Переклав Василь Білоцерківський

Ходжу і думаю. Ходжу і думаю – і думаю про Федора Івановича Шаляпіна. Зараз ніч; місто вгомонилося і засинає: нема його настирливих звуків, нема його безглуздо пістрявих барв, що упродовж усього дня мучать слух і зір і такі кривдні серед осіннього спокою і тихого вмирання. Тихо на темній вулиці, тихо в кімнаті – і двері відчинені для світлих образів, для дивних невиразних снів, які викликав до життя великий митець-співак.
І ходжу і думаю про Шаляпіна. Згадую його спів, його могутню і струнку постать, його незбагненно рухливе, суто російське обличчя – і дивні перетворення відбуваються на моїх очах… З-поза добродушно і м’яко окресленої фізіономії вятського мужика на мене дивиться сам Мефістофель з усією колючістю його рис і сатанинського розуму, з усією його диявольською злобою і таємничою недомовленістю. Сам Мефістофель, повторюю. Не той пошляк-зубоскал, що вкупі з розчарованим перукарем дарма тиняється театральними підмостками і кепсько співає під диригентську паличку, – ні, справжній диявол, від якого віє жахом. Ось таємничо, як і треба, зникає в обличчі Шаляпіна Мефістофель; одну секунду перед моїми очима те саме м’яко окреслене, тямуще мужицьке обличчя – і повільно виступає величаво-скорботний образ царя Бориса. Велична плавна хода, якої неможливо підробити, бо створюють її роки владності. Вродливе, спалене пристрастю лице тирана, злочинця, героя, котрий намагався на святій крові утвердити свій трон; могутній розум і воля і слабке людське серце. А за Борисом – злобно шиплячий цар Іван, такий хитрий, такий розумний, такий злий і нещасний; а ще далі суворо-прекрасний і дикий Олоферн; щонаймиліший Фарлаф у повні своєї боязливої дурості, добродушності й несвідомого негідництва; і нарешті витвір останніх днів – Єрьомка. Звернули ви увагу, як співає Шаляпін: «а я куму помогу-могу-могу»? Послухайте – і ви зрозумієте, щó означає російське «лукавый попутал». Це не Шаляпін співає і не Єрьомка пританцьовує: це наспівує саме повітря, це співають самі думки нещасного Петра. Зловісної таємничості цієї простої пісеньки, усього диявольського багатства її відтінків не можна переказати простою мовою.
І все це надзвичайне розмаїття облич уміщене в одному обличчі; усе це надзвичайне багатство розумів, сердець і почуттів – в одному розумі й серці вятського селянина Федора Івановича Шаляпіна, а нині, милістю його колосального таланту, європейської знаменитості. Просто не віриться. Якою силою художнього проникнення і творчості повинна бути обдарована людина, аби подужати і простір, і час, і середовище, проникнути в найпотаємніші глибини душі, чужій за національністю, за часом, за усім своїм історичним складом, оволодіти всіма її найтоншими вигинами. Ледве не два сторіччя Європа створювала спільними зусиллями своїх народів Мефістофеля і в муках створила його – і прийшов Шаляпін і вліз у нього, як у свій кожушок, просто, спокійно і рішуче. Так само спокійно вліз він і в Бориса і в Олоферна, відстані він не соромиться, і я, їй-Богу, не бачу у світі жодної шкури, яка б була не на його зріст.
Творчій ролі акторів і співаків прийнято віддавати доволі скромні рамки: і слова вони мають чужі, і музику чужу, і лише тлумачення того і того в їхній владі – та й те в певних межах. Як би не співав Шаляпін «Блохи», а створили її все-таки Ґете і Мусоргський, а не він. Воно так, але не зовсім. Припустімо такий випадок: створивши з глини людину, Творець забув би вдихнути в неї життя – вийшла б глиняна фігура з усіма атрибутами й потенціями людини, але не людина. І багато чи мало зробив би той, хто дав би життя нерухомій глині? Саме це й робить Шаляпін – він дає життя прекрасним глиняним і мармуровим статуям. Давно існують «Псковитянка» та Іван Грозний, і багато людей милувалися ним, – а живим не бачив його ніхто, поки не з’явився Шаляпін. Живим, у найстрогішому сенсі цього слова, ну – як живі я і ви, мій читачу. Завжди знаходилися на світі більш або менш талановиті мастаки, які розфарбовували статуї під людське тіло, урухомлювали їх, і виходило так мило – зовсім як живі. Як живі, але не живі – ось та незбагненна відмінність, що відрізняє творіння Шаляпіна од гри інших талановитих артистів. Тут починається царина великої таємниці – тут панує геній. Велике слово написав я – але не беру його назад.
Якщо поглянути вниз на землю, приблизно з вершини Монблана, то різниця у зрості між окремими людьми заледве буде помітна. І коли з вершини творчості Шаляпіна дивлюся на самого Шаляпіна, мене перестає дивувати те, що так дивує багатьох інших: його поява з самих низів життя, відсутність у нього освітнього цензу, і починаю думати, що університетський або інший диплом, цей зайвий вершок зросту, добутий ретельним поливанням, ще не робить людину високою. Один мій знайомий, вельми високо ставлячи Горького і Шаляпіна, цілковито не хоче вірити, аби вони могли творити так без диплома, і недавно висловив здогад, що обидва вони таємно скінчили університетський курс і прикидаються самоуками для реклами. Сам він, мій знайомий, має 144 атестати середніх навчальних закладів і 48 дипломів вищих і нині служить в акцизі – спирт вимірює. Довівши його помилку, я привів його у страшенне зніяковіння.
