Переклав Василь Білоцерківський

У мене збереглася величезна кількість листів, які писав мені в різний час О. М. Сєров. Ми з ним були товариші по Училищу правознавства [1], від 1836 по 1840 рік. У травні 1840 року Сєров вийшов з училища і вступив на службу, а я ще мав пройти три верхні класи, і тут-таки зав’язалося між нами листування, що тривало багато років, бо навіть і після мого випуску з училища нам дуже часто доводилося жити далеко одному від одного, інколи в різних містах. В училищі ми зійшлися близько як два найліпші тоді його музиканти, і наші музичні заняття мимоволі стикали нас (з моїх записок, які я видрукував у «Російській старовині» («Русская старина»), читач бачить, яку велику роль відіграла музика в житті Училища правознавства нашого часу); окрім того, ми скоро зауважили, що багато в чому маємо однакові прагнення, сподівання й очікування майбутнього. Усе це дуже тісно поєднало нас, і коли особисті бесіди припинилися, ми надумали листуватися.
Для нас обох це листування мало дуже важливе значення – ми допомагали одне одному здобути освіту не лише в музичному, але й в усіх інших вимірах. Зважившись нині надрукувати значну частину нашого листування, гадаю, що цим я задовольню не лише допитливість тих, кому цікаві подробиці молодості Сєрова, але дам у руки всієї нашої публіки – навіть тієї, яка мало цікавиться музичною справою й музикантами, – такий біографічний матеріал, на який лише вельми вряди-годи можна натрапити в пресі. Перед читачем постає сповідь душі, записана майже день за днем, сповідь юнака, повного блискучих обдарувань, сил, найліпших прагнень, юнака, який бореться з тяжкою дійсністю; то повний смутку, недовіри до самого себе, подеколи навіть розпачу, то знову наснажений, він бадьоро і сміливо йде до своєї мети. В одному листі Сєров мовить (1842): «Маса пересічних осіб у людському роді не дозволяє музиці царствено панувати над людством. Муза інкогніто блукає земною кулею і збирає собі улюбленців у тих рідкісних істотах, які у вишуканому бачать абсолютну мету людського буття». Одним із таких рідкісних людей був Сєров. Усе його життя було служінням мистецтву, і йому він приніс у жертву всю решту, що манить і тішить інших. Ще змолоду він скінчив і розстався з усім тим, що не провадило його просто до окресленої мети, і вже ніщо не могло звернути його з дороги: гнів, а інколи й переслідування прозаїка-батька, власні невдачі й розчарування, гіркі сумніви у власній творчій здібності, зовнішні, подеколи неабияк шорсткі обставини - ніщо не могло перемогти його залізної впертості, його «мономанії» (як говорили декотрі його знайомі), і, врешті, крізь тисячі завад, нещасть, злигоднів – але також радощів – він пробився туди, куди хотів, зрештою він знайшов слова і звуки для вираження того, що майже з дитинства носив усередині себе. Приклад рідкісний, майже небувалий поміж нами!
Довідатися подробиці такого життя, глибокого і героїчного, – напевне, буде цікаво багатьом.
Проте листи Сєрова представляють не саму лише картину його власного, внутрішнього життя. У них змальовано також цілий куток російського життя 40-х і 50-х років – матеріал, звичайно, коштовний – але тут міститься й звіт про все, що тоді здійснювалося музичного в російському і навіть узагалі в європейському світі. Перед читачем пройдуть постаті Глинки, Даргомижського, Ліста, Берліоза і багатьох інших історичних особистостей, нариси нашого тогочасного суспільства і його художніх вражень, звіти про людей і речі, власні починання і проєкти на майбутнє самого Сєрова, урешті, ціла низка критичних статей про найзначніші музичні твори давнього і нового часу, – статей за 13 років до появи його першої друкованої статті. Виключаю з оригіналів (які в повному складі передаю до імператорської Публічної бібліотеки) усе те, що спеціально стосувалося моєї особи й випадкових, дрібних деталей життя. Після листів маю намір видрукувати, теж на сторінках «Російської старовини», мої спогади про Сєрова, і тут, на підставі матеріалу, щойно переданого читачам, – листування Сєрова зі мною, – а також на підставі всього, що ми вкупі пережили, постараюся оповісти все його життя, від дитинства й нашого життя в Училищі правознавства і до кінця, і відразу накреслити його портрет, з усіма слабкостями, хибами й падіннями, але також з усіма блискучими якостями й чудовими силами, які надали діяльності Сєрова історичного значення.
Редакція «Російської старовини» опублікувала коштовні й численні матеріали для біографій Глинки й Даргомижського, тому я вважав за свій обов’язок передати цьому виданню те, що мав стосовно ще одного з наших покійних композиторів: поступаючись тим двом у творчості й музичному обдаруванні, Сєров усе-таки належить до числа найвидатніших особистостей нашого інтелектуального і художнього світу.
Хто близько знав Сєрова та його життя, звичайно, погодиться зі мною, що воно становить три дуже окреслені періоди: перший період – це доба освіти й приготування, яка охоплює перші тридцять років життя Сєрова (1820–1850); другий період – це доба його літературно-критичної діяльності, яка охоплює наступні 10 років його життя (1850–1860); урешті, третій період – це доба музичної творчості Сєрова, яка охоплює останні 11 років його життя (1860–1871).

З цих трьох періодів упродовж першого Сєров був еклектиком, знайомився з усіма музичними школами, більше за інших любив німецьку, безмежно обожнював Бетговена і Меєрбера та був зайнятий власними пробами, композиторськими й музично-критичними. Останні (у листах до мене) інколи потерпають на розтягнутість і резонерство, але вже містять багато світлих і сміливих думок, які вирізняються живим ентузіазмом і допитливістю художнього чуття; у цей час він також вірив у необхідність і можливість російської музичної школи. Протягом другого періоду Сєров уже зовсім усунувся від італійців, майже цілковито не визнавав Меєрбера і присвятив себе виключно культові Бетговена. Критичні статті цього періоду (всі друковані) виблискують енергією, дотепністю, дошкульністю і полемічною бадьорістю, які приваблювали маси й часто сприяли музичному розвиткові загалу; вони завше доводять також величезне знайомство з музичною літературою і музичними творами, але мало містять глибини й ігнорують або не розуміють майже всього, створеного в музиці після Бетговена. Урешті, протягом свого останнього, третього періоду Сєров розділив своє музичне обожнювання між Бетговеном і Ваґнером, написав три опери «цілковито у своєму власному, од усіх відмінному ґатунку», як він говорить в одному листі, 1862 року, до однієї близької йому тоді особи [2]; починає любити італійців й італійську музику, навіть сам збирається писати італійську оперу для Патті, а щодо російської музичної школи, то перестає визнавати її й значну частину своєї музично-критичної діяльності присвячує причіпкам до неї.
Такими є головні риси художньої фізіономії Сєрова – цієї талановитої й вельми здібної людини, складеної з якостей, найбільш протилежних і часто протиборчих у ньому. Усе його життя було низкою непослідовностей – то симпатичних, то трагічних, то карикатурних. Його листи, які тут ідуть далі, а також мої «Спогади» своїми численними подробицями це вповні потвердять.
Для орієнтування читачів уважаю за потрібне в кількох словах оповісти тут життя Сєрова до початку його листування зі мною. Для цього беру за основу біографічний нарис, який опублікував п. М. у лютневій книзі «Російської сцени» («Русская сцена») за 1865 рік: в усіх вимірах цей нарис можна вважати автобіографією. У вступі сказано: «Ці біографічні нотатки ми уклали з відомостей, яких набули протягом багаторічного знайомства з п. Сєровим, від часу першої зустрічі в Криму, 1847 року, частково – з небагатьох приписок, які сам він нам надав» [3]. Притому кожен, знайомий зі словом О. М. Сєрова, легко впізнає його в багатьох місцях цього «Біографічного нарису».
«Олександр Миколайович Сєров народився 11 січня 1820 року, у родині освіченій, але анітрохи не музичній. Його батько, москвич, з вельми низької верстви, унаслідок визначних розумових здібностей і багатобічного розвитку, ще замолоду досягнув помітного становища на службі, а потім високих чинів і великого впливу на коло близьких знайомих. Його начитаність, різкість здорового і спостережливого, але дещо сухого розуму і насмішкуватий характер приваблювали до нього багатьох, але більше породжували ворогів. Мати Сєрова, наполовину німкеня, дочка сенатора катерининських часів, була чудова любляча жінка, з теплим почуттям до поезії добра і краси [4].
Сєров являє собою надзвичайно рідкісний приклад абсолютно самостійного артистичного розвитку. У дитячому віці нічого не віщувало в Сєрові майбутнього музиканта. Він був вельми тямущий, обдарований хлопчик, який читав книжки вже на 4-му році й майже в тому ж віці пристрасно любив театральні вистави. Він навчався всього вкрай моторно і швидко; на 9-му році вже легко читав французькі й німецькі книжки. Його найулюбленішим заняттям у цьому віці було читання у царині природничої історії, а перші гроші, які були в його руках, він відкладав убік, аби потім, на 11-му році, купити собі старовинне видання Бюффона з картинками [5]. Французької мови він, можна сказати, навчився за Бюффоном. Окрім читання, і нарівні з ним, Сєров пристрасно любив малювання. Цілі дні він проводив, малюючи звірів, птахів, види кімнат і садка при батьківському будинку [6].
Сєрова почали навчати музики, себто гри на фортепіано, на 8-му році; його першою вчителькою була Олімп. Григ. Жебелєва. Не виказуючи жодної особливої охоти до заняття музикою, Сєров, одначе, років у 10–11 справно грав сонатки з акомпанементом скрипки або віолончелі, а років на п’ять пізніше, при вступі до Училища правознавства [7], для іспитової урочистості вивчив і добре виконав гуммелівський концерт A-moll. Достеменне музичне чуття почало проявлятися в Сєрові лише на 15-му році. Фортепіанні перекладення опер Моцарта, а також «Фрайшутца» і «Роберта», слухання цих опер у театрі вперше пробудили в Сєрові любов до світу звуків. Ще в гімназії, років за два до вступу до Училища правознавства, після шести днів класного життя, юнак Сєров поспішав додому, аби передусім відвести душу за фортепіано, від якого вже не відходив майже цілий день. Але й тут спершу все обмежувалося читанням і всотуванням музичних гарнот. З технічними сторонами музичної теорії ніхто Сєрова не знайомив. Спочатку він був навіть дуже далекий від думки ставити самому собі запитання по цій лінії, сприймаючи музику, якою вона є, без міркувань про її грамоту, про її науку. В Училищі, за бажанням принца Ольденбурзького, Сєров мусив обрати який-небудь інструмент, окрім фортепіано, – і він обрав віолончель [8]. Уроки на віолончелі Сєров брав у відомого віолончеліста Карла Шуберта [9], який скоро дійшов свідомості, що у плані музичного смислу, виразності, фразування Сєров учителів не потребує [10], а учень, зі свого боку, попри успіхи власної віолончельної гри, дедалі більше переконувався, що не народився бути віртуозом, бо навіть сама будова його пальців, коротких і слабких, ніколи б не дозволила йому довести віртуозну техніку до визначного ступеня розвитку.
В одну пору з цими віолончельними уроками, які ознайомили молодого артиста з технікою смичкових інструментів, у Сєрові, що наближався тоді до 20-річного віку, стала все сильніше проявлятися жага бути композитором. Перші його спроби імпровізації на фортепіано, тихцем, у наглухо замкненій кімнатці, були скромним хлопчачим бреньканням. Перше знайомство з музичною теорією за сухими, відсталими підручниками генерал-баса, без усілякого керівника, навіювало Сєрову лише недовіру і до власних сил, і до самої музичної науки.
Наблизився 1840 рік, перший випуск Училища правознавства. Сєров, який відмінно вчився і в гімназії, був в усіх вимірах одним із найліпших вихованців. Його блискучі здібності принесли йому при випуску медаль за успіхи й чин 9-го класу, з яким він і розпочав службу, спершу в канцелярії урядового сенату (за 5-м департаментом, карним)… Тут я перериваю виписки з «Біографічного нарису», бо в листах, які повідомляю, подробиці дальшого життя Сєрова ґрунтовніші й вірніші за те, що він міг згодом пригадувати й оповідати. Але скрізь, де знадобиться, наводитиму в підрядкових примітках текст цього ж «нарису».


Першодрук: «Русская старина». – 1875. – № 8.

Коментар (за матеріалами Анатолія Дмитрієва)
Стасова з Сєровим пов’язувала палка дружба замолоду, коли вони палали єдиним вогнем служіння національному мистецтву й обидва з великим темпераментом виступали у пресі з різних питань російської культури.
Матеріали для біографії свого колеги, які публікував Стасов, стосуються молодих років Сєрова і не зачіпають пізнішого періоду, коли взаємини цих двох найбільших представників вітчизняної музично-критичної думки перейшли у площину гострої розбіжності в поглядах на життя, на мистецтво тощо.
Сам Стасов, ніколи не перестаючи глибоко шанувати Сєрова, гадав написати свої докладні спогади про нього… Цього наміру не було здійснено, і останнього, найцікавішого періоду взаємин із Сєровим Стасов не висвітлив.


[1] Училище правознавства було знане в імперську добу як значний осередок мистецької діяльності. Стасов і Сєров стали одними з перших випускників Училища, що зазначає тут автор. У ньому навчалася ціла плеяда визначних діячів різних сфер, зокрема культури, у т.ч. Петро Чайковський, а також літератори – його брат Модест, Іван Аксаков, Олексій Апухтін та ін. – Прим. перекладача.
[2] «Не можу-бо не бачити, що моя опера „Юдита” – дещо зовсім самостійне, на жодну іншу в світі не схоже» (лист за 29 срепня 1862 р.). – Прим. автора.
[3] Зауважу мимохіть, що біографії Сєрова, які надрукували п. Фамінцин (у «Музичному сезоні» («Музыкальный сезон»), 1871, № 17) та п. Столипін (у «Всесвітній ілюстрації» («Всемирная иллюстрация»), 1871, №№ 127–128) містять багато хибних фактів, особливо остання, позаяк автор, очевидно, занадто довіряв оповідям Ленца, який зазвичай прикрашає всі свої «біографії» та «спогади» орнаментикою не цілком достеменною. – Прим. автора.
[4] У своїх «Спогадах про Сєрова» матиму нагоду ще багато сказати про його батька і матір та про їхній різноманітний вплив на нього, а також про його обдаровану сестру Софію Миколаївну (у заміжжі Дютур), товаришці його дитинства, юності й художнього виховання. Зауважу, поки не входячи в подробиці, що родичі матері Сєрова, по висхідній лінії, належали до єврейського племені. – Прим. автора.
[5] Сліпа віра в батька й обожнювання Бюффона, а також високе поняття про самого себе були в цей час такі сильні в Сєрові, що він тоді часто казав: «Я, тато і Бюффон…» Це він пізніше нерідко розповідав мені. – Прим. автора.
[6] Багато спогадів дитинства читач знайде в листі Сєрова за 2 червня 1842 р. – Прим. автора.
[7] Спочатку Сєров, з 7-річного віку, навчався в пансіоні пані Командер, а потім від 1830 р. – у 1-й гімназії. До Училища правознавства він перейшов при самому його відкритті, у грудні 1835 р., просто до найвищого класу найнижчого курсу, себто до 4-го класу. – Прим. автора.
[8] Його Високість принц Петро Георгійович Ольденбурзький * так цінував музичні здібності Сєрова, що навіть після випуску з Училища останній грав різні соло на віолончелі на концертах в Училищі правознавства і в будинку принца. На знак пам’яті при випуску з Училища принц подарував Сєрову вишуканий складаний пюпітр, на футлярі якого видрукувано вірш із Горація: «Omne tulit punctum qui miscuit utile dulci». (Усе чудово піде в того, хто поєднає корисне з приємним.) – Прим. автора. (*Петро Ольденбурзький (1812–1881) – принц, член Державної ради й сенатор Російської імперії. Онук Павла І. Брав активну участь у селянській, судовій та освітній реформах Олександра ІІ. Виконував обов’язки опікуна цілої низки доброчинних товариств і навчальних закладів, у т. ч. Училища правознавства, до заснування якого був причетний. – Прим. перекладача.)
[9] А раніше від того – у відомого віолончеліста Кнехта, котрого якимось дивним чином Сєров забув у цій своїй біографії. – Прим. автора.
[10] Це ми читаємо також у листі за 24 серпня 1840 р. – Прим. автора.