
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.03
05:38
Ще мліє ніч перед відходом
І місяць замітає слід,
А вже в досвітній прохолоді
Забагровів утішно схід.
І небосхил узявся жаром,
І трохи ширшим обрій став, –
І роси вкрили, ніби чаром,
Безшумне листя сонних трав.
І місяць замітає слід,
А вже в досвітній прохолоді
Забагровів утішно схід.
І небосхил узявся жаром,
І трохи ширшим обрій став, –
І роси вкрили, ніби чаром,
Безшумне листя сонних трав.
2025.07.02
21:58
Чоловік ховався у хащах мороку,
у глибинній воді ненависті,
він поринав без батискафа
у водорості підсвідомості,
у зарості алогічних питань,
у зіткнення, контрапункт
нерозв'язних проблем буття,
у війну світу й антисвіту,
у глибинній воді ненависті,
він поринав без батискафа
у водорості підсвідомості,
у зарості алогічних питань,
у зіткнення, контрапункт
нерозв'язних проблем буття,
у війну світу й антисвіту,
2025.07.02
17:34
На кого лишив Ти, гадe?
Повні груди, пишний заде -
Літру назбирала сліз,
В бульбашках забило ніс.
Сповідаласі три рази,
Щоб позбутисі зарази.
Як мене поплутав біс,
Повні груди, пишний заде -
Літру назбирала сліз,
В бульбашках забило ніс.
Сповідаласі три рази,
Щоб позбутисі зарази.
Як мене поплутав біс,
2025.07.02
05:30
Як ґрунт підготувати,
Щоб мати врожаї, –
Розказують вдвадцяте
Учителі мої.
Відомо їм достоту,
Коли пора якраз
Уже іти полоти,
Чи підгортати час.
Щоб мати врожаї, –
Розказують вдвадцяте
Учителі мої.
Відомо їм достоту,
Коли пора якраз
Уже іти полоти,
Чи підгортати час.
2025.07.02
03:14
Залишайсі на ніч - мій Сірко
Відхлепоче ті з рук мольоко,
Схочуть кури курчати "ко-ко"
На підстилках у стиль ро-ко-ко!
Я тебе на руках донесу,
Прополощу в миднице красу,
Покрою нам на двох кубасу,
Відхлепоче ті з рук мольоко,
Схочуть кури курчати "ко-ко"
На підстилках у стиль ро-ко-ко!
Я тебе на руках донесу,
Прополощу в миднице красу,
Покрою нам на двох кубасу,
2025.07.01
23:57
Розхожими були Патерики
Про кельників німих і бісогонів –
Тоді миряни різні залюбки
Рівнялись показово на канони.
Опісля настає період хронік:
Походи, розкоші, повстання мас,
Прославлені в суспільній обороні –
Про кельників німих і бісогонів –
Тоді миряни різні залюбки
Рівнялись показово на канони.
Опісля настає період хронік:
Походи, розкоші, повстання мас,
Прославлені в суспільній обороні –
2025.07.01
22:02
На екватор вмощені небесний
Зір липневих квітнуть едельвейси.
Космосу похитує їх вітер.
Там десь паленіє Бетельгейзе.
В Оріоні - зоряна імпреза!
Наднова народжується світу!
Багрянисто зірка догорає,
Зір липневих квітнуть едельвейси.
Космосу похитує їх вітер.
Там десь паленіє Бетельгейзе.
В Оріоні - зоряна імпреза!
Наднова народжується світу!
Багрянисто зірка догорає,
2025.07.01
21:47
Багато людей думають:
куди зник поет?
Куди він дівся
із літературного поля?
Його немає в соцмережах,
у "Фейсбуці", " Телеграмі",
його телефон
не відповідає.
куди зник поет?
Куди він дівся
із літературного поля?
Його немає в соцмережах,
у "Фейсбуці", " Телеграмі",
його телефон
не відповідає.
2025.07.01
21:21
Якщо ти хочеш проковтнути це - вперед.
Я краще все перетворю на сміх і попіл.
Забуду ключ від усіх своїх дверей.
Розмножу гнів неприйняття на сотні копій.
Закриюся від натовпу плащем.
Пройду як ніж через вершкове масло.
Залишуся заручни
Я краще все перетворю на сміх і попіл.
Забуду ключ від усіх своїх дверей.
Розмножу гнів неприйняття на сотні копій.
Закриюся від натовпу плащем.
Пройду як ніж через вершкове масло.
Залишуся заручни
2025.07.01
13:52
Хоч було вже пізно,
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох
2025.07.01
12:27
Далеч безкрая синіє, як море,
Мліючи тихо в принаднім теплі, –
Жайвір щебече здіймаючись вгору
І замовкає, торкнувшись землі.
Змірюю поглядом світле безмежжя,
Хоч не збираюся в інші краї, –
Подуви вітру привітно бентежать
Ними ж оголені груди мої
Мліючи тихо в принаднім теплі, –
Жайвір щебече здіймаючись вгору
І замовкає, торкнувшись землі.
Змірюю поглядом світле безмежжя,
Хоч не збираюся в інші краї, –
Подуви вітру привітно бентежать
Ними ж оголені груди мої
2025.07.01
10:14
Густішає, солодшає повітря,
немов саме говорить літо,
пахуча розквітає липа.
- Це дерево душі, - шепоче вітер.
Цілюща магія, любов і ніжність,
бо до землі торкнулась Лада,
і все в цім дереві до ладу:
деревина легка і цвіту цінність.
немов саме говорить літо,
пахуча розквітає липа.
- Це дерево душі, - шепоче вітер.
Цілюща магія, любов і ніжність,
бо до землі торкнулась Лада,
і все в цім дереві до ладу:
деревина легка і цвіту цінність.
2025.07.01
09:09
Заявишся опівночі і мовиш ‘Ніч не видно’
Бо через тебе я засліп, і я боюся світла
Кажу тобі, що я сліпий, а ти показуєш мені
Браслети, що я оплатив давно
Назовні усміхаюсь, але на серці холод
Хоч кажеш, ти є поруч, я знаю щось не то
Бо через тебе я засліп, і я боюся світла
Кажу тобі, що я сліпий, а ти показуєш мені
Браслети, що я оплатив давно
Назовні усміхаюсь, але на серці холод
Хоч кажеш, ти є поруч, я знаю щось не то
2025.07.01
08:05
Двічі не ввйдеш в рай,
у вертоград* розкішний,
бо не тобі в розмай
кров'ю писала вірші.
Небо і два крила –
в сонячному катрені,
ДНК уплела
в райдужні гобелени.
у вертоград* розкішний,
бо не тобі в розмай
кров'ю писала вірші.
Небо і два крила –
в сонячному катрені,
ДНК уплела
в райдужні гобелени.
2025.06.30
21:47
Аритмія в думках, аритмія у вірші.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.
Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.
У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.
Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.
У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.
2025.06.30
10:42
Смакую червня спілий день останній
раюючи, бо завтра утече,
а з абрикос медових спозарання
гарячий липень пироги спече.
Посушить стиглі яблука і груші
на бурштиново-запашний узвар,
задухмяніє пелюстками ружі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...раюючи, бо завтра утече,
а з абрикос медових спозарання
гарячий липень пироги спече.
Посушить стиглі яблука і груші
на бурштиново-запашний узвар,
задухмяніє пелюстками ружі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Василь Буколик /
Проза
Борис Зайцев. Кінець Петрарки
Пам’ятаю ще від юнацьких часів дорогу з Падуї на Болонью: рівнина зі смугами пшениці, гірляндами лоз від яблуні до яблуні по межах, інколи – килими червоних маків. Потяг, treno omnibus із поперечними відділеннями у вагонах, не квапиться. Третій клас, італійські селяни з засмаглими обличчями – очі видаються на них світлішими. Нехитра добродушна балаканина. Кудкудакання курки в козубі, сміх молоденьких чорнооких синьйорин.
На станціях пропонують обплетені фіасочки к’янті.
- Ferrara, Ravenna, Rimini si cambia!
Так гукали пересадку добродушні кондуктори на чолі з capo della stazione, вусатим начальником станції в червоному кашкеті, як у нас у чеховські часи.
Нам, через молоді літа і незнання мови, здавалося, що, крім Феррари й Ріміні, є ще й незнане містечко Сікамбія, куди теж можна проїхати (а це означає просто «пересадка»).
І ось у певний час на південь від Падуї з’являються пагорби – невисокі, але вельми приємні. М’які й затишні, у виноградниках, по них невеликі поселення – далі містечко Монселіче, знову зупинка, знову к’янті й Сікамбія.
Далека тиша Альп, майже фантастичних, – це одне: таємничий надземний світ. Ці височини свої, це частина тутешнього краєвиду, тутешнього життя: Евґанейські пагорби. Звідси недалеко і до батьківщини Верґілія. Тут колись блукав Уґо Фосколо. Шеллі згадує про них. Ці краї не можуть не подобатися поетам.
Неподалік Монселіче, осторонь дороги, Петрарка обрав собі останнє пристановище: містечко Аркуа – кінець його мандрівного і самотнього життя.
* * *
«Я був зачатий у вигнанні й народився у вигнанні», – мовив він про себе. Біограф додає: «Він і залишився вигнанцем».
Громадянські війни не з наших часів існують. У вік Данте і Петрарки вони були ледве не загальним правилом (у центральній Італії). Одна половина містян виганяла іншу, потім – навпаки.
Власне справжнім вигнанцем був батько Петрарки, нотаріус мессер Петракко з Ареццо, який брав участь у міжусобиці. Через неї-бо малий Франческо, майбутній поет, утратив батьківщину, потрапив до Авіньйона, де оселилася вся родина. Там і виріс, уславився, у Воклюзі поблизу Авіньйона провів найліпші роки й лише п’ятдесятирічним, уже знаменитим, побачив Італію.
Його вигнання було не таке, як вигнання Данте. Ніхто йому не погрожував, небезпеки він не зазнавав. Навпаки, був навіть увінчаний у Римі на Капітолії.
Листувався з Папою, королями й кардиналами, його слава була надзвичайна. Верхівка, можливо, найбільше цінувала в ньому ерудита, знавця старожитностей, а його італійські вірші доходили (без книгодрукування) і до простих людей. Що міг знати про нього, крім канцон про Лауру, сліпий з містечка Понтремолі? Але ж саме він вирушив у далеку мандрівку лише для того, аби «почути голос Петрарки й дихати тим самим повітрям, що й він». Або скромний ювелір – шанувальник із Берґамо? Петрарка мав багато прихильників.
Він любив славу, але глибоко відчував смерть і вічність, у зрілому віці провадив напівчернече життя, молився не лише вдень, але вставав і вночі, – завжди каявся і навіть поклоніння Лаурі вважав слабкістю.
По різних поневіряннях Італією врешті оселився в цьому Аркуа, на Евґанейських пагорбах, з дочкою та її родиною.
Переді мною – світлина будинку Петрарки. У ті часи будували ґрунтовно: будинок простояв шістсот років – тепер у ньому щось на подобу музею. Будинок одноповерховий, простий, з черепичним дахом, лоджією – балконом у сад, густо порослий, де відчуваю наявність лаврових дерев. Вікна старовинні, овальні. Зі строгого бічного фасаду виглядають балконні двері – виглядають сухувато, і лише балкончик оздоблений ліроподібними залізними ґратами – дуже вишукано: дрібниця, яка говорить про країну мистецтв. З-за рогу даху видно шматочок одного з тих Евґанейських пагорбів, котрі подобалися мені ще замолоду.
Петрарка вже був старий. Головна його радість нині – книжки, писання. Тут він написав «Тріумф Вічності», заключну частину «Тріумфів» – поеми видінь. Кожен тріумф поглинає попередній. Любов панує над усіма людьми, сам поет підлягав їй. Але Цнота, у вигляді Лаури, перемагає Любов. Смерть тріумфує взагалі над усім, навіть над Чеснотою. Далі йде Слава, яка переживає Смерть, але Час долає й Славу. Та все знаходить спокій у Вічності, яка підносить на небо до Бога.
Якщо він завжди багато думав про смерть – ще у Воклюзі, лягаючи спати, не був певний, чи прокинеться вранці, – то тут кінець життя сильно присунувся. Змагали старечі недуги. Але він не падав духом. «Я живу, любий брате, без галасу, без мандрівок, без клопотів, завжди читаю і пишу, дякую Богу і за моє щастя, і за хвороби, котрі, якщо не помиляюся, дано мені не як кару, а для постійного випробування». Прохає в Бога «доброго кінця» і відпущення «гріхів юності».
Який письменник у цьому напівченці! Який давній прабатько всієї нашої верстви!
Його друг Боккаччо пише йому з Чертальдо, поблизу Флоренції – його хвилює, що Петрарка багато працює. Але той гадає, що так і треба. «Постійна праця і старанність – пожива моєї душі. Якщо припиню і стану відпочивати, то скоро моє життя припиниться» – правило, здається, одвічне для відданих своїй справі. І ще, теж завсідний заповіт нашій братії: «Немає тягаря легшого за перо і немає приємнішого».
Цим пером колись було написано, ще у Провансі, ті сонети й канцони «На життя Мадонни Лаури», «На смерть Мадонни Лаури», які увічнили його ім’я. Він писав їх по-італійському і мовби соромився, що не по-латинському. У старості всю цю любов до Лаури вважав гріхом і писав довгі латинські поеми, цілковито забуті.
І ось тепер, у скромно-чарівному Аркуа, країні чудового вина, поміж виноградникми, оливами, з далекими видами на рівнину в сріблястому серпанку в облямівці Альп, він працював, окрім «Тріумфів», і над «Життям Цезаря».
У Цезарі було певне його душевне вигнання. Він обожнював Італію, але бачив її крізь Давній Рим, хотів її «як велику державу». Подібно Данте чекав на якогось імператора, сильну владу, що об’єднала б і привела до ладу країну прекрасну, але шматовану чварами. Як сталося з Данте, як бувало й з іншими вигнанцями, його сподівання на іноземців не виправдалися. Як і в Данте, політика не вдалася, а поезія залишилася безсмертною.
В Аркуа, втім, політикою вже він не займався. Окрім літератури був прив’язаний до родини дочки, дуже любив маленьких онуків. Смерть одного з них переживав як велике горе.
* * *
Був ще один рід літератури, якому він оддавався тут, як і в давні часи, посилено, – листи. Узагалі його листи ставлять високо, в один ряд із цицероновими, себто у світовий ряд. Він любив цю форму, писав багато, охоче опрацьовував і переписував. До нас дійшло п’ятсот листів Петрарки. Вони рано уславилися, ще за його життя.
У самому Аркуа жили тихо, з відтінком ідилії. Але навкруги не було спокою. Постійно йшли дрібні війни. Тут уже не грабіжники, а військові застави оглядали багаж проїжджих. Петрарка подеколи зумисно не запечатував листів – нехай прочитають, повчаться.
Від останніх днів його життя тут, в Аркуа, збереглися листи до Боккаччо в Чертальдо.
«Щодо мене, то з наступного листа побачиш, який я далекий від твоїх порад бути лінивим. Не вдовольняюся своїми величезними починаннями, на які б не вистачило мого життя, навіть якщо його подвоїти. Постійно шукаю нової й нової праці, настільки жахлива мені дрімота і в’ялість бездіяльності...»
«...Так, тепер-но мені й здається, що починаю – що б ви не думали про мене – ти й інші – ось моя думка про себе самого. І якщо з-поміж усього цього надійде кінець мого життя, котрий, звичайно, не може бути дуже далекий, – я волів би, не приховую, знайти юність наприкінці життя. Але позаяк у моєму становищі це неможливо – бажаю, аби смерть застала мене за читанням, писанням, або, ще ліпше, якщо завгодно Господу Ісусові, за молитвою, у сльозах».
Після цього листа він написав Боккаччо ще одного, передсмертного. (Попередні пролежали в нього два місяці: не заходилося нікого, хто міг би доправити їх у Чертальдо, – вочевидь, дороги були надто небезпечні.)
Цей третій лист показує і трудництво його останніх днів, і любов до Боккаччо: він переклав латинською мовою і відправив другові переклад його знаменитої заключної новели (з «Декамерона») про Гризельду – уславлення жіночого терпіння і смирення. Боккаччо не завжди писав легковажне!
У Національній Бібліотеці є примірник останнього твору Петрарки «Життя Цезаря». За ним видно, як насувалася недуга на автора, як псувався почерк і як уперто боровся Петрарка: початок кожного дня сильніший, надвечір він утомлюється і рука слабне. 20 липня 1374 року, у день його народження (йому виповнилося сімдесят), Петрарку було знайдено за письмовим столом безпритомним. Не приходячи до тями, він помер.
А певна сторінка «Життя Цезаря» так і залишилася недописаною. З перших рядків її рукопис уривається на напівфразі. Це й була смерть – помер він воістину як належить письменникові. З тим, що любив, у чому прожив життя.
* * *
У ту, першу свою мандрівку я замало знав про Петрарку, і Евґанейські пагорби пройшли просто вишуканими видіннями.
Але пізніше, у тій самій Флоренції, куди ми тоді неквапливо пробиралися (у Болоньї теж була Сікамбія) – саме у Флоренції я й купив томик його віршів. Це сталося на одному зі скромно-безсмертних місць світу, на невеликому майдані церкви Сан-Лоренцо. У цій церкві – «Ніч» та інші творіння Мікеланджело, поруч бібліотека Лауренціана, на майдані старий кондотьєр Джованні делле Банде Нерее сидить на врослому в землю п’єдесталі. Тут же ринок, торгували милом, гребінцями, висіли червоні шуби для візників з собачими комірами, по тринадцять лір шуба. Стояли й кіоски з книжками. Звідти родом мій Петрарка – нехитре видання, але в палітурці з корінцем віслючої світлої шкіри. Він поїхав зі мною до Росії, довго там жив. За ним я трохи й увійшов у його світ. А книжка з пергаментною палітуркою загинула в Росії, у революцію. Але поетичний слід залишився – і в моїх ранніх писаннях, і в душі, і в спогадах про страшні роки. Такий супутник допомагав тоді. («Дзвін світло-срібного вірша Петрарки».)
І тепер, удалині від батьківщини й від Італії, знову долетіла звістка про нього. Дивлячись на зображення цього будинку, яке дружня рука надіслала з Аркуа, на листочок із його саду (сентиментально, але непогано), думаю про те, що все-таки ще б хотілося побувати в тих місцях – порадіти на Евґанейські пагорби, з маленької станції поїхати сільським автобусом або з візником у недалеке Аркуа. Побувати в оселі й кімнатах Петрарки, подивитися на крісло, де він сидів. Вулицею спуститися вниз до церкви, де на сільському цвинтарі спочили його рештки – могильний пам’ятник із рожевого мармуру увінчано невеликим бюстом Петрарки.
1954
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Борис Зайцев. Кінець Петрарки
Переклав Василь Білоцерківський
Сергієві Ернсту
Пам’ятаю ще від юнацьких часів дорогу з Падуї на Болонью: рівнина зі смугами пшениці, гірляндами лоз від яблуні до яблуні по межах, інколи – килими червоних маків. Потяг, treno omnibus із поперечними відділеннями у вагонах, не квапиться. Третій клас, італійські селяни з засмаглими обличчями – очі видаються на них світлішими. Нехитра добродушна балаканина. Кудкудакання курки в козубі, сміх молоденьких чорнооких синьйорин.
На станціях пропонують обплетені фіасочки к’янті.
- Ferrara, Ravenna, Rimini si cambia!
Так гукали пересадку добродушні кондуктори на чолі з capo della stazione, вусатим начальником станції в червоному кашкеті, як у нас у чеховські часи.
Нам, через молоді літа і незнання мови, здавалося, що, крім Феррари й Ріміні, є ще й незнане містечко Сікамбія, куди теж можна проїхати (а це означає просто «пересадка»).
І ось у певний час на південь від Падуї з’являються пагорби – невисокі, але вельми приємні. М’які й затишні, у виноградниках, по них невеликі поселення – далі містечко Монселіче, знову зупинка, знову к’янті й Сікамбія.
Далека тиша Альп, майже фантастичних, – це одне: таємничий надземний світ. Ці височини свої, це частина тутешнього краєвиду, тутешнього життя: Евґанейські пагорби. Звідси недалеко і до батьківщини Верґілія. Тут колись блукав Уґо Фосколо. Шеллі згадує про них. Ці краї не можуть не подобатися поетам.
Неподалік Монселіче, осторонь дороги, Петрарка обрав собі останнє пристановище: містечко Аркуа – кінець його мандрівного і самотнього життя.
* * *
«Я був зачатий у вигнанні й народився у вигнанні», – мовив він про себе. Біограф додає: «Він і залишився вигнанцем».
Громадянські війни не з наших часів існують. У вік Данте і Петрарки вони були ледве не загальним правилом (у центральній Італії). Одна половина містян виганяла іншу, потім – навпаки.
Власне справжнім вигнанцем був батько Петрарки, нотаріус мессер Петракко з Ареццо, який брав участь у міжусобиці. Через неї-бо малий Франческо, майбутній поет, утратив батьківщину, потрапив до Авіньйона, де оселилася вся родина. Там і виріс, уславився, у Воклюзі поблизу Авіньйона провів найліпші роки й лише п’ятдесятирічним, уже знаменитим, побачив Італію.
Його вигнання було не таке, як вигнання Данте. Ніхто йому не погрожував, небезпеки він не зазнавав. Навпаки, був навіть увінчаний у Римі на Капітолії.
Листувався з Папою, королями й кардиналами, його слава була надзвичайна. Верхівка, можливо, найбільше цінувала в ньому ерудита, знавця старожитностей, а його італійські вірші доходили (без книгодрукування) і до простих людей. Що міг знати про нього, крім канцон про Лауру, сліпий з містечка Понтремолі? Але ж саме він вирушив у далеку мандрівку лише для того, аби «почути голос Петрарки й дихати тим самим повітрям, що й він». Або скромний ювелір – шанувальник із Берґамо? Петрарка мав багато прихильників.
Він любив славу, але глибоко відчував смерть і вічність, у зрілому віці провадив напівчернече життя, молився не лише вдень, але вставав і вночі, – завжди каявся і навіть поклоніння Лаурі вважав слабкістю.
По різних поневіряннях Італією врешті оселився в цьому Аркуа, на Евґанейських пагорбах, з дочкою та її родиною.
Переді мною – світлина будинку Петрарки. У ті часи будували ґрунтовно: будинок простояв шістсот років – тепер у ньому щось на подобу музею. Будинок одноповерховий, простий, з черепичним дахом, лоджією – балконом у сад, густо порослий, де відчуваю наявність лаврових дерев. Вікна старовинні, овальні. Зі строгого бічного фасаду виглядають балконні двері – виглядають сухувато, і лише балкончик оздоблений ліроподібними залізними ґратами – дуже вишукано: дрібниця, яка говорить про країну мистецтв. З-за рогу даху видно шматочок одного з тих Евґанейських пагорбів, котрі подобалися мені ще замолоду.
Петрарка вже був старий. Головна його радість нині – книжки, писання. Тут він написав «Тріумф Вічності», заключну частину «Тріумфів» – поеми видінь. Кожен тріумф поглинає попередній. Любов панує над усіма людьми, сам поет підлягав їй. Але Цнота, у вигляді Лаури, перемагає Любов. Смерть тріумфує взагалі над усім, навіть над Чеснотою. Далі йде Слава, яка переживає Смерть, але Час долає й Славу. Та все знаходить спокій у Вічності, яка підносить на небо до Бога.
Якщо він завжди багато думав про смерть – ще у Воклюзі, лягаючи спати, не був певний, чи прокинеться вранці, – то тут кінець життя сильно присунувся. Змагали старечі недуги. Але він не падав духом. «Я живу, любий брате, без галасу, без мандрівок, без клопотів, завжди читаю і пишу, дякую Богу і за моє щастя, і за хвороби, котрі, якщо не помиляюся, дано мені не як кару, а для постійного випробування». Прохає в Бога «доброго кінця» і відпущення «гріхів юності».
Який письменник у цьому напівченці! Який давній прабатько всієї нашої верстви!
Його друг Боккаччо пише йому з Чертальдо, поблизу Флоренції – його хвилює, що Петрарка багато працює. Але той гадає, що так і треба. «Постійна праця і старанність – пожива моєї душі. Якщо припиню і стану відпочивати, то скоро моє життя припиниться» – правило, здається, одвічне для відданих своїй справі. І ще, теж завсідний заповіт нашій братії: «Немає тягаря легшого за перо і немає приємнішого».
Цим пером колись було написано, ще у Провансі, ті сонети й канцони «На життя Мадонни Лаури», «На смерть Мадонни Лаури», які увічнили його ім’я. Він писав їх по-італійському і мовби соромився, що не по-латинському. У старості всю цю любов до Лаури вважав гріхом і писав довгі латинські поеми, цілковито забуті.
І ось тепер, у скромно-чарівному Аркуа, країні чудового вина, поміж виноградникми, оливами, з далекими видами на рівнину в сріблястому серпанку в облямівці Альп, він працював, окрім «Тріумфів», і над «Життям Цезаря».
У Цезарі було певне його душевне вигнання. Він обожнював Італію, але бачив її крізь Давній Рим, хотів її «як велику державу». Подібно Данте чекав на якогось імператора, сильну владу, що об’єднала б і привела до ладу країну прекрасну, але шматовану чварами. Як сталося з Данте, як бувало й з іншими вигнанцями, його сподівання на іноземців не виправдалися. Як і в Данте, політика не вдалася, а поезія залишилася безсмертною.
В Аркуа, втім, політикою вже він не займався. Окрім літератури був прив’язаний до родини дочки, дуже любив маленьких онуків. Смерть одного з них переживав як велике горе.
* * *
Був ще один рід літератури, якому він оддавався тут, як і в давні часи, посилено, – листи. Узагалі його листи ставлять високо, в один ряд із цицероновими, себто у світовий ряд. Він любив цю форму, писав багато, охоче опрацьовував і переписував. До нас дійшло п’ятсот листів Петрарки. Вони рано уславилися, ще за його життя.
У самому Аркуа жили тихо, з відтінком ідилії. Але навкруги не було спокою. Постійно йшли дрібні війни. Тут уже не грабіжники, а військові застави оглядали багаж проїжджих. Петрарка подеколи зумисно не запечатував листів – нехай прочитають, повчаться.
Від останніх днів його життя тут, в Аркуа, збереглися листи до Боккаччо в Чертальдо.
«Щодо мене, то з наступного листа побачиш, який я далекий від твоїх порад бути лінивим. Не вдовольняюся своїми величезними починаннями, на які б не вистачило мого життя, навіть якщо його подвоїти. Постійно шукаю нової й нової праці, настільки жахлива мені дрімота і в’ялість бездіяльності...»
«...Так, тепер-но мені й здається, що починаю – що б ви не думали про мене – ти й інші – ось моя думка про себе самого. І якщо з-поміж усього цього надійде кінець мого життя, котрий, звичайно, не може бути дуже далекий, – я волів би, не приховую, знайти юність наприкінці життя. Але позаяк у моєму становищі це неможливо – бажаю, аби смерть застала мене за читанням, писанням, або, ще ліпше, якщо завгодно Господу Ісусові, за молитвою, у сльозах».
Після цього листа він написав Боккаччо ще одного, передсмертного. (Попередні пролежали в нього два місяці: не заходилося нікого, хто міг би доправити їх у Чертальдо, – вочевидь, дороги були надто небезпечні.)
Цей третій лист показує і трудництво його останніх днів, і любов до Боккаччо: він переклав латинською мовою і відправив другові переклад його знаменитої заключної новели (з «Декамерона») про Гризельду – уславлення жіночого терпіння і смирення. Боккаччо не завжди писав легковажне!
У Національній Бібліотеці є примірник останнього твору Петрарки «Життя Цезаря». За ним видно, як насувалася недуга на автора, як псувався почерк і як уперто боровся Петрарка: початок кожного дня сильніший, надвечір він утомлюється і рука слабне. 20 липня 1374 року, у день його народження (йому виповнилося сімдесят), Петрарку було знайдено за письмовим столом безпритомним. Не приходячи до тями, він помер.
А певна сторінка «Життя Цезаря» так і залишилася недописаною. З перших рядків її рукопис уривається на напівфразі. Це й була смерть – помер він воістину як належить письменникові. З тим, що любив, у чому прожив життя.
* * *
У ту, першу свою мандрівку я замало знав про Петрарку, і Евґанейські пагорби пройшли просто вишуканими видіннями.
Але пізніше, у тій самій Флоренції, куди ми тоді неквапливо пробиралися (у Болоньї теж була Сікамбія) – саме у Флоренції я й купив томик його віршів. Це сталося на одному зі скромно-безсмертних місць світу, на невеликому майдані церкви Сан-Лоренцо. У цій церкві – «Ніч» та інші творіння Мікеланджело, поруч бібліотека Лауренціана, на майдані старий кондотьєр Джованні делле Банде Нерее сидить на врослому в землю п’єдесталі. Тут же ринок, торгували милом, гребінцями, висіли червоні шуби для візників з собачими комірами, по тринадцять лір шуба. Стояли й кіоски з книжками. Звідти родом мій Петрарка – нехитре видання, але в палітурці з корінцем віслючої світлої шкіри. Він поїхав зі мною до Росії, довго там жив. За ним я трохи й увійшов у його світ. А книжка з пергаментною палітуркою загинула в Росії, у революцію. Але поетичний слід залишився – і в моїх ранніх писаннях, і в душі, і в спогадах про страшні роки. Такий супутник допомагав тоді. («Дзвін світло-срібного вірша Петрарки».)
І тепер, удалині від батьківщини й від Італії, знову долетіла звістка про нього. Дивлячись на зображення цього будинку, яке дружня рука надіслала з Аркуа, на листочок із його саду (сентиментально, але непогано), думаю про те, що все-таки ще б хотілося побувати в тих місцях – порадіти на Евґанейські пагорби, з маленької станції поїхати сільським автобусом або з візником у недалеке Аркуа. Побувати в оселі й кімнатах Петрарки, подивитися на крісло, де він сидів. Вулицею спуститися вниз до церкви, де на сільському цвинтарі спочили його рештки – могильний пам’ятник із рожевого мармуру увінчано невеликим бюстом Петрарки.
1954
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Володимир Чуйко. Петрарка і Лаура"
• Перейти на сторінку •
"Володимир Стасов. Вступна лекція п. Прахова в університеті (1874 р.). Лист у редакцію «С.-Петербурзь"
• Перейти на сторінку •
"Володимир Стасов. Вступна лекція п. Прахова в університеті (1874 р.). Лист у редакцію «С.-Петербурзь"
Про публікацію