Це був дуже дивний танок. Так танцювати ніхто більше не умів. Тільки ми вдвох…
Крок вперед, крок назад…
Ми кружляли в такт…
Рух праворуч, рух ліворуч…
На нас було націлено десятки прожекторів та тисячу пар очей, але ми на них не зважали.
Кожен рух був відточений, але все одно, вимагав контролю. Кожен з нас слідкував і за собою, і за партнером.
Крок вперед, поворот…
Чітка позиція тулуба, правильна постановка рук, ніг, голови – це все відпрацьовано роками.
Цей був не просто танок – це була фінальна пісня, від якої залежало все. Це був навіть не вальс. Це було щось грандіозніше.
Ліворуч, розійшлись …
Що відбувалось навколо – нас не цікавило. Тільки ми вдвох. Тільки наш танок. Нам навіть музика була непотрібна.
Праворуч, наблизились…
Музика та ритм були в наших головах, в наших серцях, в крові, в жилах, в м’язах.
Крок, поворот, змах руки…
Світло. Яскраве світло засліплювало і пекло. Ми не бачили, що відбувалось за майданчиком, на якому ми доставляли задоволення глядачам. Але ми їх відчували. Відчували їх підтримку й захват.
Поворот, крок назад, ще один змах…
Піт заливає очі, але нам не потрібно щось бачити. Ми відчуваємо одне одного.
Між нами все ясно і прозоро.
Черговий випад, поворот, черговий змах…
Один, два, три…
Ну, підводься, та продовжимо…
Чотири, п’ять, шість, сім…
Підведеться, чи ні? Може допомогти?
Вісім, дев’ять, десять…
...
"Аут!" - неначе постріл пролунав голос рефері.