– Невже і в диплом вірити не можна? – спитав він, розклавши по столу всі двісті свідоцтв своїх знань і успіхів. І на кожному була державна печатка і п’ять нерозбірливих підписів.
– Мабуть, – відповів я сумно, згадуючи всі свої засвідчення, починаючи од свідоцтва про щеплення віспи й закінчуючи клятвеним запевненням, що з поліційного права маю вельми відмінну оцінку (що, до речі, не викликає в городових ані найменшої поваги до мене).
– О, Боже мій, – вигукнув він, – який дивний час! У що ж вірити тепер?
– Спробуймо вірити в людину, – запропонував я.
– Ну, от у людину нізащо, – обурився мій знайомий. – Недавно я дав людині десять рублів, а він приніс решту з п’яти – як же я стану вірити в людину!
Так, якщо хронічно не плутати людину з лакеєм, то з факту існування Шаляпіна можна винести багато втішного. І відсутність дипломів та всіляких умовних цензів, і дивна доля Шаляпіна з дивовижним переходом від пітьми вятського занедбаного сільця до вершини слави дає лише зайвий привід для радості й гордості: отже – сильна людина. Отже –сильним є живий Бог у людині!
Не беру на себе завдання гідно оцінити Ф. І. Шаляпіна, – Боже збав. Для цього потрібна передусім далеко не фейлетонна ґрунтовність, а поважна підготовка і добре знання музики. І сподіваюся, хочу бути впевнений, що це благородне і тяжке завдання знайде собі гідних виконавців: коли-небудь, можливо скоро, з’явиться «Книга про Ф. Шаляпіна», створена спільними зусиллями музикантів і літераторів. Така книга необхідна. Потрібно бодай частково виправити ту жорстоку несправедливість життя, що споконвіків тяжіє над співаками й акторами: їхні творіння невіддільні од них самих, живуть разом із ними й разом із ними вмирають. Відтворити словом, яке б воно не було талановите, усі ті сповнені життя обличчя, в яких з’являється Шаляпін, неможливо, і в цьому сенсі несправедливість долі непоправна. Але виліпити з творінь Ф. І. Шаляпіна прекрасну довговічну статую – це завдання цілком здійсненне, і в його здійсненні наші найталановитіші літератори знайдуть благородне застосування своїм силам. Перед лицем усепоглинної вічності вступитися за свого побратима, вирвати в неї хоч кілька років життя, піднести свій протестний голос ще перед однією несправедливістю – як це буде і зухвало, і людяно, і благородно! Хіба Мочалов не жив би дотепер, якби його великі сучасники, часто безмежні володарі слова і форми, не у вигляді уривчастих спогадів, а в цілій низці художніх образів і картин зберегли для нас його геніальний образ і геніальні творіння? Прикро подумати, що досі над увічненням творінь Шаляпіна працювали: з погляду зовнішньої картинності образу – фотограф Чеховський, з погляду звуку – дико шкрябучий, мов замкнена кішка, фонограф і репортери.
Мої власні наміри скромні: зачарований геніальною творчістю Шаляпіна, стикнувшись через нього з купою думок і почуттів, хочу поділитися з читачем своїми враженнями в далеко не повній і не задовільній формі газетного фейлетону. Хіба можна наперстком вичерпати океан, або вудкою витягти на берег Левіафана, або в коротенькій, нашвидкуруч накиданій статейці відтворити багатобарвний і багатогранний образ Ф. Шаляпіна?
Зараз пізня ніч, усе тихо, усе спить – перед моїми очима постає Шаляпін-Мефістофель, не той, що на сцені у «Фаусті», чудесно загримований, озброєний усіма засобами театральної техніки для відтворення повної ілюзії, а той, що співає «Блоху». Одягнений він просто, як усі, обличчя має звичайне, як усі. Коли Шаляпін стає до рояля, на його губах ще зберігаються сліди живої бесіди й жарту. Але вже щось далеке, щось чуже проступає у великих рисах його обличчя, і занадто гострим є стриманий блиск його очей. Він ще Ф. І., він ще може кинути мимолітний жарт, але вже відчувається в ньому присутність когось незнаного, неспокійного і трохи страшного. Ще мить, якийсь невловимий рух – і немає Шаляпіна. Обличчя незворушне і безпристрасне нелюдською безпристрасністю віків, які промайнули над цією головою; губи суворі й серйозні, але – дивно – у своїй суворості вони вже усміхаються загадковою, невидимою і страшенно тривожною усмішкою. І так само загадково-безпристрасно звучать перші слова сатанинської пісеньки [1]:

Жил-был король когда-то.
При нем блоха жила.
Блоха… Блоха…

У юрбі слухачів певний рух і здивовані усміхи. Король і при ньому блоха – дивно і трохи смішно. Блоха! А він – він теж починає усміхатися такою скрадливою і добродушною усмішкою – яка весела, яка мила людина! Отак, у пивничці, колись із веселим подивом і приємними надіями мусили дивитися німецькі філістери на справжнього Мефістофеля.

…Милей родного брата
Она ему была.

Що за нісенітниця! Блоха, яка миліша від рідного брата, – що за дивина! Можливо, це просто жарт? Напевне жарт: він теж сміється таким веселим і щирим сміхом:

Блоха… ха-ха-ха-ха-ха… Блоха.
Ха-ха-ха-ха-ха… Блоха!

Немає сумніву: мова йде про якусь блоху. Який жартівник! Фізіономії розпливаються у приємні усмішки: дехто озирається на сусіда і гикає: ги-ги. Дехто починає тривожно йорзати – щось неладне він одчуває в цьому жарті.

Зовет король портного.
– Послушай, ты, чурбан,
Для друга дорогого
Сшей бархатный кафтан!

Потіха! Слухачі вже приготували усмішку, але усміхнутися ще не сміють: він щось неприємно-серйозний. Та ось і його вуста зміяться усмішкою; йому теж смішно:

Блохе кафтан? Ха-ха-ха-ха-ха-ха.
Блохе? Ха-ха-ха-ха-ха. Кафтан!
Ха-ха-ха-ха-ха. Ха-ха-ха-ха-ха. Блохе кафтан!

Їй-Богу, смішно, але щось загадкове і страшенно неприємне проступає в цьому сміху. Чому кривляться усміхнені губи, і чому багатьом мелькає цей кепський здогад: чорт забирай, о, який же я осел – чого регочу?

Вот в золото и бархат
Блоха наряжена,
И полная свобода
Ей при дворе дана.
Ха-ха. Ха-ха-ха-ха. Блохе. Ха-ха-ха!

Він сміється, але звідки цей дивний і страшний блиск у його очах? І що це за непристойне безглуздя: блоха, якій дано повну свободу при дворі? Навіщо він так непристойно жартує! Смішно, дуже смішно, але… але… але…

Король ей сан министра
И с ним звезду даёт,
За нею и другие
Пошли все блохи в ход.
Ха-ха.

Дозвольте, дозвольте, – що це є?! Це насмішка. Хто цей незнайомець, котрий так нахабно знущається з чогось, з чогось?.. Що йому потрібно? Навіщо прийшов він сюди, де так мирно розпивали пиво і співали пісеньку?

И самой королеве
И фрейлинам ея
От блох не стало мочи,
Не стало и житья.
Ха-ха!

Сум’яття. Усі зриваються. На обличчях ще застигла жалюгідна усмішка одурених простаків, а в очах – жах. Це заключне «ха-ха» дихає такою відкритою злобою, такою сатанинською злорадістю, таким диявольським тріумфом, що тепер усім відкрилися очі: це він. Це диявол. Очі його метають полум’я – хутчіше геть від нього. Та його ноги мовби налиті свинцем і мовби не рухаються з місця; ось падає і дзвякає розбитий кухоль; ось хтось спізніло і безглуздо гикає: ги-ги – і знову мертва тиша і бліді обличчя зі скам’янілими усмішками.
А він устає, величезний, страшний і сильний, він нахиляється над ними, він дихає над ними жахом, і, наче рій розжареного каміння, падають на їхні голови загадкові й страшні слова:

И тронуть-то боятся,
Не то чтобы их бить.
А мы, кто стал кусаться,
Тотчас давай — душить!

Залізним ураганом проноситься це неймовірне, незбагненно сильне і грізне «душить». І ще повне повітря розпеченого громового голосу, ще не закрилися в жаху розкриті роти, як уже звучить обурливий, сатанинсько-добродушний сміх:

Ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха.
Ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха.

Тобто – «вибачте, братики, я, здається, пожартував щодо якоїсь блохи. Так, я пожартував – чи не випити нам пивка? Тут добре пиво. Гей, кельнере!» І братики, недовірливо косячись, нишком шукаючи в незнайомця зрадницького хвоста, давляться пивом, приємно усміхаються, один за одним вислизають із пивнички й мовчки біля стіночки пробираються додому. І лише вдома, зачинивши віконниці й відгородившись од світу огрядним тілом фрау Маргарити, таємничо, з побоюванням шепочуть їй:
– А знаєш, любонько, сьогодні я, здається, бачив чорта.

1. Текст пісні М. Мусоргського подаємо без перекладу, оскільки для контексту важливий саме російський варіант О. Струговщикова, на який було написано музику і який виконував Шаляпін. – Прим. перекл.