ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.30
22:48
Ти була красива, наче юна Геба*,
Як у поцілунку ніжному злились.
Заясніле, чисте нам відкрилось небо
Підняло на крилах у блакитну вись.
Далечінь вечірня пломеніла в тиші,
Як рожеві щічки, сяяли вогні.
В світлому багатті ми — найщасливіші --
Як у поцілунку ніжному злились.
Заясніле, чисте нам відкрилось небо
Підняло на крилах у блакитну вись.
Далечінь вечірня пломеніла в тиші,
Як рожеві щічки, сяяли вогні.
В світлому багатті ми — найщасливіші --
2024.04.30
14:02
Перенеслись у перше травня!!!
Ніяких більше зобов’язень...
Мотив й мелодія їх давня
Поміж всіляких зауважень.
Перенеслись… ну що ж, доцільно
Було б усе перечеркнути,
А те, що зветься "не стабільно" —
Згорнути з часом, щоб не чути…
Ніяких більше зобов’язень...
Мотив й мелодія їх давня
Поміж всіляких зауважень.
Перенеслись… ну що ж, доцільно
Було б усе перечеркнути,
А те, що зветься "не стабільно" —
Згорнути з часом, щоб не чути…
2024.04.30
13:53
М-оя душа проникливо сприймає
О-цей прекрасний Божий світ.
Є в нім ті закутки, немов із раю.
Н-атхнення - із емоцій квіт.
А глибина думок у ритмі моря
Т-анок плете зі слів та фраз.
Х-аризма Всесвіту, вечірні зорі...
О-цей прекрасний Божий світ.
Є в нім ті закутки, немов із раю.
Н-атхнення - із емоцій квіт.
А глибина думок у ритмі моря
Т-анок плете зі слів та фраз.
Х-аризма Всесвіту, вечірні зорі...
2024.04.30
11:05
Ходить бісова невіра
І шукає собі віру.
Як давали колись їсти,
Він пошився в атеїсти,
А тепер така дорога,
Що без віри жить незмога.
Навіть ленінці в законі
Припадають до ікони.
І шукає собі віру.
Як давали колись їсти,
Він пошився в атеїсти,
А тепер така дорога,
Що без віри жить незмога.
Навіть ленінці в законі
Припадають до ікони.
2024.04.30
09:40
У розтині часу нам істини вже не знайти,
плачуть старезні дерева шрапнеллю побиті,
у герці смертельнім схрестили мечі два світи –
діти козачі й нащадки орди – московити.
Глянь, кров’ю омиті до краю безкраї степи,
небо жаріє, як бабина піч оксамитом…
плачуть старезні дерева шрапнеллю побиті,
у герці смертельнім схрестили мечі два світи –
діти козачі й нащадки орди – московити.
Глянь, кров’ю омиті до краю безкраї степи,
небо жаріє, як бабина піч оксамитом…
2024.04.30
09:33
Ти з дитинства не любиш усі ті кайдани правил.
Ти відтоді ненавидиш плентатись у хвості.
Де усі повертають ліворуч, тобі – управо.
Незбагненні та недослідими твої путі.
Ти не любиш також у житті натискать на гальма,
Бо давно зрозуміла: найшвидше на
Ти відтоді ненавидиш плентатись у хвості.
Де усі повертають ліворуч, тобі – управо.
Незбагненні та недослідими твої путі.
Ти не любиш також у житті натискать на гальма,
Бо давно зрозуміла: найшвидше на
2024.04.30
09:00
Росою осідає на волосся
Невтішний ранок, мул ріка несе.
Вся повість помістилася в есе,
У сотню слів. В минуле переносить
Вода куширу порване плісе,
В заплаву хвилі каламутні гонить.
І коливається на глибині
Стокротка, що проснулася на дні -
Невтішний ранок, мул ріка несе.
Вся повість помістилася в есе,
У сотню слів. В минуле переносить
Вода куширу порване плісе,
В заплаву хвилі каламутні гонить.
І коливається на глибині
Стокротка, що проснулася на дні -
2024.04.30
06:01
Так вперіщило зненацька,
Що від зливи навіть хвацька
Заховатися не встигла дітвора, –
В хмаровинні чорно-білім
Блискотіло і гриміло,
І лилося звідтіля, мов із відра.
Потекли брудні струмочки,
Від подвір’я до садочка,
Що від зливи навіть хвацька
Заховатися не встигла дітвора, –
В хмаровинні чорно-білім
Блискотіло і гриміло,
І лилося звідтіля, мов із відра.
Потекли брудні струмочки,
Від подвір’я до садочка,
2024.04.29
23:07
Шепіт весни над містом
В шелесті яворів…
Люляй, Маля, -
Мати-Земля
Квітом укрила Львів.
Люляй-люлій, Леве, радій,
Сонце встає огненне.
В шелесті яворів…
Люляй, Маля, -
Мати-Земля
Квітом укрила Львів.
Люляй-люлій, Леве, радій,
Сонце встає огненне.
2024.04.29
13:58
Найважливіший перший крок…
І якби там вже не шкварчало,
Ти зголосись, полюбиш рок
І зрозумієш, що замало…
А вже тоді оглянь мотив
І всі навколишні акорди,
І налагодиться порив
Твоєї древньої породи…
І якби там вже не шкварчало,
Ти зголосись, полюбиш рок
І зрозумієш, що замало…
А вже тоді оглянь мотив
І всі навколишні акорди,
І налагодиться порив
Твоєї древньої породи…
2024.04.29
12:22
Хочеш вірити в бога - вір.
Хочеш їсти - сідай та їж.
За війною ховається мир,
За халявою гострий ніж.
За безпам'яттю - кров, біда,
А за зрадою темні дні.
Пахне болем свята вода,
Хочеш їсти - сідай та їж.
За війною ховається мир,
За халявою гострий ніж.
За безпам'яттю - кров, біда,
А за зрадою темні дні.
Пахне болем свята вода,
2024.04.29
11:37
ІІ
У кожного митця своя тусовка
в його непримиримій боротьбі,
якою виміряє по собі,
коли і де від нього більше толку.
А буде воля вишніх із небес,
то і німих почуємо, напевне,
у ніч ясну чи у годину темну,
У кожного митця своя тусовка
в його непримиримій боротьбі,
якою виміряє по собі,
коли і де від нього більше толку.
А буде воля вишніх із небес,
то і німих почуємо, напевне,
у ніч ясну чи у годину темну,
2024.04.29
07:54
Черевички мені дарував кришталеві. Як мрію.
Не бажала у тім, що тісні, і собі зізнаватись.
А розбились - зібрала осколки із них, і зоріє
Мені згадка під місяцем, що, як і ти, хвалькуватий.
Жменя іскорок блимають звечора. Терпко-холодні
Кришталеві
Не бажала у тім, що тісні, і собі зізнаватись.
А розбились - зібрала осколки із них, і зоріє
Мені згадка під місяцем, що, як і ти, хвалькуватий.
Жменя іскорок блимають звечора. Терпко-холодні
Кришталеві
2024.04.29
07:50
Ось чути здалеку могутню мову лісу.
Він кличе стоголоссям, шумом.
Співає звучно вічності щоденну пісню.
І радість в ній, і ноти суму.
Немає від людей ніякої завіси.
Прозоре небо - оберегом.
Важливі, звісно, пропонує компроміси,
Він кличе стоголоссям, шумом.
Співає звучно вічності щоденну пісню.
І радість в ній, і ноти суму.
Немає від людей ніякої завіси.
Прозоре небо - оберегом.
Важливі, звісно, пропонує компроміси,
2024.04.29
07:39
Ти взірець української дівчини.
Орхідея в розквітлій красі.
Ти перлина Івано-Франківщини.
Та чесноти далеко не всі
Видно зовні, бо кращими гранями
Ти виблискуєш не вочевидь,
Як буває із юними-ранніми,
Що привернуть увагу на мить –
Орхідея в розквітлій красі.
Ти перлина Івано-Франківщини.
Та чесноти далеко не всі
Видно зовні, бо кращими гранями
Ти виблискуєш не вочевидь,
Як буває із юними-ранніми,
Що привернуть увагу на мить –
2024.04.29
05:28
Розкричалися ворони,
Розспівалися півні, -
Ніччю спущена запона
Відхилилась вдалині.
Показався обрій дальній
І поблідло сяйво зір, -
Світ ясніє життєдайно
Темноті наперекір.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Розспівалися півні, -
Ніччю спущена запона
Відхилилась вдалині.
Показався обрій дальній
І поблідло сяйво зір, -
Світ ясніє життєдайно
Темноті наперекір.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іванна Голуб'юк (1988) /
Проза
Антитеза традиційному герою
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Антитеза традиційному герою
Антитеза традиційному герою. Пошматовані листки паперу розкидані по всій веранді.
Два горнятка чаю. Цілком можливо, що ти вже досі вистрелив собі у скроню, перед тим тричі промовивши усі знані тобі молитви. Або ж сів писати довжелезного листа. Друге ймовірніше.
Ну, і ще вітер. Гілля щосили гупає у вікно, стиглі вишні залишають краплини соку на шибках, рама відкритої половини час від часу вдаряється об стосик книжок на підвіконні, які ти вже місяць намагаєшся подужати. Від звуку вдаряння ти нервово здригаєшся, але встати і закрити вікно не хочеш. Не хочеш встати, бо це кілька зайвих рухів, бо добре просто сидіти і слухати, сидіти і дивитися. Хоча б на горнятка із захололим чаєм. Не хочеш закрити вікно, бо зникне звук вітру, бо перестане шарпатись занавіска, зрештою, зникне той звук, від якого ти знову щойно здригнувся, глухий стукіт віконної рами об книги.
Отож, усі світовідчуття, світосприйняття та умовності сприяли тому, щоб братися пакувати наплічник і мчати світ за очі.
Загалом ти вже звик до чогось особливого чи то пак незвичайного. Чи інакшого. Так-так, саме інакшого. Того, що відрізняється від пересічного. Звик до книг із некласичними сюжетами, із небанальними героями, із нецензурними словами, звик до непересічності пересічних перехожих, їхній субкультурній масовості чи масовій субкультурі (хоч як не абсурдно це звучить, а може, краще – хоч як не абсурдно це виглядає), звик навіть щовечора бігати. Звик писати паперові листи, ненавидіти електронну пошту, яка забирає у тебе друзів, даючи взамін незліченно багато скупих повідомлень, звик навіть щонеділі купувати дитячі розмальовки своєму племіннику, хрещенику чи ким там він тобі приходиться. Звик щоп’ятниці мити чужі мерседеси і опелі на станції обслуговування. Щоб мати трохи грошей на вихідні, коли з наплічником виходиш на якийсь український highway і стопиш фури чи круті джипи, щоб автостопом добратися до пункту призначення. І підозрюєш сам, що тобі не так вже і необхідно потрапити саме у пункт призначення, як саме поїздити автостопом, тобто не витрачаючи грошей, змінювати машини, балакати з водіями і попутниками, відчувати шипіння гравію (чи гладкість асфальту, чи стукіт бруківки, чи ґрунтівку, чи вибоїни, аби тільки їхати) під колесами, ловити вітер долонями через напіввідкрите вікно, пити гидку каву з автоматів у придорожніх кафешках, пити солодку джерельну воду, мити ноги у міських фонтанах, ходити на вистави, оперети, мультики, мелодрами, вестерни, бойовики, творчі вечори місцевих знаменитостей... І щоразу на іншій вулиці, в іншому місті, в іншому закутку іншої області, на іншій планеті, галактиці, туманності, щоразу в іншій чорній дирі, гублячись між антитіл та антиречовини, боячись якось одного разу отак раз! – і нема, і зник, перетворився на ще одне антитіло, твій мозок став антимозком з антисвідомістю, антидумками, антисвітоглядом без сенсу існування, без існування взагалі, затягуючи в себе інших, ні, інакших, котрі ще не анти. Котрі антианти.
Автостоп рятує. Принаймні, він рятує тебе. Ти маєш молодість і в кишені всього кілька гривень для того, щоб купити кави, листівок із краєвидами міста чи місця, кілька марок і конвертів, щоб принагідно написати друзям про місце твого перебування, а ще, може, щоб прибати квиток у якийсь напівзруйнований музей чи напівреставровану фортецю, чи кинути кілька копійок хлопчаку з гармонькою, чи купити трохи хліба, бо консерви у твоєму наплічнику є, а хліб швидко черствіє, мати кілька гривень, щоб десь пробити дешевого вина місцевого закарпатського чи кримського чи бозна якого виробництва, або херсонських кавунів, або пива на ще одному рок-н-рольному чи етнічному фестивалі, або квітів гарній дівчині.
Тепер тебе рятує вітер, який щосили розгойдує дерева. Мабуть, він зірве дах. Якщо не в будинку, то в тебе. І це станеться коли-небудь неодмінно, бо ти надто гостро відчуваєш цей світ, усі його протяги і потяги, усі підземки і пішохідні переходи, усі запахи трави, що проростає крізь усі тротуари усіх міст, і здається, що вся історія відбувалася колись, а тепер ми доживаємо останні часи післязолотого віку, і навіть Перікл давно помер, і немає кому будувати мости, збирати каміння та полоти траву, що все росте, росте... і ніколи більше ти не побачиш фіакрів на брукованих вулицях, не будеш повішеним чи спаленим на центральному майдані міста, або гірше – не загинеш від туги за небом у кам’яниці, бо ти не намалював жодної вартісної картини, не написав жодної популярної мелодії і не заспівав жодного романсу своїй коханій.
Тепер тебе рятує писання паперових листів, листів на папері стандарту А4, які ти впереміш з листівками, образками та книжечками акуратно вкладаєш у саморобні різнобарвні конверти, наклеюєш художні марки... Просто ти дуже любиш отримувати листи.
Порив вітру шарпнув занавіску сильніше. Газети на столі піднялися, покружляли, сумно махаючи крилами, і полетіли геть. Залишаються ще листи і пістолет, котрий, наче в зачитаних детективах, лежить у нижній шухляді шафи. Наприклад, поряд з рушниками. Або постільною білизною. Або... тобі просто добре вигадувати собі пістолет. Бо чай давно захолонув і ніхто не прийшов.
Два горнятка чаю. Цілком можливо, що ти вже досі вистрелив собі у скроню, перед тим тричі промовивши усі знані тобі молитви. Або ж сів писати довжелезного листа. Друге ймовірніше.
Ну, і ще вітер. Гілля щосили гупає у вікно, стиглі вишні залишають краплини соку на шибках, рама відкритої половини час від часу вдаряється об стосик книжок на підвіконні, які ти вже місяць намагаєшся подужати. Від звуку вдаряння ти нервово здригаєшся, але встати і закрити вікно не хочеш. Не хочеш встати, бо це кілька зайвих рухів, бо добре просто сидіти і слухати, сидіти і дивитися. Хоча б на горнятка із захололим чаєм. Не хочеш закрити вікно, бо зникне звук вітру, бо перестане шарпатись занавіска, зрештою, зникне той звук, від якого ти знову щойно здригнувся, глухий стукіт віконної рами об книги.
Отож, усі світовідчуття, світосприйняття та умовності сприяли тому, щоб братися пакувати наплічник і мчати світ за очі.
Загалом ти вже звик до чогось особливого чи то пак незвичайного. Чи інакшого. Так-так, саме інакшого. Того, що відрізняється від пересічного. Звик до книг із некласичними сюжетами, із небанальними героями, із нецензурними словами, звик до непересічності пересічних перехожих, їхній субкультурній масовості чи масовій субкультурі (хоч як не абсурдно це звучить, а може, краще – хоч як не абсурдно це виглядає), звик навіть щовечора бігати. Звик писати паперові листи, ненавидіти електронну пошту, яка забирає у тебе друзів, даючи взамін незліченно багато скупих повідомлень, звик навіть щонеділі купувати дитячі розмальовки своєму племіннику, хрещенику чи ким там він тобі приходиться. Звик щоп’ятниці мити чужі мерседеси і опелі на станції обслуговування. Щоб мати трохи грошей на вихідні, коли з наплічником виходиш на якийсь український highway і стопиш фури чи круті джипи, щоб автостопом добратися до пункту призначення. І підозрюєш сам, що тобі не так вже і необхідно потрапити саме у пункт призначення, як саме поїздити автостопом, тобто не витрачаючи грошей, змінювати машини, балакати з водіями і попутниками, відчувати шипіння гравію (чи гладкість асфальту, чи стукіт бруківки, чи ґрунтівку, чи вибоїни, аби тільки їхати) під колесами, ловити вітер долонями через напіввідкрите вікно, пити гидку каву з автоматів у придорожніх кафешках, пити солодку джерельну воду, мити ноги у міських фонтанах, ходити на вистави, оперети, мультики, мелодрами, вестерни, бойовики, творчі вечори місцевих знаменитостей... І щоразу на іншій вулиці, в іншому місті, в іншому закутку іншої області, на іншій планеті, галактиці, туманності, щоразу в іншій чорній дирі, гублячись між антитіл та антиречовини, боячись якось одного разу отак раз! – і нема, і зник, перетворився на ще одне антитіло, твій мозок став антимозком з антисвідомістю, антидумками, антисвітоглядом без сенсу існування, без існування взагалі, затягуючи в себе інших, ні, інакших, котрі ще не анти. Котрі антианти.
Автостоп рятує. Принаймні, він рятує тебе. Ти маєш молодість і в кишені всього кілька гривень для того, щоб купити кави, листівок із краєвидами міста чи місця, кілька марок і конвертів, щоб принагідно написати друзям про місце твого перебування, а ще, може, щоб прибати квиток у якийсь напівзруйнований музей чи напівреставровану фортецю, чи кинути кілька копійок хлопчаку з гармонькою, чи купити трохи хліба, бо консерви у твоєму наплічнику є, а хліб швидко черствіє, мати кілька гривень, щоб десь пробити дешевого вина місцевого закарпатського чи кримського чи бозна якого виробництва, або херсонських кавунів, або пива на ще одному рок-н-рольному чи етнічному фестивалі, або квітів гарній дівчині.
Тепер тебе рятує вітер, який щосили розгойдує дерева. Мабуть, він зірве дах. Якщо не в будинку, то в тебе. І це станеться коли-небудь неодмінно, бо ти надто гостро відчуваєш цей світ, усі його протяги і потяги, усі підземки і пішохідні переходи, усі запахи трави, що проростає крізь усі тротуари усіх міст, і здається, що вся історія відбувалася колись, а тепер ми доживаємо останні часи післязолотого віку, і навіть Перікл давно помер, і немає кому будувати мости, збирати каміння та полоти траву, що все росте, росте... і ніколи більше ти не побачиш фіакрів на брукованих вулицях, не будеш повішеним чи спаленим на центральному майдані міста, або гірше – не загинеш від туги за небом у кам’яниці, бо ти не намалював жодної вартісної картини, не написав жодної популярної мелодії і не заспівав жодного романсу своїй коханій.
Тепер тебе рятує писання паперових листів, листів на папері стандарту А4, які ти впереміш з листівками, образками та книжечками акуратно вкладаєш у саморобні різнобарвні конверти, наклеюєш художні марки... Просто ти дуже любиш отримувати листи.
Порив вітру шарпнув занавіску сильніше. Газети на столі піднялися, покружляли, сумно махаючи крилами, і полетіли геть. Залишаються ще листи і пістолет, котрий, наче в зачитаних детективах, лежить у нижній шухляді шафи. Наприклад, поряд з рушниками. Або постільною білизною. Або... тобі просто добре вигадувати собі пістолет. Бо чай давно захолонув і ніхто не прийшов.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію