ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
14:27
Стежки дитинства пролягали полем,
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
2024.03.28
14:03
Минуле вже не повернути.
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
2024.03.28
13:26
Стікаю лавою
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
2024.03.28
13:12
Харківські сльози, серпневі краплинки,
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
2024.03.28
11:28
Все залежить - де і з ким…
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
2024.03.28
10:38
Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
2024.03.27
07:22
Ядро душі жагуче –
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
2024.03.27
06:04
Наповнений по горло незабутнім,
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
2024.03.27
00:08
Прийшло розуміння. А що було треба,
Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.03.26
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василь Буколик /
Проза
Штефан Цвайґ. «Лотта у Ваймарі»
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Штефан Цвайґ. «Лотта у Ваймарі»
У дні подібної зневіри подвійно бажана і благословенна будь-яка радість. Таку духовну радість найчистішої, найвищої цінності дарує нам «Лотта у Ваймарі» – новий роман Томаса Манна, шедевр, можливо, неперевершений, попри «Будденброки», «Чарівну гору», епос «Йосип та його брати». Співмірна у пропорціях, викінчена за формою, при небаченій донині досконалості мови, «Лотта у Ваймарі», на мій погляд, підноситься над усім, що він написав раніше, не тільки завдяки духовній зверхності, але і завдяки внутрішній молодості, коли блискучий виклад із майже чарівною легкістю долає найбільші труднощі, коли мудра іронія і благородна велич поєднуються в гармонії, яка приголомшує навіть у Томаса Манна. Усе, що виробила скута і поневолена література гітлерівської Німеччини за ці сім воістину худющих років, уся її продукція, укупі взята, не може порівнятися за вагомістю і значущістю з однією цією книжкою, написаною у вигнанні.
Сюжет роману неначе багато не обіцяє, він був би доречний у непретензійному анекдоті або у вишуканій новелі. Історико-літературний нарис – ось що думається спочатку: Лотта Кестнер, уроджена Буфф, перше кохання Ґете, яке він увічнив у «вертерівській» Лотті, не встояла перед спокусою через п’ятдесят літ, півсторіччя потому, побачитися з Ґете – Тесеєм своєї юності. Старенька, якої не пожаліли роки, усупереч розсудливості, набутій з роками, надумала вчинити милі дурощі й ще раз надіти білу «вертерівську» суконку з рожевим бантом, аби нагадати обвішаному орденами таємному радникові про милі дурощі його юності. Під час побачення він трохи збентежений, трохи засмучений, вона трохи розчарована й, одначе, потайки розчулена цією напівпримарною зустріччю через піввіку. Це, власне, все. Сюжет завбільшки з росинку, але, подібно до неї, сповнений дивовижного вогню і дивовижних барв, коли її осяє вишнє світло.
Заледве Лотта Кестнер вносить своє ім’я в книгу приїжджих, маленьке, допитливо-балакуче місто підступає до неї; один за одним з’являються люди з оточення Ґете поглянути на неї, і як би не повертала бесіда, кожен неминуче говорив про Нього, адже, попри внутрішній спротив, вражене марнославство, усі вони – під владою його чарів. І от, відбиття за відбиттям, повільно компонується образ Ґете, кожна грань відбиває новий бік його натури, і нарешті він сам виходмть на середину цієї дзеркальної кімнати.
Виходить настільки достовірно, що ввижається, ніби чуємо його дихання. Перед нами портрет щонайбільшої автентичності й одночасно щонайглибшого внутрішнього проникнення, – нічого навіть віддалено схожого я не бачив у жодному з романів, які читав. Усі дрібні вади, притаманні кожному смертному, зауважено і збережено тут, але чим яскравішим стає світло, тим більше їх затуляє ця велетенська постать.
З неперевершеною глибинною пластикою, яка часом не лякається бути відвертою і сміливою, образ ліпиться зсередини, кожен рух, кожна інтонація і жест обдаровують його такою життєвістю, що, незважаючи на всі свої філологічні знання, нам не до снаги відрізнити, де те, що сказав Ґете, а де те, що досказав Манн. Белетризована біографія, нестерпна, коли вона романтизує, прикрашає і підробляє, вперше набуває тут викінченої художньої форми, і я глибоко переконаний, що для прийдешніх поколінь натхненний шедевр Томаса Манна залишиться єдино живим втіленням великого Ґете.
