Вечірня прохолода повільно сильнішала над Волинською землею. Віз скрипів і хитався на вибоїнах заїждженої дороги, заколисуючи старого візника і його супутника, Григора. Місто Лучеськ було все ближче і ближче. Насунувши шапку на очі, Григір подумки повторював слова, які мав сказати, коли ступить за міські мури.
– А що, правда князь тебе викликав? – перепитав візник, який вже певно призабув вранішню розмову про це.
– Є за що! – похвалився Григір, – Як із самого Лева покликали, то клепку маю. Підніму тут грошей, а там…
Тим часом Лучеськ все ближчав. Широкий рукав річки огинав пагорб, на якому простяглися мури та вежі з червонястої цегли. Схоже, місто переживало не найкращі часи. Попід мурами купчилися колись білі, а тепер брудно-сірі будинки під гнилими стріхами. Довгий дерев’яний міст наспіх лагодили з десяток людей. Дивно, – подумав Григір, – не пора вже для повеней.
Сторожа різко перепинила воза. «Хто такі? По що? Звідки?». Григір дістав з-під шапки зім’ятий папірець, вартовий прочитав його, гмикнув і махнув долонею – зараз не можна. Ні возом, ні через річку човном – ніяк. Каштелян Луцького замку саме був у від’їзді і хоч Григір прибув замінити в замку придворного коваля, що недавно зліг від якоїсь хвороби, не пускали нікого. Принаймні, коваль був не того польоту птах. Подякувавши візникові, він відсипав йому кілька мідних монет і зістрибнув на землю.
– Тааак, – невдоволено протягнув Григір. – Могли і в яке краще місце послати, львівського коваля-то.
Візник нічого не сказав, похитав головою та поїхав кудись далі. Надіючись повернутися пізніше, Григір подумав де б пересидіти до вечора, або й до ранку, коли доведеться. Як усяке велике місто, Лучеськ розрісся далеко за мури, але тут, на березі, він швидше нагадував велике село. Корчма, потріскана і з якої лунав п’яний спів, одразу здалася непідхожим місцем. Блукаючи з провулка в провулок, коваль дійшов до перетину двох доріг, де височів дерев’яний хрест, обв’язаний барвистими стрічками. Поруч стояла лавка, коваль для годиться перехрестився, всівся на лавку, озирнувся – бо зараз ще хто скаже «чого розвалився отут?». Впевнившись, що навколо ані душі, Григір дістав з торби за плечима шмат хліба із в’яленим м’ясом і взявся крадькома вечеряти. Неподалік шумів на берегах рогіз, цвірінькала якась пташка. Закінчивши нехитру трапезу, Григір насунув на очі шапку та заплющив на хвилинку очі.
Пролунав церковний дзвін, Григір випростався та зрозумів, що продрімав тут забагато. Сонце сідало, в будинках засвічувались каганці, перші зорі миготіли в небі. Та й на лавці вже було холоднувато, новоспечений лучанин встав і рушив до найближчих будинків.
Та тільки-но він наблизився до першої хати, як дверима просто перед носом грюкнув якийсь суворий чоловік.
– Я ж коваль, не розбійник! З Лева я! – гукнув Григір.
– Знаєм таких, – огризнувся господар, – доходитесь!
Так сталось і поруч. Що ближчав вечір, то люди ховались по хатах, мовби сполохані жаби під воду. То тут, то там, люди слідкували за ним з вікон, деякі чомусь хрестились і хрестили його. Йдучи далі по вулиці, Григір помітив нарешті гарний білий будинок, що стояв осторонь усіх. Як новий, з розлогою осикою на подвір’ї, схоже, тут і люди жили пристойні. Двері відчинила молода жінка в очіпку.
– Добридень, пані, – привітався Григір. – Чи можна у вас заночувати? В боргу не лишуся.
– Можна, чого ж ні, – відповіла господиня і помахом руки запросила всередину.
Григір здивувався такій швидкій гостинності, але ступив слідом. У світлиці було світло і прибрано, тільки потемніла від часу ікона, на якій годі було впізнати образ, чорною плямою різала око. Перекинувшись парою слів, гість і хазяйка розговорилися хто такий Григір, як тут живеться і про все-все-все. Виявилося, живе тут молода вдова.
– Як же ви сама таку гарну хату тримаєте? – поцікавився Григір.
– Попрошу то тих, то тих, вони й помагають, – загадково відповіла вона. – Ось краще випийте, спатиметься добре.
Господиня поставила дерев’яний кухоль з ромашковим відваром. Гість понюхав його, але краєм ока помітив, що за піччю висять якісь дрібні сушені гриби. Коваль про всяк випадок вирішив не пити відвару, в запаху якого, крім ромашки, відчувалося щось іще. Він вдав ніби трохи відпив, в коли хазяйка вийшла до криниці, вилив підозріле вариво у квітник коло порогу.
Настала ніч, лігши на лаві, Григір все ніяк не міг заснути. Лишалося непорушно лежати з заплющеними очима. На мить він все ж задрімав, а коли прокинувся, зауважив дивну тишу. Її порушив тільки шепіт хазяйки: «Сама поприбираю, геть звідси, рогаті! Потім поділюся». Якісь нечіткі клубки пролетіли оселею, покотилися по темних кутках і щезли. Щось зблиснуло надворі, промінь ковзнув по тьмяній іконі. Жовтий німб на мить спалахнув золотом – надщерблений, як розбита тарілка, від того схожий на роги. Григір здригнувся і кліпнув – чи не приснилось? Бо де ж так буває… Григір закляк від побаченого. Господиня, в самій білій сорочці, висіла над долівкою, перебираючи руками, як у воді. Вона повільно наближалася до гостя і місячний відблиск вихопив з темряви вигнутий ніж у її руці. Жінка беззвучно вишкірилася. Відьма – здогадався Григір, – от так втрапив!
Коваль схопився на ноги і жбурнув у відьму перше, що трапилось під руку – порожню миску. Чаклунка вочевидь вже встигла помітити, що той не спить, ухилилася від удару й зареготала.
– То ти с-с-сміливець? – глузливо просичала вона. – Люблю таких, у вас кров с-с-солодша.
– Яяя, я з Лева приїхав! – сказав, вагаючись, Григір і відгородився долонею. – Мене шукатимуть, вже шукають. Я не хтось-там. Князь, князь мене викликав!
Відьма кинулась на Григора, той відскочив – ніж застряг у лавці. Не гаючи ні миті, коваль вдарив відьму об підвіконня. Вона вмить оговталась, з несподіваною силою збила його з ніг, Григір впав, обоє зчепилися на підлозі. Коваль намацав щось під сорочкою – хрестик! Він дістав цей свій оберіг, але відьма тільки зареготала.
– Мені твоя цяцька до одного місця, – глузувала вона. – Ну-ну, давай, кричи, біжи, цікавіше буде. Коваль він, з Лева. З під лев’ячого хвоста ти!
Очі Григора налилися злобою, різким кидком він притиснув руку відьми до підлоги, ніж випав з її долоні. Григір враз підібрав його, замахнувся і встромив сам не бачив куди. Настала тиша, віддихавшись, Григір встав. Та щось схопило чоловіка за зап’ястя й потягло донизу. На останньому подиху відьма вчепилася в переможця. Від її руки до його пробігло тьмяною веселкою світіння.
– Ти наступний… – промовила чаклунка і з цими словами розсипалася на пісок.
Не стало вибіленої хати, печі, лави, тільки стара перекошена руїна з дірявим дахом. І стара осика скрипіла на подвір’ї, попри тиху безвітряну ніч.
***
Про ковалів ходили всілякі чутки, наприклад, що вночі їм прислуговують чорти, нагнітаючи міхи в кузні. Григір і без нечистої сили вже за місяць встиг прославитися своєю майстерністю. Чи точніше надзвичайною удачею. Вже наступного ранку після приїзду за нього згадали. Пропустили полагодженим мостом, мов старого знайомого. А тут і двоє місцевих ковалів, невеликі майстри, але до яких звертався весь Лучеськ, раптом захворіли. На львівського майстра посипались замовлення.
Скоро і князь з каштеляном повернувся з від’їзду, згадали про Григора. Каштелян довго завдання не шукав – хай спершу зробить нові завіси на браму. Коли до кузні чогось зазирнув хлопчик, який продавав медяники, Григір, що саме займався завісами, пригрозив йому кулаком. І враз зі стелі відвалився шматок цеглини, боляче вдаривши малого по голові. Розплакавшись, той побіг геть, а коваль поглянув на свою руку і йому здалося, що десь стиха пролунав знайомий голос: «ти наступний».
Каштелян потім доручив зробити те, для чого і викликав князь – викувати велику залізну корону, щоб прикрасити нею браму в’їзної вежі. Однак майстер, що її вішав, був не в гуморі, буркнув щось ковалеві, мовляв – без тебе розберемось. І зірвався з драбини! Тільки дивом не розбився, підхоплений товаришами. І то була не єдина дивна подія. Тільки хтось чимось не подобався Григору, не привітався чи став торгуватися, як у гаданого недоброзичливця починала паморочитися голова і в очах читався непоясненний страх. Незабаром без питань уже готові були і збити ціну, і пропустити поперед себе, але Григір відчував, що зовсім це не з поваги, не тому, що він хороший коваль, навіть не тому, що працює в замку ближче до князя.
А далі стало гірше: ночами Григір не міг заснути, все тіло ніби пронизували пекучі іскри. Він зривався з ліжка, стискав в кулаці ковдру, гамселив подушку, і тоді йому легшало. Одного разу, коли хтось співав-горланив за вікном, він вдарив по підвіконню і почув як співак упав, ніби хтось врізав йому по лобі. Лягаючи назад у ліжко, Григір бачив усе той самий сон – снилися йому безкінечні блукання темним лісом з кривими деревами. Порепане сухе гілля густішало, закривало шлях, а з темряви линув тихий глузливий сміх. Григір йшов на нього і дерева розступались, прибирали гілля, і за ними світила вікном та сама хатина, де колись він ночував.
Ні, він не вірив, що то сталось насправді. Давно розпитав місцевих, що жила там згорблена стара. А померла сама по собі, від старості не так давно. Але думка про ту руїну, ту скрипучу осику не давала спокою. І щоночі здавалось, що хата все ближче, єдиний прихисток у тому страшному лісі. Зібравши всю рішучість, Григір пішов-таки одного разу на ту вулицю.
Вулиця як вулиця, дорога розкисла після дощу, хтось порпався на грядці. Григір незчувся як поруч опинився попутник, старий мельник, товстий, з довгими, як батоги, вусами.
– Що, тяжко, чоловіче? – загадково спитав він.
– Яке твоє діло? – огризнувся коваль і пришвидшив крок.
Мельник поплескав його по плечу. Його рука була зовсім не трударська, без мозолів.
– Я ж тут не перший рік живу, – продовжив він, – подовше за тебе. І чув багато. З відьмою діло мав?
Григір пішов іще швидше. Та мельник звернув між будинки і за трохи вийшов уже попереду. Григір відсахнувся, ступив убік, але мельник, як молодий, ступив теж і перепинив шлях.
– То слухай, – продовжив мельник, – я тобі діло скажу.
– Ну, яке діло? – сказав Григір зухвало, проте голос дрижав.
– Там, за містом, бачиш оту невисоку гору? Гнідавською гіркою її називають. Як підеш туди завтра вночі, розберуть твоє діло. Ти як хочеш, я сказав просто.
В голові запаморочилось, а Мельник щез, як і не було його. Але гора прикувала погляд коваля. Може не кожного, але князівського коваля там послухають! – вирішив він, – хто б там не сидів. І тільки прийшовши додому він зрозумів що за ніч буде завтра – Вальпургієва!
На ту гору Григір подався потай від усіх. Спершу зайшов до церкви на вечірню службу показатися в усіх на очах. А потім непомітно вийшов за спинами та рушив окольними шляхами, через вулички і сховані між бур’янами стежки. Там сів у лишений заздалегідь човен, переплив де річка вужча та ступив на глинистий берег. Ще треба було перебігти високу жовту траву, але це вже заввиграшки.
Гора була безлюдна. Та не гора зовсім, так, узвишшя. Завбачливо сховавшись за густою бузиною, коваль став чекати темряви. В далині засвітилися вікна хат, перші зорі засяяли на небі, а навколишній степ сколихнув незвичайно гарячий вітер. Як із печі, якби тут була піч. Але то минулось і знову настала тиша.
Гучний вереск змусив Григора принишкнути ще нижче. Знову повіяв вітер і над травою в далині щось швидко пролетіло. Пригнувшись, Григір побіг слідом, потім зачаївся за старим самотнім деревом ближче до гори. Просто поруч, кроків за двадцять, прошмигнули примарні тіні, мов людські силуети з дрижачого повітря. Вони летіли з Лучеська, з околиць, але всі на ту саму гірку. Перехрестившись, Григір пішов туди ж, повсякчас озираючись.
На верхівці гори блимало світло, червоні відблиски, а навколо, як від жару, повітря тремтіло і в ньому вгадувалися ледь видимі постаті. Що ближче підходив Григір, то яснішим ставав багатоголосий сміх і нерозбірлива мова.
– А хто це до нас прийшов? – пролунало з верхівки гори. – То не наш!
Коваль ступив іще крок уперед, з марева враз проступив гурт напівоголених жінок і чоловіків навколо великого багаття. Їхній ватажок, вельможа, сидів, схрестивши ноги, на розмальованому загадковими знаками камені. Він дав знак всім замовкнути і прискіпливо поглянув на непроханого гостя.
– Хто ти такий? Чого прийшов? – заговорив він скрипучим голосом.
– Я Григір, коваль! – вигукнув прибулий, ледве стоячи на ватяних ногах. – Чув, помогти можете!
– Помогти? Помогти? – просичала відьма у вінку з гнилого хмизу. – Ми багато чого можемо, – і зареготала.
– Ану-ану… – придивився вельможа. – Чи не той це, що вбив вдову з західного кутка?
Відьми й чаклуни всі як один скорчили хижі гримаси, готові за наказом свого ватажка кинутися на Григора.
– Так тобі мабуть мельник прийти сказав, – здогадався головний відьмак.
– Саме так, ваша величносте, – пролунав улесливий голос товстуна, що тримав тацю з наїдками, і в якому ледве можна було впізнати того самого мельника.
Відьмак повільно злетів у повітря, перелетів над багаттям і завис перед Григором.
– Я головний над відьмами і відьмаками в усій окрузі – відьмар, – представився вельможа. – Ти не бійся, бити не будем. Чого хочеш?
– З-заберіть ту силу, чаклунську, – промовив здушено Григір.
– Пф, – зневажливо видав відьмар, – Відьму лапнув – силу отримав. Такий закон, не ми його ставили. Чаклунська сила мусить бути! Всі ми, – він розвів руками, – багаття та свічки, де та сила горить. В одних, правда, без діла блима, а іншим світить і гріє. Чого так зразу «заберіть»? Матимеш, що схочеш: багатство, довголіття, талан у всьому, славу! Будеш найкращий коваль на цілому світі, коли схочеш. Самі чорти тобі за челядь будуть!
Як з-під землі поруч з’явилася відьма в одній руці з черепом козла, в інші з чашею димного напою.
– Випий. І будем тебе вчити. Давай до нас.
– Ні! – навідріз відмовився Григір. – Є закон, буде лазівка.
– Ти диви, – зареготав відьмар, – та тобі в судді треба. – Ні, – продовжив він, торкнувся чоботами землі та підкинув у багаття хмизу. – Чаклунство, бач, як вогонь, а душа – його хмиз. І так, буває, згорає вся душа, і лишається з людини порожній труп. Тож розумний підкидає «хмизу». Треба своє чаклунство щодня кудись спрямувати, аби душу твою воно ж і не зжерло. Тут ми радимось щороку де які є справи, де нам розім’ятись. Знаєш, хто моста зруйнував? А то наш мельник! А кажуть, є тут ще гребля недалеко, от буде сміху!
Міцно стиснувши губи, Григір з-під лоба зиркнув на відьмара. Той зрозумів усе без слів.
– Будь по твоєму, – озлобився той. – Є один спосіб. Бо в душі багато що лежить. Горить любов, горить заздрість, сміливість горить, або й усе разом. Викинеш їх з душі – то полум’я чаклунства далі не піде. Як то буває, коли гнилу руку відрубують, а тіло рятують. Тільки подумай, може викинеш щось, а потім гііірко пожалкуєш. А ми твій «хмиз» як підберемо, то вже не вернем. Це теж закон.
Григір згадав скільки чув моторошних оповідок про людей, що віддали нечисті все найдорожче та мали і багатство, і славу, та потім згинули, як останні собаки.
– Глянь у чашу, – перервав його роздуми відьмар.
Недовірливо Григір поглянув до чаші, яку все ще тримала відьма. Чаклунка поглянула слідом, провела посудиною перед лице Григора й заплющила очі.
– Бачу, бачу! Страх дрімає в тобі, сковує волю, коли її найбільше треба. Зі страху витікає гнів, палить твій розум, як те горнило. Не бідний ти, та все тобі мало, жадібність живе в тобі, хапав би все, як пес покинуту здобич. А ще…
– Досить! – прикрикнув відьмар. – Чув, ковальчику? Мусиш позбутися цілих трьох пороків. Готовий? Ми тобі подорож влаштуємо, але тільки до світанку, далі ми тебе чекати не будем. Не встигнеш, то викручуйся сам.
Григір насупився і різко кивнув.
– Хрестик свій викинь, – кивнув відьмар, – як в серці його нема, то й на шиї носити нема чого.
Коваль повагався, але за мить рвучко зняв хрестика та поклав його на камінь. Ватажок всього чаклунського кодла змахнув рукою і враз здійнявся вітер, що почав сікти Григора колючим піском. Він затулився і незчувся як опинився на кривому вологому корінні.
Над головою хиталися могутні темні дерева і всю нічну чорноту порушувало тільки яскраве місячне сяйво. То був ліс з його снів, лише тепер, як справжній.
– Слухай! – пронеслося лісом. – Вийдеш звідси до міста і перше випробування скінчиться. Як не боїшся!
Григір підвівся, він опинився ніби в ущелині, утвореній міцно сплетеним корінням, звідки вела єдина тонка стежина. Коваль майже навпомацки вибрався звідти на пряму дорогу, що вела до вогнів міста. Озираючись на всі боки, пройшовся вперед і раптом лісом прокотився крик якогось птаха.
– Страаах, – долинув голос відьмара. – Зі страху багато хто чаклує. Коли є що втрачати, на багато підеш.
За деревами беззвучно прошмигнуло щось темне і кремезне. Григір крадькома, ховаючись за кущами, рушив уздовж дороги. Здавалось, небезпека відступила, коваль випростався, аж тут позаду донісся тупіт. Гілки і стовбури непомітно сплелися в справжні стіни та склепіння, крізь які вже ледве пробивалося світло. Григір дременув уперед, та тупіт не відставав, а дорога на його жах видовжилася і тепер все місто сяяло самотньою жариною. Ховатися було ніде, Григір спіткнувся і впав. Тупіт був усе ближче, Григір виламав гілляку і приготувався битись, але невидимий переслідувач так само віддалився, як і виник. Григір усміхнувся – то все не насправді. Трясучи палицею, він пішов дорогою, що невловимо для ока знову покоротшала.
Вихід був усе ближче і ближче, замість голих стовбурів ліс став казково гарним, де нічні квіти ледь видимо сяяли в мороці. Григір пришвидшив крок, аж тут попереду просто з-під землі піднялася чорна постать. Складена з багна і гілок, вона посунула на Григора та росла на ходу. Ось вона нависла, на голову вища. Григір з розмаху вдарив страховисько палицею, але вона лиш розбризкала бруд. Істота продовжила поступ, чвакаючи грязюкою і шкірячись розкиданими по всьому тілу пащами з кореневищ і кілків. Григір кинувся убік, страховисько впало в землю і підвелося перед ковалем. Той стрибнув у інший бік, істота вмить постала перед ним. Обоє застигли одне перед іншим. Григір вдивися в потвору і зрозумів у чім справа. Він рвонув уперед і з тріском зловісна постать розлетілася на шматки. Григір пролетів крізь неї та впав на дорогу. Як міг обтрусився та побіг до виходу з лісу.
Дорога була недовга, скоро коваль ступив на вулиці околиць Лучеська. Подекуди сновигали поодинокі перехожі, майже всі жителі поснули, загасивши свічі та каганці в будинках. Щось запекло в рукаві, Григір потрусив рукою і з сорочки випали кілька вуглин, що ледве жевріли. З темряви вистрибнули кілька відьом, стали битись за вуглини, розхапали по одній і зникли.
– Добре, добре, – пролунав зверхній голос відьмаря. – Ти поборов свій страх, але це багато хто може. А чи пройдеш друге випробування? Іди в шинок, там буде наш друг.
Нічна дорога, обнесена тином, вела до шинку. Звідти лунав регіт і чулися звуки гучного застілля. Григір зазирнув у вікно і аж присів з несподіванки. Весь шинок заповнювали справжні чорти. Дрібні, по коліно зростом, і кремезні, під саму стелю, одні майже як люди, інші з потворним рилами, всі вони грали в карти, упивалися горілкою та пивом, деякі курили люльки, дим від яких густим туманом стелився по підлозі. Не схоже, щоб там чекали ще якихось гостей.
Григір обережно постукав, після чого зайшов сам. Кодло ніби не помічало коваля, продовжуючи веселитися. Григір сів за стіл у кутку й оглянув тутешніх завсідників. Один дрібний чортик щось захоплено розказував іншим і кивав через плече. Коли він вже почав показувати пальцем, коваль зрозумів – ті ведуть якусь балачку про нього самого. Нечисть кивала в бік Григора і реготала, то один, то другий рогатий щось додавав і гурт вибухав сміхом. Не знаходячи собі місця, Григір наважився крикнути: «Що смішного там?». Раптом усі нечисті затихли. Мабуть головний з них, що мав велику лису голову, увінчану короною з рогів, зневажливо зиркнув на нього.
– Та це ж Григір. Отой, шо я казав, – глузливо вимовив чорт і всі його підопічні зайшлися реготом, аж забулькало десь у них в горлянках. – Видно всьо пагано, раз сюда прийшов.
Григір стиснув кулаки, напружено думаючи, що ж відповісти.
– Ану тихо! – прикрикнув він. – Бо зараз…
Він хотів було дістати з-за пазухи хрестик, що як казали, відлякує злі сили. Але тут же Григір зблід, адже хрестика не було.
Невисокий худий чорт в кафтані вискочив з-за столу і став напоказ ромахувати кулаками.
– Всі смєлі з хрестом, а ти без нього давай! Шо, боїшся? Ану давай!
Завсідники шинку схвально закивали, перекинулись парою слів один з одним. За мить чорти розійшлися, утворивши коло. Григір зібрав усю волю в кулак і вийшов на двобій. Противник скакав навколо, б’ючи в повітря, показував який він майстерний боєць. Григір розмахнувся кулаком, та не влучив. Кілька разів він промахувався, чорт схопив зі столу ножа і захихикав, перекладаючи його з руки в руку. Коваль схопив інший ніж, що лежав поблизу, і демони ще дуже зареготали. Григір поглянув на свій ніж, зніяковів – замість зброї він стискав копчену ковбасу. Він взявся за поставлену сковорідку, та вона перетворилася на мотузку. Противник аж просльозився зі сміху, скориставшись цим, Григір жбурнув у нього стільчик, накинувся на чорта й почав його душити. Пролунало голосне нявчання – Григір усвідомив, що накинувся на великого чорного кота, а противник стоїть за спиною. Ще удар – нечистий розсіявся димом, а кулак влучив у слизьке рило якогось дідька. Голосні глузування не стихали, якісь люди позбігались надворі, зазирали у вікна, показували пальцями і сміялися з невдахи.
Коваль подивився на свої руки, потім на гостей шинку і в нього з’явилася краща думка, ніж битись. Затамувавши гнів, він сів за стіл, не зводячи очей з чортів. Ще двоє взялися викликати його на бій, але коваль був незворушний.
– Та ти не мужик! Боягуз! Фууу! – залунало звідусіль.
Але крики повільно стихали, а чорти один за одним розтавали в повітрі. Скоро шинок став порожній, каганці самі собою згасли. Григір лишився у темряві, ще трохи посидів, глибоко дихаючи, і вийшов на вулицю. Ще купка вуглинок випала з рукавів. Ураз з-під тину з’явились руки, похапали вуглинки і щось завовтузилось у темряві, ділячи здобич.
– Ай молодець, – проскрипів відьмачий голос. – Ну тепер іди на ринок, шукай там чорне шатро.
Недалеко справді тривав нічний торог. Освітлену смолоскипами площу заповнювали прилавки, що ломилися від товарів. Багато вдягнені люди ходили від одного до іншого, а продавці голосно розхвалювали крам. До Григора підбіг згорблений носатий дідок.
– А що пане, на Вальпургієвому розпродажі перший раз?
– Що за розпродаж такий? – здивувався Григір.
– О, подивіться! Тільки в цю ніч все за пів ціни!
– Так у мене і грошей нема, і спішу.
– А он не ти згубив? – показав на бруківку дідок.
Біля чобота лежала блискуча монета, Григір підняв її – це був срібний дукат. Дідок зник у натовпі, коваль підкинув монету й хвацько схопив її. Ніч була ще довга і пошуки чорного шатра можна було відкласти. Григір підійшов до прилавку з сорочками. Вишиванки з найтоншого білосніжного полотна, здавалося, самі злегка світилися візерунками. Продавчиня на показ кинула одну сорочку на землю, підняла – на тканині не було ані пилинки. Покупці, вражені цією дивовижею, кинулися розкуповувати сорочки.
– А й мені дайте! Скільки?! – вигукнув Григір, коли продерся крізь натовп.
– За дукат віддам, – кокетливо поглянувши на нього відповіла продавчиня.
Григір розплатився, аж тут щось впало поруч і дзенькнуло. Дукат лежав на землі, як і вперше. Не гаючи часу, Григір побіг уздовж прилавків, де надиво все коштувало рівно один срібний дукат. Скоро він мав за плечима цілий мішок вишуканого одягу, новий пояс, чоботи, чудесні ковальські знаряддя. На вулиці загорілися ще смолоскипи, вихопивши з темряви чорне шатро. Григір рушив туди, але щось було не так. Бруківка, ніби крига в льодохід, пливла під ногами назад і що швидше коваль ішов, то швидше рухалися відшліфовані сотнями лучан камені. Скоро він уже біг, однак не просунувся ні на п’ядь. Вже весь мокрий і захеканий, Григір скинув мішок і чаклунство тієї ж миті щезло. Григір поглянув з чим не так жаль розлучитися, викинув кілька покупок, закинув мішок за плече і знов бруківка поплила. Не лишалося іншого, крім покинути мішок. Григір оговтався, коли побачив як небо світлішає. Він спинився, скинув ношу, розмахнувся та й пожбурив дукат у кущі. Шатро саме собою опинилося поруч. Ще більше вугілля посипалось із рукавів і відьми й відьмаки не забарились його позбирати. Пригнувшись, Коваль зайшов усередину.
За круглим столом сидів ворожбит, той самий відьомський ватажок з гори. Він криво усміхнувся, ніби втратив щось коштовне.
– Ну що ж, Григір ти такий. Дійшов ти сюди, переборов три пристрасті. Так і бути, піднімайся на найвищу вежу замку, там твоє тіло, лягай в нього та прокидайся. Не барися, бо скоро світає!
Зраділий, Григір притьмом побіг до замку, дякуючи всім богам і святим, яких тільки знав. Надворі вже сіріло, на далеких хмарах тонкими розжареними рисками виднілися відблиски сонця, поки схованого за обрієм. Брама була відчинена, сторожа дрімала, не чекаючи нікого в таку ранню пору. Григір побіг крутими сходами на верхівку вежі, перечіплявся об високі сходинки, але ні на мить не спинявся.
Він вискочив на квадратний майданчик, оточений зубцями, звідки було видно всі навколишні землі, оповиті туманом, сонний Лучеськ і навіть відьомську гору. Відчуття захвату й пихи захопило Григора. Він наче й не бігав і бився всю ніч, і здавалося, зараз просто-таки злетить, наповнений новими силами.
Так! Він поборов те, що не могли стільки відьом і чаклунів. Він, Григір, сильніший за всяке зло. Хай весь світ знає! Хай знає весь Лучеськ і Львів, хай бачить нового героя! Здалося, повіяв теплий ранковий вітер, але ні, це щось теплішало всередині, а потім запекло, розповзаючись по тілу. Григору перехопило дихання, він похитнувся і впав на коліна. Навколо вежі закрутився вихор туману, з якого долинав регіт і схвальні вигуки. На вежу приземлився відьмар та повільно підійшов до Григора. Чаклун злісно засміявся.
– Ти ж забув головний закон! – гучно промовив він. – Сила повинна бути. Знай, ковальчику, нема ніякої лазівки! Знаєш чому я тоді зупинив відьму? Ти справді мав три пороки, але є ще й четвертий і найсильніший, це – гординя. Вона в тобі довго горітиме!
Григір, пересилюючи пекучий жар, що спалахував з кожним рухом, потягнувся до відьмаря схопити його за горло. На відстані на шиї лиходія з’явилися сліди пальців.
– Так, так! Відчуваєш як це приємно, мстити, вбивати… Коли ти чаклун!
Відьмар лише вдав наче піддався, він змахнув рукою і порив вітру перекинув Григора на спину.
– Покидьки… – прохрипів коваль, – я вас всіх... знищу...
– Молодееець, – з азартом промовив відьмар. – Ти вже один з нас! Новачки всі так опираються, це треба просто пережити.
– Я... ніколи не служитиму злу!
– Злу? – перепитав відьмар. – Чаклунство це не зло, це просто можливість. Відьма, яку ти вбив, дала можливість, от і все. Її душа майже згоріла, вона стала слабка, а слабким у нас не місце. Тепер ти з нами! Ставайте, відьми, ставайте чаклуни, в хоровод з нашим гостем! Хай палають наші сили ще рік!
Десь в середині, може з самого серця, зростало відчуття могутності та чогось подібного на голод. Хотілося реготати, як сонм відьом, і упитися своєю славою. Так, навіщо відмовлятися? Адже виходу і не було? А тепер він ще й позбувся трьох пороків, він має бути вдячний! Так, Григір ніколи не поборов би сам себе...
Щось потрапило під руку. Коваль не розумів що, він лежав на даху вежі, але щось було під пальцями. Він раптом побачив, що досі на горі, а поруч його зірваний хрестик. Жар знову запік усе тіло, запалав помаранчевим світлом під сорочкою. Хтось вихопив хрестик, відьми стали перекидати його з рук у руки, як іграшку.
Але як казав відьмар? – подумав Григір, опираючись жару. – «Нема хрестика в серці, то й на шиї нема чого носити»? «Гор… гординя».
Він заплющив очі та промовив «Ні, я не герой. Не найкращий. Я простий коваль. Боже, дай сили вистояти!». Жар став гаснути, а потім змінився на купку блакитних вогників. Інше сяйво розлилося по тілу, приємно прохолодне, і відьми й чаклуни з жахом закричали.
– Не може бути! Сила! Рятуйте силу! – заволав ватажок.
Всі слуги зла кинулися до Григора, хапали його, скубали, били, але на кожній руці лишався блакитний вогник. І він розпалювався, ширився до ліктів, до плечей, усе далі. Підкошені раптовою зміною, відьми й чаклуни попадали, стогнучи й шлючи прокльони. Вони повзли за Григіром, однак щомиті їм було важче. Коваль видерся від розгніваного натовпу на розмальований камінь. Відступу не було, кістляві руки вчепилися за його ногу, зуби відьмаря вгризлися в чобіт і Григір, як сильно не тримався, стягувався з каменя все нижче та нижче. Але світанок вже був близько. Перший промінь торкнувся верхівки каменя, тепле сяйво спустилося на гору, а потім всю землю. Чаклуни безсило попадали.
– Сил... більше... немає. Не встигли… – ледве прошепотів відьмар і разом з іншими почав погрузати в землю.
Скоро тільки безформні клаптики розпушеної землі лишилися на горі. Григір вдихнув на повні груди, підставив лице під вранішнє проміння і зістрибнув з каменя.
***
Прокинувся він у себе вдома. В його новому, луцькому домі. Потерши лоба, Григір підвівся.
– Агов! – голосно гукнув він. – Є хто?
– Чого кричиш? – зазирнув до покоїв каштелян.
– Я це… коли додому прийшов?
– І не пив ніби, – здивувався гість. – Прийшов з вечірньої та спав, як убитий.
Григір опустив голову на зім’яту подушку. Лиш тоді зрозумів, що тримає щось у стисненому кулаку. То був хрестик з порваною мотузкою. Зав’язавши її вузликом, коваль одягнув хрестик на шию і поглянув у вікно. Місто виглядало світлішим і багатолюднішим, яким він його ще ніколи не бачив.
Вийшовши на вулицю, коваль побачив вусатого мельника, той кивнув і пішов собі далі. Григір думав було побігти вслід, але той зник серед людей. А може й не було вночі нічого? – подумалося згодом. Але навіть як пригода на горі лише наснилася, Григір відчув, що прокинувся інакшим.
Бувало, він впізнавав якихось перехожих, ніби бачив їх колись, чи то давно в минулому, чи то уві сні. Часом і вони кидали погляд, ніби ледве згадували коваля. А може їх спідкала та сама сновидна пригода. Одного разу, здалося, навіть та вдова з західного кутка промайнула на ярмарку, несучи зв’язку калачів. А врешті Григір знав багато кого і його увагою не оминали. І тепер, – він точно знав, – не зі страху.
З кузні на перехресті двох вулиць чувся частий дзвін молота. Іноді хтось казав про Григора «ну ти чарівник», але він завжди з посмішкою відповідав: «Просто коваль».

2017