ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Тетяна Бондар
2020.08.15 13:00
роки не лікують
роки віддаляють від спогадів
і дні наче фільтри
все більше ущільнюють час
ретельно просіюють
кроки і крики і здогади
із рештків усього
формуючи зрештою

Ярослав Чорногуз
2020.08.15 08:45
Прохолодне сонце ледве-ледве гріє,
Де-не-де жовтіє листя й обліта.
Де ти заховалась – моя світла мріє?
Чи втекла у вирій літа теплота?!

У саду схололім затужила туя,
У зелених косах – пасмо золоте.
В самоті замерзлій тихо засумую,

Віктор Кучерук
2020.08.15 08:03
Благословила сина мати
На долю світлу і легку, –
Щоби щасливим і багатим
Він був на довгому віку.
Але не сталось, як бажалось,
А відбулося навпаки, –
Тому і крає серце жалість
За нагромаджені роки…

Сонце Місяць
2020.08.15 00:36
матусин синок
перестріне
таткову доню

їм буде нормально
нічого що все без гроша
океани небесні
від самого інколи ранку

Іван Потьомкін
2020.08.14 23:04
В Израиле многое связывается с чудом. Вот так и я, без году неделя израильтянин, совершенно непонятным образом будто бы заглянул в саму историю Государства Израиль. Как живые, выходили ко мне Хаим Вейцман, Бен-Гурион, Голда Меир, Моше Даян, Ицхак Рабин...

Тата Рівна
2020.08.14 21:33
Пані А. помирала одна у незатишнім схроні
Там фіранки засмикнуті ще від минулого літа
Там немає нікого кімната порожня й закрита
Ніби бутель з-під вишень. І вуста мала пані — червоні

Пані А. — Не Аманда, не Аннушка, не Амелі —
Просто пані, яку вже

Ігор Деркач
2020.08.14 21:11
А на Русі помішані усі
на Україні, троні і на Путі.
А чудаки, мерсі,
у білої Русі
гадають, що вони не майдануті.

***
А у миру триває пандемія

Євген Федчук
2020.08.14 20:02
Тривожно у Плоскині на душі.
То зайде у шатро, то вийде з нього,
Посидить біля вогнища курного
І знову до шатра свого спішить.
Вже завтра битва, а йому ніяк
Не розігнати сумніви й тривоги.
І слово клятви, дане перед Богом,
Пече у воєводиних грудях.

Олександр Сушко
2020.08.14 18:32
Є в Едемі цар. Ума - палата,
У державних справах ні бум-бум.
Спільники його цілують ззаду,
Я ж гризу за вухо і губу.

Сиплю сатиричної цикути,
Аби влади увімкнувсь оркестр.
Пропоную і тобі гризнути,

Віта Парфенович
2020.08.14 16:05
Я стою біля вікна і вдивляюся у лінію горизонту, з висоти багатоповерхівки видно набагато більше, аніж знизу. Околиця міста, далі дачні ділянки. Повітря прозоре, сьогодні можна роздивитися набагато далі, аніж іншого дня. Перебираю пальцями рук, заводячи

Сергій Губерначук
2020.08.14 10:34
Біле каміння
у синьому небі –
Софія стара,
золота собою.
В сонячнім тлінні
майнули молебні –
ликів священних
мара над тобою.

Віктор Кучерук
2020.08.14 08:52
Палає вогнище на лузі
І звівся дим на повен зріст,
Бо позбирались давні друзі
Із ближчих сіл і дальніх міст.
Ясніють мрійно темні хащі,
Іскринки сяють повсякчас, –
І теплі згадки про найкращі
Часи витають поміж нас.

Микола Соболь
2020.08.14 08:34
Малесенька шавка лякливо
іззаду так хоче кусь-кусь,
дивлюся на неї глумливо
і сміх пробирає чомусь.
І шкода стає недолугу,
бо може ж творити добро,
але соціальну напругу
породжує шавки нутро.

Дума Козак
2020.08.14 00:03
Завітало в гості мальовниче літо
і заколосились сонячно хліба.
Налилась пшениця, достигає жито,
віти свої миє у ріці верба.

Голубі волошки заплело у косу.
дарувало щедро лагідне тепло,
та лягли у лузі морогу покоси

Євген Федчук
2020.08.13 19:51
Хан Куря хитрий, справжній, син степів,
Він голови дарма не підставляє,
Коли потрібно – не жаліє слів,
А коли треба – вовком налітає.
Тут тільки так і можна виживати,
Бо у степу своїх – чужих нема.
Хто не навчивсь хитрити і вбивати,
На долю сподіва

Сонце Місяць
2020.08.13 13:00
Поет спав би, але не спиться йому. Тьмяно зелений злотий надвечір. Серпокрили в серпанку позлітковому хаотично гасають за власним вереском. Те саме й на землі, дітлахи розпущені й маніпулятори, хаотично гасають etc. Ще не зовсім призахідне сонце плавить д
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Олексій Сергєєв
2020.08.13

Тарас Баш
2020.07.28

Сергій Кузін
2020.07.02

Олег Прусак
2020.06.11

Богдан Бойко
2020.03.22

Анна Дудник
2020.03.15

Оранжевый Олег Олег
2020.03.12






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Тарас Баш (1980) / Проза

 Ельза

Все тільки починається!

