Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.15
18:29
Не зупинятися у слові,
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
2026.11.15
17:40
Гортаю в Інтернеті сторінки,
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
2026.11.15
09:14
Його серце зупинилося 27 березня на Слов’янському напрямку. Прощання відбулося у Вербну неділю. Траурний кортеж розтягнувся через увесь Київ — від Майдану Незалежності до Лівого берега, де він жив.
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
2026.11.15
07:43
«ДЖОРДАНО БРУНО: Попіл нескінченності, або Ніч на площі Квітів»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
2026.11.15
07:07
Ні зорі, ні душі, ані тіні -
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
2026.11.15
01:14
Людожерам непогано вдаються ролі людинолюбців.
Хтось демократією живе, хтось нею грається.
Політик – це особа, яка однією рукою будує державу, а іншою її руйнує.
Навіть наймізернішим людцям доступні цукерки «Гулівер» в асортименті.
Криводушн
2026.11.14
23:50
З молитви проростаєм до життя.
Комусь шляхи чи стежка невеличка.
А весни, як горобчики, летять.
Міліє, висихає люд, як річка.
Щодня кудись мчимо, як хитрий грак.
І враз, як тінь, в землі минаєм поспіль.
Комусь шляхи чи стежка невеличка.
А весни, як горобчики, летять.
Міліє, висихає люд, як річка.
Щодня кудись мчимо, як хитрий грак.
І враз, як тінь, в землі минаєм поспіль.
2026.11.14
22:44
Безконечний дощ зі слів ллє в паперовий келих
Током, досхочу свавільним, сковзаючи крізь усесвіт
Сум водойм і хвилі втіх поймають мій відкритий розум
Осяюючи, пестячи
Jai Guru Deva Om
Світ незмінний, хай би що
Світ незмінний, хай би що
Током, досхочу свавільним, сковзаючи крізь усесвіт
Сум водойм і хвилі втіх поймають мій відкритий розум
Осяюючи, пестячи
Jai Guru Deva Om
Світ незмінний, хай би що
Світ незмінний, хай би що
2026.11.14
22:03
Вуалями туманними вкриває листопад.
Мокріють і сиріють вулиці навколо.
Не залишилось майже осені чудних принад.
І сонця барва виглядає досить кволо.
Застигли сумно голі клени в сірому ряду.
Лапате листя застелило легко стежку,
(Нахаба вітер враз й
Мокріють і сиріють вулиці навколо.
Не залишилось майже осені чудних принад.
І сонця барва виглядає досить кволо.
Застигли сумно голі клени в сірому ряду.
Лапате листя застелило легко стежку,
(Нахаба вітер враз й
2026.11.14
21:48
Лише у пам’яті спливає
дуга над плесами води
і сум за веселковим краєм.
На тому березі за плаєм
лишилися мої сліди.
У лузі, де росла калина
і де-не-де чортополох,
дуга над плесами води
і сум за веселковим краєм.
На тому березі за плаєм
лишилися мої сліди.
У лузі, де росла калина
і де-не-де чортополох,
2026.11.14
21:34
«Йдучи до жінки, -Ніцше говорив,- треба брать батіг з собою».
І ось він укупі з приятелем- філософом запряжені тягнуть віз,
А підганяє обох їх батогом нічим, здавалося б, невиразна жінка.
Обом судилось невблаганне «НІ» від неї,як мова заходила
2026.11.14
18:51
присіла ґава на димар
при іншій думці нерозкритій
який-сякий еміль верхарн
кому його державні ритми
старий єврей біля дверей
в його руках сезонні квіти
у нього власний апогей
він відає про смак амрити
при іншій думці нерозкритій
який-сякий еміль верхарн
кому його державні ритми
старий єврей біля дверей
в його руках сезонні квіти
у нього власний апогей
він відає про смак амрити
2026.11.14
14:46
Кричить мені осінь захоплене "браво",
Дарує римовані оплески з листя.
Себе відчуваю воскреслим артистом -
Та вже нема сил на реакцію жваву.
Ні з ким у житті не співав я в октаву.
За те, що не змерз у порожньому місті
Кричить мені осінь захоплен
Дарує римовані оплески з листя.
Себе відчуваю воскреслим артистом -
Та вже нема сил на реакцію жваву.
Ні з ким у житті не співав я в октаву.
За те, що не змерз у порожньому місті
Кричить мені осінь захоплен
2026.11.14
13:30
У 1895 році після завершення навчання в Київському інституті шляхетних дівчат доля закинула мене в одне подільське містечко N., де були білі хати-мазанки з солом’яними горобцевими стріхами, де круторогі корови та нечемні гуси ходили просто вулицями, де с
2026.11.14
13:04
То так сумно, як знову торкається подихом
Неминуча зима, що почином бентежила,
Як губилася поміж циклонними межами,
Снігу мокрого в ніч насипаючи потайки,
Щоб вернути мене за зимовими мештами
Від порогу, де біле узрію я з подивом.
То так прикро,
Неминуча зима, що почином бентежила,
Як губилася поміж циклонними межами,
Снігу мокрого в ніч насипаючи потайки,
Щоб вернути мене за зимовими мештами
Від порогу, де біле узрію я з подивом.
То так прикро,
2026.11.14
10:30
Не віриться, що зараз травень
Отак неждано підійшов.
І музика крізь свіжі трави
Вливається крізь біль і шок.
Нові надії пробивають
Жорсткі заслони небуття.
Зупиниться новітній варвар
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Отак неждано підійшов.
І музика крізь свіжі трави
Вливається крізь біль і шок.
Нові надії пробивають
Жорсткі заслони небуття.
Зупиниться новітній варвар
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.18
2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Майстерень Адміністрація /
Публіцистика
«Викриття» УГКЦ
Оксана Стадник, спеціально для УП
Я зустрілася з катастрофічним нерозумінням ролі і значення Української Греко-Католицької церкви в українському суспільстві. Але не можу зрозуміти - чому. Чи то ми розучилися думати, читати, аналізувати, чи нам просто байдуже до світу, який нас оточує?
Як тільки не називають цю конфесію: "розкольниками", зрадниками...
А чи хтось колись замислювався, чому вона взагалі виникла, які об'єктивні обставини призвели до цього?
Цю тему зараз висвітлює багато українських науковців, і подають її правдиво, без радянської цензури...Але ж кого це цікавить.
Хіба нас цікавить те, в якому становищі перебувало українське православ'я з 15-го по 20-е століття, коли на нього натупали польські католики, московські і константинопольські патріархи?
Адже, увійшовши в 1569 році до складу Речі Посполитої, Україна практично відразу зазнала нещадної полонізації. А українська церква, відповідно, - "зрівняння обрядів", яке очолив орден єзуїтів.
Православним заборонялося проводити церковні обряди, висміювалися церковні традиції. Православних не допускали до органів управління. І, що найважливіше, єзуїти створювали школи для виховання молоді на свій лад.
Все це дуже сильно підривало становище українського православ'я.
А від польської влади не було жодної підтримки. Головну колонізаційну місію виконувало латинське духовенство. Воно розгорнуло широку та сильну експансію на Схід, засновувало латинські єпископства, монастирі тощо.
Боротьба проти "окатоличення" була боротьбою проти полонізації. А захист православної віри - захистом українства, національної ідентичності українського народу як етносу, нації.
В умовах боротьби за виживання українського народу православна церква стала своєрідним речником національних прагнень народу, певною духовною силою.
З другого боку, схожа ситуація була і в стосунках з Росією. Після поділу церкви за Константинопольського патріарха Керуларія 1054 року, із занепадом Константинополя 1453 року, та після створення Московського патріархату в 1589 році, центром "грецької віри" поступово стала Москва. Вона, претендуючи на роль "третього Риму", намагалася бути притягальною силою для частини українського духовенства.
Отримавши власну патріархію, Москва вирішила об'єднати довкола себе всіх православних. Але не лише ідеологічно і культурно, а й територіально. А оскільки військовими методами їй не вдалося відвоювати Україну, вона пішла в обхід. Тобто - взялася за духовну окупацію, яка врешті-решт успішно вдалася.
І частково їй в цьому допомагали константинопольські ієрархи.
Константинопольський патріарх, який мав би опікуватися Київською метрополією, просто продав її. І продав в прямому сенсі цього слова.
У ті часи Константинопольській патріархії жилося дуже нелегко під владою Туреччини. Щоб всидіти у своєму кріслі, патріарх мусив щедро платити султанові, а гроші він брав... у Москві.
От і церковну політику в Україні проводив промосковську. Треба ж було гроші відробляти.
Константинопольські ієрархи створювали братства і керували ними. Ці братства вони наділяли правами ставропігії ще до Берестейської унії, коли ніхто й не думав про об'єднання з Римом.
Орієнтація на Москву, поширення анархії в єдиній тоді національній церкві, зневажливе контролювання єпископів та церковної ієрархії, - це дії, які важко було сприймати як нормальні. Братства в значній мірі й спричинили те, що український єпископат почав шукати підтримки й допомоги у Римі. Адже треба було якось втримувати свій авторитет і ієрархічні принципи церкви, які греки і братства знехтували.
До речі, саме греки впровадили термінологію Малої Русі й Великої Русі. Україна ввійшла у цю грецьку нову номенклатуру Малою Руссю, тобто частиною Великої Русі, Московщини.
В цій складній ситуації серед православної духовної еліти знайшлися патріоти, які за всяку ціну мали вберегти православну українську церкву, а значить і українську культуру і національний дух.
Треба було шукати вихід.
Українські ієрархи були поставлені перед дилемою: або невпинно в цих умовах котитися до повного краху, або шукати підтримки у папи Римського шляхом підписання якоїсь угоди.
Тож українські ієрархи погодилися на унію з кількох причин.
По-перше, прийнявши християнство, князь Володимир мав добрі стосунки як із Константинополем, так і з Римом, тобто двома центрами єдиного Вселенського християнства.
По-друге, ферреро-флорентійський екуменізм ще не згас, його об'єднавчі ідеї жили, підсилювали прагнення до порозуміння Української православної церкви з Римською церквою.
Ідея об'єднання усього християнства мала своїх прихильників й в Україні. Тому ідея унії з Римом вимальовувалася, як шлях порятунку.
"За унію" промовляло також і те, що польська держава мусила б змінити своє ставлення до Української церкви. Повинні були б закінчитися переслідування православних.
Вони підписали Унію із Вселенським престолом, яка гарантувала самостійний розвиток української церкви і культури.
Підготовка унії йшла в руслі і на доктринально-догматичній основі Ферреро-Флорентійської унії 1438-1439 року. Тобто планована унія фактично була лише поглибленням зв'язків з Римом.
Але цього разу вже не йшлося про доктринальні справи. Бо Українська церква була православною, але водночас визнавала першість Римського архієрея.
Українські єпископи остаточно розривали відносини з Константинопольським патріархатом, який, будучи роз'єднаним з Римом, становив найбільшу перешкоду єднання Української Церкви з Папою.
Унія зводилася до таких питань:
Догматичні. Відносно походження Святого Духа єпископи приймають рішення Флорентійського собору, що обидва тлумачення мають ту саму силу.
Обрядові. Увесь божественний культ повинен відправлятися за традицією і звичаями Східної Церкви та слов'янською мовою, причастя мусить бути під двома видами. Тайна Хрещення та її форма залишаються незмінними. Духовенство може обиратися з-поміж одружених мирян.
Об'єднаним християнам ані світський обряд, ані релігійний, не можуть заборонити проводити обряди за власними звичаями. Відкинуто примус щодо процесій "Христового тіла" та "Благословення вогню".
Еклезіологічні. Не треба звертатися до Риму для обрання єпископів. Лише для митрополита потрібно отримати підтвердження з Римського апостольського престолу. Братства можуть діяти й надалі, але винятково під владою місцевого ієрарха. Монастирі та їх монахи повинні бути під юрисдикцією місцевого єпископа.
Світські. Мусить існувати рівність у правах і привілеях з латинською ієрархією. Єпископи повинні мати місце в сенаті, й бути представлені у змішаних трибуналах. Світська влада не може втручатися в справи Церкви. Церква має право на заснування власних шкіл.
Міжобрядові. Маєтки, забрані латинниками, мають бути повернені. Забороняється приймати членів Київської церкви в Латинську церкву. Змішані шлюби дозволені.
Юридично унія була прийнята у всій Україні.
І попри всі закиди, після унії Українська православна католицька церква - офіційна назва після Берестейської унії - залишилася повністю православною і за обрядом і за традиціями. Вона просто стала під зверхність Папи римського.
А що в цьому поганого? В чому провина патріархів?
В тому, що не зрадили свій народ, що в складний час духовного і культурного занепаду і всебічного тиску чужих держав наважилися знайти вихід, та піти на цей непопулярний крок? Що це, як не патріотизм?
Якби не вони, то сьогодні від української культури нічого б не лишилося. Бо тільки УГКЦ тоді, і пізніше, в часи СРСР, періодично виходячи з підпілля, залишилася українською і зберегла душу народу.
А те, що за Союзу називали Московською православною церквою, - і церквою по суті не було. Бо дбало про політику і власний зиск, а не про духовність народів, і повністю підкорялося командам світської влади. Спочатку, з 1721 по 1917 рік Святішому Синоду, а далі комуністичній партії.
Тож, дорогі читачі, УГКЦ значною мірою доклалася до того, що ми з вами не стали атеїстами. Це варте поваги.
До речі, сьогодні вона активно дбає про виховання молоді в християнському дусі, створює школи для дітей-сиріт, організовує літні канікули для молоді.
УГКЦ вже давно закликає до об'єднання українських церков, і толерантно та витримано йде на діалог.
Оксана Стадник, спеціально для УП
http://www.pravda.com.ua/columns/2010/04/16/4933730/
Контекст : Стаття на УП
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
«Викриття» УГКЦ
Оксана Стадник, спеціально для УПЯ зустрілася з катастрофічним нерозумінням ролі і значення Української Греко-Католицької церкви в українському суспільстві. Але не можу зрозуміти - чому. Чи то ми розучилися думати, читати, аналізувати, чи нам просто байдуже до світу, який нас оточує?
Як тільки не називають цю конфесію: "розкольниками", зрадниками...
А чи хтось колись замислювався, чому вона взагалі виникла, які об'єктивні обставини призвели до цього?
Цю тему зараз висвітлює багато українських науковців, і подають її правдиво, без радянської цензури...Але ж кого це цікавить.
Хіба нас цікавить те, в якому становищі перебувало українське православ'я з 15-го по 20-е століття, коли на нього натупали польські католики, московські і константинопольські патріархи?
Адже, увійшовши в 1569 році до складу Речі Посполитої, Україна практично відразу зазнала нещадної полонізації. А українська церква, відповідно, - "зрівняння обрядів", яке очолив орден єзуїтів.
Православним заборонялося проводити церковні обряди, висміювалися церковні традиції. Православних не допускали до органів управління. І, що найважливіше, єзуїти створювали школи для виховання молоді на свій лад.
Все це дуже сильно підривало становище українського православ'я.
А від польської влади не було жодної підтримки. Головну колонізаційну місію виконувало латинське духовенство. Воно розгорнуло широку та сильну експансію на Схід, засновувало латинські єпископства, монастирі тощо.
Боротьба проти "окатоличення" була боротьбою проти полонізації. А захист православної віри - захистом українства, національної ідентичності українського народу як етносу, нації.
В умовах боротьби за виживання українського народу православна церква стала своєрідним речником національних прагнень народу, певною духовною силою.
З другого боку, схожа ситуація була і в стосунках з Росією. Після поділу церкви за Константинопольського патріарха Керуларія 1054 року, із занепадом Константинополя 1453 року, та після створення Московського патріархату в 1589 році, центром "грецької віри" поступово стала Москва. Вона, претендуючи на роль "третього Риму", намагалася бути притягальною силою для частини українського духовенства.
Отримавши власну патріархію, Москва вирішила об'єднати довкола себе всіх православних. Але не лише ідеологічно і культурно, а й територіально. А оскільки військовими методами їй не вдалося відвоювати Україну, вона пішла в обхід. Тобто - взялася за духовну окупацію, яка врешті-решт успішно вдалася.
І частково їй в цьому допомагали константинопольські ієрархи.
Константинопольський патріарх, який мав би опікуватися Київською метрополією, просто продав її. І продав в прямому сенсі цього слова.
У ті часи Константинопольській патріархії жилося дуже нелегко під владою Туреччини. Щоб всидіти у своєму кріслі, патріарх мусив щедро платити султанові, а гроші він брав... у Москві.
От і церковну політику в Україні проводив промосковську. Треба ж було гроші відробляти.
Константинопольські ієрархи створювали братства і керували ними. Ці братства вони наділяли правами ставропігії ще до Берестейської унії, коли ніхто й не думав про об'єднання з Римом.
Орієнтація на Москву, поширення анархії в єдиній тоді національній церкві, зневажливе контролювання єпископів та церковної ієрархії, - це дії, які важко було сприймати як нормальні. Братства в значній мірі й спричинили те, що український єпископат почав шукати підтримки й допомоги у Римі. Адже треба було якось втримувати свій авторитет і ієрархічні принципи церкви, які греки і братства знехтували.
До речі, саме греки впровадили термінологію Малої Русі й Великої Русі. Україна ввійшла у цю грецьку нову номенклатуру Малою Руссю, тобто частиною Великої Русі, Московщини.
В цій складній ситуації серед православної духовної еліти знайшлися патріоти, які за всяку ціну мали вберегти православну українську церкву, а значить і українську культуру і національний дух.
Треба було шукати вихід.
Українські ієрархи були поставлені перед дилемою: або невпинно в цих умовах котитися до повного краху, або шукати підтримки у папи Римського шляхом підписання якоїсь угоди.
Тож українські ієрархи погодилися на унію з кількох причин.
По-перше, прийнявши християнство, князь Володимир мав добрі стосунки як із Константинополем, так і з Римом, тобто двома центрами єдиного Вселенського християнства.
По-друге, ферреро-флорентійський екуменізм ще не згас, його об'єднавчі ідеї жили, підсилювали прагнення до порозуміння Української православної церкви з Римською церквою.
Ідея об'єднання усього християнства мала своїх прихильників й в Україні. Тому ідея унії з Римом вимальовувалася, як шлях порятунку.
"За унію" промовляло також і те, що польська держава мусила б змінити своє ставлення до Української церкви. Повинні були б закінчитися переслідування православних.
Вони підписали Унію із Вселенським престолом, яка гарантувала самостійний розвиток української церкви і культури.
Підготовка унії йшла в руслі і на доктринально-догматичній основі Ферреро-Флорентійської унії 1438-1439 року. Тобто планована унія фактично була лише поглибленням зв'язків з Римом.
Але цього разу вже не йшлося про доктринальні справи. Бо Українська церква була православною, але водночас визнавала першість Римського архієрея.
Українські єпископи остаточно розривали відносини з Константинопольським патріархатом, який, будучи роз'єднаним з Римом, становив найбільшу перешкоду єднання Української Церкви з Папою.
Унія зводилася до таких питань:
Догматичні. Відносно походження Святого Духа єпископи приймають рішення Флорентійського собору, що обидва тлумачення мають ту саму силу.
Обрядові. Увесь божественний культ повинен відправлятися за традицією і звичаями Східної Церкви та слов'янською мовою, причастя мусить бути під двома видами. Тайна Хрещення та її форма залишаються незмінними. Духовенство може обиратися з-поміж одружених мирян.
Об'єднаним християнам ані світський обряд, ані релігійний, не можуть заборонити проводити обряди за власними звичаями. Відкинуто примус щодо процесій "Христового тіла" та "Благословення вогню".
Еклезіологічні. Не треба звертатися до Риму для обрання єпископів. Лише для митрополита потрібно отримати підтвердження з Римського апостольського престолу. Братства можуть діяти й надалі, але винятково під владою місцевого ієрарха. Монастирі та їх монахи повинні бути під юрисдикцією місцевого єпископа.
Світські. Мусить існувати рівність у правах і привілеях з латинською ієрархією. Єпископи повинні мати місце в сенаті, й бути представлені у змішаних трибуналах. Світська влада не може втручатися в справи Церкви. Церква має право на заснування власних шкіл.
Міжобрядові. Маєтки, забрані латинниками, мають бути повернені. Забороняється приймати членів Київської церкви в Латинську церкву. Змішані шлюби дозволені.
Юридично унія була прийнята у всій Україні.
І попри всі закиди, після унії Українська православна католицька церква - офіційна назва після Берестейської унії - залишилася повністю православною і за обрядом і за традиціями. Вона просто стала під зверхність Папи римського.
А що в цьому поганого? В чому провина патріархів?
В тому, що не зрадили свій народ, що в складний час духовного і культурного занепаду і всебічного тиску чужих держав наважилися знайти вихід, та піти на цей непопулярний крок? Що це, як не патріотизм?
Якби не вони, то сьогодні від української культури нічого б не лишилося. Бо тільки УГКЦ тоді, і пізніше, в часи СРСР, періодично виходячи з підпілля, залишилася українською і зберегла душу народу.
А те, що за Союзу називали Московською православною церквою, - і церквою по суті не було. Бо дбало про політику і власний зиск, а не про духовність народів, і повністю підкорялося командам світської влади. Спочатку, з 1721 по 1917 рік Святішому Синоду, а далі комуністичній партії.
Тож, дорогі читачі, УГКЦ значною мірою доклалася до того, що ми з вами не стали атеїстами. Це варте поваги.
До речі, сьогодні вона активно дбає про виховання молоді в християнському дусі, створює школи для дітей-сиріт, організовує літні канікули для молоді.
УГКЦ вже давно закликає до об'єднання українських церков, і толерантно та витримано йде на діалог.
Оксана Стадник, спеціально для УП
http://www.pravda.com.ua/columns/2010/04/16/4933730/
Контекст : Стаття на УП
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Нас врятує лише правда"
• Перейти на сторінку •
"Депутатские КРАЗы на Крещатике – неприкосновенны?"
• Перейти на сторінку •
"Депутатские КРАЗы на Крещатике – неприкосновенны?"
Про публікацію
