Яка жінка не хоче аби її любили? Яка жінка, я вас питаю, шановне чоловіцтво, не потребує уваги та душевного спокою?
Так нащо ви їх берете собі за дружин, а потім нещадно морально ґвалтуєте чи лупцюєте як лукавих кіз?
« Випери шкарпетки!», «Звари їсти!», «Збігай за цигарками!», «Почухай спинку!» – оце і все, чого ви від них хочете? Придбали собі безкоштовно наймичок і їздите на них, як чукчі на собаках?
Був у мене знайомець, щоб він здох, щодня причалапував додому напідпитку і варнякав заплаканій дружині про те, як йому погано живеться. Ще й звинувачував, що получка у нього маленька, працює важко, часу на відпочинок від трудів праведних не має. А потім хильне для хоробрості та починає руки розпускати.
А його дружина – моя сусідка, разом у школі вчилися, сиділи за однією партою. Вдвох педінститут закінчили, удвох у школі сільській викладаємо: я історію та географію, вона - літературу. Рано сиротою стала, батько помер коли була зовсім маленькою, а неня - як училася в дев’ятому класі. Відтоді сама жила, доки не стріла на свою голову оце лихо, а не чоловіка. Я вже хотів до неї свататися, але спізнився. Всього на один день! Але годі про це.
Перестрів Настю з заплилим оком. Питаю:
- Звідки такий синець?
А вона мовчить, губи дрижать, сльози в кутики очей набігли.
- А благовірний удома?
- Та вдома,- скрушно вимовила Настя і додала, - горілку з кумом п’ють.
Я розвернувся і пішов до її обійстя, а вона за мною. Озирнувся та кажу:
- Не ходи за мною. Йди краще на свій город, там роботи завжди удосталь.
Заходжу в Настину хату, а там Микола з Іваном – таким самим непитущим праведником - кружляють оковиту. В обох з ротів уже слина крапає прямо в тарілки з борщем, мордяки понапухали від пійла, в хаті накурено хоч сокиру вішай.
- Здорові були, козаки,- вітаюся з пияками.
- А-а-а-а, Сашко-о-о! Привіт – радісно вигукнув Микола. – Сідай до нас, хряпнемо за твоє здоров'я!
- Чого ж не хряпнути? Наливай,- одказую і сідаю навпроти щедрого сусіда.
- Ти просто так забіг чи по ділу? – допитується він.
- По ділу, друже. Дуже серйозному ділу.
- А якому? Хочеш аби борги повернув? Так немає у мене нині грошей. Складно нині жити,- буркнув Микола, гикнувши на мене перегаром.
Я мовчки хильнув чарочку помідорного розсолу, встав, підійшов до Миколи і увалив йому кулаком під ліве око, аж той ноги стелі показав.
- Ах ти ж гад,- заверещав сусіда.- Я тобі зараз голову відрубаю! Ти нащо мене вдарив?
Зоп'явся на ноги, замахнувся, а я йому під інше око як торохну!
А потім сів зверху і давай по мордяці гепати. Бив недовго, бо лежачого копати – гріх непростимий. За це чортяки в пеклі мордуватимуть.
Устав, руки вимив в умивальнику від крові, сів до столу. Миколин друг – Іван – лежав під столом і хропів. Нарешті хазяїн піднявся з долівки, хитаючись підійшов до стільця та важко у нього сів. Фізія запухла так, що очей не було видно, носа розквашено, губи завбільшки як буханці, двох передніх зубів не вистачало. Плаче, розмазуючи закривавлені сопляки по мармизі.
- Е-е-е-е-е! От нащо ти мене одгепав? Га? Що я тобі такого зробив?
- Ти свою жінку вдарив. Відсьогодні буду тебе лупити так щодня, допоки не станеш людиною, або не здриснеш з села на віки вічні, зрозумів? - і підніс під Миколиного носа свого пудового кулака.
-Нюхай, гаде, гарно нюхай, щоб на все життя запам’ятав як пахне твоя смерть,- і ще раз легенько цокнув його по пиці. Микола знову снопом повалився на підлогу.
Схилився над ним, схопив за горлянку і додав:
- Іще раз побачу на Насті хоч один синець – – прийду з сокирою та відрубаю руку. Зрозумів?
Плюнув йому в пику і пішов з двору.
Микола через дві доби зник з села. Забрав речі і подався до матері в райцентр. Любов закінчилася.
Перестрів Настю у школі в учительській, а вона як з хреста знята. Питаю:
- Ти чого така втомлена?

- Тяжко надто. Корова, свиня, кури і пес потребують уваги. А я ж учителька, окрім домашнього хазяйства маю ще купу шкільних справ. Замість того аби готувати уроки дітям та вичитувати їхні помилки – кошу кропиву кабанам та курам і вигрібаю лайно. А чоловіка немає.
І так подивилася на мене, наче я винуватець усіх її бід.
- То може покликати Миколу назад, аби продовжував над тобою знущатися? – скипів я.
Мовчить Настя, а сама ледь не плаче.
Недовго була самотньою жінка. За місяць з'явився біля неї столичний жевжик. Гарний собою, високий, охайний, зі сліпучою усмішкою. От тільки одразу мені не сподобався: руки білі-білі, пещені. Пішов довідатися хто такий. Потиснув його правицю, наче кавалок вареної ковбаси. Питаю:
- Чим займаєтеся, друже?