Пролог 1
Довго вдивлячись в безодню, будь певен – вона розглядає тебе з не меншою цікавістю.(c) Фрідріх Ніцше
… 1978р.
Жовтень. Пітьма, розбарвлена мерехтливим світлом старих дерев’яних вуличних ліхтарів, і мертвенна тиша, яка вже готується здати свої позиції перед пернатими провісниками нового дня. Перші півні у селі Майтенші струшують з себе останні кайдани сну і готуються розбурхувати гармонію холодного ранку своїми дзвінкими високими нотами. Осіння погода рівномірно наповнює темну вулицю, вкриваючи її навдивовижу густим туманом. Дерева срібляться тонким павутинням інею, а трава і поготів крадькома похрустує під ногами.
Повітря в цей час пахне по-особливому. Аромати свіжої випічки, затишку і печених яблук випорхують з кватирок пекарні, що знаходиться недалекко від місцевої дзвіниці, і переплітаються з холодним духом осіннього повітря.
Життя завмирає в останньому па. У місцевому барі «Мексо», біля церкви і навіть поблизу знаменитого цілодобового магазину «Світанок» вже не чути найзавзятіших гультіпак, що нарешті знайшли спочинок на своїх ліктях.
40-літній детектив Федір Михайлович Гузій проводить свій ранковий щоденний ритуал з напіврозплющеними очима. Як же він любить цей час! Час, коли він залишається наодинці зі своїми думками. Лише після глибокого сну йому вдається спокійно зачесати та посортувати їх.
Його улюблена вузенька вулиця зі старими невеличкими будівлями, покритими шифером та оздобленими кам’яною крихтою за останнім писком моди, блимає тьмяними ліхтарями. Будинки, що спираються одне на одного, осудливо проводжають своїми очима-вікнами кожного прибульця, котрий вирішив зазирнути на вулицю Черепків.
Федір Михайлович тільки-но піднявся з ліжка, одягнув свої білосніжні капці, накинув вовняний халат і “кроком-руш” попрямував до ванни. Він був людиною залізної дисципліни та чіткого планування. За яку би справу Михайлович не взявся: чи поїдання ланчу, чи нараду з колегами, чи дослідження місця групового вбивства, – нічого не обходилося без його яскраво-брунатного блокнота, в котрому фіксував свої влучні думки. Звичка клацати язиком у спробах розгадати таємницю розслідування стала його винятковим жестом. У ванній кімнаті, праворуч від квадратного дзеркала, у нього містився ритуальний куток, який зверху донизу був обліплений маленькими списаними папірцями…
Федір Михайлович стояв, спершись обома руками на раковину. Важким поглядом, що продирався крізь гущу солом’яного волосся, він свердлив своє відображення у дзеркалі. Увімкнулася вода і набряклі пальці опинился під її льдояним струменем. Блаженство! В подібні моменти думки ставали кришталево чистими.
“Вчора надійшли показання у справі Завгороднього. Cлід якомога швидше дістатися до віддліку, перевірити документи та допитати того єдиного свідка. Потім навідаюсь до микитинецьких горлопанів та поставлю кілька незручних питань...”. Усмішка зазміїлась вузькими губами на обличчі детектива. Тихеньке клацання язиком. Звук паперу, що рветься. Врешті-решт нотатка з рівненьким літерами опиняється на звичній стіні праворуч від дзеркала.
Впродовж останніх 20 років від підйому з ліжка до зачинення вхідних дверей дому минало 30 хвилин. Ні на йоту менше і ні на секунду більше. “Порядок понад усе. Тільки він може привести життя до ладу та убезпечити його від глузливих насмішок долі” – кредо, яким пишався Федір Михайлович.
Зачинивши вхідні двері, чоловік опинився навулиці та зробив глибокий вдих. Повітря своїм жовтневим холодом п’янило і водночас прочищало голову. Михайлович прищурився, щоби побачити обриси своєї машини, наче не він залишає її там кожного вечора. Після короткого вдоволеного “хм” детектив переступив з ноги ногу, скидаючи підступні кігті холоду, які вже починали сковувати його ступні. Далі - попрямував до старенького бюїка, що стояв ліворуч від вхідних дверей на засипаному гравієм угідді перед будинком. З глухим гарчанням машина завелася з третього разу. Світло круглих фар лягло на надщерблений асфальт - і автомобіль тихо покотився вулицями Майтеншів.
О 06-10 фари бюїка освітлюювали подовгастий будинок та вузьку під’їзну доріжку, вимощену квадратними плитами з вищербленими паралельними лініями. Десь посередині доріжки розміщувалися скляні банки усіляких розмірів, а одна з них була по вінця заповнена дощовою водою.
Михайлович почав кидати короткі дратівливі погляди раз - на годинник, раз - на ріг будинку, за яким знаходився парадний вхід. Тік-так… 6-15! Ситуація незмінна.
-ТРІСЬ!!!!
Від потужного удару дверима він аж роззявився на хвильку, а його зосереджений погляд втратив свій фокус. Гучний звук вмить стривожив сонних вуличних котів, про що свідчив протяжний нявкіт.
З-за рогу будинку висунулась тонка постать в розхристаному плащі. Вальяжною ходьбою справжнього гульвіси, постать вийшла на мощену доріжку і на хвильку зупинилась біля піраміди зі скляних «слоїків» .
-Мабуть, нализався вчора до чортиків, – скривившись, подумав Михайлович.
Почулося голосне «О!». Чоловік, взявши наповненого «слоїка», одним духом спустошив його до половини, видав голосне «беее» та вдоволено попрямував до машини.
-Таки точно нализався - констатував Федір, який був завзятим прихильником тверезості перед початком робочого тижня.
- Здоров, Федю, не бажаєш освіжитись? – піднявши запитально брови, кинув прибулець.
- Хоча постривай, - продовжив він, почухуючи довгими пальцями рідку борідку, - я забув про твої дурнуваті звички аля «склянка теплої води натще серце» – додав чоловік і розплився в недолугій усмішці.
Михайлович мовчки пропускав крізь вуха цю тираду, злегка насупивши брови…
-І тобі доброго ранку, Федю! Скоріш рушаймо, бо мене вже дрижаки хапають – випалив Олі та, поставивши слоїка на землю, наблизився до дверей автомобіля…
-Дякую, Ольгерде, за такий приємний жест. Та чи справді ти гадаєш, що я питиму з твоїх банок, які ще в дитинстві тхнули чи молоком, чи кефіром, чи ще якоюсь невідомою субстанцією? Маю сумніви, що з того часу щось змінилось. І навіть не думай сідати в машину, допоки не позбудешся болотяного місива, котре обліпило твоє взуття, – спокійно відказав Михайлович, не відводячи погляду з дороги.
Фізіономія Ольгерда лиш на одну мить набула ідіотського виразу, коли одна його нога була вже за мить від того, аби торкнутися виполірованого салону бюїка.
-Як ти помітив бруд, коли надворі така мряка, що хоч око виколи? – звична чванькуватість вже красувалась на його змарнілому обличчі.
Федорович мовчки постукав себе по правій кишені, де лежав записник, та завів машину. Олі після декількох марних спроб струсити багнюку, швидко застрибнув в машину та зачинив двері.
-Не такі вже вони і брудні – буркнув Олі, голосно позіхнув та закутався щільніше у своє пальто. Запала затяжна мовчанка.
І знову бюїк легенько загудів та покотився дорогою, що мінилася гравієм, нерівними латками та високими люками. У непроглядну темряву потроху почали закрадатися щупальця липкої сірої мряки. Картинка села поволі вимальовувалась чудернацьким фантасмагоріями. Жовтогарячим маяком прорізала бляклу вуличну безодню деревяна дзвіниця з трьома куполами, вкритими вицвілою залізно бляхою… Тривожними обрисами насувалася невелика, наче жива, темна кучугура: старий пияк Грек повертався зі своєї надважливої щоденної інспекції шинками додому.Часом на подвір’ях, повз які, обережно проїжджав бюїк, виступали ряди повішених скрючених тіл: випраний одяг в покірній мовчанці застиг на натягнутих мотузках.
Туман... Невблаганний, як сама смерть.Він викривлює сприйняття. Він перевертає з ніг на голову буденні образи, одягаючи їх в моторошні й таємничі шати. Він усюди: на самотніх сільських дорогах, у величезних мегаполісах, та потонулих в тиші лісових стежках.
-Ненавиджу понеділки – іронічно підмітив Олі…
-Погляньмо, що нам сьогодні запропонують місцеві радіохвилі – додав він і потягнувся вмикати старенький радіоприймач.
-Угу- буркнув Михайлович, сподіваючись хоч сьогодні отримати задоволення від тихої поїздки на роботу. З під кущавих брів визирали дві холодні льодинки, які пильно стежили за дорогою.
Заспокійливий вокал Бітлз заповнив собою салон бюїка…
Безтурботність та задоволення завжди відбивалися на обличчі Олі, коли вони з Михайловичем виїзджали на чотирьохполісну автомагістраль та вклинювались в ріденький потік машин, які рухались в напрямку невеличкого міста Жураки…
-Чоловіче, яких лялечок ми вчора підчепили на Ельдіку! – аж присвиснув Олі – Cерйозно, тобі варто це побачити на власні очі: їх там стільки - хоч греблю гати, де не станеш - будеш оточений цими прекрасними створіннями… - випалив він з натхненням…
-Звісно, друже, – буркнув Федір, - але я втомився повторювати, що не можу дозволити собі таку розкіш, як гуляння недільними вечорами, так як це негативно вплине на мою концентрацію на початку робочого тижня і ми можемо прогавити щось важливе. Тим паче у справі Завгороднього нарешті є зрушення – сухо відрізав Михайлович і потягнувся правою рукою до рідного записника…
Вислуховуючи прагматичну і занудну тираду напарника Олі закочував очі та свердлив його фізіономію скептичним поглядом.
-Трясця, Михайловичу, а я втомився повторювати, що життя не складається з дурнуватих записочок, ідіотських причин та мерзенних наслідків! Інколи потрібно дозволити всесвіту поставити руку тобі на плече і довіритись його поклику, не звертаючись до свого триклятого записничка через кожний пчих – випалив Олі…
07: 30 на годиннику. Дивакуваті обриси вулиць, перехняблених туманом, почали набувати свого справжнього змісту. Колеса бюїка, проминувши останній поворот до міста, загриміли встеленою великою бруківкою площі, що прилягала до центральної вулиці Журак...
Дорога проглядалась не далі ніж на десять метрів. Сталеве небо погрозливо нависало над містом, заходячи за горизонт, і у тандемі з туманом утворювало попелястий купол. Тьмяне світло фар подекуди вигуклькувало з глибоких закутків мряки, та знову пірнало в її незвідану, страхітливу безодню..
Олі підібгав коліна та заговорив, втупившись у вікно.
-Може, пригадуєш операцію «Берег», Малого Славка та його розширене виробництво марихуани, яке накрило тоді півобласті – Олі повернувся до Федора і зайшовся своїм безвучним сміхом, що традиційно супроводжувався прижмурюванням очей та енергійним потиранням носа стиснутими кулаками.
Кинувши на товариша короткий погляд, Федір зітхнув та знову зосередився на дорозі, бо знав, що за характерним сміхом послідує емоційна та натхненна тирада Олі…
-Так, чорт забирай, Федоре, - його величність фатум привів його до мене в лапи – підборіддя зметнулось вгору, а очі так і сипали іскрами – не наші ідіоти, які своїми раціональними методами прочісували кожен клаптик землі і нічого не знайшли. Ні-ні, не подумай, я їх ні в чому не звинувачую, просто інколи для вирішення нестандартних ситуацій потрібен найстандартніший підхід. Тому в той історичний день замість того, щоби черговий раз перевіряти документи та розпитувати свідків, я вирішив взяти відпустку і поніжитись на камянистому березі річки…
Невеличка пауза…Михайлович нервово поглядав на годинника, так як при виїзді з міста утворився значний затор. Не хотілося розпочати тиждень із запізнення…
-А там, на річці, я і почув приблизні місця зустрічей клієнтів Малого, де через тиждень і відбулася блискавична операція «Берег» із затриманням розповсюджувачів та їх 3 кг марихуани – закінчив Олі і яро почав крутити ручку вікна, впустивши морозне повітря в машину.
-Ти не проти? – дістаючи сигари та підвівши очі на Михайовича, спитав він.
-На здоров’я, Олі, – іронічно кинув Федір Михайлович та продовжив - однак чомусь ти не береш до уваги те, що ми майже отримали ордер на обшук його дому, а на тому ж березі тебе помітив хтось з його шісток. Вони розповіли йому про вистежування, і натомість 3 кг марихуани успішно опинились в шлунках Славка та його недомірків, а ми у підсумку виграли тільки 3 роки умовного замість законних 5 років в’язниці.
Густі кільця диму вилітали на повітря де моментально доповнювали собою тіло тумана, Олі під час відповіді Федіра наче поник на хвильку, але вже знову прибадьорився, кутики його уст ледь піднялись і він струшуючи попіл на брущатку відповів
-Чорт, Майкле, ти ж знаєш шо ми були в глибокій сраці. Майже отримали і отримали це дві різні речі – швидкий удар вказівного пальця по недопалку і він полетівши високою дугою та залишаючи по собі ледь помітний шлейф диму, через сусідний ряд машин опинився на обочині. Олі ще секунду вдивлявся в ці мініатюрні оранжеві жевріння недопалку поки вони повністю не зникли і приєднались до всепоглинаючої сіроти і тихенько додав
-Краще синиця в руках ніж журавель в небі – усміхнувся він і плеснув по-братськи Михайловича в плече.
-Чорт забирай, ідіоте, я ж за кермом - процідив Федір крізь зуби і плавно повернув ліворуч виїзджаючи з міста на шосе яке сполучало його з Обласним центром, дорога до якого забирала до години часу. Туман поволі почав розсіватися, а рідкі хатки з обох боків дороги почали поступатись цілковитій лісосмузі. Столітні сосни стояли з обох боків дороги суцільною полосою, а їх вершечки губились в залишках туману який послабив свою хватку тільки внизу… Олі знову взявся за сигарету і крізь відчинине вікно бюїка в салон почали потрапляти крім тонких смужок диму поодиноке зловіще каркання ворон…
-Ти наче згадував про нові показання у справі Завгороднього – кинув Олі, а недопалок сигари вже тлів в високій траві покритій інієм на обочині…
-Чорт, та він випалює цигарку за дві кляті тяги, як порохотяг – подумав було Михайлович кинувши швидкий погляд на свого напараника, який вже розглядав свої нігті – так і недалеко до раку.
-Хельмет сказав що у відділок заявився, як він стверджує старий друг Анатолія, який начебто знає можливих винуватців нашої кривавої фієсти – почав було Федір,
-Я ж тобі говорив – переможно стиснувивши кулаки Олі та аж здригнувся від задоволення – це її величність фортуна постукала нам у двері, яка змилостивилась над нашею важкою працею і…
Важкий погляд Михайловича змусив Олі прикусити язика
-Гаразд- поправивши костюм кинув він – продовжуй…
- Він розповів що одного разу вони з Анаталоієм колись провели одних наркетів, видзьобавши увесь товар на продаж і не придумавши нічого розумнішого підсунули їм висушену зубну пасту замість амфітаміну, а ті розгнівавшись що два малих недомірки так їх провели, що залучили людей які Анаталоія і цього свідка під прізвиськом Гефер власне і вивезли у ліс шоб розтлумачити їм, що вони серьйозні дядьки і забивати бакими їм таким лайном не надто хороша думка – розповів Михайлович і замовк кинувши погляд в дзеркало заднього вигляду…
Олі пожував губами – То як, у нас фулхаус ?
-Та ні, чорт забирай, бо цей недомірок відмовився будь про що більше розповідати без надання йому захисту – кинув Михайлович – хоча більше схоже на те що цей клятий фрік попалив своє товсте гузно на ще якісь афері і пробує хоч так врятуватись від можливих наслідків.
-Прокляття, Завгородній старший перериє всю землю але винуватців знайде, а наші мізки шеф зїсть на тарілочці, якшо ми на щось не наткнемся, або твій чудо-записник вже має якісь припущення що до цього – Олі зітхнув, поклавши руку на очі, та повільно сповзаючи до свого положення “коліна-на-панелі” – хоча я його розумію, малого порізали на куски і залишили на розправу диким звірям, а єдиний живий свідок який хоч якось міг би пролити нам на це все лайно світло перебуває за 9000 км від нас… - резюмував він.
8.30.Легенька барабанна дріб важких капель дощу почала вибивати свій ритм по даху автомобіля. Жодної машини не було видно навкруги, наче люди в таку собачу погоду вирішили зробити собі вихідний. За горизонтом почав народжуватись самотній гуркіт грому, набираючи силу до нього приєднались сестри-блискавиці і своїм мрячним тандемом вони накрили увесь простір. Туман зник наче по бажанню, а його місце зайняв вітер, ще досить непереконливий, хоче курява пилу почала підійматись до рівня коліс. Час довкола них зупинився. Сіро-зелена полоса проминала перед їхніми очима наче розсерджений звір, який біжить з ними наввипередки під гучний рев грому, а спалахи громовиці які-прорізались де-не-де з-за дерев нагадували його пульсуючі очі-сапфіри.
-З біса погода зіпсувалась - пробурмотів Михайлович – Може це нам твій всесвіт щось нашіптує, га Олі, - тінь усмішки на долі секунди вперше з моменту їх подорожі промайнула на обличчі Михайловича, якому спалахи грому надавали якогось воскового відтінку..
-Наші життя в руках всес… -почав було Олі, і тут же розвернувся на кріслі вдивляючись в заднє скло.. – З лісу вибіг якийсь чоловік і схоже пробував нас зупинити вимахуючи руками і кричучи.
-Що за чортівня – кинув Михайлович тормозячи і вмикаючи реверсну передачу повільно поїхав назад -Я не знаю що ти там побачив друже, але часу в нас обмаль щоб дістатись відділка – докинув він і обернувся до Олі, але за ним уже зачинялись з грюкотом двері. А сам він вибіг під ледь помітну мжичку яка різко прийшла на зміну дощу.
-Трясьця, - процідив крізь зуби Федір, якому цей понеділковий ранок був вельми недовподоби, він прихопив ручку для записів з бардачка і вийшов за колегою.
Порівняшись з Олі вони вдивлялись в особу яка до них наближалась а вітер грався полами їхніх пальт.
-Чисто теоретично є хоч найменші уявлення хто це – спитав Олі затуляючи обличчя від чергової порції дорожньої пилюки, яка так і норовила забитись у всі легкодоступні місця…
-Здається, я його знаю, це місцевий….. – невпевнено відповів Михайлович, а останнє слово потонуло у принесеному вітром громі
-Міцевий хто? – повернувся до нього Олі, прибулець з ними уже порівнявся.
Це був підтягнуий чоловік похилого віку в коричневому комбінезоні, масивному кожуху та шапці-вушанці, на його широкому та поораному зморшками обличчі з перебитим носом, красувалось мініатюрні окуляри які вносили в його простий, та добре скроєний образ людини-лісу, інтелегентку нотку..
-Одну хвилинку панове – звернувся він до людей закутаних у пальта, одного високого та худорлявого який схиливши голову як птаха вивчав його зацікавленим поглядом, а другий, дебелий середнього росту похмуро на нього поглядав насуплюючи широкі шевченківські брови –
Поставивши масивні руки на коліна та схиливши голову він почав відсапуватися..
-Містер еее – почав було Олі,
-Добридень, пане, мене звати Добридень Вязатович – майже шепочучи відповів старий після відсапування, погляд у нього був невпевненим, а в його вицвілих очах і поготів стрибали вогники занепокоєння які в будь яку секунду могли перерости в полум’я паніки.
Нівроку старий в формі подумав було Михайлович, але щось його турбує не нажарт судячи по погляду
-Ми детективи поліції, як ви мабуть помітили по нашій машині – почав було своїм офіційним тоном Михайлович-, я лейтенант Федір Михайлович, ліворуч від мене капрал Олі Божович – Олі не зводив погляду з старого..
-По вашому запалу з яким ви вискочили з лісу і намагались наздогнати нашу машину ми вважаємо що щось невпорядку сер – закінчив Федір і кинув запитальний погляд на старого лісника.
-Еее – почало був лісник дивлячись собі під ноги, копи переглянулись між собою, - бачте панове, я як завше вийшов зранку на перевірку по наявності браконьєрів у нашому лісі, самі знаєте у нас тут всяка дич водиться і є багато охочих постріляти без ліцензій, а то і понищити рідкі види сірого кабана які водяться виключно в цій зоні лісу – з кожним слово старий ставав бадьоріший і голос його набував сили, він зупинився і попереступив з ноги на ногу,
Олі вдивляючись в старого помітив, що він якось дивно розмовляє з ними, наче якась липка сконфуженість сковувала його думки
-І проходячи біля річки Стримби – продовжив нарешті старий після тривалої паузи яку перервало легеньке “кхм” Олі – я почув… - старий запнувся, очі на мить заскляніли а напружений погляд ніби хотів висверлити дірку в повітрі…пауза
-Ви почули що? – перебив його стан Михайлович.
Погляд старого знову набув сенсу, він прицмокнув зашкарублими губами і глянув Михайловичу в очі.
Федору вельми не сподобався цей погляд, щось на задвірках його було, недавній жах який ще не відпустив сутність старого.
Олі зробив крок назад. Якого дідька, з ним щось таки точно невпорядку подумав він.
Старий відверто з чимось боровся, щось не хотіло щоб він розповів їм. Він міцно стиснув очі трусонув сріблястими кудлами і продовжив
-Маю таке враження, панове що почув я там крики, але вони якось дивно звучали , то віддалялись то наближались і чим ближче я підходив до їх епіцентру тим більше мені хотілось чкурнути світ за очі – з жалістю в голосі відповів старий, - не знаю що на мене найшло, я в цьому лісі 15 років, всякого наглядівся, але щоб так тікати як заєць від лисиці, таке вперше - з гіркотою в голосі закінчив старий і глянув Олі в очі. Федоровичу на мить стало шкода старого.
-Сер, а чи не думали ви що це просто молодняк який розбив десь тут кемпінг, не відійшов ще від недільних забав і саме вони зчинили весь цей галас – cпитав Михайловиx не опускаючи очей від свого записника а його рука з олівцем блискавично бігла по його білих полях.
-Синку, слова з твоїх уст тай до Бога, - старий зробив знак від нечистої сили – але такої гарячої суміші болю, відчаю і тваринного жаху я не чув за всі свої руки на цьому пості – він підняв очі до неба – і повір мені багато я на своєму віці чув криків тварин загнаних у пастку мисливцями чи своїми більшими родичами, але такого не доводилось чути ніколи – закінчуючи старий перейшов майже на шепіт і детективам довелось аж нахилитись вперед щоб почути його останні слова.
09.00.До цього моменту їхньої розмови дрібна мжичка повністю припиналсь, вітер вчух, і все що залишилось від підступаючої бурі – мертвенна тиша. На дорозі до сих пір не було видно жодної машини…Час зупинився і поплив у зворотньому напрямку.
-Гаразд шефе - кинув старому Михайлович, - дайте нам хвилинку щоб порадитись з напарником – він взяв Олі за плече і вони відійшли від старого ближче до машини.
- Олі мені здається що старий або здурів, або не відійшов від вчорашнього похмілля – зашипів Михайлович – він крадькома обернувся до лісника, погляд якого метався як у загнаного зайця, а руки давали дрижака, неначе у останнього пянички в суботній ранок.
-А я не зовсім так думаю Федоре, ти ж бачиш щось з ним це зробило, його розмова, його очі, - Олі гучно ковтнув - то був далебі не звичайний крик, мені здається я теж щось відчув, розумієш? Я не просто так розвернувся на сидінні авто на швидкості чорт забирай 60 миль на годину, щоб поглянути на пяничку, я відчув щось на цьому місці - в голос Олі почали закрадатися високі нотки, як зазвичай бувало коли він вкрай рідко нервував.
Cтарий тупотів ногами на місці, наче хотів чкурнути звідсиля і більше ніколи не повертатися та потирав руки, боязко зиркаючи на їхню словесну перепалку
-Олі – твердо зверувся Михайлович, поклавши руку йому на плече – це напевно чортові недомірки накидались чимось і дуріють там, а старому могло померещитись і тим паче – він невдоволено зиркнув на годинник – ми запізнюємся на допит того ідіота-свідка по справі Завгороднього – він забрав руку і повернувся в сторону машини щоб відкрити двері.
-Сер покажіть будь ласка стежку якою ви потрапили до нас, та розкажіть приблизний напрямок в якому рухатись, а ви поки побудьте в машині, поки ми не повернемся. В бардачку знаходиться рація. В разі чого зможете зв’язатись з нами – Олі вже підійшов до старого по-батьківськи плескаючи його рукою по спині.
“Чортів кретин, якого біса він влаштовує цирки” – Михайлович аж зціпив зуби від злості.
-Олі ти знаєш шо з нами зробить батько Завгороднього якщо ми йому не покажемо результати роботи? – cпитав втрачаючи терпець Федір.
Маска нахабності розгойдувалась на обличчі Олі.
-Це фатум, мій друже, і ми повинні довіритись його шепоту, а раптом ми щось знайдемо там по справі Завгороднього. Чи може ти боїшся? -вишкірився він
“Той ідіот-свідок нам точно нічого розумного не скаже, тай поготів у мене теж закрадається враження що наживка кинута чимось невідомим уже глибоко засіла і у моїй свідомості” подумав Михайлович. Опустивши голову він пожав плечима, розім’яв шию та останній раз чиркнувши в блокноті, послідував за Олі в напрямку який їм показав старий, до глибоко протоптаної лісової стежини яка вилась змією поміж столітніх сосен в глиб лісу... наче в безодню…
Тепла осінь. Жовтень. Бабине літо. Символічність цієї пори року викликає найбільш трепетні пориви душевного піднесення. Ліс особливо чарівний у цю пору. Йому притаманна меланхолійна краса, краса яка символізує молоде та безсмертне кохання Ромео до Джульєтти. Яка проявляється в терпкості гарячого глінтвейну в магічний осінній вечір. Вечір оповитий легесеньким туманом, сповнений запахів маленьких затишних крамничок, круасанів, та запаху опалого листя яке збирають і палять правні господарі в себе на полях. Це краса падіння цілої цивілізації. Або цивілізації яка стоїть на порозі свого знищення, Трої, Риму чи прекрасного Сарантія який відродився на руїнах Візантії та зійшов до нас з сторінок паперової книги. Це краса яка з’являється наприкінці вересня початку жовтня у теплу, ,безхмарну та безвітряну погоду. Сонце зраночку стоїть вже високо і його промені, які подекуди пробиваються крізь густу, темно-зелену шапку дерев утворюють дивовижну мозаїку. А в його промінцях кружляють в танку, під дзвінкі та басовиті сурми лісових жителів дрібні частинки жовтогарячого опалого листя і дрібних сучків, понад якими таємничо перешіптуюсь дерева. І разом цей оркестер утворює симфонію життя, життя єдиного і неповторного, яке можна тільки відчути пропустивши крізь себе…
Олі обережно продирався з своїм напарником по втоптаній стежці все дальше вглиб лісу. Місце по якому вони просувались нагадувало скоріше зібраного звіра який притиснуувся твердо до землі та готувався до свого фатального для них стрибка.Без єдиного звука, шуму чи будь якого іншого натяку на якусь живність. Коли вони стояли на обочині з старим, сонце вже достатньо піднялось над ними, тому логічно було б побачити хоча б рідкі промені які пробиваються крізь не ідеально густий ліс, але все що вони бачили це приглушену сіро-сталеву похмурість.
-Не знаю як ти чуєш себе Михайловичу, але у мене збіса сильно смокче під ложечкою. Тому, як на мене це буде хороша ідея – закінчив він та дістав свого магнума 55.
Михайлович кивнув та дістав свою зброю. Чим глибше вони заходили в ліс тим більше посилювалось відчуття всеохоплюючої тривоги. Федір не міг збагнути на що це все схоже.
Ні це не була банальна моторошність яку нам показують в фільмах жахів де в одному моменті суцільна тиша а в інший ви підстрибуєте на кріслі розсипаючи навколо себе попкорн, та ідіотське полегшене хихотіння яке слідує за цим моментом. І це навіть не були тіні які згущувались позаду детективів та погрожували впасти на них і поховати під чорнильним саваном…Ні не цей тип страху почав підступати до свідомості двох досвідчених професіоналів котрі наближались до епіцентру нічних подій…
Детективи почали відчувати що в повітрі витало щось неправильне, чуже, штучне…І воно набирало сили…Ця неправильність грозила знести стовпи здорового глузду та їхньої сформованої свідомості, залишаючи по собі пустоту та зламану психіку.
В метрах 300 від них дерева почали рідшати та можна було побачити обриси невеличкої галявни де облаштувався кемпінг..
-Бачиш Олі, - надтріснутим голосом, який Михайлович сам не впізнів – я ж казав що то якийсь молодняк розважався…
-Щось мені зле Михайловичу – обличчя Олі набуло землистого відтінку він зігнувся удвоє і смачно окропив стежку та частину своїх невідчищеих від болота туфлів сніданком.
Михайлович вилаявся. Але думати ставало все складніше. Його мізки нагадували зараз величезний мурашник який ненаглядний дітвак, підпалив задля розваги..І тепер частинки з яких складаються думки як ті мурашки що розбігаються увсебіч повільно але впевнено покидали його, і не бажали повертатись докупи і сформуватись в якусь повноцінну єдину думку…
Олі блідий як смерть підняв очі на Михайловича.
– Враження що мої мізки пропустили крізь мясорубку, і згодували бродячим собакам – не звязно пробелькотів він плутаючись у своїх словах.
-Давай повернем, якщо ти не можеш більше – Михайлович сперся на дерево, cили з чорта швидко покидали його, а ноги наливались гарячим свинцем тягнучи до землі.
Олі трусонув своєю шевелюрою – Ні, треба вияснити що за маячня коїться тут – прогарчав він і рушив вперед.
Михайлович кивнув більше для себе, піднявся і пішов за ним.
Ось вони наближаються до останньої колони дерев яка відділяє їх від кемпінга.
Ось Олі в вухах чує гупання свого серця, воно серед цієї мертвенної тиші відчувається як сверління перфоратора в о 3 ночі в панельному будинку…
Михайлович та Олі з високо піднятими револьверами оминають першу палатку та опиняються в центрі кемпінга, біля тліючого багаття…
Сцена кривавого побоїща відкривається їхніми очам. Шість обезголовлених, обезкровлених білих як воскові фігури трупів лежать колом навколо масивного юнака з опущеною головою, блідого як смерть який бурмоче собі під ніс якісь незвязні нісенітнеці…
Олі голосно почав блювати. Голова Михайловича погрожувала ось-ось луснути, він не міг сконцентруватись ні на чому..він хотів тікати звідси і бігти бігти аж поки не помре..щось висмоктувало сутність самого його існування. Зібравши увесь вольовий момент та залишки свідомості він підійшов з револьвером до хлопця..
-Поліція Майтеншів, старший лейтенант Михайлович, хлопче що за чортівня тут сталася – вимовив він кволим як в дитини голосом і опустився від безсилля на коліна.
Хлопець продовжував бормотати заломлюючи собі руки та час від часу різко сіпаючи головою..
Михайлович повернувся до Олі
-Олі викликай підкріплення, хлопець помішаний – важко добираючи слова процідив Михайлович крізь зуби. Олі дістав рацію. Федір не міг підняти голову, але раптом він почав розбирати окремі слова хлопця, який випльовував їх з себе низьким гарчанням…
- Не завершено… прохід не відкритий… я робив усе як ти наказала… потрібноо ще …
Він підняв голову.
Михайлович відчув на своїй потилиці погляд хлопця. Олі закричав. Удар його обмяклого тіла об землю. Федір почав повільно підіймати очі і зіткнувся поглядом сам на сам з … дияволом…Цей погляд ще роками підніматиме його з ліжка в холодному поту…
Безумство і вічні страждання танцювали в червоних білках з чорними зіницями очей хлопця, висолоплений язик був чорний від заляпаної його крові а обличчя кривилось від страшних судорог які пронизували його наче електричний струм. Глумлива усмішка зміїлась на устах. А підборіддя було суцільним місивом крові і землі.
На задвірках свідомості Михайлович розумів, що зараз помре, але на його щастя він почув блаженне
-Поліція Майтеншів підняти руки – це підмога яку мабуть викликав ще старий – останні іскри свідомості покидали його…
Передсмертний крик банші зірвався з уст хлопця і Михайлович провалився в спасенне забуття…





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2020-07-28 18:45:08
Переглядів сторінки твору 39
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (0 / 0)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (0 / 0)
Оцінка твору автором 3
* Коефіцієнт прозорості: 0.754
Потреба в критиці найстрогішій
Потреба в оцінюванні оцінювати
Конкурси. Теми РОМАН
Автор востаннє на сайті 2020.08.14 00:14
Автор у цю хвилину відсутній