ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.18
21:11
Рецензія на поетичну збірку Миколи Грицая "Під музику дощу")
Буває так, коли тебе зачепить за живе чиєсь слово і ти уже знаходишся у його колі, воно невидимими нитками тримає тебе на відстані і ти не можеш звільнитися від нього, а заглиблюєшся все бі
2024.03.18
13:46
Вавілонський Талмуд випадає з рук, коментарі Раші не западають у серце, приказки ефіопські припадають пилом…
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
2024.03.18
08:49
Поміж ромашок-штор
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
2024.03.18
05:40
Защеміло серце від сигналу
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
2024.03.18
05:14
Після слів: «Сьогодні прибирання» –
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
2024.03.18
01:03
У пульсі відіб'ється кожна мить,
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
2024.03.18
00:16
Гроші від торгівлі нафтою пахнуть на диво бездоганно.
Коли у політиків мовкне розум, говорять гармати.
Тим, хто перекроює кордони, треба розкроїти голову.
Коли тузом стає шестірка – усі козирі зарання биті.
У гіганта мислі усе інше мізерне.
2024.03.17
19:32
Коли сказав мені «перетерпи»,
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
2024.03.17
18:57
Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
2024.03.17
18:45
Чи можна, люди, все оте простити,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
2024.03.17
18:06
У час стрімкий , шалений, час смартфонів
Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочут
Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочут
2024.03.17
15:28
Прокинься синку! Час уже вставати! –
Крізь сон все ж мамин голос долетів-
Ти ж до Гелону нині їдеш з татом!
Вставай! Ти ж сам поїхати хотів.
Сон враз пропав. Хлопчина підхопився.
Ледь не проспав. Хоч не змикав очей
Але під ранок сну таки скорився.
Крізь сон все ж мамин голос долетів-
Ти ж до Гелону нині їдеш з татом!
Вставай! Ти ж сам поїхати хотів.
Сон враз пропав. Хлопчина підхопився.
Ледь не проспав. Хоч не змикав очей
Але під ранок сну таки скорився.
2024.03.17
15:23
Переважна більшість людей не знає як пишуться закони, хто і як їх насправді приймає. Приходять раз на кілька років до виборчих урн, кинули папірця з прізвищами уподобаних улюбленців та й усе. Але законодавство має свою специфіку та правила.
Перший раз я
2024.03.17
11:22
Чомусь на Галину Украйну не поширюється вимога: публікувати за добу в режимі «афішувати публікацію» не більше, ніж один твір!
Майже щодня бачу аж кілька її шедеврів, яких, до речі, практично ніхто й не читає.
Та сама історія, що й з Олександром Сушком:
2024.03.17
06:49
Спаде вода і знову будуть луки,
травою освіжиться оболонь.
Настане час, візьму сюди онуків,
нехай нап’юся сонця із долонь.
Бо, що вони у стольнім граді бачать?
Куди не кинеш оком скрізь асфальт.
Чи, то пощезла нація козача,
чи душі скам’яніли на ба
травою освіжиться оболонь.
Настане час, візьму сюди онуків,
нехай нап’юся сонця із долонь.
Бо, що вони у стольнім граді бачать?
Куди не кинеш оком скрізь асфальт.
Чи, то пощезла нація козача,
чи душі скам’яніли на ба
2024.03.17
05:49
Темно-сині ночі,
Стрічі до світань, -
Думи парубочі,
Повні сподівань.
Не забулись досі
Весняні гаї
І в рудім волоссі
Пальці рук моїх.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Стрічі до світань, -
Думи парубочі,
Повні сподівань.
Не забулись досі
Весняні гаї
І в рудім волоссі
Пальці рук моїх.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
2023.05.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Доля
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Доля
Яка жінка не хоче аби її любили? Яка жінка, я вас питаю, шановне чоловіцтво, не потребує уваги та душевного спокою?
Так нащо ви їх берете собі за дружин, а потім нещадно морально ґвалтуєте чи лупцюєте як лукавих кіз?
« Випери шкарпетки!», «Звари їсти!», «Збігай за цигарками!», «Почухай спинку!» – оце і все, чого ви від них хочете? Придбали собі безкоштовно наймичок і їздите на них, як чукчі на собаках?
