ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Критика | Аналітика):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.19
10:22
Дощові каплі дзвінко дріботять в весняні привідкриті двері.
Старається ввійти Життя, у лагідній манері
питаючи – де хазяї, готові зустрічати?
Течуть весело ручаї, стікаються до хати.
Стук-перестук – капотить дощ, сюрчачи на порозі.
Коли хотіння з
Старається ввійти Життя, у лагідній манері
питаючи – де хазяї, готові зустрічати?
Течуть весело ручаї, стікаються до хати.
Стук-перестук – капотить дощ, сюрчачи на порозі.
Коли хотіння з
2024.03.19
08:58
Домовлятися з ордою - святотацтво,
Все, що маєш, - стане згодом не твоє.
Хто не буде воювати - піде в рабство,
Хто сховався в нору - в ній згниє.
Бгати в пельку все, що бачиш - хиба!
Ліпше дай воякам! Поспіши!
Кухоль чаю та сухий окрайчик хл
Все, що маєш, - стане згодом не твоє.
Хто не буде воювати - піде в рабство,
Хто сховався в нору - в ній згниє.
Бгати в пельку все, що бачиш - хиба!
Ліпше дай воякам! Поспіши!
Кухоль чаю та сухий окрайчик хл
2024.03.19
08:40
На Істину табу немає:
Любов, Природа, Пам*ять, Творчість...
Народ ці епіцентри знає.
За Ліну нас проймає гордість.
Натхнення розуму і серця,
Магічне поетичне слово.
Напруга в переможнім герці:
Любов, Природа, Пам*ять, Творчість...
Народ ці епіцентри знає.
За Ліну нас проймає гордість.
Натхнення розуму і серця,
Магічне поетичне слово.
Напруга в переможнім герці:
2024.03.19
08:27
– На покутті вмостився Дідух
і звідти рід благословив…
– Чи бачили самі Ви, діду,
найбільше із Різдвяних див?
Коли отелиться худоба,
зима утратить свою міць,
рум’яниться у печі здоба
і звідти рід благословив…
– Чи бачили самі Ви, діду,
найбільше із Різдвяних див?
Коли отелиться худоба,
зима утратить свою міць,
рум’яниться у печі здоба
2024.03.19
08:03
До нас ішов напівтверезий "брат",
Нав'язуючи сморід і неволю.
Та бачимо ми гідний результат:
Пів окупанта десь лежить у полі.
На нього сонце у височині
Все дивиться лукаво й жартівливо.
Не знаю: чи красиво це, чи ні,
Нав'язуючи сморід і неволю.
Та бачимо ми гідний результат:
Пів окупанта десь лежить у полі.
На нього сонце у височині
Все дивиться лукаво й жартівливо.
Не знаю: чи красиво це, чи ні,
2024.03.19
05:44
Чайка жалібно кигиче,
Тоскно квилить і кричить, –
Ухватила в дзьоб добичу,
А та вирвалася вмить.
І безслідно зникла в морі –
Розчинилася, мов сіль, –
Квилить чайка вбита горем
Й обирає ще раз ціль…
Тоскно квилить і кричить, –
Ухватила в дзьоб добичу,
А та вирвалася вмить.
І безслідно зникла в морі –
Розчинилася, мов сіль, –
Квилить чайка вбита горем
Й обирає ще раз ціль…
2024.03.18
21:11
Рецензія на поетичну збірку Миколи Грицая "Під музику дощу")
Буває так, коли тебе зачепить за живе чиєсь слово і ти уже знаходишся у його колі, воно невидимими нитками тримає тебе на відстані і ти не можеш звільнитися від нього, а заглиблюєшся все бі
2024.03.18
13:46
Вавілонський Талмуд випадає з рук, коментарі Раші не западають у серце, приказки ефіопські припадають пилом…
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
2024.03.18
08:49
Поміж ромашок-штор
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
2024.03.18
05:40
Защеміло серце від сигналу
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
2024.03.18
05:14
Після слів: «Сьогодні прибирання» –
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
2024.03.18
01:03
У пульсі відіб'ється кожна мить,
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
2024.03.18
00:16
Гроші від торгівлі нафтою пахнуть на диво бездоганно.
Коли у політиків мовкне розум, говорять гармати.
Тим, хто перекроює кордони, треба розкроїти голову.
Коли тузом стає шестірка – усі козирі зарання биті.
У гіганта мислі усе інше мізерне.
2024.03.17
19:32
Коли сказав мені «перетерпи»,
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
2024.03.17
18:57
Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
2024.03.17
18:45
Чи можна, люди, все оте простити,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Критика | Аналітика):
2024.03.02
2023.02.18
2021.07.17
2021.01.08
2020.12.05
2020.03.12
2020.01.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Валентина Інклюд (1984) /
Критика | Аналітика
Рецензія на поетичну збірку “Крізь часу плин”
Контекст : Слово Просвіти
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Рецензія на поетичну збірку “Крізь часу плин”
Стаття-рецензія на поетичну збірку Валентини Інклюд “Крізь часу плин” (2019 р.)
Напередодні свята писемності у Фастові відбулася презентація другої поетичної збірки Валентини Інклюд “Крізь часу плин”, яка щойно побачила світ у ТОВ “Видавництво “Логос” у Києві. Фастівчанка заявила про себе в поезії вже першою збіркою “Скарбничка душі” (2008). Ще шестирічною вона брала участь у фестивалі дитячої творчості “Таланти твої, Київщино!” (1990).
Валентина Інклюд живе подіями свого часу і простору, бере у них участь і душею, і розумом, і своєю волею, і людською долею:
Гра форми й змісту, думки й почуття,
У кожнім слові — ритм серцебиття,
Кожен рядок відлунює у душу,
Колись з душі поставши до життя.
Це не етюди, не замальовки, а драми і трагедії новопосталої Незалежної України, якій треба нагадувати, що “держава починається із нас”.
Замисліться над цим хоч на хвилину,
Відчуйте: кожна дія, кожен вчинок
Щомиті творить наш прийдешній час.
Талановита авторка двадцятилітньою взяла участь у першому Майдані “за Ющенка”, а значить і в новітньому українському людинотворенні, народотворенні, державотворенні.
Не кажіть про Майдан “роковини”.
Це річниця, хоча і не свято.
Ми боролись тоді за країну,
І нас дійсно було не здолати.
Показавши і Заходу, й Сходу
Приклад опору без насильства,
Ми з населення стали народом,
З громадян — громадянським суспільством.
Дні Віктора Ющенка поетеса не поетизує, закидаючи йому невикористані можливості всенародно обраного президента: “Ви бути могли кращим сином Вкраїни”. Це дискусійно, але становить проблему і завжди буде темою філософськополітичної громадянської поезії, що братиме участь у формуванні національної свідомості українців. На думку авторки, він “штовхнув у прірву країну свою”, втративши “совість, розсудливість, гідність”. Починалися януковичі…
Народе, народе… Ти втратив свободу,
Ти сам себе кинув в безправ’я і бруд,
Віддав свою долю, продав свою вроду
За брехні дешеві донецьких приблуд.
Образи кримінальних авторитетів при владі:
Обличчя з гримасами неандертальців,
І погляд нагадує дещо звірине,
У вуличні жести сплітаються пальці —
І це називається “влада країни”,
“Еліта країни”. Ганьба нам та й годі,
Щоб банда була на чолі народу!
Мабуть, то і справді кара Господня
За те, що не вміли цінити свободу.
Авторку переповнюють почуття зневаги та протесту, і вона кидає гнівну інвективу:
Ми недонарод, тому й нашу державу
По праву очолює недолюдина.
Емоції вочевидь мають підоснову в дійсності, адже “недолюдина” таки зрадила свою державу і втекла до її історичного ворога, підштовхнувши його до воєнної агресії проти Незалежної України, анексії Криму та гібридної війни у Донбасі.
Не керманичі, а пародія —
Кожен другий з минулим злодія,
Кожен думає про збагачення,
Ну а спосіб не має значення,
Всі безграмотні, неосвічені,
Душі підлістю покалічені,
Не розумністю, а дубиною
Правлять нелюди Україною.
І “доправилися” до війни з Україною російського імперіалізму — головного ворога людяності і людства. Україна — на передовій у боротьбі за Європу і європейську та світову культуру, за життя на планеті Земля.
Нові події і нові слова.
Великий Боже, дай, прошу, нам сили,
Щоб ясною лишалась голова,
Щоб вірний шлях розгледіти зуміли.
Нас просвіти й шляхом тим проведи,
Ми — діти церкви, діти волі й віри —
Тебе благаєм в час гіркий біди:
Пошли нам захист і пошли нам миру.
Ані сокир, ні шабель в нас нема,
Єдина зброя — правда і молитва.
Ми — світло. Нас оточує пітьма.
Даруй нам перемогу в лютій битві.
У тяжкі часи поезія стає молитвою:
Молюсь за мир і щастя України,
За свій народ, який через віки
Не здався, не зламався, не загинув,
Попри старання “братньої” руки.
У трагедії воєнного часу людські душі зцілює поезія природи:
Сади цвітуть, і їм не до війни,
У них життя, в них віра і надія,
Що за вітрами й примхами весни
Усіх нас літнє сонечко зігріє,
Що буде мир на цій святій землі,
Із зав’язі плоди хороші вродять,
А вороги пощезнуть у імлі,
Як ті примари, й більше не зашкодять.
Добро, Краса, Гармонія і Бог
Від сил лихих нас захистить зуміють.
Спасибі вам, цілителі тривог,
За пелюсткову дивотерапію.
Гармонія з матінкоюприродою справді лікує і зцілює, ставить на ноги і спрямовує на боротьбу за гармонію в житті. Громадянська поезія Валентини Інклюд стає на прю з підпалювачами війни й агресії Росії, головними винуватцями інформаційного провокування й так званої гібридної війни, спроможної призвести до глобального конфлікту ядерної держави у світовому обширі.
О ви, майстри дезінформації,
Творці ілюзій і химер,
Що на сорти ділили націю,
Чи усвідомили тепер,
Яке зерно було посіяно
І що вродилося з брехні?
Що ви з фашистською Росією
На рівних винні у війні?
Це звинувачення цензури і цензорів за Януковича, сумновідомих темників, що створювали “пародію реальності, якою годували нас”.
Покірність преси перед владою
Дала рясні смертей плоди.
Боріться, люди, із неправдою!
В цензурі — корені біди.
Називання Росії фашистською — не художнє перебільшення, а фіксація суспільнополітичної імперіалістичної загрози, що постала перед усім світом, адже немає такої країни, у внутрішні справи котрої не намагався б втрутитися путінський режим. Але у війні відбулося дивовижне українське народотворення й державотворення: смертельна загроза згуртувала й об’єднала українську націю, визначила сучасну форму самоорганізації і народила справжню еліту. Поетеса посилає листа захисникам, а Путіну прокляття від мертвих і живих. (Так і хочеться продовжити його Шевченковим посланням).
Вертайтесь живі додому,
Батьки, наречені, сини,
Ви власну долю свідомо
Кидаєте в пекло війни.
Еліта нації справжня,
Без фальші, регалій і звань.
Спасибі, мужні, відважні,
За мирне майбутнє світань.
У переломні миті, під час історичних катаклізмів, коли вирішується доля країни, держави, народу, кожний громадянин складає іспит на людську справжність. І країна, держава, народ — також.
Коли Завтра під знаком питання,
Коли Вчора від втрат знеможене,
А Сьогодні, можливо, востаннє,
Проявляється сутність кожного.
Погляд чистий, спадає полуда,
Проступають крізь маски цінності —
Видно зрадницькі душі Іуди,
Видно світлі, сповнені гідності…
У момент історичного зламу,
Коли доля країни під обстрілом,
Кожен вчинок — маленький екзамен,
Ким ми є в цьому часіпросторі.
Це не що інше, як глибинне розуміння сутнісних речей. Це поезія, філософія, справжність. І політика, і мораль, і чесноти свого народу. Іспит складено і нацією, і її поетесою. Україна відбулася. І це не просто красні слова.
Що значить рідне слово для митця, скільки важить?
Так хочу чути українську мову,
Аж подумки зриваюся на крик:
Невже не розумієте, панове,
Російським танкам шлях проклав язик!..
Історію беремо за основу,
З культури цеглу робимо міцну.
Та головне — священна сила Мови,
Що цементує зведену стіну.
Лише тоді імперії лещата
Відпустять Україну назавжди.
Ми Словом обираємо нащадкам
Майбутнє волі чи пітьму біди.
Мудрість зрозуміла, дохідлива й афористична, засвідчує володіння словом, професіоналізм, зрілість поезії, що тяжіє до осмислення світу природи, історії, культури, політики, моралі. Мисткиня живе у багатовимірній дійсності і переймається усім насущним, вживаючись у нього і вимірюючи його собою. Людина — мірило усіх речей.
Живий музей нетлінної краси,
Мінливовічна магія природи —
Сади весняні, парки і ліси,
Тут кожен погляд — погляд насолоди,
Тут кожен подих — свіжий і п’янкий,
Тут кожен дотик — дотик до гармоній.
Як словом перелити у рядки
Майбутній всесвіт ніжності півоній,
Що жевріє у пуп’янках малих?
Галактики бузку цвітуть духмяно.
Спадає яблунь цвіт, та край доріг
Свічки надій запалюють каштани.
Художні образи Валентини Інклюд ніби самі народжуються з природи, історії, культури, політики, моралі, а не конструюються для її образнопоетичної думки. Для її філософії важливо сказати що це, а не яке воно. Тому і маліють порівняння в поетиці, а натомість ледь помітно проступають метафори, невіддільні і від поетичної реальності, і від її філософії. У неповні 35 років вона вже філософ — і становилася, і відбулася. “Екватор літа” — точка відліку.
Ось і перейдено літа екватор,
З дощами перейдено, спекою, грозами.
Прожите віршами нелегко згадати —
Дні якось самі написалися прозою.
Звичайна буденність, виснажлива праця.
Ще вітер. І небо з його блискавицями.
Змиваються рештки старих декорацій,
Майбутнє бентежить і зве таємницями.
А задум Творця, як завжди, невідомий…
Пророцтв неможливо почути за зливою…
Боюся невдачі. Готуюсь до втоми.
І вірю всім серцем, що буду щасливою.
А це і є щастям творцямитцяпоета.
Минають дні, сплітаючись в сюжети
Маленьких драм життєвої історії,
Лишаючи в свідомості портрети,
Пейзажі, факти, формули, теорії,
Чергуючи яскравість і буденність,
У майбуття незвідане прямуючи…
Що є життя? Скінченна нескінченність.
Хто ми? У вирі днів подорожуючі.
***
Розквітло зорями небесне поле,
І місяць світить на Чумацький шлях —
Яка прекрасна тиха ніч довкола,
А у душі чомусь панує страх.
А може, то не страх — якась тривога,
Розгубленість, сумні передчуття…
Що, врештірешт, життя? Складна дорога
Із небуття крізь терні в небуття.
Але її так лячно загубити,
Звернути манівцями не туди,
Свій континент в тумані не відкрити,
Не врятувати друга від біди,
Піти чужими звабними стежками,
А власну не впізнати, не знайти,
До вічної крізьвимірної брами
Лише розчарування принести.
***
Не кожному дано писати щиро,
Не розгубити в пишних формах зміст.
Потрібний швидше Божий дар, ніж хист,
Щоб з іскри слова запалити віру
І розбудити думку в сонній тиші;
Торкнутись вічного крізь поспіх днів;
Красу природи, ніжних почуттів
Подарувати у суцвіттях віршів;
Плекати вищі цінності свободи
І правду берегти для майбуття;
Попри спокуси й виклики життя
Лишатись нервом власного народу.
Це мрія кожного справжнього митця і Валентини Інклюд також — “лишатись нервом власного народу”. Це означає жити болями, проблемами, викликами свого часу, народу, світу, людства, а це дуже нелегко. Це не віршування знічев’я (від нічого робити), не приємна легковажність поводження з формою, а пошуки змісту і сенсу життя — свого власного і всіх довкола. Така філософія поезії того молодого покоління, яке народилося ще у попередній державі, але виросло, сформувалося вже у Незалежній Україні і готове обстоювати свою Батьківщину і словом, і ділом.
Автор рецензії: Олександр Іванович Неживий, доктор філософії, заслужений журналіст України, у 1991 – 1992 рр. – редактор відділу літератури журналу «Україна»
2019 р.
Напередодні свята писемності у Фастові відбулася презентація другої поетичної збірки Валентини Інклюд “Крізь часу плин”, яка щойно побачила світ у ТОВ “Видавництво “Логос” у Києві. Фастівчанка заявила про себе в поезії вже першою збіркою “Скарбничка душі” (2008). Ще шестирічною вона брала участь у фестивалі дитячої творчості “Таланти твої, Київщино!” (1990).
Валентина Інклюд живе подіями свого часу і простору, бере у них участь і душею, і розумом, і своєю волею, і людською долею:
Гра форми й змісту, думки й почуття,
У кожнім слові — ритм серцебиття,
Кожен рядок відлунює у душу,
Колись з душі поставши до життя.
Це не етюди, не замальовки, а драми і трагедії новопосталої Незалежної України, якій треба нагадувати, що “держава починається із нас”.
Замисліться над цим хоч на хвилину,
Відчуйте: кожна дія, кожен вчинок
Щомиті творить наш прийдешній час.
Талановита авторка двадцятилітньою взяла участь у першому Майдані “за Ющенка”, а значить і в новітньому українському людинотворенні, народотворенні, державотворенні.
Не кажіть про Майдан “роковини”.
Це річниця, хоча і не свято.
Ми боролись тоді за країну,
І нас дійсно було не здолати.
Показавши і Заходу, й Сходу
Приклад опору без насильства,
Ми з населення стали народом,
З громадян — громадянським суспільством.
Дні Віктора Ющенка поетеса не поетизує, закидаючи йому невикористані можливості всенародно обраного президента: “Ви бути могли кращим сином Вкраїни”. Це дискусійно, але становить проблему і завжди буде темою філософськополітичної громадянської поезії, що братиме участь у формуванні національної свідомості українців. На думку авторки, він “штовхнув у прірву країну свою”, втративши “совість, розсудливість, гідність”. Починалися януковичі…
Народе, народе… Ти втратив свободу,
Ти сам себе кинув в безправ’я і бруд,
Віддав свою долю, продав свою вроду
За брехні дешеві донецьких приблуд.
Образи кримінальних авторитетів при владі:
Обличчя з гримасами неандертальців,
І погляд нагадує дещо звірине,
У вуличні жести сплітаються пальці —
І це називається “влада країни”,
“Еліта країни”. Ганьба нам та й годі,
Щоб банда була на чолі народу!
Мабуть, то і справді кара Господня
За те, що не вміли цінити свободу.
Авторку переповнюють почуття зневаги та протесту, і вона кидає гнівну інвективу:
Ми недонарод, тому й нашу державу
По праву очолює недолюдина.
Емоції вочевидь мають підоснову в дійсності, адже “недолюдина” таки зрадила свою державу і втекла до її історичного ворога, підштовхнувши його до воєнної агресії проти Незалежної України, анексії Криму та гібридної війни у Донбасі.
Не керманичі, а пародія —
Кожен другий з минулим злодія,
Кожен думає про збагачення,
Ну а спосіб не має значення,
Всі безграмотні, неосвічені,
Душі підлістю покалічені,
Не розумністю, а дубиною
Правлять нелюди Україною.
І “доправилися” до війни з Україною російського імперіалізму — головного ворога людяності і людства. Україна — на передовій у боротьбі за Європу і європейську та світову культуру, за життя на планеті Земля.
Нові події і нові слова.
Великий Боже, дай, прошу, нам сили,
Щоб ясною лишалась голова,
Щоб вірний шлях розгледіти зуміли.
Нас просвіти й шляхом тим проведи,
Ми — діти церкви, діти волі й віри —
Тебе благаєм в час гіркий біди:
Пошли нам захист і пошли нам миру.
Ані сокир, ні шабель в нас нема,
Єдина зброя — правда і молитва.
Ми — світло. Нас оточує пітьма.
Даруй нам перемогу в лютій битві.
У тяжкі часи поезія стає молитвою:
Молюсь за мир і щастя України,
За свій народ, який через віки
Не здався, не зламався, не загинув,
Попри старання “братньої” руки.
У трагедії воєнного часу людські душі зцілює поезія природи:
Сади цвітуть, і їм не до війни,
У них життя, в них віра і надія,
Що за вітрами й примхами весни
Усіх нас літнє сонечко зігріє,
Що буде мир на цій святій землі,
Із зав’язі плоди хороші вродять,
А вороги пощезнуть у імлі,
Як ті примари, й більше не зашкодять.
Добро, Краса, Гармонія і Бог
Від сил лихих нас захистить зуміють.
Спасибі вам, цілителі тривог,
За пелюсткову дивотерапію.
Гармонія з матінкоюприродою справді лікує і зцілює, ставить на ноги і спрямовує на боротьбу за гармонію в житті. Громадянська поезія Валентини Інклюд стає на прю з підпалювачами війни й агресії Росії, головними винуватцями інформаційного провокування й так званої гібридної війни, спроможної призвести до глобального конфлікту ядерної держави у світовому обширі.
О ви, майстри дезінформації,
Творці ілюзій і химер,
Що на сорти ділили націю,
Чи усвідомили тепер,
Яке зерно було посіяно
І що вродилося з брехні?
Що ви з фашистською Росією
На рівних винні у війні?
Це звинувачення цензури і цензорів за Януковича, сумновідомих темників, що створювали “пародію реальності, якою годували нас”.
Покірність преси перед владою
Дала рясні смертей плоди.
Боріться, люди, із неправдою!
В цензурі — корені біди.
Називання Росії фашистською — не художнє перебільшення, а фіксація суспільнополітичної імперіалістичної загрози, що постала перед усім світом, адже немає такої країни, у внутрішні справи котрої не намагався б втрутитися путінський режим. Але у війні відбулося дивовижне українське народотворення й державотворення: смертельна загроза згуртувала й об’єднала українську націю, визначила сучасну форму самоорганізації і народила справжню еліту. Поетеса посилає листа захисникам, а Путіну прокляття від мертвих і живих. (Так і хочеться продовжити його Шевченковим посланням).
Вертайтесь живі додому,
Батьки, наречені, сини,
Ви власну долю свідомо
Кидаєте в пекло війни.
Еліта нації справжня,
Без фальші, регалій і звань.
Спасибі, мужні, відважні,
За мирне майбутнє світань.
У переломні миті, під час історичних катаклізмів, коли вирішується доля країни, держави, народу, кожний громадянин складає іспит на людську справжність. І країна, держава, народ — також.
Коли Завтра під знаком питання,
Коли Вчора від втрат знеможене,
А Сьогодні, можливо, востаннє,
Проявляється сутність кожного.
Погляд чистий, спадає полуда,
Проступають крізь маски цінності —
Видно зрадницькі душі Іуди,
Видно світлі, сповнені гідності…
У момент історичного зламу,
Коли доля країни під обстрілом,
Кожен вчинок — маленький екзамен,
Ким ми є в цьому часіпросторі.
Це не що інше, як глибинне розуміння сутнісних речей. Це поезія, філософія, справжність. І політика, і мораль, і чесноти свого народу. Іспит складено і нацією, і її поетесою. Україна відбулася. І це не просто красні слова.
Що значить рідне слово для митця, скільки важить?
Так хочу чути українську мову,
Аж подумки зриваюся на крик:
Невже не розумієте, панове,
Російським танкам шлях проклав язик!..
Історію беремо за основу,
З культури цеглу робимо міцну.
Та головне — священна сила Мови,
Що цементує зведену стіну.
Лише тоді імперії лещата
Відпустять Україну назавжди.
Ми Словом обираємо нащадкам
Майбутнє волі чи пітьму біди.
Мудрість зрозуміла, дохідлива й афористична, засвідчує володіння словом, професіоналізм, зрілість поезії, що тяжіє до осмислення світу природи, історії, культури, політики, моралі. Мисткиня живе у багатовимірній дійсності і переймається усім насущним, вживаючись у нього і вимірюючи його собою. Людина — мірило усіх речей.
Живий музей нетлінної краси,
Мінливовічна магія природи —
Сади весняні, парки і ліси,
Тут кожен погляд — погляд насолоди,
Тут кожен подих — свіжий і п’янкий,
Тут кожен дотик — дотик до гармоній.
Як словом перелити у рядки
Майбутній всесвіт ніжності півоній,
Що жевріє у пуп’янках малих?
Галактики бузку цвітуть духмяно.
Спадає яблунь цвіт, та край доріг
Свічки надій запалюють каштани.
Художні образи Валентини Інклюд ніби самі народжуються з природи, історії, культури, політики, моралі, а не конструюються для її образнопоетичної думки. Для її філософії важливо сказати що це, а не яке воно. Тому і маліють порівняння в поетиці, а натомість ледь помітно проступають метафори, невіддільні і від поетичної реальності, і від її філософії. У неповні 35 років вона вже філософ — і становилася, і відбулася. “Екватор літа” — точка відліку.
Ось і перейдено літа екватор,
З дощами перейдено, спекою, грозами.
Прожите віршами нелегко згадати —
Дні якось самі написалися прозою.
Звичайна буденність, виснажлива праця.
Ще вітер. І небо з його блискавицями.
Змиваються рештки старих декорацій,
Майбутнє бентежить і зве таємницями.
А задум Творця, як завжди, невідомий…
Пророцтв неможливо почути за зливою…
Боюся невдачі. Готуюсь до втоми.
І вірю всім серцем, що буду щасливою.
А це і є щастям творцямитцяпоета.
Минають дні, сплітаючись в сюжети
Маленьких драм життєвої історії,
Лишаючи в свідомості портрети,
Пейзажі, факти, формули, теорії,
Чергуючи яскравість і буденність,
У майбуття незвідане прямуючи…
Що є життя? Скінченна нескінченність.
Хто ми? У вирі днів подорожуючі.
***
Розквітло зорями небесне поле,
І місяць світить на Чумацький шлях —
Яка прекрасна тиха ніч довкола,
А у душі чомусь панує страх.
А може, то не страх — якась тривога,
Розгубленість, сумні передчуття…
Що, врештірешт, життя? Складна дорога
Із небуття крізь терні в небуття.
Але її так лячно загубити,
Звернути манівцями не туди,
Свій континент в тумані не відкрити,
Не врятувати друга від біди,
Піти чужими звабними стежками,
А власну не впізнати, не знайти,
До вічної крізьвимірної брами
Лише розчарування принести.
***
Не кожному дано писати щиро,
Не розгубити в пишних формах зміст.
Потрібний швидше Божий дар, ніж хист,
Щоб з іскри слова запалити віру
І розбудити думку в сонній тиші;
Торкнутись вічного крізь поспіх днів;
Красу природи, ніжних почуттів
Подарувати у суцвіттях віршів;
Плекати вищі цінності свободи
І правду берегти для майбуття;
Попри спокуси й виклики життя
Лишатись нервом власного народу.
Це мрія кожного справжнього митця і Валентини Інклюд також — “лишатись нервом власного народу”. Це означає жити болями, проблемами, викликами свого часу, народу, світу, людства, а це дуже нелегко. Це не віршування знічев’я (від нічого робити), не приємна легковажність поводження з формою, а пошуки змісту і сенсу життя — свого власного і всіх довкола. Така філософія поезії того молодого покоління, яке народилося ще у попередній державі, але виросло, сформувалося вже у Незалежній Україні і готове обстоювати свою Батьківщину і словом, і ділом.
Автор рецензії: Олександр Іванович Неживий, доктор філософії, заслужений журналіст України, у 1991 – 1992 рр. – редактор відділу літератури журналу «Україна»
2019 р.
Стаття опублікована у всеукраїнському культурологічному тижневику "Слово Просвіти" (випуск від 05.12.2019 р.)
Контекст : Слово Просвіти
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію