Переклав Василь Білоцерківський

1.
Легко бути реалістом у живописі, мистецтві, зорово зверненому до зовнішнього світу. Але що означає реалізм у музиці? Ніде умовності й ухильності не вибачають так, як у ній, жодна царина творчості так не овіяна духом романтизму – цієї засади довільності, яка завжди вдається, бо нічим не Перевіряється. Одначе і тут усе ґрунтоване на винятках. Їх без ліку, і вони становлять історію музики. А втім, ще є винятки з винятків. Їх два – Бах і Шопен.
Ці головні стовпи й творці інструментальної музики не здаються нам героями вигадки, фантастичними постатями. Це – уособлення достеменності у своєму власному вбранні. Їхня музика рясніє подробицями й справляє враження літопису їхнього життя. Дійсність більше, аніж у будь-кого іншого, проступає в них назовні крізь звук.
Говорячи про реалізм у музиці, ми взагалі не маємо на увазі ілюстративної засади музики, оперної або програмної. Мова про зовсім інше.
Усюди, у будь-якому мистецтві, реалізм, очевидно, представляє не окремий напрям, але становить особливий градус мистецтва, найвищий ступінь авторської точності. Реалізм, певне, є тією вирішальною мірою творчої деталізації, якої не вимагають від митця ні загальні правила естетики, ані сучасні йому слухачі й глядачі. Саме тут завжди зупиняється мистецтво романтизму і цим удовольняється. Як мало потрібно для його процвітання! У його розпорядженні ходульний пафос, хибна глибина і награна зворушливість, – усі форми штучності до його послуг.
У цілковито іншому становищі митець-реаліст. Його діяльність – хрест і доля. Ані тіні сваволі, жодної примхи. Чи йому випадає грати й розважатися, коли сама його майбутність грає ним, коли він – її іграшка!
І передусім. Що робить митця реалістом, що його створює? Рання чулість у дитинстві, – гадаємо, – і своєчасна сумлінність у зрілості. Саме ці дві сили саджають його до роботи, незнаної романтичному митцеві й необов’язкової для нього. Власні спогади женуть його в царину технічних відкриттів, необхідних для їх відтворення. Художній реалізм – як нам видається – це глибина біографічного відбитка, який став головною рушійною силою митця і штовхає його на новаторство й оригінальність.
Шопен реаліст у тому ж сенсі, як і Лев Толстой. Його творчість наскрізь оригінальна не через несхожість із суперниками, а через схожість із натурою, з якої він писав. Вона завжди біографічна не через егоцентризм, а тому, що, подібно до решти великих реалістів, Шопен дивився на своє життя як на знаряддя пізнання будь-якого життя на світі й провадив саме цей марнотратно-особистий і нерозважливо-самотній триб існування.

2.
Головним засобом вираження, мовою, якою в Шопена викладено все, що він хотів сказати, була його мелодія, найбільш неповторна і могутня з усіх, які ми знаємо. Це не короткий мелодичний мотив, який куплетно повертається, не повторення оперної арії, яка нескінченно виробляє голосом одне і те саме, це думка, що поступово розвивається, подібна до захопливої оповіді або змісту історично важливої події. Вона могутня не лише в сенсі свого впливу на нас. Могутня і в тому сенсі, що риси її деспотизму Шопен відчув на самому собі, йдучи в її гармонізації й опрацюванні за всіма тонкощами й вивертами цього вимогливого і підкорюючого утворення.
Наприклад, тема третього E-dur’ного етюду принесла б авторові славу найліпших пісенних зібрань Шумана і при більш загальних і помірних розв’язаннях. Але ні! Для Шопена ця мелодія була представницею дійсності, за нею стояв якийсь реальний образ або випадок (одного разу, коли його улюблений учень грав цю річ, Шопен підніс догори стиснуті руки, вигукуючи: «О, моя батьківщино!»), і от, помножуючи до знемоги прохідні й модуляції, він мусив до останнього пів тону перебирати секунди й терції середнього голосу, аби залишитися вірним усім дзюрчанням і переливам цієї знадливої теми, цього прообразу, аби не ухилитися від правди.
Або в gis-moll’ному вісімнадцятому етюді в терцію з зимовою дорогою (цей зміст часто приписують сьомому С-dur’ному етюдові) настрій, подібний до елегізму Шуберта, можна б було досягти з меншими витратами. Але ні! Вираженню підлягало не лише пірнання санчат у вибоїни, та стрілу шляху постійно перекреслював лапатий сніг, який плив навскіс, а під іншим кутом дорогу перетинав чорний свинцевий обрій, і цей марудний візерунок розлуки міг передати лише такий мінор, який хроматично мелькає з пропаданнями, омертвіло дзвенить, завмирає.
Або в баркаролі враження, схоже на «Пісню венеційського гондольєра» Мендельсона, можна було отримати скромнішими засобами, і тоді саме це була б та поетична приблизність, яку зазвичай пов’язуємо з такими заголовками. Але ні! Маслянисто крутилися і розбігалися вогні набережної в чорній вигинистій воді, стикалися хвилі, люди, слова і човни, і для того, аби це зафіксувати, сама баркарола, уся, яка є, з усіма своїми арпеджіо, трелями й форшлагами, повинна була, наче цілісний басейн, ходити вгору і долу, і злітати, і плюхатися на своєму органному пункті, глухо наповнювана мажорно-мінорними здриганнями своєї гармонійної стихії.
Завжди перед очима душі (це-бо є слух) якась модель, до якої мусимо наблизитися, вслухаючись, удосконалюючись і добираючи. Тому такий стукіт крапель у Des-dur’ній прелюдії, тому наскакує кавалерійський ескадрон естради на слухача в As-dur’ному полонезі, тому вергаються водоспади на гірську дорогу в останній частині h-moll’ної сонати, тому мимоволі розчиняється вікно в садибі під час нічної бурі в середині тихого і погідного F-dur’ного ноктюрну.

3.
Шопен їздив, концертував, пів життя прожив у Парижі. Його знало багато людей. Про нього є свідчення таких видатних постатей, як Гайнріх Гайне, Шуман, Жорж Санд, Делакруа, Ліст і Берліоз. У цих відгуках чимало цінного, але ще більше розмов про ундин, еолові арфи й закоханих пері, які повинні дати нам уявлення про твори Шопена, манеру його гри, його вигляд і характер. Наскільки хибно і невідповідно подеколи виражає свої захвати людство! Найменше в цій людині було русалок і саламандр, і, навпаки, суцільним роєм романтичних метеликів і ельфів кишіли навколо нього великосвітські вітальні, коли, підводячись з-за рояля, він проходив крізь їхній шерег, який розступався, – феноменально певний, геніальний, стримано-насмішкуватий і до смерті втомлений писанням по ночах і денними заняттями з учнями. Кажуть, що часто після таких вечорів, аби вивести товариство з заціпеніння, у яке його занурювали ці імпровізації, Шопен непомітно прокрадався в передпокій до якого-небудь дзеркала, приводив до ладу краватку і волосся та, повернувшись у вітальню зі зміненою зовнішністю, починав зображати смішні номери з текстом свого авторства – вельможного англійського мандрівця, захоплену парижанку, бідного старого єврея. Очевидно, великий трагічний дар немислимий без чуття об’єктивності, а воно не обходиться без мімічної жилки.
Примітно, що, куди не заводить нас Шопен і чого нам не показує, ми завжди віддаємося його вигадкам без насилля над чуттям доречності, без розумової незручності. Усі його бурі й драми близько зачіпають нас, вони можуть трапитися у вік залізниць і телеграфу. Навіть коли у фантазії, частині полонезів і в баладах виступає світ легендарний, частково сюжетно пов'язаний з Міцкевичем і Словацьким, то і тут нитки якоїсь правдоподібності протягуються від нього до сучасної людини. Це лицарські перекази в обробці Мішле або Пушкіна, а не космата голонога казка в рогатому шоломі. Особливо великий відбиток цієї серйозності на найбільш шопенівському в Шопені – на його етюдах.
Етюди Шопена, названі технічними дороговказами, радше вивчення, аніж підручники. Це музично викладені дослідження з теорії дитинства й окремі розділи фортепіанного вступу до смерті (приголомшливо, що половину з них писала двадцятирічна людина), і вони радше навчають історії, будови всесвіту та ще будь-чого більш далекого і загального, аніж гра на роялі. Значення Шопена ширше за музику. Його діяльність видається нам її вторинним відкриттям.