
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2022.08.12
05:57
Господи, ми грішні!
Та ніколи не зраджували хліба,
ні землі своєї не зраджували ніколи.
Борисфен тому свідок і зоряне небо,
могили пращурів і степові шляхи,
які ведуть до батьківської колисанки,
до хрестів на прадідівських могилах…
Звідти і сила на
Та ніколи не зраджували хліба,
ні землі своєї не зраджували ніколи.
Борисфен тому свідок і зоряне небо,
могили пращурів і степові шляхи,
які ведуть до батьківської колисанки,
до хрестів на прадідівських могилах…
Звідти і сила на
2022.08.11
20:53
В розірвані війною дні і ночі,
під голосіння збурене сирен,
те слово я повторюю пророче,
що душу у полон мою бере.
Що полонить і серденько, і розум,
і непокоїть часу мого плин.
Воно зрідні поезії і прозі,
під голосіння збурене сирен,
те слово я повторюю пророче,
що душу у полон мою бере.
Що полонить і серденько, і розум,
і непокоїть часу мого плин.
Воно зрідні поезії і прозі,
2022.08.11
19:12
Історію Московії, мабуть,
Не із Данила треба починати.
Бо ж князем би Данилові не буть,
Якби-то не заслуги його тата.
Татусь Данила – кінь іще отой,
Ім’я його відоме і глухому.
Мабуть, з князів у ті часи ніхто
У підлості не міг рівнятись йому.
Не із Данила треба починати.
Бо ж князем би Данилові не буть,
Якби-то не заслуги його тата.
Татусь Данила – кінь іще отой,
Ім’я його відоме і глухому.
Мабуть, з князів у ті часи ніхто
У підлості не міг рівнятись йому.
2022.08.11
14:54
Люба, уяви лише
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх
2022.08.11
12:20
Силкуюсь з’єднати розірване коло,
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує
2022.08.11
11:49
Народження – красне.
Дитинство – безтурботне.
Отроцтво – наївне.
Юність – шалена.
Молодість – світла.
Зрілість – розважлива.
Старість – поважна.
Старецтво – болісне.
Дитинство – безтурботне.
Отроцтво – наївне.
Юність – шалена.
Молодість – світла.
Зрілість – розважлива.
Старість – поважна.
Старецтво – болісне.
2022.08.11
09:36
Відкорковуй вино молоде,
ще зима не стоїть на порозі,
ще далеко тріскучі морози…
тільки іній в саду де-не-де.
Та і той щойно сонце розтане.
Хоч зело не таке вже й духмяне,
але мова тепер не про те,
що тремтить край дороги осичка,
ще зима не стоїть на порозі,
ще далеко тріскучі морози…
тільки іній в саду де-не-де.
Та і той щойно сонце розтане.
Хоч зело не таке вже й духмяне,
але мова тепер не про те,
що тремтить край дороги осичка,
2022.08.11
06:01
Зґвалтовані та вбиті не кричать.
Сліпі мовчать. Їм нічого сказати.
І небо сипле, ой, не благодать
на окупантів голови трикляті.
А буде ще для них і суд страшний
за: Бородянку, Маріупіль, Бучу…
Хто заповідь порушив: Не убий!,
і ненависть в собі зрос
Сліпі мовчать. Їм нічого сказати.
І небо сипле, ой, не благодать
на окупантів голови трикляті.
А буде ще для них і суд страшний
за: Бородянку, Маріупіль, Бучу…
Хто заповідь порушив: Не убий!,
і ненависть в собі зрос
2022.08.11
05:54
Зоріє тихо небо уночі
Та повіває низько прохолода, –
Під стріхами проснулися сичі
І підвивають совам на догоду.
Повітря повнить запах чебрецю,
Впереміж з ароматом матіоли, –
Урвавсь терпець дрімати стрибунцю
І стебла трав гойднулися поволі.
Та повіває низько прохолода, –
Під стріхами проснулися сичі
І підвивають совам на догоду.
