
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.12
22:29
Чи можна зробити
фотографію для вічності?
Фотографію, яка не пожовкне,
яку не зітре час.
Чи багатьом із фотографій
удалося подолати
навалу віків?
Від них збереглися
фотографію для вічності?
Фотографію, яка не пожовкне,
яку не зітре час.
Чи багатьом із фотографій
удалося подолати
навалу віків?
Від них збереглися
2025.10.12
19:37
А ось і стіл… дубовий стіл
У тиші міжпланетній
Не вистачає тільки бджіл…
І коментів від Петі…
До чого бджоли тут , скажіть,
Хіба, що меду хочте?
Скажіть, Миколо… краще — Віть…
У тиші міжпланетній
Не вистачає тільки бджіл…
І коментів від Петі…
До чого бджоли тут , скажіть,
Хіба, що меду хочте?
Скажіть, Миколо… краще — Віть…
2025.10.12
19:20
Усміхнися, осене сльотава,
Може, досить плакати дощем?!
Хай краса - сумна і величава -
Оксамитом заясніє ще.
Оповиє сонечком пестливо,
Хмари, як фіранки, відгорне.
І на мить хоч стану я щасливим,
Може, досить плакати дощем?!
Хай краса - сумна і величава -
Оксамитом заясніє ще.
Оповиє сонечком пестливо,
Хмари, як фіранки, відгорне.
І на мить хоч стану я щасливим,
2025.10.12
14:52
Були часи, як за Прутом гармати гриміли,
Козаки ледь не щороку в Молдову ходили.
Турок звідти виганяли, які там засіли,
Хижим оком на Європу звідтіля гляділи.
А Європа, що не в змозі із турком справлятись,
До козаків українських мусила звертатись.
Козаки ледь не щороку в Молдову ходили.
Турок звідти виганяли, які там засіли,
Хижим оком на Європу звідтіля гляділи.
А Європа, що не в змозі із турком справлятись,
До козаків українських мусила звертатись.
2025.10.12
12:11
…ти, власне, хто? Ти хто такий
І звідкіля ти об’явився?
Не поспішай… обом налий.
О вибач, я погарячився.
Не встиг підставити плеча…
Забув… загострені вимоги…
І як та спалена свіча…
А ще ті слухавки… тривоги.
І звідкіля ти об’явився?
Не поспішай… обом налий.
О вибач, я погарячився.
Не встиг підставити плеча…
Забув… загострені вимоги…
І як та спалена свіча…
А ще ті слухавки… тривоги.
2025.10.11
22:57
Серед сльоз, серед крові й розрухи,
Де суцільне жахіття триває,
Відчуваю душі своїй рухи,
Бо її розтинає і крає.
Та молюсь не за тих, хто при владі.
Збагатіти, можливості, раді.
Не за тих, хто вдають, що хрещені
Та в поранених цуплять з кишені.
Де суцільне жахіття триває,
Відчуваю душі своїй рухи,
Бо її розтинає і крає.
Та молюсь не за тих, хто при владі.
Збагатіти, можливості, раді.
Не за тих, хто вдають, що хрещені
Та в поранених цуплять з кишені.
2025.10.11
22:10
Так не хочеться,
щоб закінчувалася ніч.
Так не хочеться,
щоб починалася спека.
Здавалося б, що може
бути ліпшим від світла?
Але сонце спопеляє,
воно пропікає
щоб закінчувалася ніч.
Так не хочеться,
щоб починалася спека.
Здавалося б, що може
бути ліпшим від світла?
Але сонце спопеляє,
воно пропікає
2025.10.11
20:45
Дешево Матвій Тебе купив
Тим, що кинув гроші на дорогу:
Грошей тих бо він не заробив,
А стягнув податком із народу!
Так чому ж не кинути було
Те, що зовсім не йому належить?..
Кажуть, що добро долає зло...
Тим, що кинув гроші на дорогу:
Грошей тих бо він не заробив,
А стягнув податком із народу!
Так чому ж не кинути було
Те, що зовсім не йому належить?..
Кажуть, що добро долає зло...
2025.10.11
17:55
Першу людину створив Бог,
і цією людиною була жінка,
яка природно, можливо від Бога,
народила сина ( ребро Адама тут ні до чого).
Згодом поміж батьком і сином
виникла суперечка.
Син став анти Богом,
тобто Сатаною.
Між ними і досі іде війна.
2025.10.11
15:50
дивні дні найшли нас
дивні дні йдуть по слідах
змагаючись занапастити
блаженніші миті
на цій саме сцені
і в інші міста
вічей дім дивацький
дивні дні йдуть по слідах
змагаючись занапастити
блаженніші миті
на цій саме сцені
і в інші міста
вічей дім дивацький
2025.10.11
14:55
Кажуть, як прийде Месія,
Судний день перетвориться на свято.
Отож, зодягнені в усе біле,
з накинутими поверх талітами
натщесерце простують юдеї в синагоги.
Навіть ті, хто не молиться в будень
І порушує приписи шабату.
По всі негаразди так хочеться
Судний день перетвориться на свято.
Отож, зодягнені в усе біле,
з накинутими поверх талітами
натщесерце простують юдеї в синагоги.
Навіть ті, хто не молиться в будень
І порушує приписи шабату.
По всі негаразди так хочеться
2025.10.11
14:36
На омріяній перерві
В колі спільних сподівань
І живі і напівмертві.
І ніяких запитань…
Жодних натяків на заздрість…
Жодно спротиву на те,
Що чекає нашу старість
Безупречне і святе…
В колі спільних сподівань
І живі і напівмертві.
І ніяких запитань…
Жодних натяків на заздрість…
Жодно спротиву на те,
Що чекає нашу старість
Безупречне і святе…
2025.10.11
12:36
Не кожна жінка має вміння
В комусь запалювати дух, -
Не всім дано у час осінній
Зцілять коханням од недуг.
Тобі одній подяка й шана,
Що до цих пір не ізнеміг, -
Що в тілі сили ще не тануть
І я продовжую свій біг.
В комусь запалювати дух, -
Не всім дано у час осінній
Зцілять коханням од недуг.
Тобі одній подяка й шана,
Що до цих пір не ізнеміг, -
Що в тілі сили ще не тануть
І я продовжую свій біг.
2025.10.11
00:09
Я стою під дощем, і мене обпікають потоки.
Ніби голки небес, пропікають до самого дна.
Увійду в тихоплинну печаль, в непорочність затоки,
І поглине мене невтолима п'янка глибина.
Ніби голос небес, прозвучать ці потоки стозвучні
І дістануть з д
Ніби голки небес, пропікають до самого дна.
Увійду в тихоплинну печаль, в непорочність затоки,
І поглине мене невтолима п'янка глибина.
Ніби голос небес, прозвучать ці потоки стозвучні
І дістануть з д
2025.10.10
21:23
Отже, 9 жовтня Шведська академія оголосила ім‘я лавреата Нобелівської премії з літератури 2025 року. Володарем цієї найпрестижнішої нагороди «за переконливу та пророчу творчість, що серед апокаліптичного терору підтверджує силу мистецтва", став 71-річний
2025.10.10
19:21
Плаксивий Жовтень… що тут вдієш?
У нього стрес, йому видніше…
А ти не жнеш, ще тільки сієш.
Сказав би ЩО, як би не вірші…
І спокій твій давно не спокій.
Ти як шахед, і зліт щоночі
В уяві, в снах… їх безліч поки
І голос: — О, (між ними) Отче…
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...У нього стрес, йому видніше…
А ти не жнеш, ще тільки сієш.
Сказав би ЩО, як би не вірші…
І спокій твій давно не спокій.
Ти як шахед, і зліт щоночі
В уяві, в снах… їх безліч поки
І голос: — О, (між ними) Отче…
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.09.04
2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Юрій Перехожий (1963) /
Проза
«Швидка» мерців не підбирає, або легенда про залишений мобільний
За два десятка років праці в реаніматології Коновал добре вивчив це неписане правило. То ж, винятку не буде навіть для нього. Та цей прикрий факт навіть тішив лікаря. Ніхто з друзів нічого не запідозрить. Усе буде звично і буденно: там де перехрещуються дві найголовніші артерії міста десь на годину не більше утвориться невеличкий тромб. Першими біля операційного столу як завше з’являться даїшники, другими – безпорадні колеги. По закінчені усіх необхідних в такому випадку консультацій спеціалістів, причину раптового паралічу міста за дві хвилини ліквідують санітари трупарні. І Луганськ знову оживе, і блискучі авто-еритроцити знов понесуться на всі чотири боки. Йому ж лишалося тільки допити останню пляшку пива.
Допити спокійно, без поспіху, але раптовий дзвінок мобільного миттєво вивив Коновала з режиму «повної бойової». «Не йди, не йди, лишись зі мною» - линуло просто з-за спини, з рідких кущів туї посаджених акурат по периметру при готельного майданчику.
Він машинально протяг руку на звук. На долоні лежала старенька «Nokia». Лібонь, десять разів загублена, двадцять перекрадена й поюзана не менш тих дівчат, що попри примхи нестабільної погоди ловлять клієнтів всього за якийсь кілометр звідси. Лікар так само машинально прийняв виклик.
- Алло! Ви здається щось загубили? – спитав він у невідомого власника. – Вона в мене. Та нажаль повернути вам її не встигну. Кажіть краще де залишити…
- Спасибі, але вертати не обов’язково. – пролунав з динаміку жіночий голос.
«Приємній» - подумки відмітив Коновал а в голос перепитав:
- І чому ж не обов’язково?
- Я знала що вас це зацікавить. Не повірите, готувалася, навіть цілу промову склала. А як дійшло до діла… Розумієте, мобільний мені не потрібен. Найголовніше – людина, котра його знайде.
- Що ж, доволі оригінальний спосіб знайомства.
«Років за тридцять, самотня: ні коханця ні дітей» - так само подумки миттю діагностував реаніматолог.
- Згодна. Божевільна. Та хіба ви самі ніколи не робили дурниць?
- Чому ж, останніх сорок п’ять років цим тільки й займаюся. Що ж до божевільної, не переймайтеся. Кінець серпня – чергове загострення усіх хронічних хвороб. І тілесних, а ще більш душевних. Прошу, не вважайте це хамством. І тут вже усі ми рівні, бо клінічно здорових людей в природі не існує.
- Здається я попала на лікаря. – всміхнулася жінка на тому кінці. – Дивно, але ми з вами майже колеги. Я психолог. Знаю, знаю про що думаєте. Мовляв, мені самій він зараз терміново потрібний. Може й так. Та чи в змозі клоун розсмішити клоуна? Знаєте, коли десять років тому прийшла працювати на «Телефон довіри» відчувала себе мало не земним богом: молодою, всесильною, все знаючою. Здавалося, не існує на світі такої заблуканої душі, котру б я не знайшла, не витягнула з болота, чи не спіймала б на самому краю прірви. Та коли чотири ночі на тиждень з року в рік сидиш та слухаєш, слухаєш, слухаєш чужі сповіді поволі перестаєш відчувати як під цим гнітом чужого болю твоя власна душа, твоє життя бездарно зводиться на пси. І врешті-решт озираєшся, а поряд нікого й нічого - саме горе, але й воно не твоє…
Одним вухом лікар слухав її речитатив, другим ловив голоси надвечірнього міста, з досадою розуміючи: через цю чудернацьку витівку з мобільним принаймні сьогодні в нього нічого не вийде.
- …і вчора сказала собі: «Нехай це і дурість, та вона твій останній шанс знайти людину». Розумієте? Не обов’язково коханця, чи майбутнього чоловіка. Друга, якому можна просто подзвонити, вилити душу… Була б моя воля, нехай би ця трубка лежала лишалася тут назавжди, я б ще й рахунок поповнювала. Усе заради одного – щоб будь-хто, будь коли міг подзвонити батькам, товаришу, сестрі, брату та хоч черговому в міліції і сказати найважливіше для себе! Що ви про це думаєте?
- Думаю, що питатися моєї думки не варто. Бо божевільні вчинки, шановна незнайомка роблять лише заради власної насолоди. А що там скажуть інші – діло десяте. Та боюся, що ваша професія викинула штуку й зараз. З десятка випадкових співбесідників натрапити на потенційного самогубця – це вже карма!
Кілька секунд Коновал слухав її дихання.
- Я все точно зрозуміла? – нарешті вимовила жінка.
- Абсолютно. Це так би мовити, відвертість за відвертість. І судячи з того, що від мого куражу не лишилося й сліду, свою справу ви робите добре.
- Спасибі за комплімент. Але навіщо вам йти з життя? Ви не блефуєте, я на таких речах знаюся. Навіщо?
- Навіщо, навіщо! – ця безглузда розмова вже починала дратувати, до того в серце в грудях раптом збилося з ритму і в нього миттю врізалась перша голочка знайомого болю. – Вирішив, то й вирішив. І які б аргументи насупротив ви мені тут не наводили, все одно не переконаєте.
- Взагалі-то люди ідуть з життя, коли не бачать у ньому й краплини сенсу.
Вона чи то не помічала його нервування, что професійно робила вигляд.
- Будемо вважати, що так і є! – погодився Коновал. – І на цій оптимістичній ноті будемо, мабуть, прощатися…
- Стривайте, а вам не страшно?
- Страшно…
- Чула, лікарі смерті не бояться.
- Брехня. Всі бояться смерті. За все життя я бачив тільки одну безстрашну людину. Років десь п’ять тому був у мене один виклик. Одному священику раптом стало зле. Приїхали, бачу – не довеземо людину. Та він певно і сам це знав…
За першої голкою в груди увігнався одразу десяток, та з такою силою, що лікар мало не завив.
- … Знав батюшка. Та бачили б ви скільки в його очах біло спокою і доброти. Поки витаскували ноші, він все питався чи не голодні ми, чи не потомилися… А за десять хвилин не стало панотця…
- Розумію. – не здавалася незнайомка. – Але ж кожному доля кидає соломинку, щоб були сили плисти. Плисти по життю. Я одного разу сама в цьому впевнилася. Відпочивала в Криму, ну й здуру запливла далеко. Треба вертатися, а сил нема. Бачу десь метрів за десять від мене, ближче до берега на хвилях звичайнісінька винна пробка бовтається…
Від болю Коновал майже не розбирав її слів.
- …Думаю: « потопати, так потопати! А хоч до пробки та доберуся». Пливу, а хвилі її поперед мене до берега все ближче і ближче женуть, а я за нею… Так і допливла. Чуєте?!
Тротуарна плитка раптом сама кинулася йому під ноги. Падаючи, лікар до хрусту в пальцях стиснув стареньку «Nokia».
Ніякого чорного тунелю Коновал не бачив. Зате було сліпуче світло і воно раптом озвалося до нього знайомим радісним голосом.
- Ось, Жаночка, помилуйся на які дива здатен справний дефібрилятор в поєднанні зі смачним матюком!
З сяючого мороку випливла сива лев’яча шевелюра доктора Фішера, більш знаного як Самуїлич.
- Що Андрійку, до Харона у гості намилися. – короткозорі сірі очі дивилися як завше іронічно і приязно. - Я ж попереджав, з твого похорону старий Фішер не матиме жодного задоволення. Лежи тихенько, не розмовляй.
Біла «Тойта» з дзеркальним написом «AMBULANCE» над лобовим склом звернула з Радянської на Оборонну і узяла курс на обласну лікарню.
«Не йди, не йди, лишись зі мною!». Нещодавно чутий рингтон знов пролунав десь зовсім поруч.
На долоні в Фішера лежала та сама поюзана «Nokia». Той прийняв виклик.
- А-а-а! То це ви баришня, нам колегу підкинули. Цілую ручку від усієї реаніматології. Що? Та ваш Коновал ще не одного коня завалить. Та не хвилюйтеся ви, кажу! «Швидка» мерців не підбирає.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
«Швидка» мерців не підбирає, або легенда про залишений мобільний
Біла «Тойта» з дзеркальним написом «AMBULANCE» над лобовим склом звернула з Радянської на Оборонну і узяла курс на обласну лікарню.
Біла «Тойта» з дзеркальним написом «AMBULANCE» над лобовим склом звернула з Радянської на Оборонну і узяла курс на обласну лікарню. Кожного разу як вона неслася вулицями Луганська, усе місто знало – чиєсь життя зараз висить на волосинці. «Швидка» мерців не підбирає.
За два десятка років праці в реаніматології Коновал добре вивчив це неписане правило. То ж, винятку не буде навіть для нього. Та цей прикрий факт навіть тішив лікаря. Ніхто з друзів нічого не запідозрить. Усе буде звично і буденно: там де перехрещуються дві найголовніші артерії міста десь на годину не більше утвориться невеличкий тромб. Першими біля операційного столу як завше з’являться даїшники, другими – безпорадні колеги. По закінчені усіх необхідних в такому випадку консультацій спеціалістів, причину раптового паралічу міста за дві хвилини ліквідують санітари трупарні. І Луганськ знову оживе, і блискучі авто-еритроцити знов понесуться на всі чотири боки. Йому ж лишалося тільки допити останню пляшку пива.
Допити спокійно, без поспіху, але раптовий дзвінок мобільного миттєво вивив Коновала з режиму «повної бойової». «Не йди, не йди, лишись зі мною» - линуло просто з-за спини, з рідких кущів туї посаджених акурат по периметру при готельного майданчику.
Він машинально протяг руку на звук. На долоні лежала старенька «Nokia». Лібонь, десять разів загублена, двадцять перекрадена й поюзана не менш тих дівчат, що попри примхи нестабільної погоди ловлять клієнтів всього за якийсь кілометр звідси. Лікар так само машинально прийняв виклик.
- Алло! Ви здається щось загубили? – спитав він у невідомого власника. – Вона в мене. Та нажаль повернути вам її не встигну. Кажіть краще де залишити…
- Спасибі, але вертати не обов’язково. – пролунав з динаміку жіночий голос.
«Приємній» - подумки відмітив Коновал а в голос перепитав:
- І чому ж не обов’язково?
- Я знала що вас це зацікавить. Не повірите, готувалася, навіть цілу промову склала. А як дійшло до діла… Розумієте, мобільний мені не потрібен. Найголовніше – людина, котра його знайде.
- Що ж, доволі оригінальний спосіб знайомства.
«Років за тридцять, самотня: ні коханця ні дітей» - так само подумки миттю діагностував реаніматолог.
- Згодна. Божевільна. Та хіба ви самі ніколи не робили дурниць?
- Чому ж, останніх сорок п’ять років цим тільки й займаюся. Що ж до божевільної, не переймайтеся. Кінець серпня – чергове загострення усіх хронічних хвороб. І тілесних, а ще більш душевних. Прошу, не вважайте це хамством. І тут вже усі ми рівні, бо клінічно здорових людей в природі не існує.
- Здається я попала на лікаря. – всміхнулася жінка на тому кінці. – Дивно, але ми з вами майже колеги. Я психолог. Знаю, знаю про що думаєте. Мовляв, мені самій він зараз терміново потрібний. Може й так. Та чи в змозі клоун розсмішити клоуна? Знаєте, коли десять років тому прийшла працювати на «Телефон довіри» відчувала себе мало не земним богом: молодою, всесильною, все знаючою. Здавалося, не існує на світі такої заблуканої душі, котру б я не знайшла, не витягнула з болота, чи не спіймала б на самому краю прірви. Та коли чотири ночі на тиждень з року в рік сидиш та слухаєш, слухаєш, слухаєш чужі сповіді поволі перестаєш відчувати як під цим гнітом чужого болю твоя власна душа, твоє життя бездарно зводиться на пси. І врешті-решт озираєшся, а поряд нікого й нічого - саме горе, але й воно не твоє…
Одним вухом лікар слухав її речитатив, другим ловив голоси надвечірнього міста, з досадою розуміючи: через цю чудернацьку витівку з мобільним принаймні сьогодні в нього нічого не вийде.
- …і вчора сказала собі: «Нехай це і дурість, та вона твій останній шанс знайти людину». Розумієте? Не обов’язково коханця, чи майбутнього чоловіка. Друга, якому можна просто подзвонити, вилити душу… Була б моя воля, нехай би ця трубка лежала лишалася тут назавжди, я б ще й рахунок поповнювала. Усе заради одного – щоб будь-хто, будь коли міг подзвонити батькам, товаришу, сестрі, брату та хоч черговому в міліції і сказати найважливіше для себе! Що ви про це думаєте?
- Думаю, що питатися моєї думки не варто. Бо божевільні вчинки, шановна незнайомка роблять лише заради власної насолоди. А що там скажуть інші – діло десяте. Та боюся, що ваша професія викинула штуку й зараз. З десятка випадкових співбесідників натрапити на потенційного самогубця – це вже карма!
Кілька секунд Коновал слухав її дихання.
- Я все точно зрозуміла? – нарешті вимовила жінка.
- Абсолютно. Це так би мовити, відвертість за відвертість. І судячи з того, що від мого куражу не лишилося й сліду, свою справу ви робите добре.
- Спасибі за комплімент. Але навіщо вам йти з життя? Ви не блефуєте, я на таких речах знаюся. Навіщо?
- Навіщо, навіщо! – ця безглузда розмова вже починала дратувати, до того в серце в грудях раптом збилося з ритму і в нього миттю врізалась перша голочка знайомого болю. – Вирішив, то й вирішив. І які б аргументи насупротив ви мені тут не наводили, все одно не переконаєте.
- Взагалі-то люди ідуть з життя, коли не бачать у ньому й краплини сенсу.
Вона чи то не помічала його нервування, что професійно робила вигляд.
- Будемо вважати, що так і є! – погодився Коновал. – І на цій оптимістичній ноті будемо, мабуть, прощатися…
- Стривайте, а вам не страшно?
- Страшно…
- Чула, лікарі смерті не бояться.
- Брехня. Всі бояться смерті. За все життя я бачив тільки одну безстрашну людину. Років десь п’ять тому був у мене один виклик. Одному священику раптом стало зле. Приїхали, бачу – не довеземо людину. Та він певно і сам це знав…
За першої голкою в груди увігнався одразу десяток, та з такою силою, що лікар мало не завив.
- … Знав батюшка. Та бачили б ви скільки в його очах біло спокою і доброти. Поки витаскували ноші, він все питався чи не голодні ми, чи не потомилися… А за десять хвилин не стало панотця…
- Розумію. – не здавалася незнайомка. – Але ж кожному доля кидає соломинку, щоб були сили плисти. Плисти по життю. Я одного разу сама в цьому впевнилася. Відпочивала в Криму, ну й здуру запливла далеко. Треба вертатися, а сил нема. Бачу десь метрів за десять від мене, ближче до берега на хвилях звичайнісінька винна пробка бовтається…
Від болю Коновал майже не розбирав її слів.
- …Думаю: « потопати, так потопати! А хоч до пробки та доберуся». Пливу, а хвилі її поперед мене до берега все ближче і ближче женуть, а я за нею… Так і допливла. Чуєте?!
Тротуарна плитка раптом сама кинулася йому під ноги. Падаючи, лікар до хрусту в пальцях стиснув стареньку «Nokia».
Ніякого чорного тунелю Коновал не бачив. Зате було сліпуче світло і воно раптом озвалося до нього знайомим радісним голосом.
- Ось, Жаночка, помилуйся на які дива здатен справний дефібрилятор в поєднанні зі смачним матюком!
З сяючого мороку випливла сива лев’яча шевелюра доктора Фішера, більш знаного як Самуїлич.
- Що Андрійку, до Харона у гості намилися. – короткозорі сірі очі дивилися як завше іронічно і приязно. - Я ж попереджав, з твого похорону старий Фішер не матиме жодного задоволення. Лежи тихенько, не розмовляй.
Біла «Тойта» з дзеркальним написом «AMBULANCE» над лобовим склом звернула з Радянської на Оборонну і узяла курс на обласну лікарню.
«Не йди, не йди, лишись зі мною!». Нещодавно чутий рингтон знов пролунав десь зовсім поруч.
На долоні в Фішера лежала та сама поюзана «Nokia». Той прийняв виклик.
- А-а-а! То це ви баришня, нам колегу підкинули. Цілую ручку від усієї реаніматології. Що? Та ваш Коновал ще не одного коня завалить. Та не хвилюйтеся ви, кажу! «Швидка» мерців не підбирає.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію