Переклав Василь Білоцерківський

Сергієві Ернсту

Пам’ятаю ще від юнацьких часів дорогу з Падуї на Болонью: рівнина зі смугами пшениці, гірляндами лоз від яблуні до яблуні по межах, інколи – килими червоних маків. Потяг, treno omnibus із поперечними відділеннями у вагонах, не квапиться. Третій клас, італійські селяни з засмаглими обличчями – очі видаються на них світлішими. Нехитра добродушна балаканина. Кудкудакання курки в козубі, сміх молоденьких чорнооких синьйорин.
На станціях пропонують обплетені фіасочки к’янті.
- Ferrara, Ravenna, Rimini si cambia!
Так гукали пересадку добродушні кондуктори на чолі з capo della stazione, вусатим начальником станції в червоному кашкеті, як у нас у чеховські часи.
Нам, через молоді літа і незнання мови, здавалося, що, крім Феррари й Ріміні, є ще й незнане містечко Сікамбія, куди теж можна проїхати (а це означає просто «пересадка»).
І ось у певний час на південь від Падуї з’являються пагорби – невисокі, але вельми приємні. М’які й затишні, у виноградниках, по них невеликі поселення – далі містечко Монселіче, знову зупинка, знову к’янті й Сікамбія.
Далека тиша Альп, майже фантастичних, – це одне: таємничий надземний світ. Ці височини свої, це частина тутешнього краєвиду, тутешнього життя: Евґанейські пагорби. Звідси недалеко і до батьківщини Верґілія. Тут колись блукав Уґо Фосколо. Шеллі згадує про них. Ці краї не можуть не подобатися поетам.
Неподалік Монселіче, осторонь дороги, Петрарка обрав собі останнє пристановище: містечко Аркуа – кінець його мандрівного і самотнього життя.
* * *
«Я був зачатий у вигнанні й народився у вигнанні», – мовив він про себе. Біограф додає: «Він і залишився вигнанцем».
Громадянські війни не з наших часів існують. У вік Данте і Петрарки вони були ледве не загальним правилом (у центральній Італії). Одна половина містян виганяла іншу, потім – навпаки.
Власне справжнім вигнанцем був батько Петрарки, нотаріус мессер Петракко з Ареццо, який брав участь у міжусобиці. Через неї-бо малий Франческо, майбутній поет, утратив батьківщину, потрапив до Авіньйона, де оселилася вся родина. Там і виріс, уславився, у Воклюзі поблизу Авіньйона провів найліпші роки й лише п’ятдесятирічним, уже знаменитим, побачив Італію.
Його вигнання було не таке, як вигнання Данте. Ніхто йому не погрожував, небезпеки він не зазнавав. Навпаки, був навіть увінчаний у Римі на Капітолії.
Листувався з Папою, королями й кардиналами, його слава була надзвичайна. Верхівка, можливо, найбільше цінувала в ньому ерудита, знавця старожитностей, а його італійські вірші доходили (без книгодрукування) і до простих людей. Що міг знати про нього, крім канцон про Лауру, сліпий з містечка Понтремолі? Але ж саме він вирушив у далеку мандрівку лише для того, аби «почути голос Петрарки й дихати тим самим повітрям, що й він». Або скромний ювелір – шанувальник із Берґамо? Петрарка мав багато прихильників.
Він любив славу, але глибоко відчував смерть і вічність, у зрілому віці провадив напівчернече життя, молився не лише вдень, але вставав і вночі, – завжди каявся і навіть поклоніння Лаурі вважав слабкістю.
По різних поневіряннях Італією врешті оселився в цьому Аркуа, на Евґанейських пагорбах, з дочкою та її родиною.
Переді мною – світлина будинку Петрарки. У ті часи будували ґрунтовно: будинок простояв шістсот років – тепер у ньому щось на подобу музею. Будинок одноповерховий, простий, з черепичним дахом, лоджією – балконом у сад, густо порослий, де відчуваю наявність лаврових дерев. Вікна старовинні, овальні. Зі строгого бічного фасаду виглядають балконні двері – виглядають сухувато, і лише балкончик оздоблений ліроподібними залізними ґратами – дуже вишукано: дрібниця, яка говорить про країну мистецтв. З-за рогу даху видно шматочок одного з тих Евґанейських пагорбів, котрі подобалися мені ще замолоду.
Петрарка вже був старий. Головна його радість нині – книжки, писання. Тут він написав «Тріумф Вічності», заключну частину «Тріумфів» – поеми видінь. Кожен тріумф поглинає попередній. Любов панує над усіма людьми, сам поет підлягав їй. Але Цнота, у вигляді Лаури, перемагає Любов. Смерть тріумфує взагалі над усім, навіть над Чеснотою. Далі йде Слава, яка переживає Смерть, але Час долає й Славу. Та все знаходить спокій у Вічності, яка підносить на небо до Бога.
Якщо він завжди багато думав про смерть – ще у Воклюзі, лягаючи спати, не був певний, чи прокинеться вранці, – то тут кінець життя сильно присунувся. Змагали старечі недуги. Але він не падав духом. «Я живу, любий брате, без галасу, без мандрівок, без клопотів, завжди читаю і пишу, дякую Богу і за моє щастя, і за хвороби, котрі, якщо не помиляюся, дано мені не як кару, а для постійного випробування». Прохає в Бога «доброго кінця» і відпущення «гріхів юності».
Який письменник у цьому напівченці! Який давній прабатько всієї нашої верстви!
Його друг Боккаччо пише йому з Чертальдо, поблизу Флоренції – його хвилює, що Петрарка багато працює. Але той гадає, що так і треба. «Постійна праця і старанність – пожива моєї душі. Якщо припиню і стану відпочивати, то скоро моє життя припиниться» – правило, здається, одвічне для відданих своїй справі. І ще, теж завсідний заповіт нашій братії: «Немає тягаря легшого за перо і немає приємнішого».
Цим пером колись було написано, ще у Провансі, ті сонети й канцони «На життя Мадонни Лаури», «На смерть Мадонни Лаури», які увічнили його ім’я. Він писав їх по-італійському і мовби соромився, що не по-латинському. У старості всю цю любов до Лаури вважав гріхом і писав довгі латинські поеми, цілковито забуті.
І ось тепер, у скромно-чарівному Аркуа, країні чудового вина, поміж виноградникми, оливами, з далекими видами на рівнину в сріблястому серпанку в облямівці Альп, він працював, окрім «Тріумфів», і над «Життям Цезаря».
У Цезарі було певне його душевне вигнання. Він обожнював Італію, але бачив її крізь Давній Рим, хотів її «як велику державу». Подібно Данте чекав на якогось імператора, сильну владу, що об’єднала б і привела до ладу країну прекрасну, але шматовану чварами. Як сталося з Данте, як бувало й з іншими вигнанцями, його сподівання на іноземців не виправдалися. Як і в Данте, політика не вдалася, а поезія залишилася безсмертною.
В Аркуа, втім, політикою вже він не займався. Окрім літератури був прив’язаний до родини дочки, дуже любив маленьких онуків. Смерть одного з них переживав як велике горе.
* * *
Був ще один рід літератури, якому він оддавався тут, як і в давні часи, посилено, – листи. Узагалі його листи ставлять високо, в один ряд із цицероновими, себто у світовий ряд. Він любив цю форму, писав багато, охоче опрацьовував і переписував. До нас дійшло п’ятсот листів Петрарки. Вони рано уславилися, ще за його життя.
У самому Аркуа жили тихо, з відтінком ідилії. Але навкруги не було спокою. Постійно йшли дрібні війни. Тут уже не грабіжники, а військові застави оглядали багаж проїжджих. Петрарка подеколи зумисно не запечатував листів – нехай прочитають, повчаться.
Від останніх днів його життя тут, в Аркуа, збереглися листи до Боккаччо в Чертальдо.
«Щодо мене, то з наступного листа побачиш, який я далекий від твоїх порад бути лінивим. Не вдовольняюся своїми величезними починаннями, на які б не вистачило мого життя, навіть якщо його подвоїти. Постійно шукаю нової й нової праці, настільки жахлива мені дрімота і в’ялість бездіяльності...»
«...Так, тепер-но мені й здається, що починаю – що б ви не думали про мене – ти й інші – ось моя думка про себе самого. І якщо з-поміж усього цього надійде кінець мого життя, котрий, звичайно, не може бути дуже далекий, – я волів би, не приховую, знайти юність наприкінці життя. Але позаяк у моєму становищі це неможливо – бажаю, аби смерть застала мене за читанням, писанням, або, ще ліпше, якщо завгодно Господу Ісусові, за молитвою, у сльозах».
Після цього листа він написав Боккаччо ще одного, передсмертного. (Попередні пролежали в нього два місяці: не заходилося нікого, хто міг би доправити їх у Чертальдо, – вочевидь, дороги були надто небезпечні.)
Цей третій лист показує і трудництво його останніх днів, і любов до Боккаччо: він переклав латинською мовою і відправив другові переклад його знаменитої заключної новели (з «Декамерона») про Гризельду – уславлення жіночого терпіння і смирення. Боккаччо не завжди писав легковажне!
У Національній Бібліотеці є примірник останнього твору Петрарки «Життя Цезаря». За ним видно, як насувалася недуга на автора, як псувався почерк і як уперто боровся Петрарка: початок кожного дня сильніший, надвечір він утомлюється і рука слабне. 20 липня 1374 року, у день його народження (йому виповнилося сімдесят), Петрарку було знайдено за письмовим столом безпритомним. Не приходячи до тями, він помер.
А певна сторінка «Життя Цезаря» так і залишилася недописаною. З перших рядків її рукопис уривається на напівфразі. Це й була смерть – помер він воістину як належить письменникові. З тим, що любив, у чому прожив життя.
* * *
У ту, першу свою мандрівку я замало знав про Петрарку, і Евґанейські пагорби пройшли просто вишуканими видіннями.
Але пізніше, у тій самій Флоренції, куди ми тоді неквапливо пробиралися (у Болоньї теж була Сікамбія) – саме у Флоренції я й купив томик його віршів. Це сталося на одному зі скромно-безсмертних місць світу, на невеликому майдані церкви Сан-Лоренцо. У цій церкві – «Ніч» та інші творіння Мікеланджело, поруч бібліотека Лауренціана, на майдані старий кондотьєр Джованні делле Банде Нерее сидить на врослому в землю п’єдесталі. Тут же ринок, торгували милом, гребінцями, висіли червоні шуби для візників з собачими комірами, по тринадцять лір шуба. Стояли й кіоски з книжками. Звідти родом мій Петрарка – нехитре видання, але в палітурці з корінцем віслючої світлої шкіри. Він поїхав зі мною до Росії, довго там жив. За ним я трохи й увійшов у його світ. А книжка з пергаментною палітуркою загинула в Росії, у революцію. Але поетичний слід залишився – і в моїх ранніх писаннях, і в душі, і в спогадах про страшні роки. Такий супутник допомагав тоді. («Дзвін світло-срібного вірша Петрарки».)
І тепер, удалині від батьківщини й від Італії, знову долетіла звістка про нього. Дивлячись на зображення цього будинку, яке дружня рука надіслала з Аркуа, на листочок із його саду (сентиментально, але непогано), думаю про те, що все-таки ще б хотілося побувати в тих місцях – порадіти на Евґанейські пагорби, з маленької станції поїхати сільським автобусом або з візником у недалеке Аркуа. Побувати в оселі й кімнатах Петрарки, подивитися на крісло, де він сидів. Вулицею спуститися вниз до церкви, де на сільському цвинтарі спочили його рештки – могильний пам’ятник із рожевого мармуру увінчано невеликим бюстом Петрарки.

1954