Був у мене знайомець, щоб він здох, щодня причалапував додому напідпитку і варнякав заплаканій дружині про те, як йому погано живеться. Ще й звинувачував, що получка у нього маленька, працює важко, часу на відпочинок від трудів праведних не має. А потім хильне для хоробрості та починає руки розпускати.
А його дружина – моя сусідка, разом у школі вчилися, сиділи за однією партою. Вдвох педінститут закінчили, удвох у школі сільській викладаємо: я історію та географію, вона - літературу. Рано сиротою стала, батько помер коли була зовсім маленькою, а неня - як училася в дев’ятому класі. Відтоді сама жила, доки не стріла на свою голову оце лихо, а не чоловіка. Я вже хотів до неї свататися, але спізнився. Всього на один день! Але годі про це.
Перестрів Настю з заплилим оком. Питаю:
- Звідки такий синець?
А вона мовчить, губи дрижать, сльози в кутики очей набігли.
- А благовірний удома?
- Та вдома,- скрушно вимовила Настя і додала, - горілку з кумом п’ють.
Я розвернувся і пішов до її обійстя, а вона за мною. Озирнувся та кажу:
- Не ходи за мною. Йди краще на свій город, там роботи завжди удосталь.
Заходжу в Настину хату, а там Микола з Іваном – таким самим непитущим праведником - кружляють оковиту. В обох з ротів уже слина крапає прямо в тарілки з борщем, мордяки понапухали від пійла, в хаті накурено хоч сокиру вішай.
- Здорові були, козаки,- вітаюся з пияками.
- А-а-а-а, Сашко-о-о! Привіт – радісно вигукнув Микола. – Сідай до нас, хряпнемо за твоє здоров'я!
- Чого ж не хряпнути? Наливай,- одказую і сідаю навпроти щедрого сусіда.
- Ти просто так забіг чи по ділу? – допитується він.
- По ділу, друже. Дуже серйозному ділу.
- А якому? Хочеш аби борги повернув? Так немає у мене нині грошей. Складно нині жити,- буркнув Микола, гикнувши на мене перегаром.
Я мовчки хильнув чарочку помідорного розсолу, встав, підійшов до Миколи і увалив йому кулаком під ліве око, аж той ноги стелі показав.
- Ах ти ж гад,- заверещав сусіда.- Я тобі зараз голову відрубаю! Ти нащо мене вдарив?
Зоп'явся на ноги, замахнувся, а я йому під інше око як торохну!
А потім сів зверху і давай по мордяці гепати. Бив недовго, бо лежачого копати – гріх непростимий. За це чортяки в пеклі мордуватимуть.
Устав, руки вимив в умивальнику від крові, сів до столу. Миколин друг – Іван – лежав під столом і хропів. Нарешті хазяїн піднявся з долівки, хитаючись підійшов до стільця та важко у нього сів. Фізія запухла так, що очей не було видно, носа розквашено, губи завбільшки як буханці, двох передніх зубів не вистачало. Плаче, розмазуючи закривавлені сопляки по мармизі.
- Е-е-е-е-е! От нащо ти мене одгепав? Га? Що я тобі такого зробив?
- Ти свою жінку вдарив. Відсьогодні буду тебе лупити так щодня, допоки не станеш людиною, або не здриснеш з села на віки вічні, зрозумів? - і підніс під Миколиного носа свого пудового кулака.
-Нюхай, гаде, гарно нюхай, щоб на все життя запам’ятав як пахне твоя смерть,- і ще раз легенько цокнув його по пиці. Микола знову снопом повалився на підлогу.
Схилився над ним, схопив за горлянку і додав:
- Іще раз побачу на Насті хоч один синець – – прийду з сокирою та відрубаю руку. Зрозумів?
Плюнув йому в пику і пішов з двору.
Микола через дві доби зник з села. Забрав речі і подався до матері в райцентр. Любов закінчилася.
Перестрів Настю у школі в учительській, а вона як з хреста знята. Питаю:
- Ти чого така втомлена?
- Тяжко надто. Корова, свиня, кури і пес потребують уваги. А я ж учителька, окрім домашнього хазяйства маю ще купу шкільних справ. Замість того аби готувати уроки дітям та вичитувати їхні помилки – кошу кропиву кабанам та курам і вигрібаю лайно. А чоловіка немає.
І так подивилася на мене, наче я винуватець усіх її бід.
- То може покликати Миколу назад, аби продовжував над тобою знущатися? – скипів я.
Мовчить Настя, а сама ледь не плаче.
Недовго була самотньою жінка. За місяць з'явився біля неї столичний жевжик. Гарний собою, високий, охайний, зі сліпучою усмішкою. От тільки одразу мені не сподобався: руки білі-білі, пещені. Пішов довідатися хто такий. Потиснув його правицю, наче кавалок вареної ковбаси. Питаю:
- Чим займаєтеся, друже?
- Я поет, вірші пишу.
- А жінку чим годувати будете, як завагітніє? І дитину також…
- Та якось воно буде…
- Якось буде? Ви мені скажіть, шановний – коли востаннє отримували гонорар за писанину і скільки?
- Е-е-е-е…
- Бе-е-е-е,- одказую столичному мачо. – Корову на луг хто водить – ви чи вона? А кабанів хто годує? Хто гарує на сіножаті – жінка чи ви?
- Я – митець! Мені не личить займатися фізичною працею!
- Он як? Якщо завтра побачу біля Насті – гепну чимось важким по голові, а труп притоплю у річці. Соми до ранку один кістяк з вас лишать, поете.
Аби переконати віршокрута у серйозності намірів так злостиво скреготнув зубами, що той аж зблід.
Сів вечеряти. У вікно, яке виходило на сільську трасу, гарно було видно, як стрункий і миловидний як Аполон парубок плигнув у останній рейсовий автобус і чкурнув до столиці подалі від проблем.
Ви думаєте, що вони закінчилися у Насті? Нічого подібного. Вона ж не тільки сердечна та роботяща жінка, але й божественно прекрасна. Не встигнеш кліпнути очима, а біля неї в'ється черговий претендент на її руку та серце. Цього разу взяв її в оборот місцевий лісоруб – Іван Кабака. Був настільки крутої вдачі, що його сахалися навіть батьки. Пні корчував голими руками, полювати на вовків ходив тільки з ножем, і боявся у цому світі тільки одного: мене.
Насті добу не було у школі, тож довелося підміняти її на уроках всьому педколективу по черзі. Пішов дізнатися чи не захворіла. Переступаю поріг хати, а там її богатир лежить на дивані і глитає вареники, а Настя миє ганчіркою долівку.
- Здоровенькі були, сусіди! Оце прийшов дізнатися як ви тут живете, чи не захворіла Настя і коли вийде на працю.
-Привіт, Олександре Батьковичу,- напружився Йван і став у бойову стійку. – Будемо одразу битися чи поговоримо?
- Поговоримо для годиться, а там побачимо.
- Насте. Сідай біля нас,- кажу жінці. – Розмова піде про тебе.
- Немає часу. Ось доприбираю - і біжу кабанів годувати.
- Сідай, кажу. Тут твоя доля вирішується.
Мовчу, пильно вдивляючись у Йванове обличчя. І бачу майбутню Настину долю як на долоні: через місяць подасть заяву на звільнення з улюбленої праці, завагітніє, народить дитину, і до самої смерті буде годувати та обшкрябувати свого чоловіка-бугая, погаснувши як жінка назавжди. Все господарство буде на ній, оскільки Йван від ранку до ночі пропадатиме в лісі. І у сорок років сусідка стане подібною на стару, хвору, немічну бабцю.
- Насте,- звертаюся до хазяйки.- Чи згодна ти стати моєю жінкою?
У хаті стало тихо-тихо. Іван аж очі вирячив від здивування, а Настя випустила з рук ганчірку.
- Ти що не бачиш - я тут буду жити!- засичав Йван. – Прийшов свататися, а тут ти приперся!
- Ти тут – приблуда. Прийшов аби отримати безкоштовно наймичку, скористався жіночою слабістю. Чи ви вже домовилися про весілля?
- Ні, не домовилися,- тихо одказала Настя. Хтось мусить бути поруч, одній надто важко.