Повітря повнить запах чебрецю,
Впереміж з ароматом матіоли, –
Урвавсь терпець дрімати стрибунцю
І стебла трав гойднулися поволі.
2022.08.10
21:22
За тридцять літ нічого не зробили?
Невже дарма ми змарнували час?!
Гадали, що в запасі доста сили
і часу також вистачить у нас.
Дітей своєї мови не навчили,
не захистили власні Крим, Донбас,
бо сили вельми переоцінили
Невже дарма ми змарнували час?!
Гадали, що в запасі доста сили
і часу також вистачить у нас.
Дітей своєї мови не навчили,
не захистили власні Крим, Донбас,
бо сили вельми переоцінили
2022.08.10
19:12
Жінка жінці пожалілась:
- В мого дивні зміни:
Десь енергія поділась,
Треба вітаміни.
Щось не те тепер із мужем,
Я брехать не стану.
Він любив кохатись дуже,
Наче кіт сметану.
- В мого дивні зміни:
Десь енергія поділась,
Треба вітаміни.
Щось не те тепер із мужем,
Я брехать не стану.
Він любив кохатись дуже,
Наче кіт сметану.
2022.08.10
09:07
На россию напали враги
И отшибли россии мозги.
Находить себе новых врагов
Стало легче, когда без мозгов.
Средь безумия и бардака
Как-то проще валять дурака…
Поотшибло россии мозги
И отшибли россии мозги.
Находить себе новых врагов
Стало легче, когда без мозгов.
Средь безумия и бардака
Как-то проще валять дурака…
Поотшибло россии мозги
2022.08.10
06:55
Жарінь за вікнами нестерпна
ген вигорає день палкий.
Розпечений край літа – серпень –
під вересень згориш таки.
Хіба ти хочеш? Мусиш! Доля.
Заплаче небо уночі,
потягнуться тумани з поля
і хоч ридай собі, кричи.
ген вигорає день палкий.
Розпечений край літа – серпень –
під вересень згориш таки.
Хіба ти хочеш? Мусиш! Доля.
Заплаче небо уночі,
потягнуться тумани з поля
і хоч ридай собі, кричи.
2022.08.10
05:33
Тріснув постріл, наче гілка
Сухостою під ногою, –
Куля вжалила, як бджілка,
Тільки бруствер за спиною.
Куля впилася, мов жало,
В насип скровлену окопу,
Та від страху задрижали
Охололі раптом стопи.
Сухостою під ногою, –
Куля вжалила, як бджілка,
Тільки бруствер за спиною.
Куля впилася, мов жало,
В насип скровлену окопу,
Та від страху задрижали
Охололі раптом стопи.
2022.08.09
21:51
І
У тому, що розв’язана війна,
шукати винуватих... «не на часі».
Таке табу... це – пізно, та наразі
ще діє пропаганда потайна
і локшини навішує вона
на вуха очумілого народу,
що зайві ейфорія і свобода,
У тому, що розв’язана війна,
шукати винуватих... «не на часі».
Таке табу... це – пізно, та наразі
ще діє пропаганда потайна
і локшини навішує вона
на вуха очумілого народу,
що зайві ейфорія і свобода,
2022.08.09
10:51
Каже чоловіку жінка,
— Щось з козою в нас не те.
Вже не хоче і барвінку,
Що під плотами росте.
П'є лиш воду, їсть погано,
Ще такою не була.
Може відведеш, Іване,
Нашу Кралю до козла?
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...— Щось з козою в нас не те.
Вже не хоче і барвінку,
Що під плотами росте.
П'є лиш воду, їсть погано,
Ще такою не була.
Може відведеш, Іване,
Нашу Кралю до козла?
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2022.04.12
2022.03.19
2022.03.12
2022.03.09
2022.02.01
2021.11.08
2021.10.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Василь Буколик /
Проза
Борис Зайцев. Кінець Петрарки
Пам’ятаю ще від юнацьких часів дорогу з Падуї на Болонью: рівнина зі смугами пшениці, гірляндами лоз від яблуні до яблуні по межах, інколи – килими червоних маків. Потяг, treno omnibus із поперечними відділеннями у вагонах, не квапиться. Третій клас, італійські селяни з засмаглими обличчями – очі видаються на них світлішими. Нехитра добродушна балаканина. Кудкудакання курки в козубі, сміх молоденьких чорнооких синьйорин.
На станціях пропонують обплетені фіасочки к’янті.
- Ferrara, Ravenna, Rimini si cambia!
Так гукали пересадку добродушні кондуктори на чолі з capo della stazione, вусатим начальником станції в червоному кашкеті, як у нас у чеховські часи.
Нам, через молоді літа і незнання мови, здавалося, що, крім Феррари й Ріміні, є ще й незнане містечко Сікамбія, куди теж можна проїхати (а це означає просто «пересадка»).
І ось у певний час на південь від Падуї з’являються пагорби – невисокі, але вельми приємні. М’які й затишні, у виноградниках, по них невеликі поселення – далі містечко Монселіче, знову зупинка, знову к’янті й Сікамбія.
Далека тиша Альп, майже фантастичних, – це одне: таємничий надземний світ. Ці височини свої, це частина тутешнього краєвиду, тутешнього життя: Евґанейські пагорби. Звідси недалеко і до батьківщини Верґілія. Тут колись блукав Уґо Фосколо. Шеллі згадує про них. Ці краї не можуть не подобатися поетам.
Неподалік Монселіче, осторонь дороги, Петрарка обрав собі останнє пристановище: містечко Аркуа – кінець його мандрівного і самотнього життя.
* * *
«Я був зачатий у вигнанні й народився у вигнанні», – мовив він про себе. Біограф додає: «Він і залишився вигнанцем».
Громадянські війни не з наших часів існують. У вік Данте і Петрарки вони були ледве не загальним правилом (у центральній Італії). Одна половина містян виганяла іншу, потім – навпаки.
Власне справжнім вигнанцем був батько Петрарки, нотаріус мессер Петракко з Ареццо, який брав участь у міжусобиці. Через неї-бо малий Франческо, майбутній поет, утратив батьківщину, потрапив до Авіньйона, де оселилася вся родина. Там і виріс, уславився, у Воклюзі поблизу Авіньйона провів найліпші роки й лише п’ятдесятирічним, уже знаменитим, побачив Італію.
Його вигнання було не таке, як вигнання Данте. Ніхто йому не погрожував, небезпеки він не зазнавав. Навпаки, був навіть увінчаний у Римі на Капітолії.
Листувався з Папою, королями й кардиналами, його слава була надзвичайна. Верхівка, можливо, найбільше цінувала в ньому ерудита, знавця старожитностей, а його італійські вірші доходили (без книгодрукування) і до простих людей. Що міг знати про нього, крім канцон про Лауру, сліпий з містечка Понтремолі? Але ж саме він вирушив у далеку мандрівку лише для того, аби «почути голос Петрарки й дихати тим самим повітрям, що й він». Або скромний ювелір – шанувальник із Берґамо? Петрарка мав багато прихильників.
Він любив славу, але глибоко відчував смерть і вічність, у зрілому віці провадив напівчернече життя, молився не лише вдень, але вставав і вночі, – завжди каявся і навіть поклоніння Лаурі вважав слабкістю.
По різних поневіряннях Італією врешті оселився в цьому Аркуа, на Евґанейських пагорбах, з дочкою та її родиною.
Переді мною – світлина будинку Петрарки. У ті часи будували ґрунтовно: будинок простояв шістсот років – тепер у ньому щось на подобу музею. Будинок одноповерховий, простий, з черепичним дахом, лоджією – балконом у сад, густо порослий, де відчуваю наявність лаврових дерев. Вікна старовинні, овальні. Зі строгого бічного фасаду виглядають балконні двері – виглядають сухувато, і лише балкончик оздоблений ліроподібними залізними ґратами – дуже вишукано: дрібниця, яка говорить про країну мистецтв. З-за рогу даху видно шматочок одного з тих Евґанейських пагорбів, котрі подобалися мені ще замолоду.
Петрарка вже був старий. Головна його радість нині – книжки, писання. Тут він написав «Тріумф Вічності», заключну частину «Тріумфів» – поеми видінь. Кожен тріумф поглинає попередній. Любов панує над усіма людьми, сам поет підлягав їй. Але Цнота, у вигляді Лаури, перемагає Любов. Смерть тріумфує взагалі над усім, навіть над Чеснотою. Далі йде Слава, яка переживає Смерть, але Час долає й Славу. Та все знаходить спокій у Вічності, яка підносить на небо до Бога.
Якщо він завжди багато думав про смерть – ще у Воклюзі, лягаючи спати, не був певний, чи прокинеться вранці, – то тут кінець життя сильно присунувся. Змагали старечі недуги. Але він не падав духом. «Я живу, любий брате, без галасу, без мандрівок, без клопотів, завжди читаю і пишу, дякую Богу і за моє щастя, і за хвороби, котрі, якщо не помиляюся, дано мені не як кару, а для постійного випробування». Прохає в Бога «доброго кінця» і відпущення «гріхів юності».
Який письменник у цьому напівченці! Який давній прабатько всієї нашої верстви!
Його друг Боккаччо пише йому з Чертальдо, поблизу Флоренції – його хвилює, що Петрарка багато працює. Але той гадає, що так і треба. «Постійна праця і старанність – пожива моєї душі. Якщо припиню і стану відпочивати, то скоро моє життя припиниться» – правило, здається, одвічне для відданих своїй справі. І ще, теж завсідний заповіт нашій братії: «Немає тягаря легшого за перо і немає приємнішого».
Цим пером колись було написано, ще у Провансі, ті сонети й канцони «На життя Мадонни Лаури», «На смерть Мадонни Лаури», які увічнили його ім’я. Він писав їх по-італійському і мовби соромився, що не по-латинському. У старості всю цю любов до Лаури вважав гріхом і писав довгі латинські поеми, цілковито забуті.
І ось тепер, у скромно-чарівному Аркуа, країні чудового вина, поміж виноградникми, оливами, з далекими видами на рівнину в сріблястому серпанку в облямівці Альп, він працював, окрім «Тріумфів», і над «Життям Цезаря».
У Цезарі було певне його душевне вигнання. Він обожнював Італію, але бачив її крізь Давній Рим, хотів її «як велику державу». Подібно Данте чекав на якогось імператора, сильну владу, що об’єднала б і привела до ладу країну прекрасну, але шматовану чварами. Як сталося з Данте, як бувало й з іншими вигнанцями, його сподівання на іноземців не виправдалися. Як і в Данте, політика не вдалася, а поезія залишилася безсмертною.
В Аркуа, втім, політикою вже він не займався. Окрім літератури був прив’язаний до родини дочки, дуже любив маленьких онуків. Смерть одного з них переживав як велике горе.
* * *
Був ще один рід літератури, якому він оддавався тут, як і в давні часи, посилено, – листи. Узагалі його листи ставлять високо, в один ряд із цицероновими, себто у світовий ряд. Він любив цю форму, писав багато, охоче опрацьовував і переписував. До нас дійшло п’ятсот листів Петрарки. Вони рано уславилися, ще за його життя.
У самому Аркуа жили тихо, з відтінком ідилії. Але навкруги не було спокою. Постійно йшли дрібні війни. Тут уже не грабіжники, а військові застави оглядали багаж проїжджих. Петрарка подеколи зумисно не запечатував листів – нехай прочитають, повчаться.
Від останніх днів його життя тут, в Аркуа, збереглися листи до Боккаччо в Чертальдо.
«Щодо мене, то з наступного листа побачиш, який я далекий від твоїх порад бути лінивим. Не вдовольняюся своїми величезними починаннями, на які б не вистачило мого життя, навіть якщо його подвоїти. Постійно шукаю нової й нової праці, настільки жахлива мені дрімота і в’ялість бездіяльності...»
«...Так, тепер-но мені й здається, що починаю – що б ви не думали про мене – ти й інші – ось моя думка про себе самого. І якщо з-поміж усього цього надійде кінець мого життя, котрий, звичайно, не може бути дуже далекий, – я волів би, не приховую, знайти юність наприкінці життя. Але позаяк у моєму становищі це неможливо – бажаю, аби смерть застала мене за читанням, писанням, або, ще ліпше, якщо завгодно Господу Ісусові, за молитвою, у сльозах».
Після цього листа він написав Боккаччо ще одного, передсмертного. (Попередні пролежали в нього два місяці: не заходилося нікого, хто міг би доправити їх у Чертальдо, – вочевидь, дороги були надто небезпечні.)
Цей третій лист показує і трудництво його останніх днів, і любов до Боккаччо: він переклав латинською мовою і відправив другові переклад його знаменитої заключної новели (з «Декамерона») про Гризельду – уславлення жіночого терпіння і смирення. Боккаччо не завжди писав легковажне!
У Національній Бібліотеці є примірник останнього твору Петрарки «Життя Цезаря». За ним видно, як насувалася недуга на автора, як псувався почерк і як уперто боровся Петрарка: початок кожного дня сильніший, надвечір він утомлюється і рука слабне. 20 липня 1374 року, у день його народження (йому виповнилося сімдесят), Петрарку було знайдено за письмовим столом безпритомним. Не приходячи до тями, він помер.
А певна сторінка «Життя Цезаря» так і залишилася недописаною. З перших рядків її рукопис уривається на напівфразі. Це й була смерть – помер він воістину як належить письменникові. З тим, що любив, у чому прожив життя.
* * *
У ту, першу свою мандрівку я замало знав про Петрарку, і Евґанейські пагорби пройшли просто вишуканими видіннями.
Але пізніше, у тій самій Флоренції, куди ми тоді неквапливо пробиралися (у Болоньї теж була Сікамбія) – саме у Флоренції я й купив томик його віршів. Це сталося на одному зі скромно-безсмертних місць світу, на невеликому майдані церкви Сан-Лоренцо. У цій церкві – «Ніч» та інші творіння Мікеланджело, поруч бібліотека Лауренціана, на майдані старий кондотьєр Джованні делле Банде Нерее сидить на врослому в землю п’єдесталі. Тут же ринок, торгували милом, гребінцями, висіли червоні шуби для візників з собачими комірами, по тринадцять лір шуба. Стояли й кіоски з книжками. Звідти родом мій Петрарка – нехитре видання, але в палітурці з корінцем віслючої світлої шкіри. Він поїхав зі мною до Росії, довго там жив. За ним я трохи й увійшов у його світ. А книжка з пергаментною палітуркою загинула в Росії, у революцію. Але поетичний слід залишився – і в моїх ранніх писаннях, і в душі, і в спогадах про страшні роки. Такий супутник допомагав тоді. («Дзвін світло-срібного вірша Петрарки».)
І тепер, удалині від батьківщини й від Італії, знову долетіла звістка про нього. Дивлячись на зображення цього будинку, яке дружня рука надіслала з Аркуа, на листочок із його саду (сентиментально, але непогано), думаю про те, що все-таки ще б хотілося побувати в тих місцях – порадіти на Евґанейські пагорби, з маленької станції поїхати сільським автобусом або з візником у недалеке Аркуа. Побувати в оселі й кімнатах Петрарки, подивитися на крісло, де він сидів. Вулицею спуститися вниз до церкви, де на сільському цвинтарі спочили його рештки – могильний пам’ятник із рожевого мармуру увінчано невеликим бюстом Петрарки.
1954
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Борис Зайцев. Кінець Петрарки
Переклав Василь Білоцерківський
Сергієві Ернсту
Пам’ятаю ще від юнацьких часів дорогу з Падуї на Болонью: рівнина зі смугами пшениці, гірляндами лоз від яблуні до яблуні по межах, інколи – килими червоних маків. Потяг, treno omnibus із поперечними відділеннями у вагонах, не квапиться. Третій клас, італійські селяни з засмаглими обличчями – очі видаються на них світлішими. Нехитра добродушна балаканина. Кудкудакання курки в козубі, сміх молоденьких чорнооких синьйорин.
На станціях пропонують обплетені фіасочки к’янті.
- Ferrara, Ravenna, Rimini si cambia!
Так гукали пересадку добродушні кондуктори на чолі з capo della stazione, вусатим начальником станції в червоному кашкеті, як у нас у чеховські часи.
Нам, через молоді літа і незнання мови, здавалося, що, крім Феррари й Ріміні, є ще й незнане містечко Сікамбія, куди теж можна проїхати (а це означає просто «пересадка»).
І ось у певний час на південь від Падуї з’являються пагорби – невисокі, але вельми приємні. М’які й затишні, у виноградниках, по них невеликі поселення – далі містечко Монселіче, знову зупинка, знову к’янті й Сікамбія.
Далека тиша Альп, майже фантастичних, – це одне: таємничий надземний світ. Ці височини свої, це частина тутешнього краєвиду, тутешнього життя: Евґанейські пагорби. Звідси недалеко і до батьківщини Верґілія. Тут колись блукав Уґо Фосколо. Шеллі згадує про них. Ці краї не можуть не подобатися поетам.
Неподалік Монселіче, осторонь дороги, Петрарка обрав собі останнє пристановище: містечко Аркуа – кінець його мандрівного і самотнього життя.
* * *
«Я був зачатий у вигнанні й народився у вигнанні», – мовив він про себе. Біограф додає: «Він і залишився вигнанцем».
Громадянські війни не з наших часів існують. У вік Данте і Петрарки вони були ледве не загальним правилом (у центральній Італії). Одна половина містян виганяла іншу, потім – навпаки.
Власне справжнім вигнанцем був батько Петрарки, нотаріус мессер Петракко з Ареццо, який брав участь у міжусобиці. Через неї-бо малий Франческо, майбутній поет, утратив батьківщину, потрапив до Авіньйона, де оселилася вся родина. Там і виріс, уславився, у Воклюзі поблизу Авіньйона провів найліпші роки й лише п’ятдесятирічним, уже знаменитим, побачив Італію.
Його вигнання було не таке, як вигнання Данте. Ніхто йому не погрожував, небезпеки він не зазнавав. Навпаки, був навіть увінчаний у Римі на Капітолії.
Листувався з Папою, королями й кардиналами, його слава була надзвичайна. Верхівка, можливо, найбільше цінувала в ньому ерудита, знавця старожитностей, а його італійські вірші доходили (без книгодрукування) і до простих людей. Що міг знати про нього, крім канцон про Лауру, сліпий з містечка Понтремолі? Але ж саме він вирушив у далеку мандрівку лише для того, аби «почути голос Петрарки й дихати тим самим повітрям, що й він». Або скромний ювелір – шанувальник із Берґамо? Петрарка мав багато прихильників.
Він любив славу, але глибоко відчував смерть і вічність, у зрілому віці провадив напівчернече життя, молився не лише вдень, але вставав і вночі, – завжди каявся і навіть поклоніння Лаурі вважав слабкістю.
По різних поневіряннях Італією врешті оселився в цьому Аркуа, на Евґанейських пагорбах, з дочкою та її родиною.
Переді мною – світлина будинку Петрарки. У ті часи будували ґрунтовно: будинок простояв шістсот років – тепер у ньому щось на подобу музею. Будинок одноповерховий, простий, з черепичним дахом, лоджією – балконом у сад, густо порослий, де відчуваю наявність лаврових дерев. Вікна старовинні, овальні. Зі строгого бічного фасаду виглядають балконні двері – виглядають сухувато, і лише балкончик оздоблений ліроподібними залізними ґратами – дуже вишукано: дрібниця, яка говорить про країну мистецтв. З-за рогу даху видно шматочок одного з тих Евґанейських пагорбів, котрі подобалися мені ще замолоду.
Петрарка вже був старий. Головна його радість нині – книжки, писання. Тут він написав «Тріумф Вічності», заключну частину «Тріумфів» – поеми видінь. Кожен тріумф поглинає попередній. Любов панує над усіма людьми, сам поет підлягав їй. Але Цнота, у вигляді Лаури, перемагає Любов. Смерть тріумфує взагалі над усім, навіть над Чеснотою. Далі йде Слава, яка переживає Смерть, але Час долає й Славу. Та все знаходить спокій у Вічності, яка підносить на небо до Бога.
Якщо він завжди багато думав про смерть – ще у Воклюзі, лягаючи спати, не був певний, чи прокинеться вранці, – то тут кінець життя сильно присунувся. Змагали старечі недуги. Але він не падав духом. «Я живу, любий брате, без галасу, без мандрівок, без клопотів, завжди читаю і пишу, дякую Богу і за моє щастя, і за хвороби, котрі, якщо не помиляюся, дано мені не як кару, а для постійного випробування». Прохає в Бога «доброго кінця» і відпущення «гріхів юності».
Який письменник у цьому напівченці! Який давній прабатько всієї нашої верстви!
Його друг Боккаччо пише йому з Чертальдо, поблизу Флоренції – його хвилює, що Петрарка багато працює. Але той гадає, що так і треба. «Постійна праця і старанність – пожива моєї душі. Якщо припиню і стану відпочивати, то скоро моє життя припиниться» – правило, здається, одвічне для відданих своїй справі. І ще, теж завсідний заповіт нашій братії: «Немає тягаря легшого за перо і немає приємнішого».
Цим пером колись було написано, ще у Провансі, ті сонети й канцони «На життя Мадонни Лаури», «На смерть Мадонни Лаури», які увічнили його ім’я. Він писав їх по-італійському і мовби соромився, що не по-латинському. У старості всю цю любов до Лаури вважав гріхом і писав довгі латинські поеми, цілковито забуті.
І ось тепер, у скромно-чарівному Аркуа, країні чудового вина, поміж виноградникми, оливами, з далекими видами на рівнину в сріблястому серпанку в облямівці Альп, він працював, окрім «Тріумфів», і над «Життям Цезаря».
У Цезарі було певне його душевне вигнання. Він обожнював Італію, але бачив її крізь Давній Рим, хотів її «як велику державу». Подібно Данте чекав на якогось імператора, сильну владу, що об’єднала б і привела до ладу країну прекрасну, але шматовану чварами. Як сталося з Данте, як бувало й з іншими вигнанцями, його сподівання на іноземців не виправдалися. Як і в Данте, політика не вдалася, а поезія залишилася безсмертною.
В Аркуа, втім, політикою вже він не займався. Окрім літератури був прив’язаний до родини дочки, дуже любив маленьких онуків. Смерть одного з них переживав як велике горе.
* * *
Був ще один рід літератури, якому він оддавався тут, як і в давні часи, посилено, – листи. Узагалі його листи ставлять високо, в один ряд із цицероновими, себто у світовий ряд. Він любив цю форму, писав багато, охоче опрацьовував і переписував. До нас дійшло п’ятсот листів Петрарки. Вони рано уславилися, ще за його життя.
У самому Аркуа жили тихо, з відтінком ідилії. Але навкруги не було спокою. Постійно йшли дрібні війни. Тут уже не грабіжники, а військові застави оглядали багаж проїжджих. Петрарка подеколи зумисно не запечатував листів – нехай прочитають, повчаться.
Від останніх днів його життя тут, в Аркуа, збереглися листи до Боккаччо в Чертальдо.
«Щодо мене, то з наступного листа побачиш, який я далекий від твоїх порад бути лінивим. Не вдовольняюся своїми величезними починаннями, на які б не вистачило мого життя, навіть якщо його подвоїти. Постійно шукаю нової й нової праці, настільки жахлива мені дрімота і в’ялість бездіяльності...»
«...Так, тепер-но мені й здається, що починаю – що б ви не думали про мене – ти й інші – ось моя думка про себе самого. І якщо з-поміж усього цього надійде кінець мого життя, котрий, звичайно, не може бути дуже далекий, – я волів би, не приховую, знайти юність наприкінці життя. Але позаяк у моєму становищі це неможливо – бажаю, аби смерть застала мене за читанням, писанням, або, ще ліпше, якщо завгодно Господу Ісусові, за молитвою, у сльозах».
Після цього листа він написав Боккаччо ще одного, передсмертного. (Попередні пролежали в нього два місяці: не заходилося нікого, хто міг би доправити їх у Чертальдо, – вочевидь, дороги були надто небезпечні.)
Цей третій лист показує і трудництво його останніх днів, і любов до Боккаччо: він переклав латинською мовою і відправив другові переклад його знаменитої заключної новели (з «Декамерона») про Гризельду – уславлення жіночого терпіння і смирення. Боккаччо не завжди писав легковажне!
У Національній Бібліотеці є примірник останнього твору Петрарки «Життя Цезаря». За ним видно, як насувалася недуга на автора, як псувався почерк і як уперто боровся Петрарка: початок кожного дня сильніший, надвечір він утомлюється і рука слабне. 20 липня 1374 року, у день його народження (йому виповнилося сімдесят), Петрарку було знайдено за письмовим столом безпритомним. Не приходячи до тями, він помер.
А певна сторінка «Життя Цезаря» так і залишилася недописаною. З перших рядків її рукопис уривається на напівфразі. Це й була смерть – помер він воістину як належить письменникові. З тим, що любив, у чому прожив життя.
* * *
У ту, першу свою мандрівку я замало знав про Петрарку, і Евґанейські пагорби пройшли просто вишуканими видіннями.
Але пізніше, у тій самій Флоренції, куди ми тоді неквапливо пробиралися (у Болоньї теж була Сікамбія) – саме у Флоренції я й купив томик його віршів. Це сталося на одному зі скромно-безсмертних місць світу, на невеликому майдані церкви Сан-Лоренцо. У цій церкві – «Ніч» та інші творіння Мікеланджело, поруч бібліотека Лауренціана, на майдані старий кондотьєр Джованні делле Банде Нерее сидить на врослому в землю п’єдесталі. Тут же ринок, торгували милом, гребінцями, висіли червоні шуби для візників з собачими комірами, по тринадцять лір шуба. Стояли й кіоски з книжками. Звідти родом мій Петрарка – нехитре видання, але в палітурці з корінцем віслючої світлої шкіри. Він поїхав зі мною до Росії, довго там жив. За ним я трохи й увійшов у його світ. А книжка з пергаментною палітуркою загинула в Росії, у революцію. Але поетичний слід залишився – і в моїх ранніх писаннях, і в душі, і в спогадах про страшні роки. Такий супутник допомагав тоді. («Дзвін світло-срібного вірша Петрарки».)
І тепер, удалині від батьківщини й від Італії, знову долетіла звістка про нього. Дивлячись на зображення цього будинку, яке дружня рука надіслала з Аркуа, на листочок із його саду (сентиментально, але непогано), думаю про те, що все-таки ще б хотілося побувати в тих місцях – порадіти на Евґанейські пагорби, з маленької станції поїхати сільським автобусом або з візником у недалеке Аркуа. Побувати в оселі й кімнатах Петрарки, подивитися на крісло, де він сидів. Вулицею спуститися вниз до церкви, де на сільському цвинтарі спочили його рештки – могильний пам’ятник із рожевого мармуру увінчано невеликим бюстом Петрарки.
1954
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Володимир Чуйко. Петрарка і Лаура"
• Перейти на сторінку •
"Володимир Стасов. Вступна лекція п. Прахова в університеті (1874 р.). Лист у редакцію «С.-Петербурзь"
• Перейти на сторінку •
"Володимир Стасов. Вступна лекція п. Прахова в університеті (1874 р.). Лист у редакцію «С.-Петербурзь"
Про публікацію