Жоден вияв захвату не здається мені надто сильним, коли мова йде про цю книжку, де митцева думка підноситься до справжньої мудрості, а майже застрашлива віртуозність мови не лякається цього не лише найібільшого, але й найтяжчого. Наші нащадки вважатимуть якнайбезглуздішим історико-літературним курйозом той факт, що ця гранично німецька книжка, найпрекрасніша і найдовершеніша серед усіх, які за багато років було створено нашою мовою, при своїй появі виявилася недоступною і навіть забороненою для вісімдесяти мільйонів німців. Тяжко втриматися від зловтіхи на думку про те, що лише нам (як не дорого ми заплатили за свій привілей) подаровано змогу прочитати цю книжку німецькою мовою, тобто в єдиному вигляді, у якому вона може принести повну насолоду (адже я побоююся, що будь-який переклад багато зруйнує в ній, що все найтонше, ледве вловиме в натяках і зв’язках тоді буде втрачене безповоротно). Отож поставмося до цього роману не тільки як до художнього твору, але і як до яскравого доказу того, що еміграція для митця не завжди означає запеклість і душевне зубожіння, що вона може сприяти і підйомові сил і внутрішньому зростанню. І будьмо вдячні за те, що ми вже сьогодні можемо вітати цю книжку, тоді як ті, інші, хто перебуває в достеменній еміграції, ті, хто внутрішньо не залишав ґетівської Німеччини, отримають її лише як відплату за біди війни й пережиті муки.
Сюжет роману неначе багато не обіцяє, він був би доречний у непретензійному анекдоті або у вишуканій новелі. Історико-літературний нарис – ось що думається спочатку: Лотта Кестнер, уроджена Буфф, перше кохання Ґете, яке він увічнив у «вертерівській» Лотті, не встояла перед спокусою через п’ятдесят літ, півсторіччя потому, побачитися з Ґете – Тесеєм своєї юності. Старенька, якої не пожаліли роки, усупереч розсудливості, набутій з роками, надумала вчинити милі дурощі й ще раз надіти білу «вертерівську» суконку з рожевим бантом, аби нагадати обвішаному орденами таємному радникові про милі дурощі його юності. Під час побачення він трохи збентежений, трохи засмучений, вона трохи розчарована й, одначе, потайки розчулена цією напівпримарною зустріччю через піввіку. Це, власне, все. Сюжет завбільшки з росинку, але, подібно до неї, сповнений дивовижного вогню і дивовижних барв, коли її осяє вишнє світло.
Заледве Лотта Кестнер вносить своє ім’я в книгу приїжджих, маленьке, допитливо-балакуче місто підступає до неї; один за одним з’являються люди з оточення Ґете поглянути на неї, і як би не повертала бесіда, кожен неминуче говорив про Нього, адже, попри внутрішній спротив, вражене марнославство, усі вони – під владою його чарів. І от, відбиття за відбиттям, повільно компонується образ Ґете, кожна грань відбиває новий бік його натури, і нарешті він сам виходмть на середину цієї дзеркальної кімнати.
Виходить настільки достовірно, що ввижається, ніби чуємо його дихання. Перед нами портрет щонайбільшої автентичності й одночасно щонайглибшого внутрішнього проникнення, – нічого навіть віддалено схожого я не бачив у жодному з романів, які читав. Усі дрібні вади, притаманні кожному смертному, зауважено і збережено тут, але чим яскравішим стає світло, тим більше їх затуляє ця велетенська постать.
З неперевершеною глибинною пластикою, яка часом не лякається бути відвертою і сміливою, образ ліпиться зсередини, кожен рух, кожна інтонація і жест обдаровують його такою життєвістю, що, незважаючи на всі свої філологічні знання, нам не до снаги відрізнити, де те, що сказав Ґете, а де те, що досказав Манн. Белетризована біографія, нестерпна, коли вона романтизує, прикрашає і підробляє, вперше набуває тут викінченої художньої форми, і я глибоко переконаний, що для прийдешніх поколінь натхненний шедевр Томаса Манна залишиться єдино живим втіленням великого Ґете.
Жоден вияв захвату не здається мені надто сильним, коли мова йде про цю книжку, де митцева думка підноситься до справжньої мудрості, а майже застрашлива віртуозність мови не лякається цього не лише найібільшого, але й найтяжчого. Наші нащадки вважатимуть якнайбезглуздішим історико-літературним курйозом той факт, що ця гранично німецька книжка, найпрекрасніша і найдовершеніша серед усіх, які за багато років було створено нашою мовою, при своїй появі виявилася недоступною і навіть забороненою для вісімдесяти мільйонів німців. Тяжко втриматися від зловтіхи на думку про те, що лише нам (як не дорого ми заплатили за свій привілей) подаровано змогу прочитати цю книжку німецькою мовою, тобто в єдиному вигляді, у якому вона може принести повну насолоду (адже я побоююся, що будь-який переклад багато зруйнує в ній, що все найтонше, ледве вловиме в натяках і зв’язках тоді буде втрачене безповоротно). Отож поставмося до цього роману не тільки як до художнього твору, але і як до яскравого доказу того, що еміграція для митця не завжди означає запеклість і душевне зубожіння, що вона може сприяти і підйомові сил і внутрішньому зростанню. І будьмо вдячні за те, що ми вже сьогодні можемо вітати цю книжку, тоді як ті, інші, хто перебуває в достеменній еміграції, ті, хто внутрішньо не залишав ґетівської Німеччини, отримають її лише як відплату за біди війни й пережиті муки.
Рецензію «Лотта у Ваймарі» було вперше надруковано у книжці «Час і світ. Збірка статей» (Стокгольм: вид. Берман-Фішер, 1939).
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію