
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2022.07.02
15:16
Простий хлопчина із Полісся…
Хоч і задиристий як грім…
Зустрінеш - випрямись - не бійся
Достатньо праведности в нім…
Якщо, бодай, не росіянин…
Без злого умисла бодай…
В житті Господньому - мирянин
Хоч і задиристий як грім…
Зустрінеш - випрямись - не бійся
Достатньо праведности в нім…
Якщо, бодай, не росіянин…
Без злого умисла бодай…
В житті Господньому - мирянин
2022.07.02
12:20
Кати не ймуть віри - ти досі живий!
Спотворюють вимір проклятих подій,
У злобі скаженій рвуть небо на шмаття,
Лишають по собі криваві багаття…
Черговий день світла руйнується жахом,
Насіяно в житі кривавого маку.
Мордують тебе ненажерно й запекло
Спотворюють вимір проклятих подій,
У злобі скаженій рвуть небо на шмаття,
Лишають по собі криваві багаття…
Черговий день світла руйнується жахом,
Насіяно в житі кривавого маку.
Мордують тебе ненажерно й запекло
2022.07.02
10:26
Бувшії люди, нібито браття.
Парость імперського горе-прокляття.
Сповнені жовчі, просякнуті нею.
Суне отрута понад землею.
Згублених душ спорожнілії скіти.
Згубною гниллю щедро залиті.
Дірки в дахах хтось ретельно надряпав.
Парость імперського горе-прокляття.
Сповнені жовчі, просякнуті нею.
Суне отрута понад землею.
Згублених душ спорожнілії скіти.
Згубною гниллю щедро залиті.
Дірки в дахах хтось ретельно надряпав.
2022.07.02
08:16
Про любов не пишеться ні слова,
про кохання серце теж мовчить.
Не життя, хтось скаже, а полова,
не людина – здичавілий сич.
Нехай кажуть. Що мені пересуд?
Друзів не нажив, а ворогів…
але й ті, як лід весною скреснуть.
Не таю на жодного свій гнів.
про кохання серце теж мовчить.
Не життя, хтось скаже, а полова,
не людина – здичавілий сич.
Нехай кажуть. Що мені пересуд?
Друзів не нажив, а ворогів…
але й ті, як лід весною скреснуть.
Не таю на жодного свій гнів.
2022.07.02
08:05
Кілька слів зв’язать не може
По – англійськи впертий Рома:
- То мені не треба, схоже.-
Він бурмоче в школі й вдома.
- За кордон колись захочеш,-
Каже вчителька дитині,-
Як ти там без мови, хлопче,
По – англійськи впертий Рома:
- То мені не треба, схоже.-
Він бурмоче в школі й вдома.
- За кордон колись захочеш,-
Каже вчителька дитині,-
Як ти там без мови, хлопче,
2022.07.02
00:44
Вже не вперше я стикаюся на сайті “Поетичні майстерні” з провокаційними віршами Ігоря Шохи та його клонів, де звучить зневага до прадавньої нашої предківської віри рідновір’я, язичництва:
Процитую:
Бо у храмі Духу до сих пір
базарює секта галаслив
2022.07.01
12:51
Не існує містики і див
і не виникає із нічого
віра у цілющі сили Бога...
кожен має те, що заслужив,
хоч буває, має більше того.
Віруєш, не віруєш – цінуй
те, що як навіяне дається
і не виникає із нічого
віра у цілющі сили Бога...
кожен має те, що заслужив,
хоч буває, має більше того.
Віруєш, не віруєш – цінуй
те, що як навіяне дається
2022.07.01
10:01
Тепло дарує надмір літо,
а у повітрі – білий сніг!
То липи пригощають цвітом,
що пухом тулиться до ніг.
У Коломиї квітнуть липи
і тридцять три зі знаком «плюс»,
а за вікном – воєнний липень,
а у повітрі – білий сніг!
То липи пригощають цвітом,
що пухом тулиться до ніг.
У Коломиї квітнуть липи
і тридцять три зі знаком «плюс»,
а за вікном – воєнний липень,
2022.07.01
07:51
Із Олексія Костянтиновича Толстого (1868)
Вся земля наша велика и обилна, а наряда в ней нтъ.
Несторъ. Повсть времянныхъ лтъ
1
Сідайте, дитинчата!
Вся земля наша велика и обилна, а наряда в ней нтъ.
Несторъ. Повсть времянныхъ лтъ
1
Сідайте, дитинчата!
