ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олена Багрянцева
2018.06.20 21:57
Ти рахуєш до ста. Я ж ховаюсь у тиші липневій.
Одягаюся в ніч і чекаю, що скоро знайдеш.
Я покірно стою у космічній густій атмосфері.
Без обмежень і меж.

Усміхаюсь тобі. Ти рахуєш до тисячі спритно.
Повний місяць ясний видає мене. Ну і нехай.
Я зн

Іван Потьомкін
2018.06.20 20:57
– Возвращаюсь я как-то электричкой в свой Энергодар – городок строителей и эксплуатационников Запорожской атомной станции. Вагон почти пустой. Редкие пассажиры уже готовятся к выходу, как вдруг подходит ко мне сельского вида пожилая женщина и спрашивает,

Олександр Сушко
2018.06.20 16:53
Вікно закрито. Човга тінь за склом,
Неситий погляд ковзає по шипці.
Вже не болить одірване крило,
Поніс в зубах трофей писака-гицель.

У нього голоднеча й ціль нова,
Плете зі слів міцні облавні сіті.
Кровиця жертв п'янить, немов первак,

Ігор Шоха
2018.06.19 22:32
Десь помандрував і ти, Іване.
Зав’язався калиновий цвіт.
Сходить сонце, як гаряча рана.
Сонях доганяє білий світ.

Синє небо відкриває браму.
Там і Щек, і Либідь, і Хорив...
Дядько Кий узяв тебе на раму

Микола Дудар
2018.06.19 18:32
Розваги виніс ти за дужки
Годиник вимкнув, телефон
Позвав із роздумів Забужко
Який не є, а камертон
І горизонти й паралелі
Позеленіли геть в журбі
Ще й споглядає хтось зі стелі
Невчасно, байдуже тобі...

Наталка Пілігрим
2018.06.19 16:34
Весна насипає у горло пилу,
усе навколишнє вбирає у сірість,
дороги і люди – ти вирви, вирви…
Твоя й березнева самотність стрілись.

Лице сполотніле, прообраз дому,
їм промінь жахкий домалює зморшок,
у тебе із містом одні геноми –

Олександр Сушко
2018.06.19 06:10
Тарганисько сховалося у шпарку,
Поласувало нагло кавуном.
Узимку люди мерзнуть, літом – жарко,
Вдоволених не бачу вже давно.

Не вистачає грошей, хисту, тями,
Ще й вороги в Донбасі і Криму.
Рука сусіда піднімає камінь,

Маркіяна Рай
2018.06.19 00:18
Коли в тобі скінчився день,
Аж ніч заплакала раптово,
Коли в тобі немає слова
І не співається пісень,

І лінь дивитися на світ,
І тінь сповзає геть у п'яти,
Коли у грудях стужа м'яти,

Ігор Шоха
2018.06.18 23:08
А у оборі нашої корови
ще є телята нашої біди -
мураєви, і гепи, і царьови -
ті самі клони, що і муравйови,
на вим’ї євразійської орди.

***
А на цьому світі легше жити,

Адель Станіславська
2018.06.18 15:33
У всі часи інакшості - інакші.
У всі часи приречені вони.
І навіть сильні духом - завжди слабші
І зметені в нерівностях війни.

Були і каменовані, й розп'яті
І топлені, і палені в вогні...
Нормальніші нормальних - більш

Олексій Кацай
2018.06.18 15:13
Йде сніг.
Вечір темряву бгає
у ламп віртуальні сніжки.
Комп’ютерні ігри стирає,
залишивши ярлики.

Забралами висять вони
на моніторах шибок.

Володимир Бойко
2018.06.18 12:14
Дощать дощі, зміняючись дощами,
А після них приходять ще дощі.
В повітрі пахне гниллю і грибами,
Чатують жертв поміж кущів кліщі.

Така погода увійшла у моду,
Згнивають полуниці на грядках,
З-за бур'янів не видко вже городу,

Ірина Вовк
2018.06.18 10:55
…і ти, мій друже, будь мені зі мною, -
Шепоче серце лірою-струною,
Коли паде із лип духмяний цвіт,
І неба окривавлений болід
Засліплює вогнем печальні очі
Посеред тьми безсонних свідків ночі, -
Пребудь мені… о будь мені зі мною!..

Наталка Пілігрим
2018.06.18 09:42
поміж двох будинків між якими тиша
ліпить свою нішу і плете нитки
опадають ночі на галуззя вишень
колискові інші і дірок зірки

сумовито світять у зіниці вулиць
щоби не почули кроки ліхтарів
і ніхто не певен так бо є і було

Олександр Сушко
2018.06.18 07:28
Молись!

Корівка гедзів ляпає хвостом,
А мій п'ятак застряг у райській брамі.
Товкти отця безпечніше гуртом,
Молитися - отарою у храмі.

Стоять перед амвоном "голубі",

Галина Кучеренко
2018.06.17 22:25
Ситого вовка не дуже цікавлять
проблеми голодних ягнят:
            - Отара замерзла!... І їжі замало!
             Чим нагодувати малят?...
- Як можна мій спокій тривожити марно -
Опікуюсь вами як брат!
Ви ж - злодії страшні, бездушнії скнари!!!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Александра Макуха
2018.06.14

Ясен Лад
2018.06.08

Юлія Джа
2018.05.24

Настя Камінська
2018.05.20

Лія Олексієнко
2018.04.20

Володимир Дубровський
2018.03.23

Тамара Швець
2018.03.05






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Володимир Ляшкевич / Проза / Космічне фентезі

 Я - ... Історія перша.
Образ твору Я прокинувся. Тихо лоскотав повітря кондиціонер, і ледь чутно лунала музика. Дивно, що вона мене зараз анітрохи не дратувала. А я ж бо не раз просив Ігоря, чия каюта знаходилася зліва від моєї – не врубати динаміки так голосно, бо навіть звуконепроникні перегородки погано допомагали. А мені ж потрібно висипатися. Все ж, як не як – помічник головного штурмана, і вже десятий рік вештаюся Галактикою. А спати під оці завивання може тільки повний безумець, і кок, яким Ігор і був, очевидно за сумісництвом. Утім, воювати із царем камбузу вкрай не розумно, і потрібно було вибирати гармонійні поєднання – музика і статус „земляка”, чи музика і статус „ворога”. Можливо, з останнього вдалося би вичленити „нічну” музику, але тоді я б не міг бути абсолютно переконаним, що ніхто не плює в тарілку із супом кожного разу, як вона галантно ставиться переді мною офіціанткою-біороботом.
Зрештою, я привчився затикати вуха ватою і добре висипатися.

Але все ж, дивно, що зараз мене це зовсім не тривожить і рука моя автоматично не тягнеться до ватних кульок, завбачливо викладених на поличці біля койки. Поруч із пакетиком ватних кульок валявся мій наручний комунікатор, і мирно, але, головне, беззвучно! ворушив стрілками будильник, подарований колись Анастасією. Коли вуса-стрілки утворювали заздалегідь передбачену комбінацію, відкривався рот великої риби, і звідтіля випливав звук. Спочатку бульбашки невеликого розміру лускали на обережній відстані від мене, видаючи досить мелодійні комбінації того, що називалося чарівним співом природи підводного світу планети Донни, із Мутантної системи сузір’я Сервантеса. Та потім бульбашки зростали у розмірах і, відповідно, зростала сила магічного звучання. Якщо спершу і справді тіло сповнювалося насолодою пробудження, то наступні бульбашки зривали сон, як погано закріплений дах ураганом найвищої категорії. Цікаво, що ці звукові бульбашки завше знали куди їм летіти. Хоча це детально описувала інструкція користування, але і я самостійно перевіряв оцей феномен, підіймаючись завчасно і займаючи у своїй мікрообителі найбільш віддалене, хитро замасковане містечко. Та марно – рот рибини відкривався і бульбашки завше безпомилково плинули у напрямку моїх вух. Аж доки я, переможений, доторкався до корпусу риби-будильника і тоді все це неподобство припинялося. Будильник мав також вельми корисну здатність – він не спрацьовував, коли нікого не було дома.
Звичайно, будильник можна було і виключити, що я не раз і робив, і довіритись солдафонським манерам бортового комп’ютера. Та щось одне обов’язково повинно було бути включене, і це не зважаючи на систему аварійного оповіщення і деякі режими роботи наручного комунікатора.

Далі, якщо вистачало часу, можна було включити візуалізацію, і знову ж таки на вибір, - надісланий колегами сюрприз, чи щось класичне, завчасно для себе підготовлене.
Мені більше подобались земні мотиви, щоправда за декілька мільйонів років до побудови першої піраміди. З одного боку – все таке рідне, а з іншого – невідоме...

Якщо я дозволяв візуалізації прийом сюрпризів, здебільшого узалежнений із роботою будильника, то мав змогу переглянути надіслане, ще у ліжку. Здебільшого колеги надсилали короткі ролики із палкими віртуальними коханками, чи ж бо хижацько-мілітаристськими приколами. Я, здебільшого, відповідав уявними катастрофами – на кшталт, падіння койки із глядачем у прірву, чи навпаки – злет високо у небо, в тілі смерчу. Декілька раз побавився у повну руйнацію нашого лайнера. Останнє спрацьовувало безвідмовно, настільки, що за загальною домовленістю прийом був заборонений назавжди. Зрештою, руйнувати свій корабель - найгірша думка, тим більше, що я направду любив його. Напевно вже сама назва зорельота - „Уранія” - повинна була би викликати такі почуття.

Можливо я міг би працювати і в службі головного Кібернетика лайнера, бо в питаннях програмування і створювання пристроїв, які у свою чергу відтворювали потрібні реальні чи віртуальні поля, навряд чи хто зі мною міг би тут потягатися, окрім головного бортового Комп’ютера, звісно. За роки роботи я спромігся зробити ряд публічно визнаних сервісних штучок, але ще більше потаємних, за допомогою яких, і особливо останнім часом, досить часто переступав межу дозволеного.
Та хто про це знав. Я цілком реально заходив у каюти до тих жінок, яких хотів бачити, відчувати. Звичайно, здебільшого до пасажирок, навіть якщо вони подорожували не самотньо. В команді „Уранії” хоча і були мої улюблениці, але втручатися ось так у їхнє життя я остерігався, і на те були свої вагомі причини. Так чи інакше, суто своїм, не надто громіздким приладдям, я навчився тимчасово відділяти свою безтілесну сутність від тілесної, і отримувати, користаючись цим, нові, неймовірні відчуття.

Зрештою, розвиток цих моїх схильностей і привів до серйозного відокремлення мого особистого життя від життя команди. Але я продовжував непогано справлятися зі своїми обов’язками штурмана, тож наразі претензій до мене було не багато. Та й робота виглядала не такою і важкою – проводити „Уранію” через ряд визначених просторових воріт за вказаним маршрутом. Ворота були достатньо великими, аби не промахнутися, рух був завжди односторонній, і переходи відбувалися достатньо далеко від населених планет. Останнє – про всякий випадок, бо такі ворота цілком спокійно можна було організовувати і на поверхні самих планет, але теоретично існував варіант самопереміщення планети, тому, віддаляючи Ворота у глиб Космосу, цивілізації залишали для себе можливість миттєвого згортання простору у випадку катастрофи.

Зрештою, нині можна було і не користуватись людським персоналом для міжзоряних мандрів, але переміщення великої кількості пасажирів вимагало певного олюднення кібермозку „Уранії”. Себто, зі всім зрозумілих причин – сутність „Уранії”, як і всіх інших керованих людьми засобів, створював людський, а не комп’ютерний фактор. Бортовий комп’ютер мав залишатися тільки максимально функціональним тілом в руках досвідченої команди.
І так воно було допоки мої експерименти не зайшли надто далеко...

А все розпочиналося так легко, так звабливо, зі снів. В одному з них, пам’ятається, я чітко зрозумів, як потрібно виокремлювати предмет у своїй уяві, аби здійснити його телепатичне переміщення у своєму просторі. Потім я зробив декілька пристроїв, які модулювали потрібні слабкі поля, для керованого вивільнення моєї упорядкованої волею енергетики.

Зрештою, так я і прийшов до уміння максимально послаблювати зв’язки зі своїм тілесним задля максимального відтворення таких зв’язків із іншими тілами. І це було, безсумнівно, новим досягненням людства, і кардинально відрізнялося від епохального відкриття Воріт просторового переміщення у Космосі. Ворота не змінювали звичного симбіозу нашого тілесного і безтілесного, не змінювали сталих якостей переміщуваних речей, а мені вдалося внести у це питання певну динаміку...

Я вже остаточно прокинувся, і готовий був покинути ліжко. Музика за стіною змінила тему. Схоже, кок Ігор теж встав, чи ж бо перекинувся на інший бік. Невдовзі мав спрацювати і мій будильник. Ще декілька хвилин. Я спробував пригадати свій останній сон, але не зміг. Хоча і було відчуття, що сон видався і цього разу вельми грандіозним, не менше грандіозним за попередні. І вельми прикро, що нічого в голові не залишилося.

І тут я побачив, що моя улюблена, у мінливих кольорах рамці, голографічна фотографія, де я і Анастасія на відомому дорогущому земному курорті – перевернута вниз „обличчям”. Ну так, звичайно, Анастасія недавно заходила до мене, аби черговий раз вияснити стосунки, але, здається, світлини не чіпала.

Колись у нас був бурхливий роман, який поступово перетворився у ніщо. Ми так і не створили сім’ї. Напевно для зміцнення стосунків потрібні діти, а не регулярний секс. Бо, відособлений від виховання дітей, секс, за будь яких обставин, намагається стати центром композиції зі щоразу іншим сюжетом.
Де за природою речей – вона примхливий глядач, який може одарувати тебе, мужчину, насолодою овацій і криками, на кшталт „браво!”, „бісс!”, а може і зімітувати оте все, - примхливий глядач, який прагне вічної різноманітності на сцені довкола себе. Забуваючи, що навіть найталановитіший режисер не перероджуватиме щоразу глядацький зал для свіжого сприйняття старого нового, і нового старого. Словом, напевно жаль, що у нас не сталося з дітьми. Бо відволікаючись на дітей, ми би знаходили один одного знову. Не знаю, як вона мене, але я кохав би її досконале тіло до останнього свого чоловічого подиху. Та й не до винаходів і розділення сутностей мені б тоді було. Це точно.

За цими всіма роздумами і згадками, я ледь не пропустив ще одного відхилення від звичного.
Дивно, але будильник не спрацював!
Точніше, коли стрілки-вуса підійшли до визначеного мною для побудки місця-часу, рот рибини відкрився, звідти вилетіла одна маленька бульбашка, але розгублено зависла у повітрі. Затим поплила у напрямку дверей і зникла, так і не луснувши!
Якби це все вдалося задокументувати, чи раптом таке знову станеться, то я вимагатиму серйозного відшкодування від фірми-виробника!
Щоправда спрацювала візуалізація. Другий помічник штурмана, очевидно, прислав мені все, що колись уже надсилав, бо тут було і енергійне порно, і різні географічні уподобання, потім пішов старий романтичний ролик від Анастасії – ми на якійсь планеті Плеяд. Потім ролики від інших...

Я нічого не міг зрозуміти – навіщо? І чому мій візуалізатор це все демонструє. Бортовий комп’ютер самочинно змінив установлені мною налаштування?

Я вже встав і навіть прямував прямо через відтворену візуалізатором безодню під ногами у напрямку туалету, коли двері до моєї каюти почали повільно прочинятися. Я почув голос Анастасії, оцю просякнуту легкою хрипкістю грайливу неспішність, яка завжди так мене захоплювала, особливо тоді, коли я міг впливати на її емоційність.

Я хотів крикнути аби Настя трохи зачекала, але у цю мить візуалізатор почав моїм же голосом коментувати якусь еротичну сценку, надіслану Сержем, зі служби головного механіка. Я махнув рукою і майнув у душову кабінку.

Настя ж упевнено пройшлась моїми апартаментами і переключила візуалізатор у режим, який вона колись спеціально запрограмувала для себе. Море, і поки що лагідні брижі біля її ніг. Вона колись так любила кінчати, волаючи прямо у ці зростаючі, з кожною хвилиною обіймів хвилі. Голос і хвилі, і мої рухи. Ні, ми таки були колись щасливі з нею.

Але Настя ввійшла не сама. Слідом увійшов капітан. Сер Ентоні був, як завжди, одна галантність і, разом із тим, втіленою чоловічою мужністю. Але навіщо вони сюди зараз до нього приперлися, могли би для порядку і в дзвінок на дверях подзвонити, дозволу запитати...

Капітан закрив за собою двері. Зняв увішаний різними блискучими штучками кітель і повішав на мою вішалку. Ого.
Анастасія ж, наче і не ввійшла оце зараз до чужого житла, взагалі повела себе цілком дивовижно, утім добре зрозуміло для того, хто мав її, щонайменше тисячу разів.
Потягуючись, наче кішка, Настя випростала руки угору, а потім закинула їх за копну свого солом’яного кольору волосся. Звичайно, краще вражаючі обриси своїх грудей вона показати не могла, хіба що зробила би те саме, уже знявши сорочку. Безумовно, так вона робила тільки у випадку, коли ця сорочка повинна була бути ним знята. У сенсі - знята чоловічими руками. Але якого чорта. І в його присутності!
Невже капітан, сер Ентоні ван Ентон - основна причина нашого розлучення?

Утім, я вирішив не порушувати мовчазної ідилії – море, легкі брижі хвиль, Настя, Капітан, і я в душовій...
Капітан присів у моє м’яке крісло і заплющив очі. Настя підійшла ззаду і опустила свої відьомські руки на його плечі. Це вона любить. Її гарні пальці рухалися тілом сера Ентоні, як руки досвідченого музиканта клавіатурою дорогого інструмента. Я бачив колись, як грав один геній, на вечірці, тут, у головному залі лінкора, на нашому фортепіано, а скільки раз Настя отак грала зі мною...

- Ти його любиш до сих пір?
Раптово зазвучав низький голос Капітана.
- Ні, - відповіла Настя, - тепер я люблю тільки тебе.
Одночасно вправні пальці притулили до скронь чоловіка дві невеличкі пластинки чуттєвого посилювача. Потім її руки злетіли вгору і відкидаючи волосся, взялися і собі чіпляти їх до скронь.

Мужчина м’яко підвівся і притиснув до себе жінку. Настя ледь чутно, і з тією клятою хриплинкою, зітхнула. І у далечі здійнялися, зарухалися хвилі. Хто-хто, а я про це знав точно - буря щойно отримала ціль і напрямок руху, і незабаром покаже себе у всій своїй красі.

Взагалі, сер Ентоні був жонатим чоловіком, і його дружина ледь не завжди була присутньою на нашому кораблі. І чуток щодо непорозумінь у їх сім’ї я не було. Тому мене вельми здивував такий поворот подій, а тим більше, що все це відбувалося у моїй присутності!

Сер Ентоні цілував її, усе більш захоплюючись прекрасним тілом. І Настя не вдавала, що їй це подобається - їй це подобалось завжди. Ось вже сорочка розстібнута і апетитні груди задихали, пружно стискаючись під чоловічими ласками. Я точно знаю, що колись, здається років триста п’ятдесят тому, жінки чимось таким наповнювали груди, аби надати їм потрібної форми та величини. Але, звичайно, втрачалася чутливість, та й усе інше було не те – справжнє, є справжнім!

А в Насті, від поцілунків, ще неймовірно пікантно набухали соски. Я в такі моменти, як ніколи, відчував свою чоловічу силу, знав, що все, все по справжньому...

Хрипкі звуки, що так природно виривалися з її розбурханих цілунками вуст, не на жарт схвилювали візуалізоване море. Я любив цю, мною ж і створену, програму. Так, звичайно, замовницею була Настя, але Деміургом – таки я. Оцей теплий бриз в обличчя, запахи, безкінечна різноманітність морської стихії, такої співзвучної, такої залежної від її темпераменту – це все втілив я.
І, чорт візьми, якби я міг зараз дотягнутися до отих клятих підсилювачів, чи хоча би до неї, то... Але капітан, його зараз жодною силою не відідрати від коханки.

Утім, я неначе і був у цій клятій, вузькій, корабельній душовій і в той же час, немов і не подумки, разом із капітаном почав відчувати жінку.

Я надто добре знав її, і надто добре розумівся у збуджених дійством і моїм генієм полях.
Хвилі досягли вже помірної висоти, коли капітан декілька раз смикнувшись, блаженно упав у щасливій прострації на спину. Теплий вітер, здавалося, висушував піт на його тілі, та море ще було далеке від заспокоєння. Я, раптово зрозумів, що можу продовжувати і без його участі, і це, знову ж таки, було вельми дивним, але я зумів, і навіть додав того, що у сера Ентоні вже відняли роки.

Настя схилилася ще нижче і голос її став ще глибшим, нижчим, під стать морському гулові. Здавалося хвилі з головою накривають її, гойдають, б’ють і тягнуть у безмір морської безодні...

Ми закінчили не одночасно, а як завжди, я приблизно за хвилину опісля її останніх судорог...
Краєм ока я зауважив, що такої висоти хвиль у нас раніше ніколи не було...

А капітан вже сидів на ліжку і уважно і з захопленням дивився на поступове втихомирення шаленої стихії. Його рука ніжно пестила Настю.
- Нема слів, ти найнеймовірніша жінка зі всіх, кого я коли-небудь кохав.

Настя мовчала, я знав - вона ще пару хвилин буде у стані відсутності. Капітан уклав її в моє ліжко, накрив моєю ковдрою і, на ходу знімаючи зі своїх скронь липкі підсилювачі, посунув у душову, до мене!

Тільки оцього мені і не вистачало. І це була повна безвихідь. Я готовий був стати атомом повітря, кавалком стіни обшивки, невидимим і неіснуючим духом галактичних прерій, аби розминутися зі своєю долею, що вже рішуче втискалася сюди, до мене...

Але нічого страшного не сталося, ми чудово помістилися удвох у цій тісній і для одного коробці. Мене це здивувало не менше, аніж те, що він не помітив мене!

Полилася вода, що прошивала наскрізь моє тіло і стікала тільки по капітановому. А ще, одна частина мого тіла ввійшла в стінку перегородки, а інша в сера Ентоні. Це видіння кінцево доконало мене, я смикнувся і випав із душової. Настя дивилася прямо на мене – щасливим і, як завше після доброго закінчення, відсутнім поглядом. Тож я зніяковіло розвів руками, мовляв, ви самі сотворили цю ситуацію, і ні крихти не здивувався, що вона мене не бачить.

У цю мить капітан розбризкуючи воду стрімко ступив із душової і енергійно витираючись пройшов прямо крізь мене.

Це вже було занадто. Я отетеріло відсахнувся і, немов виковзнувши, чи виплеснутий зі скляної посудини, стрімко полетів кудись в тартари.

Там де я опинився, було дуже багато світла, та й всього іншого теж. Такого насичення я ще ніколи не відчував у житті. Неймовірне щастя пронизало кожен мій атом, і я, очевидно, продовжував рухатись, коли якась сила штовхнула мене у бік протилежний, і за секунду я вже був знову на своєму кораблі.

Це був корабельний лазарет. Лікар Джексон дивився на мене і говорив про мене щось вельми печальне. Його подруга, лікарка Джені, порушуючи всі заборони, смалила цигарку у не пристосованому для цього місці.

- Жаль, Пітера, та що поробиш. Але ж, так, щоби навіть тіло на наших очах розповзлося, розтануло, зникло, не залишивши жодного сліду по собі – це вперше в історії медицини, і якщо це не якась злогребуча інфекція з нової планети і ми не підемо вслід за Пітером, то цим фактом поставимо на вуха весь науковий світ Федерації!
- Облиш, Джексоне, - здається Джені відчувала до мене якісь симпатії, - мені жаль, такий цікавий чолов’яга був, а тут два дні у реанімації і зник, розтанув, як лід, прямо у лікувальній камері!..
- Джені, життя скороминуще і потрібно ним насолоджуватися кожної миті, поки не зникнеш, як хмаринка, безслідно, немов і не жив ніколи...

Нахабні руки темношкірого Джексона почали тискати опечалену білявку, і за мить у її очах відбилися вже зовсім інші відчуття.
Я не став очікувати продовження. Все, що мене стосувалося, тут вже відбулося. І я побрів, не вибираючи шляху, вперед. Я без труда проминав тонкі і товсті стіни, в одну мить перетнув киплячу плазму в реакторі, і знову вийшов назовні „Уранії”.
Теж сяйво, і неймовірне буйство справжнього життя. Де я б міг бути вже зараз, якби... І знову невмолима сила втягнула мене до корабля, на цей раз у гомінку загальну залу, де в цю мить було з декілька сотень пасажирів.
На відміну від них, я себе бачив і відчував. Та я вже не оминав людей, а плив-йшов прямо окрізь них. І починав уже щось розуміти. Не вистачало тільки якогось ключа для кінцевого пов’язування усього докупи.

Я знав, що цей ключ тут, на кораблі, і незабаром я його знайду. Бо він - до мене нинішнього. І я знайшов його, вірніше дорогу до нього, я просто не звертав на це раніше уваги, а зараз звернув. Я підносив руку до цього невидимого, але вельми стрімкого потічка і з подивом спостерігав, як течія його стає тим повільніша, чим я ближче підношу руку. Коли моя рука таки опустилася в нього, течія зупинилася, і я ввійшов у неї повністю, і поплив нею, за своїм бажанням прискорюючи чи уповільнюючи її лет.

Дуже швидко потік влетів у сяючий безмір енергетичної Галактики Головного бортового комп’ютера. Я відчув себе у своєму тілі. І зразу зрозумів усе, і про себе, і про світ, до найменших існуючих тут подробиць. Затим загасив хворобливе палахкотіння прямо перед очима - виправивши програмну помилку, яка повинна була стрибкоподібно проявити себе під час тисячного проходження через просторові Ворота, за земними мірками приблизно за рік, але з найтяжчими наслідками для „Уранії”. Безмір відчув моє втручання. І підкорився мені. Тілесне отримало безтілесне.
І нехай буде так, нехай я раніше помилився, але той світ, за сталевою обшивкою лайнера, чекатиме мене скільки потрібно. Нехай. У мене ще залишилися деякі справи тут, і невеличкі свої радості, та й що для мене тепер вічність...
* * *
Корабель раптово сіпнувся – капітан міжгалактичного зорельоту "Уранія" сер Ентоні ван Ентон, що стояв перед дзеркалом у Пітеровій каюті, миттєво смертельно зблід, очікуючи подальшого неминучого виття сирен і швидкого кінця. Але проминула ще одна мить, потім друга, третя і нічого такого не ставалося. Капітан „Уранії” підняв руку з найдорожчою моделлю комутатора на міцному ще зап'ястку, включив його і наказав вахтовому в рубці дати звіт про події.

Йому відразу, трохи схвильовано, відповіли, що відбувся збій у комп’ютері, і автоматично перезапустилися декілька допоміжних систем, що дало незапланований імпульс прискорення руху лайнера. Але вже все в порядку. Черговий штурман залагодив позаштатну ситуацію.

- Добре, я зараз буду, зробіть мені подвійну кави.

Капітан відключився. Поглянув на сплячу Анастасію, посміхнувся собі в дзеркало і вийшов з каюти, що належала раніше дивакові штурману, а нині - тільки їм обом.
Його відображення ще декілька секунд повисіло у дзеркалі, а потім почало м'яко танути, ледь помітно трансформуючись на щось інше, - в кінці, перед самим зникненням, раптово набувши всіх рис колишнього володаря цієї каюти, Пітера.

І в ту ж мить, до сплячої красуні прийшов неймовірний сон - із тих, за які і життя віддати не жаль. І вона, по дитячому закутавшись в Пітерову ковдру, поринула в нього. А перекинута два дні тому світлина з Пітером і Анастасією піднялася у повітрі і зайняла своє місце над ліжком.

Закінчився один і почався інший відлік - не змінилося нічого, і змінилося все, що, зрештою, для подальших подій не мало жодного значення...

05/02/2009

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2009-02-05 12:07:08
Переглядів сторінки твору 3991
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 5.151 / 5.5  (5.154 / 5.53)
* Рейтинг "Майстерень" 5.146 / 5.5  (5.151 / 5.53)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.790
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ФАНТАСТИКА
ФЕНТЕЗІ
Спейс-арт
Автор востаннє на сайті 2018.06.20 09:40
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Наталя Терещенко (М.К./М.К.) [ 2009-02-05 21:44:05 ]
Володю, вітаю, фантастика просто фантастична!
(вибач за каламбур)
Я кінець трохи не зрозуміла. Тобто, Пітер залишився на лайнері, тільки у стані ментального тіла?
Він оволодів думками інших людей, тілами, почуттями, технікою, приладами, тобто став міні-Богом?
Особливо сміливо це:
І я зразу зрозумів усе, і про себе, і про світ, до найменших існуючих дрібниць.

Пізнати світ...Сміливо!
І взагалі, ця ідея про переміщення вельми вражаюча.

Ще раз вітаю. Сподобалось. Майстерно!



Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Володимир Ляшкевич (М.К./М.К.) [ 2009-02-05 22:32:38 ]
Наталочко, дякую тобі, ти перша прочитала моє перше в житті фантастичне оповідання. Я просто сьогодні зробив над собою експеримент на тему - сісти і в один присіст написати. :)
Але не відредагувати, залишаю це на потім. Тому пробачте, якщо щось у очі кинеться.

Головний герой метаморфозував за "власною волею", якщо таке можливо. Зрештою він став далеко не богом, і не зовсім привидом, - своє нетілесне приєднав до тілесного комп'ютера. :)
На технологію я натякнув, але не став її докладніше описувати, бо герою оповідання все і так зрозуміло, і цікавило його більше те, що зним раптом сталося щось вкрай неочікуване.

Тобто, ясно що я не надто турбувався про читача, радше про те, аби швидше дописати оповідання до кінця, тому не виключено, що після редагування текст стане зрозумілішим.

А щодо переміщень у просторі, то я розповів тільки дрібну частинку того, що знав герой оповідання, можливо дорозповім у пізніших штучках.
Перепрошую за інші екстравагантні сцени, чесслово - вони не головне. :)


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Василина Іванина (М.К./М.К.) [ 2009-02-06 22:31:10 ]
Таки затягає, хоча і справді деякі незрозумілі епізоди є. але читається, як і писалося :))


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Василь Баліга (М.К./Л.П.) [ 2010-02-05 11:40:27 ]
Погоджуюсь, фантастика у вас вийшла дуже особливо фантастична!!! (Жаль раніше не наткнувся на неї.)
Спочатку думав, що розтягну задоволення від читання...та виявилось, що за мить я вже був весь у створеному вами світі, і(на жаль) події пройшли повз мене так само миттєво. Можливо, і є подекуди незрозумілі моменти, але вони наче доповнюють фантастичність оповіді (там все зрозуміло, а тут ще ні - це додає фантастичності).
Ще можу з упевненістю сказати, що ваш експеримент успішний.
І ще б хотілося продовження почитати :))


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Володимир Ляшкевич (М.К./М.К.) [ 2010-02-05 13:16:43 ]
Дякую, ви знаєте, після цього ще тисяча сторінок, написаних тільки 200 (цього роману). :(
Це все сидить в голові і бореться за вихід із віршами. :)