- Я поет, вірші пишу.
- А жінку чим годувати будете, як завагітніє? І дитину також…
- Та якось воно буде…
- Якось буде? Ви мені скажіть, шановний – коли востаннє отримували гонорар за писанину і скільки?
- Е-е-е-е…
- Бе-е-е-е,- одказую столичному мачо. – Корову на луг хто водить – ви чи вона? А кабанів хто годує? Хто гарує на сіножаті – жінка чи ви?
- Я – митець! Мені не личить займатися фізичною працею!
- Он як? Якщо завтра побачу біля Насті – гепну чимось важким по голові, а труп притоплю у річці. Соми до ранку один кістяк з вас лишать, поете.
Аби переконати віршокрута у серйозності намірів так злостиво скреготнув зубами, що той аж зблід.
Сів вечеряти. У вікно, яке виходило на сільську трасу, гарно було видно, як стрункий і миловидний як Аполон парубок плигнув у останній рейсовий автобус і чкурнув до столиці подалі від проблем.
Ви думаєте, що вони закінчилися у Насті? Нічого подібного. Вона ж не тільки сердечна та роботяща жінка, але й божественно прекрасна. Не встигнеш кліпнути очима, а біля неї в'ється черговий претендент на її руку та серце. Цього разу взяв її в оборот місцевий лісоруб – Іван Кабака. Був настільки крутої вдачі, що його сахалися навіть батьки. Пні корчував голими руками, полювати на вовків ходив тільки з ножем, і боявся у цому світі тільки одного: мене.
Насті добу не було у школі, тож довелося підміняти її на уроках всьому педколективу по черзі. Пішов дізнатися чи не захворіла. Переступаю поріг хати, а там її богатир лежить на дивані і глитає вареники, а Настя миє ганчіркою долівку.
- Здоровенькі були, сусіди! Оце прийшов дізнатися як ви тут живете, чи не захворіла Настя і коли вийде на працю.
-Привіт, Олександре Батьковичу,- напружився Йван і став у бойову стійку. – Будемо одразу битися чи поговоримо?
- Поговоримо для годиться, а там побачимо.
- Насте. Сідай біля нас,- кажу жінці. – Розмова піде про тебе.
- Немає часу. Ось доприбираю - і біжу кабанів годувати.
- Сідай, кажу. Тут твоя доля вирішується.
Мовчу, пильно вдивляючись у Йванове обличчя. І бачу майбутню Настину долю як на долоні: через місяць подасть заяву на звільнення з улюбленої праці, завагітніє, народить дитину, і до самої смерті буде годувати та обшкрябувати свого чоловіка-бугая, погаснувши як жінка назавжди. Все господарство буде на ній, оскільки Йван від ранку до ночі пропадатиме в лісі. І у сорок років сусідка стане подібною на стару, хвору, немічну бабцю.
- Насте,- звертаюся до хазяйки.- Чи згодна ти стати моєю жінкою?
У хаті стало тихо-тихо. Іван аж очі вирячив від здивування, а Настя випустила з рук ганчірку.
- Ти що не бачиш - я тут буду жити!- засичав Йван. – Прийшов свататися, а тут ти приперся!
- Ти тут – приблуда. Прийшов аби отримати безкоштовно наймичку, скористався жіночою слабістю. Чи ви вже домовилися про весілля?
- Ні, не домовилися,- тихо одказала Настя. Хтось мусить бути поруч, одній надто важко.
- Тоді це буду я,- кажу їй, знімаючи піджака та готуючись до бійки.
Іван вже шепотів отченаш, знаючи, що зі мною у герці його чекає страшна біда. Це не свого п'яненького батька лупцювати, я з іншого тіста, бугая на плечах легко підіймаю. І Настя це розуміла. Стала між нами, розвівши руки, і тихо мовила:
- Йди, Іване. Ти мені не пара. Сам знаєш.
«Сам знаєш»… - які страшні слова! Як вирок. Ні, не Івану – самій собі.
А хто її доля – я? Звідки така впевненість? Хто дав мені право так безцеремонно втручатися в чуже життя, ламаючи бажання та плани інших людей? А, може, вона давно чекала від мене цих слів, але втратила надію? А скромність не дозволяла спитати : «Будеш моїм чоловіком?».
Сидів за столом, дивлячись як плакала Настя та думав: « Чи люблю цю жінку? Люблю. Давно люблю. Інакше б не прийшов сюди нізащо. А якщо люблю, то чому так довго зволікав з рішенням? Що мене тримало?».
Розписалися по-тихому. Це дітям кортить грати бучні весілля, а дорослим людям хочеться спокою…
За вісімнадцять років подружнього життя жодного разу не бачив аби Настя плакала. І біля кабанів вона більше не поралася, не жіноча це справа. У школі як викладала українську мову та літературу – так і викладає і нині. Син майже дорослий, поступив минулого року до вузу, вчиться не першому курсі. Все добре.
Нині працюю в садку, щеплю дичку, насильно відрізаючи власну крону і вставляючи в розщеп пагінець з чужого дерева. І не знаю – чи приживеться.
Отак і я – прийшов у Настине життя, зрізавши неплодоносну верхівку її долі. І жінка розцвіла. І цей цвіт любові, який покрив її душу й серце, не припиняється ні на мить. А разом з нею квітну і я.

01.06.2020р