на показ кинула одну сорочку на землю, підняла – на тканині не було ані пилинки. Покупці, вражені цією дивовижею, кинулися розкуповувати сорочки.
– А й мені дайте! Скільки?! – вигукнув Григір, коли продерся крізь натовп.
– За талер віддам. – кокетливо поглянувши на нього відповіла продавчиня.
Григір розплатився, аж тут щось впало поруч і дзенькнуло. Талер лежав на землі, як і вперше. Не гаючи часу, Григір побіг уздовж прилавків, де надиво все коштувало рівно один срібний талер. Скоро він мав за плечима цілий мішок вишуканого одягу, новий пояс, чоботи, чудесні ковальські знаряддя. На вулиці загорілися ще смолоскипи, вихопивши з темряви чорне шатро. Григір рушив туди, але щось було не так. Бруківка, ніби крига в льодохід, пливла під ногами назад і що швидше коваль ішов, то швидше рухалися відшліфовані сотнями лучан камені. Скоро він уже біг, однак не просунувся ні на п’ядь. Вже весь мокрий і захеканий, Григір скинув мішок і чаклунство тієї ж миті щезло. Григір поглянув з чим не так жаль розлучитися, викинув кілька покупок, закинув мішок за плече і знов бруківка поплила. Не лишалося іншого, крім покинути мішок. Григір скинув його та скоро наблизився до шатра.
Всередині за круглим столом сидів ворожбит, той самий відьомський ватажок з гори. Він криво усміхнувся, ніби втратив щось дорогоцінне.
– Ну що ж, Григоре. Таки дійшов ти сюди, переборов три пристрасті. Так і бути, піднімайся на найвищу вежу замку, там твоє повернення у тіло. Не барися, бо скоро світає!
Зраділий, Григір притьмом побіг до замку, дякуючи всім богам і святим, яких тільки знав. Надворі вже сіріло, на далеких хмарах тонкими розжареними рисками виднілися відблиски сонця, поки схованого за обрієм. Брама була відчинена, сторожа дрімала, не чекаючи нікого в таку ранню пору. Григір побіг крутими сходами на верхівку вежі, перечіплявся об високі сходинки, але ні на мить не зупинявся.
Він вискочив на квадратний майданчик, оточений зубцями, звідки було видно всі навколишні землі, оповиті туманом, сонний Лучеськ і навіть гору. Відчуття захвату й гордості захопило Григіра. Він наче й не бігав і бився всю ніч і здавалося, зараз просто-таки злетить, наповнений новими силами.
Так! Він поборов те, що не могли стільки відьом і чаклунів. Він, Григір, сильніший за всяке зло. Хай весь світ знає! Хай знає весь Лучеськ і Львів, хай бачить нового героя! Здалося, повіяв теплий ранковий вітер, але ні, це щось теплішало всередині, а потім пекло, розповзаючись по тілу. Григіру перехопило дихання, він похитнувся і впав на коліна. Навколо вежі закрутився вихор туману, з якого долинав регіт і схвальні вигуки. На вежу приземлився відьмар та повільно підійшов до Григіра. Чаклун злісно засміявся.
– Ти ж забув головний чаклунський закон! – гучно промовив він. – Сила повинна існувати. Я надурив тебе, немає ніякого способу обійти його! Знаєш чому я тоді зупинив відьму? Ти справді мав три пороки, але є ще й четвертий і найсильніший це – гординя. Вже відчуваєш, як сила дужчає, зрощена нею?
Григір, пересилюючи пекучий жар, що спалахував з кожним рухом, потягнувся до відьмаря схопити його за горло. На відстані на шиї лиходія з’явилися сліди пальців.
– Так, так! Відчуваєш як це приємно, мстити, вбивати… Коли ти чаклун!
Відьмар лише вдав наче піддався, він змахнув рукою і порив вітру перекинув Григіра на спину.
– Покидьки… Я вас всіх...знищу...
– Молодець. – з азартом мовив відьмар. – Ти вже один із нас. Люблю дивитися як щоразу такі як ти опираються.
– Я...ніколи не служитиму злу!
– Злу? – перепитав відьмар. – Чаклунство це не зло, це проста наука. Всі шукають вигоди, тільки дурним вона дається важко, а знавцям чаклунства легко і в їхнє задоволення. Ось як ми. Ставайте, відьми, ставайте чаклуни, в хоровод з нашим гостем! Хай палають наші сили ще рік, сильні як в минулі рази!
Десь в середині, може з самого серця, зростало відчуття могутності та чогось подібного на голод. Хотілося зареготати, як сонм відьом, і упитися своєю славою. Так, навіщо відмовлятися? Адже виходу і не було? Він ніколи не поборов би сам себе... А коли не сам?
Коваль побачив, що досі лежить на горі, а поруч його зірваний хрестик. Жар знову запік усе тіло, перетікаючи на всіх навколо, незримо обігнув гору і повернувся у Григіра ще дужчим. Григір схопив хрестик, котрий тепер обдавав нестерпним морозом. Щомиті зле полум’я пронизувало лиходіїв і поверталося в коваля, випалюючи його опір крупиця за крупицею. Неможливо було тікати, не було часу молитися, нікому було допомогти. Хіба що… Григір заплющив очі й промовив “Ні, я не герой, я простий коваль. Боже, дай мені сили вистояти”. На його подив жар став гаснути і відьми й чаклуни з жахом закричали.
– Не може бути! Сила! Рятуйте силу! – заволав ватажок.
Всі слуги зла кинулися до Григіра, однак кожен чаклун і відьма, чиї сили були пов’язані на цій горі, відчули як слабнуть. Хрестик поглинав полум’я, обдаючи руку колючим морозом, але Григір вже і не думав її розтискати, хоч вона здавалося стала одним шматком криги. Підкошені раптовою зміною, лиходії попадали, стогнучи й шлючи прокльони, вони повзли за Григіром. Коваль видерся від розгніваного натовпу на розмальований камінь. Відступу не було, кістляві руки вчепилися за його ногу, зуби відьмаря вгризлися в чобіт і Григір, як сильно не тримався, стягувався з каменя все нижче та нижче. Але світанок вже був близько. Перший промінь торкнувся верхівки каменя, тепле сяйво спустилося на гору, а потім всю землю. Чаклуни безсило попадали.
– Сил...більше...немає. Не встигли… – ледве прошепотів відьмар і разом з іншими почав погрузати в землю.
Скоро тільки безформні клаптики розпушеної землі лишилися на горі. Григір вдихнув на повні груди, підставив лице під вранішнє проміння і зістрибнув з каменя.
***
Місто виглядало світлішим і багатолюднішим. Десь скоро подівся бруд і все менше можна було почути про хвороби, пожежі чи інші лиха. З кузні на перехресті двох вулиць чувся частий дзвін молота. Коли якийсь гість бував у місті, не раз дивувався що за залізні квіти й казкові звірі прикрашають крамниці, а над брамою ніби зависла в повітрі ажурна корона. Іноді хтось казав про Григіра “ну ти чарівник”, але він завжди з посмішкою відповідав: “Та ні, просто роблю свою роботу”.

2017





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2018-04-14 18:42:26
Переглядів сторінки твору 100
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (0 / 0)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (0 / 0)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.739
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ФЕНТЕЗІ
Автор востаннє на сайті 2018.08.13 13:52
Автор у цю хвилину відсутній