ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Сергій Губерначук
2019.11.12 15:48
Симфонію життя присвячено коханню!
На цій найвищій ноті я завис
у вашій партії фортепіанній
і час тягну, не падаючи вниз!

Тепер я соло мрію в обертнах,
позбавлений музичної канви!
Невже кінець?! Ще домінанта стогне!

Тамара Шкіндер
2019.11.12 14:26
Зірвався вітер, мов оскаженів.
Всією міццю тузає дерева.
В зелених кронах вимістив свій гнів.
Нуртує світом буря-королева.

Сипне дощем над персами полів,
Які лягли недавно відпочити.
Зволожить зерна, сховані в ріллі,

Олександр Сушко
2019.11.12 11:45
Агов, колеги! Є рецепт для вас!
Відкрию тайну, щоб були у курсі:
Я анапестом вилікував сказ,
Гекзаметром - два пролежня на гузні.

Викачує навроки лиш пеон,
Забудькуватість - до снаги хорею.
Від геморою - дактиль. Ой', пардон!

Ігор Деркач
2019.11.12 10:34
Кацапа видає не сила духу,
а п’яна неупевнена хода
і перегар, коли воно під муху
і язикате, і туге на вухо
не чує, що Росія – це орда.

Це видає і дика поведінка.
Але існує нація така,

Тетяна Левицька
2019.11.12 09:37
Сьогодні я ще більше ніж учора
тебе люблю, моє життя, люблю.
Поглянь, коханий, ліхтаря опора
з туману  ліпить бабу снігову.

У Маріїнськім парку надвечір'ям
гуляєм поміж стомлених алей.
Сховала далеч золоте  сузір'я -

Любов Бенедишин
2019.11.12 08:21
Знов надія у серці гасне
І нуртує тривоги гребінь…
…Він приходить до мене вчасно,
Й не з’являється без потреби.

Я не знаю, якого Він рангу
І чи жде похвали від Бога.
Кажуть, в кожного є свій ангел,

Олександр Сушко
2019.11.12 06:55
Мій брат по крові каже: - Напиши
Про безпринципну зраду чорнороту.
Бо знову хочуть миру торгаші
З Росією, із сатаною, з чортом.

Кацап однині вже не тать, а ксен,
Ріднею стала лексика обсценна.
Цей мир війну у Київ принесе

Микола Соболь
2019.11.12 05:22
Мудрість іде не зі сходу,
М’яко ступаючи в душу
Світоч, що ллється з народу
Визнати мудрістю мушу.
Хто не вбиває дитину,
Старість вітає привітно,
Бачить у жінці – людину,
Що біля донечки квітне.

Віктор Кучерук
2019.11.12 05:11
Г. С...
Пригадаю коли-небудь
І коханій розповім
Про хмаринок рух у небі
Несподівано блідім.
Без надуманих колізій,
Також любій розкажу,
Як дощу густа завіса

Тата Рівна
2019.11.11 21:16
Дерева похилились у поклоні -
Рвав вітер. Він нагадував хто пан
Остання качка Чіо-чіо-сан
Крилами затуляє очі сонні
Своєму сину. Завтра відлетить
Вона — навік. У нього все ще буде
На протягах риплять хребти хвіртки
Рипкий той голос плещеться в

Ігор Деркач
2019.11.11 20:45
Жалі і сум людей не надихають.
Коли сльозава настає пора,
а душі переповнює жура,
усі вони поезію чекають.

І хай дощі ідуть як із відра,
а сиві хмари небо укривають –
зійде зоря і сльози висихають,

Олена Побийголод
2019.11.11 18:44
Володимир Висоцький. «Аліса»

Знайте: всі колись втекли,
наче заїнько-вухань,
від стрибальної шкали
для уцінки їхніх знань.

У когось в зубах - лосось,

Олександр Сушко
2019.11.11 17:37
На дубі за вікном усівся крук
І каркає на розпашілу жінку.
Начаклувала відьма, що помру
У триста років з нею ув обнімку.

І став за мить одну немилим світ,
Затемнений печальною габою.
Бо й тисячі із нею мало літ

Микола Дудар
2019.11.11 17:12
Захаращена Мова Істини...
Із обачністю кимсь описане
Час від часу перевізники… і
Ще озброєні перосписами...

Хай потомлені, неба кольору
Врата з вікнами надзвичайними
На відвідинах кури-бройлери…

Сергій Губерначук
2019.11.11 15:48
Змирала осінь айстрами скупими.
Летіли ген за обрій журавлі.
Пустими вікнами халупки хаменіли,
як бегемоти, на вечірнім тлі.
За греблею упали в річку хмари,
набралися холодної води.
Потоне це нещасне "Монте-Карло"
як не в дощах, то з іншої біди.

Тетяна Левицька
2019.11.11 11:06
Фантастичні гіацинти
уночі мара пряде.
Я повинна знати з ким ти,
в скільки прийдеш, зараз - де?

Хочу душу розпізнати,
про що мрієш, мислиш теж?
Що тобі співала мати,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Величко Анастасія
2019.01.16

Садовнікова Катя
2017.06.30

Ірина Вовк
2017.06.10

Олександр Сушко
2017.03.14

Єва Вінтер
2016.07.15

Наталя Сидорова
2016.03.20

Меркулов Максим
2016.03.02






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Павло Гірник (1956) / Критика | Аналітика

 С.Кабачинська. Павло Гірник — про мишей та людей
"Дзеркало Тижня" № 9 (737) 14 — 20 березня 2009

Не від світу сього. Шевченківський лауреат поет Павло Гірник — про мишей та людей

Стали відомими імена цьогорічних (2009) лауреатів Національної премії імені Тараса Шевченка. Серед п’яти лауреатів — і поет Павло Гірник. Провінційний, можна сказати, мешканець: живе у райцентрі Деражня на Хмельниччині. Раніше жив у Хмельницькому. А народився в Києві, в родині поета Миколи Гірника. Отож поет він, можна сказати, спадковий: гени передалися, либонь.

Всі, хто бодай один раз читав його вірші, з першого рядка розуміють: Гірник — поет справжній. А хто хоч трохи знає його життя, той знає й те, що Павло, крім писання віршів, більше нічого не вміє в цьому світі. Тільки — ПОЕТ. З усіх чотирьох великих літер. І невідомо, що це для нього самого: Божий дар чи кара Господня.

Мабуть, не знає цього й сам Павло. Мучиться на цьому світі й інших мучить біля себе. Не здатний жити «як усі». Воістину — не від світу сього чоловік.

Уже майже 53 роки — а не надбав ні майна, ні практичності. Ні навіть богемного середовища, в якому почувався б хоч трохи вільніше (яка там богема в маленькій Деражні)? Добре, хоч сім’я нарешті з’явилася в цього козацюри, як він сам себе називає. «Хоч у таких уже літах, а нарешті маю родину», — радіє Павло. Бо ті сім’ї, що були раніше, розпадалися, — всі вважали, що саме через відсутність у годувальника найменшого прагматизму й здатності сім’ю утримувати.

А Гірник знає справжню причину: «Мусив жити самотою. Щось не давало мені мати ні тепла, ні хати. Мусив іти кудись — де самотньо. Де ти сам-один. Де тебе піднімає серед ночі, тверезого і злого, — і пише тобою. А ти після цього як після тяжкої роботи — нічого вже не можеш».

Він у тому переконаний — що не сам пише. Що прийшов у цей світ, аби хтось дописав ним своє. Читачі його віршів не можуть не помітити в них не те що шевченківських мотивів — а духу Шевченкового, вулканічної пристрасті, яка вириває слова із самого серця, зболені аж до крові, пульсуючі й живі.

Власне, просто читати їх не можна. До них можна ледь доторкнутися очима — і, наче ошпарившись, відкласти убік: і не повертатися більше, як не хочеться повертатися до чогось болючого, важкого, що вимагає такої ж важкої та болісної праці над собою, аби змінити бодай трохи те в нашому житті, про що так тужно пише Гірник.

Немає щоб утішитись сюсюканнями про найкращий, наймудріший, безпомильний і т.д. народ. Ні! Слідом за поетом каторжно проорюємо поле власної історії, переповнене ще більше, ніж подвигами й славою, розгубленістю та нерозумінням, куди іти, що діяти, як витягти себе з неволі й недолі? Аж сторцює цей розпач:

Так мені стерпло,
що навіть душа не болить.

Це метання, сліпота, стихійні пробудження. І знову сонне збайдужіння до власної долі вимучують до сліз, до відчаю — і все одно змушують продиратися до світла й прагнути кращого:

На велелюдному базарі
І продають,
і плачуть до зорі.
Народе мій, сліпий кобзарю,
Куди тебе ведуть поводирі?

Павло не вміє «писати» вірші — в сенсі гратися словом. Він тужить словом. Любить словом. Словом живе. Воно в нього таке ж неприкаяне, як він сам. А що він чужий у цьому світі — хоч має друзів і безліч знайомих (а з присудженням Шевченківської премії кількість цих знайомих миттєво зросте), — зрозуміло кожному, хто знає Павлове життя...

Йому не вдаються елементарні практичні оборудки. Якось материну квартиру в центрі Хмельницького продав, — і ті гроші розійшлися невідомо куди: хтось Павла обкрутив, хтось обдурив, комусь він позичив на вічне віддання — і ні грошей, ні хати. А в сільці Берегелях Красилівського району, на воді й картоплі та тяжко зароблених учителюванням копійках, Павло не втримався. І нині в Деражні, тулячись на куцих квадратних метрах дружининої квартири, мріє добудувати куплену хатину — ще без вікон без дверей: отут, може, таки вже стане у пригоді грошовий доважок до Шевченківської премії.

Він же розповідає, що його тимчасове хмельницьке пристанище, де буває наїздами, окупували миші. «Поки все гризли, я терпів! Умовляв їх, переконував, що робити так не можна. Та коли вночі гармидер на моїх чернетках зчинили такий, що й заснути несила, — накупив отрути, мишоловок... Сиджу ввечері, дивлюся телевізор. А мишеня вибігло по моїй руці, всілося мені на плече — і дивиться телевізор зі мною. Уявляєш — дитя до мене прислали, щоб перепросити!»

Либонь, це викликає подив або й сміх у тих, хто жити «вміє». Їх більше, ніж таких, як Павло. Нині — значно більше. Вони почуваються господарями цієї землі. Вони й справді — земні люди. І тому їм майже неможливо збагнути таких, як Гірник, — непристосованих заробляти гроші і думати про хліб насущний. Що тільки й уміють — каратися любов’ю до свого народу, до рідної землі, писати мовою, яка у серці б’ється і кричить. Що вдієш — кожному своє:

Є хресна путь,
і є шляхів чимало.
Хрести є різні.
Є, що їх нема.

Павло Гірник посланий небом творити з розсипаних тут і там літер слова й складати з них Поезію справжню. Яка не оспівує, не заколисує і не розчулює — а пропікає наскрізь, не дає ні їсти, ні спати — так болить. Вона така ж мучена, як наша історія. Така ж розпачлива, як плач немовляти, що явилося на сей грішний світ у плоті проходити випробування земним життям, спокусами, гріхами. Така ж нестримна, як народний дух. Вона жива. І вона українська.

Україна для Гірника — не мальовничий пейзаж, не ікона й не заклинання. Україна — біль, любов, молитва. Це те, чим живе. Не тільки у поезії. Свою Україну, вільну й незалежну, Павло відстоював завжди. Коли за радянських часів писав, що відчував, не підлаштовуючись під компартійні вимоги. Коли в часи горбачовської перебудови вголос говорив те, про що й думати боялися обережніші колеги. Коли вступав до громадської організації «Спадщина», до Товариства української мови, до Руху — туди, де крок за кроком кувалася й здобувалася українська незалежність. Коли одним із перших на Поділлі розгорнув синьо-жовтий національний стяг. Коли голодував на тоді ще площі Леніна у Хмельницькому — заради якихось елементарних вимог національно-демократичних сил, до яких уже українська наче влада ставилася зневажливо (як чомусь завжди в нашій країні ставляться до тих, хто насправді бореться за Україну). Інші проголосили те голодування — і через два дні з площі пішли. А Павла і ще чотирьох безумців через дев’ятнадцять діб доправили до реанімації...

А сьогодні, здається, що це було просто. Це було складно — продиратися крізь неприйняття, заховане під обережністю боягузтво навіть найближчих товаришів.

Це було небезпечно — тоді. Та саме тоді, коли було небезпечно, — там був Гірник. Це з нього та з таких, як він, нерозважливих і непрагматичних його товаришів виростала в нашому краї українська незалежність.

Та він і сам по собі — наче втілення того одвічно невпокореного вільного духу, що, як вода крізь камінь, пробивався через усю нашу стражденну історію та літературу.

З Павла можна малювати запорожців, Чіпку, Кармалюка — всіх тих, хто не мирився з обставинами, хто боровся за право бути людиною і для кого воля була понад усе. Він так само жертвує собою і так само нічого не отримує натомість. Громадською діяльністю, громадянською позицією, самозреченням заради України Гірник не здобув ні почестей, ні слави. Ні, тим паче, матеріальних вигод. Він просто інакше не міг жити тоді, коли країні потрібні були його вчинки.

Павло пробув у політиці рівно стільки, скільки було потрібно для такого пробудження нації (до речі, саме так і називалася редагована Гірником на початку 90-х років ХХ століття рухівська газета — «Пробудження»).

А потім — знову біль за тим, чого не сталося, що не дає стати Україні українською, самодостатньою і справжньою. Знову — вірші, що спливають сльозою і загусають кров’ю:

Чого тобі,
яких ще слів і дум,
Якого крику в урвища совині,
Яких ще попідтинь
твоїй Вкраїні,
Яких по прощі
легкодухих сурм?!

Павлові вірші важко цитуються. Строфи з контексту вириваються майже «з кров’ю». Таке враження, що вони й написані саме так, під нуртування крові в жилах, під вибухи серця, якому тісно й тоскно в оковах тіла. Через те, коли хочеш їх осягнути, — мусиш струснути з себе легкодухість, байдужість і брехню. Жити мусиш тим, що живе і справжнє: совістю, честю, Вкраїною.

***

Офіційно Шевченківська премія дісталася йому за збірку поезій «Посвітається» (2008 рік). Це, власне, вибране — на 232 сторінках. До цього вийшли ще з десяток поетичних збірок. Невеликих, скромно виданих. Та в усіх них були вірші, що заслуговують на вивчення і всенародне визнання. І радісно вже від того, що люди, котрі не зовсім сприймають Павла Гірника як особистість, муситимуть рахуватися з ним: як-не-як, тепер «живий класик». І це підтверджено — документально.

Хоча насправді всеукраїнське визнання прийшло до Павла Гірника тоді, коли в шкільну читанку (він і не знав) увійшли чотири рядочки, написані його вічним болем:

У зимну днину, в лиху годину
Летіли гуси
над білим ставом.
А ватаг крикнув,
що Україна,
І серце стало.

До речі

На Шевченківську премію 2009 року розглядалося 19 кандидатур (було подано 68 заявок). Нагороджено — п’ять митців. Серед достойних, на думку «комітетчиків» на чолі з Миколою Жулинським, уже згаданий Павло Гірник, якого називають «сучасним Плужником». Відзначено і Володимира Мельниченка — історика, публіциста, автора просвітницьких книжок «Тарас Шевченко: моє перебування у Москві» та «На славу нашої преславної України» (Тарас Шевченко і Осип Бодянський). Художнику з Харкова Віктору Гонтарову премію присудили за серію картин «Мій Гоголь», а також цикл його робіт «Рік 1933-й. Україна», «Затемнення», «Лихоліття», «Рік 33. Останній Кобзар», «Селяни», «Подвір’я мого дитинства». Вінницький художник Віктор Наконечний, автор яскравих картин з народного побуту, також серед лауреатів. У галузі театрального мистецтва відзначили артистку Ларису Кадирову (Національний театр імені Івана Франка). В галузі кіно — очевидно, жодних досягнень, тому й залишили цю музу без нагород. Грошовий еквівалент Шевченківської нинішнього року — 160 тис. гривень.

Контекст : Дзеркало Тижня № 9 (737) 14 — 20 березня 2009



Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Контекст Дзеркало Тижня № 9 (737) 14 — 20 березня 2009
Дата публікації 2009-03-16 14:58:17
Переглядів сторінки твору 4448
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 4.897 / 5.5  (5.026 / 5.29)
* Рейтинг "Майстерень" 4.902 / 5.5  (5.094 / 5.35)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.762
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Конкурси. Теми ПЕРСОНИ
ПРО ПОЕЗІЮ
ПРО МИСТЕЦТВО
Автор востаннє на сайті 2009.03.25 14:32
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2009-03-16 17:00:13 ]
Стаття опублікована адміністрацією Майстерень.
Принагідно вітаємо шановного Павла Гірника із високою Відзнакою.
Виходить, не даремно ми відстежували ще з 2003 року динаміку творчих світів автора.
http://www.ukrart.lviv.ua/avtors03.html
Та й на осучаснених сторінках Майстерень адміністрація опублікувала його одним із перших.
id=104.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Устимко Яна (Л.П./М.К.) [ 2015-01-09 11:07:14 ]
а чому на сторінці автор нема нових віршів? та і рейтинг його мав би вже давно бути набагато вищим. ось пройшлася по рейтингах і статусах авторів і диву дивуюся.

сьогодні натрапила на фб на вірш Павла Гірника, хочеться його і тут опублікувати. актуально як ніколи:
***

Мовчи. Ні слова, ні півслова.
Холодний хліб, як правду, ріж,
І слухай, як німіє мова
В повітрі гострому, як ніж.
Твоя печаль. Твоя утома.
Твій хрест на білім рукаві…
Чого ти плачеш —
от і вдома.
Усі живі?