2022.07.01
05:34
Не вір, що я забути зможу
Тебе в далекій стороні, –
Що серед гурту перехожих
Хтось кращий стрінеться мені.
Не вір, що серце кине туга
І зникнеш ти з моїх думок, –
Що я не виконаю вдруге
Тобі назустріч певний крок.
Тебе в далекій стороні, –
Що серед гурту перехожих
Хтось кращий стрінеться мені.
Не вір, що серце кине туга
І зникнеш ти з моїх думок, –
Що я не виконаю вдруге
Тобі назустріч певний крок.
2022.06.30
21:32
А світ мовчить, заляканий від зла,
Яке створило із добра руїну.
Не хочу, щоб сказали, що «була»,
Про дорогу стражденну Україну.
Щодня за нас вмирають вояки,
А над полями позлітались круки.
В червневий день гарячий і гіркий
Яке створило із добра руїну.
Не хочу, щоб сказали, що «була»,
Про дорогу стражденну Україну.
Щодня за нас вмирають вояки,
А над полями позлітались круки.
В червневий день гарячий і гіркий
2022.06.30
21:16
Буде в мене красуня-жона,
Я просив тої ласки у Бога,
Оминула ти мого човна,
Ти пройшла, як торпеда, повз нього.
ПРИСПІВ:
Наталі ти моя золота,
Рветься листя на вербах зелене…
Я просив тої ласки у Бога,
Оминула ти мого човна,
Ти пройшла, як торпеда, повз нього.
ПРИСПІВ:
Наталі ти моя золота,
Рветься листя на вербах зелене…
2022.06.30
20:40
В задумі сидів скіфський цар Аріант
На березі над Гіпанісом.
У гостях у нього днів кілька назад
Архонт був із Ольвії. Звісно,
Стрічав Аріант дуже добре його,
Торговий партнер бо, доречі.
Зерна продавали у місто свого,
Купляли потрібні там речі.
На березі над Гіпанісом.
У гостях у нього днів кілька назад
Архонт був із Ольвії. Звісно,
Стрічав Аріант дуже добре його,
Торговий партнер бо, доречі.
Зерна продавали у місто свого,
Купляли потрібні там речі.
2022.06.30
13:31
Гриміло у небесній високості,
Здригалася від жаху хмура вись.
Борвій, так шаленів у спраглій брості,
Що явір перелякано хрестивсь.
Струм блискавки розсік твердь небосхилу,
І забасив розгніваний Перун.
Ушкварив дощ, як із відра, щосили,
Здригалася від жаху хмура вись.
Борвій, так шаленів у спраглій брості,
Що явір перелякано хрестивсь.
Струм блискавки розсік твердь небосхилу,
І забасив розгніваний Перун.
Ушкварив дощ, як із відра, щосили,
2022.06.30
13:09
І
Колись були ми не такі
як нині... що й казати?
Хоча літа мої тяжкі,
не хочу помирати.
Поїду, може, у село,
де рідного – нікого,
зате згадаю, як було,
Колись були ми не такі
як нині... що й казати?
Хоча літа мої тяжкі,
не хочу помирати.
Поїду, може, у село,
де рідного – нікого,
зате згадаю, як було,
2022.06.30
04:58
Треба вірші складати
Про безмежно сумні
Незліченні утрати
В найжахливіші дні.
Стану більш говорити
Не про звідані сни,
А про кров’ю политі
Українські лани.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Про безмежно сумні
Незліченні утрати
В найжахливіші дні.
Стану більш говорити
Не про звідані сни,
А про кров’ю политі
Українські лани.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2022.05.10
2022.04.25
2022.03.20
2020.02.03
2020.01.12
2019.11.07
2019.07.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Тетяна Левицька /
Поеми
КОЛИСКОВІ МРІЇ дев'ятий вінок, корна сонетів СВІТОЧ ДУШІ
ДЕВ’ЯТИЙ ВІНОК
КОЛИСКОВІ МРІЇ
І (IX)
Злітала мрія в неосяжну вись,
Та не одна, тих мрій було багато.
Щоб рідний брат нарешті одруживсь,
Були здорові діти й онучата.
В очах знедолених був щастя блиск.
У душах завше панувало свято,
Не підіймавсь від хвилювання тиск,
Усі були здорові та багаті.
Щоб не росли в городах пирії.
Сестричка готувала вінегрети,
В полях збирала гарні врожаї.
Гілля хилилося від Бер*, Ранетів**,
Щоб мир настав, і бабка*** в ручаї
У па-де-де крутила піруети.
______________
Бера* – сорт груш
Ранет** – сорт яблук
Бабка*** – комаха
ІІ (IX)
У па-де-де крутила піруети
Та наречена в чарівній фаті.
Знімали з себе люди пальта, светри,
Купався день у сонці золотім.
А я без тебе в’яну, любий, де ти?
Невже ти спиш і досі? Але, втім,
Уже весна зірвала криг намети,
Гуркоче в небесах травневий грім.
Та прошумів, неначе й не бувало,
Блищить у вишині проміння спис.
Мені твого тепла не вистачало,
В садочку соловейка – вокаліз*.
Творю для тебе, любий, тріумфально,
Яку поезію, ти подивись.
______________
Вокаліз* – вправа або етюд для голосу без тексту
ІІІ (IX)
Яку поезію, ти подивись,
Мережу із квітучого пагілля.
Здійнявся над землею кипарис,
І влаштували яблуні весілля.
Коханий пташе, серцем пробудись.
Замучило судом важке похмілля?
П’є спрагле небо хмари, мов кумис,
Вражає волошковим рукоділлям?
В кущах бузку ти щастя віднайди.
На клумбах із лілей пахкі букети
Чекають, як і я, тепла, води.
Розсипав ранок срібні бранзолети*.
Ноктюрни чарівні, вряди-годи,
Я створюю для тебе, мій поете.
______________
Бранзолета* – браслет
ІV (IX)
Я створюю для тебе, мій поете,
Новели і елегії лугів,
Оповідання та вінки сонетів.
Ти чуєш, як співає херувим?
Аж воскресає світ в лабетах смерті –
Міцних вервечок, скутих ланцюгів.
Над цвинтарем літає чорний кречет,
Та над полями вже лунає спів.
Це я сльозою обпікала будні
У ті жахливі, зболені часи,
Коли жорстоко розтинали груди –
Фантомно й досі там душа болить.
Життя хіба одну мене марудить?
Сліпою кішкою була колись.
V (IX)
Сліпою кішкою була колись,
Яку втопити в бистрині хотіли.
Та, певно, батько віддано моливсь,
Благала мати – я щоб не хворіла.
Наїлася вишневої смоли –
І стала гарною душею й тілом.
Позичила крильцята у бджоли,
І за нектаром в липи полетіла.
Як швидко вітер крила обламав.
Навішала матуся амулетів,
Та недалеко цвів червоний мак –
Предмет моїх розчулених куплетів.
Я серцем спокусилась, та дарма...
І слів не вистачало для сюжетів.
VІ (IX)
І слів не вистачало для сюжетів.
Дурманний мак душею перецвів:
Пив на розлив горілочку в буфеті,
І набирався, мов «свиня», гріхів.
Ловив метеликів у очереті,
А після – виміщав на всьому гнів.
Дивився фільми і читав газети,
Скликав на шабаш "фурій", "кажанів".
Хотілося той шлюб у порох стерти,
У чарці самогону – біль втопить.
Не прокидатися від сну, померти,
І загубитися посеред жнив.
Усе стерпіла, підростав безсмертник.
Та якось ти цитриново наснивсь.
VІІ (IX)
Та якось ти цитриново наснивсь,
Коли вже не чекала на вітрила.
Тієї осені, в тумані злив,
Жоржиною на стеблах розпустилась.
То ніби янгол із гори спустивсь –
Мені всміхався сонячно Ярило,
В оточені весталок і олив.
Від здивування ледь не обімліла.
Та чи міцні мотузки розірву,
Хоча й жахіття канули у Лету?
Життя постійно косить ковилу
І випікає з борошна багети.
Одну ще втрату не переживу,
Не підрізай мої думки на злеті.
VІІІ (IX)
Не підрізай мої думки на злеті,
Тримала довго музику в собі.
Моя загублена в снігах, Плането.
Моє життя у радості й журбі.
Так, щастя любить тишу, та прикмета
Не нами вигадана, далебі,
Хоча неординарного естета
По черевиках видно у юрбі.
Від світу не сховаєшся в коморі,
Помітно здалеку ясну зорю
І білу бригантину в морі чорнім,
На світлому – гуашеву мару.
Не говори, що я – вода прозора,
Бо не теленькну, спокоєм замру.
ІX (IX)
Бо не теленькну, спокоєм замру.
А світ не хоче, щоб я оніміла.
Хіба ж я схожа на тверду кору?
Ні! Соковита, мов черешня спіла.
Не заховаюсь мишею в нору.
Багато всередині наболіло,
Давай припинимо фальшиву гру –
Навіщо посипати рани сіллю?
Заради тебе я – творю, живу!
Не слухай скульпторів Пігмаліонів,
Що бачать в мертвих статуях красу.
Яси багато в чуйнім дієслові –
Тож смолоскипом я жагу несу.
Писала кров’ю оди бурштинові.
X (IX)
Писала кров’ю оди бурштинові,
І розчинялась в просторі весни.
Моє квітуче щастя бузинове,
Тих лебедів додому поверни.
Та відчуваю, ти ще не готовий.
Нашіптують майбутнє віщуни.
Потоне швидко човник паперовий –
Надії птах на маківці сосни.
Та не облишу мрії, сподівання,
Роз’ятрену сльозу я не зітру –
Блищить на денці серденька коханням.
Пригадую парчеву ніжність рук.
Зійшла у високості зірка рання,
Ховала, наче зброю, в кобуру.
XІ (IX)
Ховала, наче зброю, в кобуру –
Не заховати почуття в комоді.
У віхоли тебе не заберу,
Й ділити навпіл хуртовину – годі!
Весняні проліски пахтять в яру,
Землі коріння вруниться насподі.
Пливе на нерест риба, щоб ікру
Метати проти течії в негоду.
Нам не здолати межі самоти,
Загачені водою в буйну повінь.
Хоч м’ячиком із пагорба котись.
Та загасити смуту сонце в змозі.
Чекаю я на тебе, золотий,
У затишнім смарагдовім алькові.
ХІІ (IX)
У затишнім смарагдовім алькові
Мережані ряднини, килими.
І срібні кришталеві бра казкові
розсіювали світло, коли ми
Зустрілись наодинці загадково.
О любий, з моїх вуст нектар прийми
І дай в тобі відтанути – так довго
Я крижаніла у руках зими.
Розраджувала віхоли сопілка,
Що грала щемно арію сумну
За шторами вікна щопонеділка.
Та не затьмарить голову хмільну –
Міцне кохання наше, як перцівка*.
Нанизувала перли на струну.
______________
Перцівка* – горілка
ХІІІ (IX)
Нанизувала перли на струну,
І ладаном обкурювала ліжко.
До серця, наче кітку, пригорнув,
Випещував любов’ю тіло втішно.
І спокушав звабливу, чарівну.
Нас огортала постіль білосніжна.
Від пестощів і доторків тонув –
Кидала в простір сила центробіжна.
Бо сьоме небо там, де є любов.
Та сон скінчився, наче дощ у Львові.
Іду молитись, хоч не богослов,
Заварювати свій гіркий цикорій.
Надворі поміж сірих забудов
Весна пісні сплітала колискові.
ХІV (IX)
Весна пісні сплітала колискові,
Світанок хмарою мив небеса.
Проміння золотаве у діброві
Вмикало день, творило чудеса.
За горизонтом стало неозоро,
Розсипалася згардами* роса.
Пісні співали перші півні гойно,
Проміння скинуло їм сніп вівса.
Чому ж сльоза підступно покотилась?
На лавочці сіамський кіт Маркіз
Облизував рудаву Мурку мило.
"Няв... няв..." – звав із собою в верболіз.
То вірно, що любов – жахлива сила!
Злітала мрія в неосяжну вись.
______________
Згарда * – намисто
Магістрал (ІХ)
Злітала мрія в неосяжну вись,
У па-де-де крутила піруети.
Яку поезію, ти тільки подивись,
Я створюю для тебе, мій поете.
Сліпою кішкою була колись,
І слів не вистачало для сюжетів.
Та якось ти цитриново наснивсь.
Не підрізай мої думки на злеті,
Бо не теленькну, спокоєм замру.
Писала кров’ю оди бурштинові,
Ховала, наче зброю, в кобуру.
У затишнім, смарагдовім алькові
Нанизувала перли на струну.
Весна пісні сплітала колискові.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
КОЛИСКОВІ МРІЇ дев'ятий вінок, корна сонетів СВІТОЧ ДУШІ
"На голови, де, наче солов’ї,
Своє гніздо щодня звивають будні,
Упав романс, як він любив її
І говорив слова їй незабутні"
(Ліна Костенко)
ДЕВ’ЯТИЙ ВІНОК
КОЛИСКОВІ МРІЇ
І (IX)
Злітала мрія в неосяжну вись,
Та не одна, тих мрій було багато.
Щоб рідний брат нарешті одруживсь,
Були здорові діти й онучата.
В очах знедолених був щастя блиск.
У душах завше панувало свято,
Не підіймавсь від хвилювання тиск,
Усі були здорові та багаті.
Щоб не росли в городах пирії.
Сестричка готувала вінегрети,
В полях збирала гарні врожаї.
Гілля хилилося від Бер*, Ранетів**,
Щоб мир настав, і бабка*** в ручаї
У па-де-де крутила піруети.
______________
Бера* – сорт груш
Ранет** – сорт яблук
Бабка*** – комаха
ІІ (IX)
У па-де-де крутила піруети
Та наречена в чарівній фаті.
Знімали з себе люди пальта, светри,
Купався день у сонці золотім.
А я без тебе в’яну, любий, де ти?
Невже ти спиш і досі? Але, втім,
Уже весна зірвала криг намети,
Гуркоче в небесах травневий грім.
Та прошумів, неначе й не бувало,
Блищить у вишині проміння спис.
Мені твого тепла не вистачало,
В садочку соловейка – вокаліз*.
Творю для тебе, любий, тріумфально,
Яку поезію, ти подивись.
______________
Вокаліз* – вправа або етюд для голосу без тексту
ІІІ (IX)
Яку поезію, ти подивись,
Мережу із квітучого пагілля.
Здійнявся над землею кипарис,
І влаштували яблуні весілля.
Коханий пташе, серцем пробудись.
Замучило судом важке похмілля?
П’є спрагле небо хмари, мов кумис,
Вражає волошковим рукоділлям?
В кущах бузку ти щастя віднайди.
На клумбах із лілей пахкі букети
Чекають, як і я, тепла, води.
Розсипав ранок срібні бранзолети*.
Ноктюрни чарівні, вряди-годи,
Я створюю для тебе, мій поете.
______________
Бранзолета* – браслет
ІV (IX)
Я створюю для тебе, мій поете,
Новели і елегії лугів,
Оповідання та вінки сонетів.
Ти чуєш, як співає херувим?
Аж воскресає світ в лабетах смерті –
Міцних вервечок, скутих ланцюгів.
Над цвинтарем літає чорний кречет,
Та над полями вже лунає спів.
Це я сльозою обпікала будні
У ті жахливі, зболені часи,
Коли жорстоко розтинали груди –
Фантомно й досі там душа болить.
Життя хіба одну мене марудить?
Сліпою кішкою була колись.
V (IX)
Сліпою кішкою була колись,
Яку втопити в бистрині хотіли.
Та, певно, батько віддано моливсь,
Благала мати – я щоб не хворіла.
Наїлася вишневої смоли –
І стала гарною душею й тілом.
Позичила крильцята у бджоли,
І за нектаром в липи полетіла.
Як швидко вітер крила обламав.
Навішала матуся амулетів,
Та недалеко цвів червоний мак –
Предмет моїх розчулених куплетів.
Я серцем спокусилась, та дарма...
І слів не вистачало для сюжетів.
VІ (IX)
І слів не вистачало для сюжетів.
Дурманний мак душею перецвів:
Пив на розлив горілочку в буфеті,
І набирався, мов «свиня», гріхів.
Ловив метеликів у очереті,
А після – виміщав на всьому гнів.
Дивився фільми і читав газети,
Скликав на шабаш "фурій", "кажанів".
Хотілося той шлюб у порох стерти,
У чарці самогону – біль втопить.
Не прокидатися від сну, померти,
І загубитися посеред жнив.
Усе стерпіла, підростав безсмертник.
Та якось ти цитриново наснивсь.
VІІ (IX)
Та якось ти цитриново наснивсь,
Коли вже не чекала на вітрила.
Тієї осені, в тумані злив,
Жоржиною на стеблах розпустилась.
То ніби янгол із гори спустивсь –
Мені всміхався сонячно Ярило,
В оточені весталок і олив.
Від здивування ледь не обімліла.
Та чи міцні мотузки розірву,
Хоча й жахіття канули у Лету?
Життя постійно косить ковилу
І випікає з борошна багети.
Одну ще втрату не переживу,
Не підрізай мої думки на злеті.
VІІІ (IX)
Не підрізай мої думки на злеті,
Тримала довго музику в собі.
Моя загублена в снігах, Плането.
Моє життя у радості й журбі.
Так, щастя любить тишу, та прикмета
Не нами вигадана, далебі,
Хоча неординарного естета
По черевиках видно у юрбі.
Від світу не сховаєшся в коморі,
Помітно здалеку ясну зорю
І білу бригантину в морі чорнім,
На світлому – гуашеву мару.
Не говори, що я – вода прозора,
Бо не теленькну, спокоєм замру.
ІX (IX)
Бо не теленькну, спокоєм замру.
А світ не хоче, щоб я оніміла.
Хіба ж я схожа на тверду кору?
Ні! Соковита, мов черешня спіла.
Не заховаюсь мишею в нору.
Багато всередині наболіло,
Давай припинимо фальшиву гру –
Навіщо посипати рани сіллю?
Заради тебе я – творю, живу!
Не слухай скульпторів Пігмаліонів,
Що бачать в мертвих статуях красу.
Яси багато в чуйнім дієслові –
Тож смолоскипом я жагу несу.
Писала кров’ю оди бурштинові.
X (IX)
Писала кров’ю оди бурштинові,
І розчинялась в просторі весни.
Моє квітуче щастя бузинове,
Тих лебедів додому поверни.
Та відчуваю, ти ще не готовий.
Нашіптують майбутнє віщуни.
Потоне швидко човник паперовий –
Надії птах на маківці сосни.
Та не облишу мрії, сподівання,
Роз’ятрену сльозу я не зітру –
Блищить на денці серденька коханням.
Пригадую парчеву ніжність рук.
Зійшла у високості зірка рання,
Ховала, наче зброю, в кобуру.
XІ (IX)
Ховала, наче зброю, в кобуру –
Не заховати почуття в комоді.
У віхоли тебе не заберу,
Й ділити навпіл хуртовину – годі!
Весняні проліски пахтять в яру,
Землі коріння вруниться насподі.
Пливе на нерест риба, щоб ікру
Метати проти течії в негоду.
Нам не здолати межі самоти,
Загачені водою в буйну повінь.
Хоч м’ячиком із пагорба котись.
Та загасити смуту сонце в змозі.
Чекаю я на тебе, золотий,
У затишнім смарагдовім алькові.
ХІІ (IX)
У затишнім смарагдовім алькові
Мережані ряднини, килими.
І срібні кришталеві бра казкові
розсіювали світло, коли ми
Зустрілись наодинці загадково.
О любий, з моїх вуст нектар прийми
І дай в тобі відтанути – так довго
Я крижаніла у руках зими.
Розраджувала віхоли сопілка,
Що грала щемно арію сумну
За шторами вікна щопонеділка.
Та не затьмарить голову хмільну –
Міцне кохання наше, як перцівка*.
Нанизувала перли на струну.
______________
Перцівка* – горілка
ХІІІ (IX)
Нанизувала перли на струну,
І ладаном обкурювала ліжко.
До серця, наче кітку, пригорнув,
Випещував любов’ю тіло втішно.
І спокушав звабливу, чарівну.
Нас огортала постіль білосніжна.
Від пестощів і доторків тонув –
Кидала в простір сила центробіжна.
Бо сьоме небо там, де є любов.
Та сон скінчився, наче дощ у Львові.
Іду молитись, хоч не богослов,
Заварювати свій гіркий цикорій.
Надворі поміж сірих забудов
Весна пісні сплітала колискові.
ХІV (IX)
Весна пісні сплітала колискові,
Світанок хмарою мив небеса.
Проміння золотаве у діброві
Вмикало день, творило чудеса.
За горизонтом стало неозоро,
Розсипалася згардами* роса.
Пісні співали перші півні гойно,
Проміння скинуло їм сніп вівса.
Чому ж сльоза підступно покотилась?
На лавочці сіамський кіт Маркіз
Облизував рудаву Мурку мило.
"Няв... няв..." – звав із собою в верболіз.
То вірно, що любов – жахлива сила!
Злітала мрія в неосяжну вись.
______________
Згарда * – намисто
Магістрал (ІХ)
Злітала мрія в неосяжну вись,
У па-де-де крутила піруети.
Яку поезію, ти тільки подивись,
Я створюю для тебе, мій поете.
Сліпою кішкою була колись,
І слів не вистачало для сюжетів.
Та якось ти цитриново наснивсь.
Не підрізай мої думки на злеті,
Бо не теленькну, спокоєм замру.
Писала кров’ю оди бурштинові,
Ховала, наче зброю, в кобуру.
У затишнім, смарагдовім алькові
Нанизувала перли на струну.
Весна пісні сплітала колискові.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію