Про різні осені, про тих, кого вже немає посеред нас, про нас самих…

Осінь. Вкотре рвійна душа наповнена тривожним очікуванням чогось незбагненного, прагненням збиратися в дорогу, куди? Можна до Полтави, або не на чужу для мене Чернігівщину, та краще в Ужгород або до Києва… Щоосені спомини поїдом, мов та іржа ріжуть душу. Пригадую імена митців, тих, кого вже немає посеред нас. Усе нутро розривається на скалки, тоненькі, гострі трісочки… Іноді хочеться втекти з такої осені, не в зиму, а в таке тепле, хай і спекотне літо…

На початку червня цього року минула п’ята річниця від того дня, від тієї миті, як зупинилося збентежене серце полтавського любомудра і художника Олексія Ямбиха. Шкода, але творчість своєрідного митця долучається, чи вже долучилася, до сонму обдарованих, але загублених (і забутих) у Часі і Просторі українських художників… Можна відвідати козацький хутір Дем’янівку, який заховався серед лісостепів Котелевщини. Та ніколи вже не вийде назустріч стоїчний Сергій Гнойовий, він відмучився у вересневі дні 2019 року, з 22 на 23… А якихось років вісім тому ми з Сергієм дискутували сидячи на пеньках біля його хати, ніч, гоголівська ніч, на Полтавщині тільки такі й бувають… Міцна, чорнюча кава, мов та ніч… Пачки викурених цигарок. Волали на усю Дем’янівку, спір гарячий був, але не злостивий… Про що? Та про усе на світі.. Другий був випадок, поверталися до нього додому після відвідин Полтави, теж нічної години, йдемо полем, а повітря напоєне такими пахощами, запахи серпня дурманять, йдемо мовчки, кожен думав про своє, ніч, але така, що мислиться лиш про хороше, від чого на душі стає затишно, а над головами розпростерлося безкрає зоряне простирадло містичної Гетьманщини….Опріч таланту малярського, був українцем великої душі….

Буду і надалі відвідувати Ужгород і інші міста Закарпаття... Але, вже не буде потреби і великого бажання поспішати на вулицю Верховинську, до Василя Скакандія… Кожного разу, коли виходив з їхнього будинку, озирався, бо знав, за шибкою вікна видніється постать Василя Юлійовича, він відхиливши фіранку енергійно махав рукою. Таким його зафіксувала пам'ять, а вона, буває страшною істотою…

Гуляючи вулицями головного міста Закарпаття, чи поспішаючи на творчу здибанку, вже ніколи не помічу посеред гурту містян усміхнену Емму Левадську, залюблену в Закарпаття. Емма Романівна укорінилася в Ужгороді з молодечих років, та власне, належала до когорти дам, котрі ніколи не старіють. Була непохитною оптимісткою, добре слово вміла віднайти для кожного…

2019-го року покинув цей незбагненний світ і відомий пейзажист Йосип Бабинець. Здається, неначе усього кілька тижнів тому прямував на вулицю графа Шенборна в Мукачеві, до гостинного обійстя Миколи Дзись – Войнаровського. Є фантастично цікава сторінка із родоводу художника, - він нащадок Андрія Войнаровського, небожа великого гетьмана Івана Мазепи. Згадую наші приязні розмови, переважно про мистецтво, та не тільки про нього… Під час одного із діалогів він промовив: «Давай вийдемо на город, звідтіля добре видно дуже навіть важливий історичний об’єкт…». Стоїмо посеред акуратно розмежованих грядок, дивимося, - … а попереду, ніби прямо на долоні височіє на горі, метрів десь за чотириста від нас, замок Паланок… Микола Лазарович теж відійшов у Вічність.

Людське життя нагадує довгу дистанцію, в когось і коротку, яку треба пройти, не пробігти, це не спорт, це – хода, то з прискоренням, а потім, і неспішна. Мають бути зупинки, життєві антракти, щоб осмислити вже пройдену частину, та вирішити, чи тим шляхом йду? Змінити напрямок руху, як і багато чого іншого, ніколи не пізно…

Про творчих осіб, що пішли назавжди, ми, які залишилися, - зберігаймо тільки добрі спогади, погане якщо і було, забудьмо, бо хто без гріха?... Вік людський обмежений за протяжністю. Коли обірветься нитка буття ніхто не відає. Гуляє така думка, начебто незамінних не буває… Бувають! Окремий індивід – то цілий мікросвіт, один – єдиний, в тому його значимість.

«… виходжу в осінь.
Мені не хочеться плакать.
Мені хочеться дихать…», - Василь Рубан.

Як добре, коли один вміє втішитися успіхові другого, привітати знайомого чи приятеля навіть з маленькою удачею. Для мене прикладом із цього приводу була і буде мисткиня Емма Левадська…
Немає двох однакових осеней. З кожною наступною все ближче зима буття людського… Хай там як, та за будь – якої погоди, чи в погожий, сонячний день, або коли небо свинцеве, нахмурене, йде сніг з дощем, РАДІЙМО ЖИТТЮ! Не дивлячись на прикрощі, втрати, вони трапляються, другого не буде…

Поет – холодноярець, народжений у Києві писав:

«Все життя – це перерва між снами
розлучання – перерва між нами
перший сон розбуди – він правічний
в другий сон не спіши ледь трагічний
а в перерві між снами і нами
згадуй нас…», - з вірша «Насіння снів».

Знаємо, прийде нова генерація творців, вона вже з’явилася, треба уважно роззирнутися… Нові імена мабуть таки інші, та не менш здібні. Просто інакші, так влаштоване життя…

………….Подібно до ретроспективного фільму постають переді мною і ті персони, з якими був знайомий, або колись співпрацював, їхні здобутки мали значення для України творчої, як і перебування, так тоді думалося, на рідній землі. Вони вибрали для себе нові батьківщини. Мали на це право? Звичайно так, людина у вільному Світі живе де хоче. Та чи не діяли за принципом: «Де добре, там і батьківщина»?... Тепер сповідаються в любові до України через моря і океани. Це любов?! Все частіше замислююся над питанням, хто ж залишиться в цій країні, коли значна кількість громадян продуктивного віку шукають щастя за кордоном, діти і пенсіонери?? Зрозуміла мотивація вчинків, дій українців, що втікали з московсько –більшовицького «раю», а тепер… Прийшов на пам'ять один епізод з книжки «Протирання дзеркала», письменника і великого пошуковця Михайла Слабошпицького, де він зауважує, що: «Вона (Тетяна Симиренко) не раз мені повторювала як дуже принципову річ: за всі роки проживання на чужині ніколи не вважала себе емігранткою, а – лише українкою на вигнанні». Земля батьків і прадідів одна, для когось же наголошував найбільший вчитель українства:

«Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра».

Краса… Велика її роль в живописанні творця. «В людини виняткової, - твердив Ніцше, - критерій гарного лежить не там, де він лежить у людини юрби». Хто є життєлюбом, натхненим почуттям сили, той називає красивими стани і речі, котрі навпаки, ганить той, хто керований інстинктом безсилля. Різні критерії краси, у сильних і здорових духом – один, у слабкодухих – інакший.

Платон завдяки Сократу зрозумів переваги Добра над Красою. Краса представляє істину в мистецтві, а добро здійснює її в глибині єства. Враження від істинно справедливої людини змусило збліднути в душі Платона увесь сліпучий блиск видимої краси, і схилило до заміни її більш божественною мрією. Ця людина (Сократ).показала йому, наскільки краса і слава, як він їх розумів до цієї пори, поступається красі і славі ДІЯЛЬНОЇ ДУШІ, ПРИВАБЛЮЮЧИ ІНШІ ДУШІ ДО ІСТИНИ…

«Шукаю істину. Вона
Живе за межами тлумачень…»,-
Андрій Охрімович.

………..Перебування в осені триває, дуже хочеться затриматися в ній, бо до приходу наступної, - жовтогарячої, багряної, найгарнішої пори, сезону сподівань і передчуттів, чекати цілий рік…

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог.

*«ЛІТЕРАТУРНА УКРАЇНА».

Примітки. На фото: Закарпатський митець Василь Скакандій (1941 - 2020).