ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Борис Костиря
2025.07.12 22:06
Після невдалої операції на очах
чоловік став утрачати зір,
світ став поринати в темряву,
береги стали губитися,
навколо панував океан пітьми.
Як побачити знайомі
і такі дорогі обриси?
Як насолодитися картинами

Олег Герман
2025.07.12 18:15
Постійне прагнення контролювати все — від найменших дрібниць до невизначеного майбутнього — насправді є величезним тягарем. Це не просто неефективно, а й трагічно. Уявіть: ви безперервно виснажуєте себе занепокоєнням, мозок постійно прокручує найгірші сце

Світлана Пирогова
2025.07.12 14:16
А літо виставляє слайди:
гаряче сонце та асфальт гарячий;
із льодом склянку і мохіто...
Лиш думкою несешся в мандри.
Суцільна спека нині влітку,
а дощ, як зваба, вдалині маячить.

У нас ні краплі, лиш сушарка

С М
2025.07.12 13:54
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти ще на порозі
нумо зайдім іще для чогось
іще для чогось іще для чогось

в очах моїх ти
в очах моїх ти

Іван Потьомкін
2025.07.12 12:38
Нехай мене Зоська про вірш не просить,
Бо коли Зоська до вітчизни верне,
То квітка кожна вірш проголосить,
Зіронька кожна заспіває напевне.
Допоки квітка розквітне,
Допоки зіронька в леті,
Слухай, бо то щонайкращі поети.
Зірки блакитні, рожеві квіт

Юрій Гундарєв
2025.07.12 10:12
Якось незрозуміло… Ось він ще зовсім маленький хлопчик. Утім, відчуває себе центром Всесвіту, навколо якого обертаються тато, мама, бабуся і навіть пухнастий песик Віскі… Вони живуть у сивому будинку в самісінькому центрі чарівного міста. Оточують його

Юрій Гундарєв
2025.07.12 09:50
річний український воїн Костянтин втратив на війні обидві ноги…
Але саме там знайшов своє кохання - Ірину.
Миру і любові молодому подружжю!

Війна - це свіжі хрести,
це сльози, біль і руїни…
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.

Артур Курдіновський
2025.07.12 07:39
В Парижі люди слухають Бізе,
У Римі носять вітчизняні кеди.
А в мене вже давно інакше все -
Четвертий рік я слухаю "шахеди".

Хоча відвідувати хочу теж
Борделі дорогі, кафе гостинні.
Базікають експерти з соцмереж:

Віктор Кучерук
2025.07.12 05:15
Хоч задум розумом відхилений
Бував разів, напевно, п’ять, –
Думки, надіями окрилені,
В одному напрямку летять.
Здійснити хочеться задумане
І врешті вирушить мені
До облюбованої Умані
На швидкоплинні вихідні.

Борис Костиря
2025.07.11 21:58
Він писав сценарії для тупих серіалів,
а вночі мріяв про справжню прозу.
Ці мрії були як утрачена Атлантида,
як підземна течія, непомітна назовні.
І ось він відчув, як його талант
стирається, як він перестає
бути самим собою, митець
уже не здат

Юрій Лазірко
2025.07.11 18:19
Ти наступила, як наступає на крила метелика вітер.
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз

сад розібрався, він вивчив

Віктор Кучерук
2025.07.11 06:20
Прохолодні туманності
Повсякденних світань, –
Відчуття первозданності
Вберегла глухомань.
Відчуття безконечності
Найглухіших боліт,
Де від всіх суперечностей
Ізольований світ.

С М
2025.07.11 05:53
Метушня й штовхання ліктем
У кольоровій веремії
Явиться на зламі блиском
Інша сцена за хвилину

В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп

Володимир Бойко
2025.07.11 00:03
Кожне світило вважає, що світ має обертатися довкола нього. Де ванька напаскудив – там і «русскій дух». Велика брехня – спосіб реалізації великої політики. Ті, що не зупинили зло, так само за нього відповідальні. Велич у спадок не передається,

Борис Костиря
2025.07.10 21:40
Опадає цвіт безнадійно,
Опадає цвіт, як любов.
Опадає цвіт, як події,
Що хитають твердині основ.

Опадає цвіт прямо в серце
І кривавий лишає слід.
Поцілунком цвіт озоветься,

Козак Дума
2025.07.10 14:10
Стара Планина – лісом криті гори,
лунає мило поряд… саксофон.
До горизонту тепле, синє море
і раптом – голос скрипки їм у тон!

Легенький вітер пестить сосен віти,
метелики вальсують поміж крон…
У розпалі гаряче мирне літо,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Пекун Олексій
2025.04.24

Софія Пасічник
2025.03.18

Эвилвен Писатель
2025.03.09

Вікторія Гавриленко
2025.02.12

Богдан Архіпов
2024.12.24

Богдан Фекете
2024.10.17

Полікарп Смиренник
2024.08.04






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Василь Буколик / Проза

 Борис Зайцев. Кінець Петрарки

Переклав Василь Білоцерківський

Сергієві Ернсту

Пам’ятаю ще від юнацьких часів дорогу з Падуї на Болонью: рівнина зі смугами пшениці, гірляндами лоз від яблуні до яблуні по межах, інколи – килими червоних маків. Потяг, treno omnibus із поперечними відділеннями у вагонах, не квапиться. Третій клас, італійські селяни з засмаглими обличчями – очі видаються на них світлішими. Нехитра добродушна балаканина. Кудкудакання курки в козубі, сміх молоденьких чорнооких синьйорин.
На станціях пропонують обплетені фіасочки к’янті.
- Ferrara, Ravenna, Rimini si cambia!
Так гукали пересадку добродушні кондуктори на чолі з capo della stazione, вусатим начальником станції в червоному кашкеті, як у нас у чеховські часи.
Нам, через молоді літа і незнання мови, здавалося, що, крім Феррари й Ріміні, є ще й незнане містечко Сікамбія, куди теж можна проїхати (а це означає просто «пересадка»).
І ось у певний час на південь від Падуї з’являються пагорби – невисокі, але вельми приємні. М’які й затишні, у виноградниках, по них невеликі поселення – далі містечко Монселіче, знову зупинка, знову к’янті й Сікамбія.
Далека тиша Альп, майже фантастичних, – це одне: таємничий надземний світ. Ці височини свої, це частина тутешнього краєвиду, тутешнього життя: Евґанейські пагорби. Звідси недалеко і до батьківщини Верґілія. Тут колись блукав Уґо Фосколо. Шеллі згадує про них. Ці краї не можуть не подобатися поетам.
Неподалік Монселіче, осторонь дороги, Петрарка обрав собі останнє пристановище: містечко Аркуа – кінець його мандрівного і самотнього життя.
* * *
«Я був зачатий у вигнанні й народився у вигнанні», – мовив він про себе. Біограф додає: «Він і залишився вигнанцем».
Громадянські війни не з наших часів існують. У вік Данте і Петрарки вони були ледве не загальним правилом (у центральній Італії). Одна половина містян виганяла іншу, потім – навпаки.
Власне справжнім вигнанцем був батько Петрарки, нотаріус мессер Петракко з Ареццо, який брав участь у міжусобиці. Через неї-бо малий Франческо, майбутній поет, утратив батьківщину, потрапив до Авіньйона, де оселилася вся родина. Там і виріс, уславився, у Воклюзі поблизу Авіньйона провів найліпші роки й лише п’ятдесятирічним, уже знаменитим, побачив Італію.
Його вигнання було не таке, як вигнання Данте. Ніхто йому не погрожував, небезпеки він не зазнавав. Навпаки, був навіть увінчаний у Римі на Капітолії.
Листувався з Папою, королями й кардиналами, його слава була надзвичайна. Верхівка, можливо, найбільше цінувала в ньому ерудита, знавця старожитностей, а його італійські вірші доходили (без книгодрукування) і до простих людей. Що міг знати про нього, крім канцон про Лауру, сліпий з містечка Понтремолі? Але ж саме він вирушив у далеку мандрівку лише для того, аби «почути голос Петрарки й дихати тим самим повітрям, що й він». Або скромний ювелір – шанувальник із Берґамо? Петрарка мав багато прихильників.
Він любив славу, але глибоко відчував смерть і вічність, у зрілому віці провадив напівчернече життя, молився не лише вдень, але вставав і вночі, – завжди каявся і навіть поклоніння Лаурі вважав слабкістю.
По різних поневіряннях Італією врешті оселився в цьому Аркуа, на Евґанейських пагорбах, з дочкою та її родиною.
Переді мною – світлина будинку Петрарки. У ті часи будували ґрунтовно: будинок простояв шістсот років – тепер у ньому щось на подобу музею. Будинок одноповерховий, простий, з черепичним дахом, лоджією – балконом у сад, густо порослий, де відчуваю наявність лаврових дерев. Вікна старовинні, овальні. Зі строгого бічного фасаду виглядають балконні двері – виглядають сухувато, і лише балкончик оздоблений ліроподібними залізними ґратами – дуже вишукано: дрібниця, яка говорить про країну мистецтв. З-за рогу даху видно шматочок одного з тих Евґанейських пагорбів, котрі подобалися мені ще замолоду.
Петрарка вже був старий. Головна його радість нині – книжки, писання. Тут він написав «Тріумф Вічності», заключну частину «Тріумфів» – поеми видінь. Кожен тріумф поглинає попередній. Любов панує над усіма людьми, сам поет підлягав їй. Але Цнота, у вигляді Лаури, перемагає Любов. Смерть тріумфує взагалі над усім, навіть над Чеснотою. Далі йде Слава, яка переживає Смерть, але Час долає й Славу. Та все знаходить спокій у Вічності, яка підносить на небо до Бога.
Якщо він завжди багато думав про смерть – ще у Воклюзі, лягаючи спати, не був певний, чи прокинеться вранці, – то тут кінець життя сильно присунувся. Змагали старечі недуги. Але він не падав духом. «Я живу, любий брате, без галасу, без мандрівок, без клопотів, завжди читаю і пишу, дякую Богу і за моє щастя, і за хвороби, котрі, якщо не помиляюся, дано мені не як кару, а для постійного випробування». Прохає в Бога «доброго кінця» і відпущення «гріхів юності».
Який письменник у цьому напівченці! Який давній прабатько всієї нашої верстви!
Його друг Боккаччо пише йому з Чертальдо, поблизу Флоренції – його хвилює, що Петрарка багато працює. Але той гадає, що так і треба. «Постійна праця і старанність – пожива моєї душі. Якщо припиню і стану відпочивати, то скоро моє життя припиниться» – правило, здається, одвічне для відданих своїй справі. І ще, теж завсідний заповіт нашій братії: «Немає тягаря легшого за перо і немає приємнішого».
Цим пером колись було написано, ще у Провансі, ті сонети й канцони «На життя Мадонни Лаури», «На смерть Мадонни Лаури», які увічнили його ім’я. Він писав їх по-італійському і мовби соромився, що не по-латинському. У старості всю цю любов до Лаури вважав гріхом і писав довгі латинські поеми, цілковито забуті.
І ось тепер, у скромно-чарівному Аркуа, країні чудового вина, поміж виноградникми, оливами, з далекими видами на рівнину в сріблястому серпанку в облямівці Альп, він працював, окрім «Тріумфів», і над «Життям Цезаря».
У Цезарі було певне його душевне вигнання. Він обожнював Італію, але бачив її крізь Давній Рим, хотів її «як велику державу». Подібно Данте чекав на якогось імператора, сильну владу, що об’єднала б і привела до ладу країну прекрасну, але шматовану чварами. Як сталося з Данте, як бувало й з іншими вигнанцями, його сподівання на іноземців не виправдалися. Як і в Данте, політика не вдалася, а поезія залишилася безсмертною.
В Аркуа, втім, політикою вже він не займався. Окрім літератури був прив’язаний до родини дочки, дуже любив маленьких онуків. Смерть одного з них переживав як велике горе.
* * *
Був ще один рід літератури, якому він оддавався тут, як і в давні часи, посилено, – листи. Узагалі його листи ставлять високо, в один ряд із цицероновими, себто у світовий ряд. Він любив цю форму, писав багато, охоче опрацьовував і переписував. До нас дійшло п’ятсот листів Петрарки. Вони рано уславилися, ще за його життя.
У самому Аркуа жили тихо, з відтінком ідилії. Але навкруги не було спокою. Постійно йшли дрібні війни. Тут уже не грабіжники, а військові застави оглядали багаж проїжджих. Петрарка подеколи зумисно не запечатував листів – нехай прочитають, повчаться.
Від останніх днів його життя тут, в Аркуа, збереглися листи до Боккаччо в Чертальдо.
«Щодо мене, то з наступного листа побачиш, який я далекий від твоїх порад бути лінивим. Не вдовольняюся своїми величезними починаннями, на які б не вистачило мого життя, навіть якщо його подвоїти. Постійно шукаю нової й нової праці, настільки жахлива мені дрімота і в’ялість бездіяльності...»
«...Так, тепер-но мені й здається, що починаю – що б ви не думали про мене – ти й інші – ось моя думка про себе самого. І якщо з-поміж усього цього надійде кінець мого життя, котрий, звичайно, не може бути дуже далекий, – я волів би, не приховую, знайти юність наприкінці життя. Але позаяк у моєму становищі це неможливо – бажаю, аби смерть застала мене за читанням, писанням, або, ще ліпше, якщо завгодно Господу Ісусові, за молитвою, у сльозах».
Після цього листа він написав Боккаччо ще одного, передсмертного. (Попередні пролежали в нього два місяці: не заходилося нікого, хто міг би доправити їх у Чертальдо, – вочевидь, дороги були надто небезпечні.)
Цей третій лист показує і трудництво його останніх днів, і любов до Боккаччо: він переклав латинською мовою і відправив другові переклад його знаменитої заключної новели (з «Декамерона») про Гризельду – уславлення жіночого терпіння і смирення. Боккаччо не завжди писав легковажне!
У Національній Бібліотеці є примірник останнього твору Петрарки «Життя Цезаря». За ним видно, як насувалася недуга на автора, як псувався почерк і як уперто боровся Петрарка: початок кожного дня сильніший, надвечір він утомлюється і рука слабне. 20 липня 1374 року, у день його народження (йому виповнилося сімдесят), Петрарку було знайдено за письмовим столом безпритомним. Не приходячи до тями, він помер.
А певна сторінка «Життя Цезаря» так і залишилася недописаною. З перших рядків її рукопис уривається на напівфразі. Це й була смерть – помер він воістину як належить письменникові. З тим, що любив, у чому прожив життя.
* * *
У ту, першу свою мандрівку я замало знав про Петрарку, і Евґанейські пагорби пройшли просто вишуканими видіннями.
Але пізніше, у тій самій Флоренції, куди ми тоді неквапливо пробиралися (у Болоньї теж була Сікамбія) – саме у Флоренції я й купив томик його віршів. Це сталося на одному зі скромно-безсмертних місць світу, на невеликому майдані церкви Сан-Лоренцо. У цій церкві – «Ніч» та інші творіння Мікеланджело, поруч бібліотека Лауренціана, на майдані старий кондотьєр Джованні делле Банде Нерее сидить на врослому в землю п’єдесталі. Тут же ринок, торгували милом, гребінцями, висіли червоні шуби для візників з собачими комірами, по тринадцять лір шуба. Стояли й кіоски з книжками. Звідти родом мій Петрарка – нехитре видання, але в палітурці з корінцем віслючої світлої шкіри. Він поїхав зі мною до Росії, довго там жив. За ним я трохи й увійшов у його світ. А книжка з пергаментною палітуркою загинула в Росії, у революцію. Але поетичний слід залишився – і в моїх ранніх писаннях, і в душі, і в спогадах про страшні роки. Такий супутник допомагав тоді. («Дзвін світло-срібного вірша Петрарки».)
І тепер, удалині від батьківщини й від Італії, знову долетіла звістка про нього. Дивлячись на зображення цього будинку, яке дружня рука надіслала з Аркуа, на листочок із його саду (сентиментально, але непогано), думаю про те, що все-таки ще б хотілося побувати в тих місцях – порадіти на Евґанейські пагорби, з маленької станції поїхати сільським автобусом або з візником у недалеке Аркуа. Побувати в оселі й кімнатах Петрарки, подивитися на крісло, де він сидів. Вулицею спуститися вниз до церкви, де на сільському цвинтарі спочили його рештки – могильний пам’ятник із рожевого мармуру увінчано невеликим бюстом Петрарки.

1954



Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2022-01-30 01:21:47
Переглядів сторінки твору 406
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.769
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ЕССЕ
ПЕРЕКЛАДИ ПРОЗИ
Автор востаннє на сайті 2025.06.24 19:22
Автор у цю хвилину відсутній