- Тоді це буду я,- кажу їй, знімаючи піджака та готуючись до бійки.
Іван вже шепотів отченаш, знаючи, що зі мною у герці його чекає страшна біда. Це не свого п'яненького батька лупцювати, я з іншого тіста, бугая на плечах легко підіймаю. І Настя це розуміла. Стала між нами, розвівши руки, і тихо мовила:
- Йди, Іване. Ти мені не пара. Сам знаєш.
«Сам знаєш»… - які страшні слова! Як вирок. Ні, не Івану – самій собі.
А хто її доля – я? Звідки така впевненість? Хто дав мені право так безцеремонно втручатися в чуже життя, ламаючи бажання та плани інших людей? А, може, вона давно чекала від мене цих слів, але втратила надію? А скромність не дозволяла спитати : «Будеш моїм чоловіком?».
Сидів за столом, дивлячись як плакала Настя та думав: « Чи люблю цю жінку? Люблю. Давно люблю. Інакше б не прийшов сюди нізащо. А якщо люблю, то чому так довго зволікав з рішенням? Що мене тримало?».
Розписалися по-тихому. Це дітям кортить грати бучні весілля, а дорослим людям хочеться спокою…
За вісімнадцять років подружнього життя жодного разу не бачив аби Настя плакала. І біля кабанів вона більше не поралася, не жіноча це справа. У школі як викладала українську мову та літературу – так і викладає і нині. Син майже дорослий, поступив минулого року до вузу, вчиться не першому курсі. Все добре.
Нині працюю в садку, щеплю дичку, насильно відрізаючи власну крону і вставляючи в розщеп пагінець з чужого дерева. І не знаю – чи приживеться.
Отак і я – прийшов у Настине життя, зрізавши неплодоносну верхівку її долі. І жінка розцвіла. І цей цвіт любові, який покрив її душу й серце, не припиняється ні на мить. А разом з нею квітну і я.
01.06.2020р
Так нащо ви їх берете собі за дружин, а потім нещадно морально ґвалтуєте чи лупцюєте як лукавих кіз?
« Випери шкарпетки!», «Звари їсти!», «Збігай за цигарками!», «Почухай спинку!» – оце і все, чого ви від них хочете? Придбали собі безкоштовно наймичок і їздите на них, як чукчі на собаках?
Був у мене знайомець, щоб він здох, щодня причалапував додому напідпитку і варнякав заплаканій дружині про те, як йому погано живеться. Ще й звинувачував, що получка у нього маленька, працює важко, часу на відпочинок від трудів праведних не має. А потім хильне для хоробрості та починає руки розпускати.
А його дружина – моя сусідка, разом у школі вчилися, сиділи за однією партою. Вдвох педінститут закінчили, удвох у школі сільській викладаємо: я історію та географію, вона - літературу. Рано сиротою стала, батько помер коли була зовсім маленькою, а неня - як училася в дев’ятому класі. Відтоді сама жила, доки не стріла на свою голову оце лихо, а не чоловіка. Я вже хотів до неї свататися, але спізнився. Всього на один день! Але годі про це.
Перестрів Настю з заплилим оком. Питаю:
- Звідки такий синець?
А вона мовчить, губи дрижать, сльози в кутики очей набігли.
- А благовірний удома?
- Та вдома,- скрушно вимовила Настя і додала, - горілку з кумом п’ють.
Я розвернувся і пішов до її обійстя, а вона за мною. Озирнувся та кажу:
- Не ходи за мною. Йди краще на свій город, там роботи завжди удосталь.
Заходжу в Настину хату, а там Микола з Іваном – таким самим непитущим праведником - кружляють оковиту. В обох з ротів уже слина крапає прямо в тарілки з борщем, мордяки понапухали від пійла, в хаті накурено хоч сокиру вішай.
- Здорові були, козаки,- вітаюся з пияками.
- А-а-а-а, Сашко-о-о! Привіт – радісно вигукнув Микола. – Сідай до нас, хряпнемо за твоє здоров'я!
- Чого ж не хряпнути? Наливай,- одказую і сідаю навпроти щедрого сусіда.
- Ти просто так забіг чи по ділу? – допитується він.
- По ділу, друже. Дуже серйозному ділу.
- А якому? Хочеш аби борги повернув? Так немає у мене нині грошей. Складно нині жити,- буркнув Микола, гикнувши на мене перегаром.
Я мовчки хильнув чарочку помідорного розсолу, встав, підійшов до Миколи і увалив йому кулаком під ліве око, аж той ноги стелі показав.
- Ах ти ж гад,- заверещав сусіда.- Я тобі зараз голову відрубаю! Ти нащо мене вдарив?
Зоп'явся на ноги, замахнувся, а я йому під інше око як торохну!
А потім сів зверху і давай по мордяці гепати. Бив недовго, бо лежачого копати – гріх непростимий. За це чортяки в пеклі мордуватимуть.
Устав, руки вимив в умивальнику від крові, сів до столу. Миколин друг – Іван – лежав під столом і хропів. Нарешті хазяїн піднявся з долівки, хитаючись підійшов до стільця та важко у нього сів. Фізія запухла так, що очей не було видно, носа розквашено, губи завбільшки як буханці, двох передніх зубів не вистачало. Плаче, розмазуючи закривавлені сопляки по мармизі.
- Е-е-е-е-е! От нащо ти мене одгепав? Га? Що я тобі такого зробив?
- Ти свою жінку вдарив. Відсьогодні буду тебе лупити так щодня, допоки не станеш людиною, або не здриснеш з села на віки вічні, зрозумів? - і підніс під Миколиного носа свого пудового кулака.
-Нюхай, гаде, гарно нюхай, щоб на все життя запам’ятав як пахне твоя смерть,- і ще раз легенько цокнув його по пиці. Микола знову снопом повалився на підлогу.
Схилився над ним, схопив за горлянку і додав:
- Іще раз побачу на Насті хоч один синець – – прийду з сокирою та відрубаю руку. Зрозумів?
Плюнув йому в пику і пішов з двору.
Микола через дві доби зник з села. Забрав речі і подався до матері в райцентр. Любов закінчилася.
Перестрів Настю у школі в учительській, а вона як з хреста знята. Питаю:
- Ти чого така втомлена?
- Тяжко надто. Корова, свиня, кури і пес потребують уваги. А я ж учителька, окрім домашнього хазяйства маю ще купу шкільних справ. Замість того аби готувати уроки дітям та вичитувати їхні помилки – кошу кропиву кабанам та курам і вигрібаю лайно. А чоловіка немає.
І так подивилася на мене, наче я винуватець усіх її бід.
- То може покликати Миколу назад, аби продовжував над тобою знущатися? – скипів я.
Мовчить Настя, а сама ледь не плаче.
Недовго була самотньою жінка. За місяць з'явився біля неї столичний жевжик. Гарний собою, високий, охайний, зі сліпучою усмішкою. От тільки одразу мені не сподобався: руки білі-білі, пещені. Пішов довідатися хто такий. Потиснув його правицю, наче кавалок вареної ковбаси. Питаю:
- Чим займаєтеся, друже?
- Я поет, вірші пишу.
- А жінку чим годувати будете, як завагітніє? І дитину також…
- Та якось воно буде…
- Якось буде? Ви мені скажіть, шановний – коли востаннє отримували гонорар за писанину і скільки?
- Е-е-е-е…
- Бе-е-е-е,- одказую столичному мачо. – Корову на луг хто водить – ви чи вона? А кабанів хто годує? Хто гарує на сіножаті – жінка чи ви?
- Я – митець! Мені не личить займатися фізичною працею!
- Он як? Якщо завтра побачу біля Насті – гепну чимось важким по голові, а труп притоплю у річці. Соми до ранку один кістяк з вас лишать, поете.
Аби переконати віршокрута у серйозності намірів так злостиво скреготнув зубами, що той аж зблід.
Сів вечеряти. У вікно, яке виходило на сільську трасу, гарно було видно, як стрункий і миловидний як Аполон парубок плигнув у останній рейсовий автобус і чкурнув до столиці подалі від проблем.
Ви думаєте, що вони закінчилися у Насті? Нічого подібного. Вона ж не тільки сердечна та роботяща жінка, але й божественно прекрасна. Не встигнеш кліпнути очима, а біля неї в'ється черговий претендент на її руку та серце. Цього разу взяв її в оборот місцевий лісоруб – Іван Кабака. Був настільки крутої вдачі, що його сахалися навіть батьки. Пні корчував голими руками, полювати на вовків ходив тільки з ножем, і боявся у цому світі тільки одного: мене.
Насті добу не було у школі, тож довелося підміняти її на уроках всьому педколективу по черзі. Пішов дізнатися чи не захворіла. Переступаю поріг хати, а там її богатир лежить на дивані і глитає вареники, а Настя миє ганчіркою долівку.
- Здоровенькі були, сусіди! Оце прийшов дізнатися як ви тут живете, чи не захворіла Настя і коли вийде на працю.
-Привіт, Олександре Батьковичу,- напружився Йван і став у бойову стійку. – Будемо одразу битися чи поговоримо?
- Поговоримо для годиться, а там побачимо.
- Насте. Сідай біля нас,- кажу жінці. – Розмова піде про тебе.
- Немає часу. Ось доприбираю - і біжу кабанів годувати.
- Сідай, кажу. Тут твоя доля вирішується.
Мовчу, пильно вдивляючись у Йванове обличчя. І бачу майбутню Настину долю як на долоні: через місяць подасть заяву на звільнення з улюбленої праці, завагітніє, народить дитину, і до самої смерті буде годувати та обшкрябувати свого чоловіка-бугая, погаснувши як жінка назавжди. Все господарство буде на ній, оскільки Йван від ранку до ночі пропадатиме в лісі. І у сорок років сусідка стане подібною на стару, хвору, немічну бабцю.
- Насте,- звертаюся до хазяйки.- Чи згодна ти стати моєю жінкою?
У хаті стало тихо-тихо. Іван аж очі вирячив від здивування, а Настя випустила з рук ганчірку.
- Ти що не бачиш - я тут буду жити!- засичав Йван. – Прийшов свататися, а тут ти приперся!
- Ти тут – приблуда. Прийшов аби отримати безкоштовно наймичку, скористався жіночою слабістю. Чи ви вже домовилися про весілля?
- Ні, не домовилися,- тихо одказала Настя. Хтось мусить бути поруч, одній надто важко.
- Тоді це буду я,- кажу їй, знімаючи піджака та готуючись до бійки.
Іван вже шепотів отченаш, знаючи, що зі мною у герці його чекає страшна біда. Це не свого п'яненького батька лупцювати, я з іншого тіста, бугая на плечах легко підіймаю. І Настя це розуміла. Стала між нами, розвівши руки, і тихо мовила:
- Йди, Іване. Ти мені не пара. Сам знаєш.
«Сам знаєш»… - які страшні слова! Як вирок. Ні, не Івану – самій собі.
А хто її доля – я? Звідки така впевненість? Хто дав мені право так безцеремонно втручатися в чуже життя, ламаючи бажання та плани інших людей? А, може, вона давно чекала від мене цих слів, але втратила надію? А скромність не дозволяла спитати : «Будеш моїм чоловіком?».
Сидів за столом, дивлячись як плакала Настя та думав: « Чи люблю цю жінку? Люблю. Давно люблю. Інакше б не прийшов сюди нізащо. А якщо люблю, то чому так довго зволікав з рішенням? Що мене тримало?».
Розписалися по-тихому. Це дітям кортить грати бучні весілля, а дорослим людям хочеться спокою…
За вісімнадцять років подружнього життя жодного разу не бачив аби Настя плакала. І біля кабанів вона більше не поралася, не жіноча це справа. У школі як викладала українську мову та літературу – так і викладає і нині. Син майже дорослий, поступив минулого року до вузу, вчиться не першому курсі. Все добре.
Нині працюю в садку, щеплю дичку, насильно відрізаючи власну крону і вставляючи в розщеп пагінець з чужого дерева. І не знаю – чи приживеться.
Отак і я – прийшов у Настине життя, зрізавши неплодоносну верхівку її долі. І жінка розцвіла. І цей цвіт любові, який покрив її душу й серце, не припиняється ні на мить. А разом з нею квітну і я.
01.06.2020р
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію