ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Юрій Сидорів
2019.02.19 16:51
В мистецтві
Справжнє місце для пера -
Це не меморіал на кладовищі,
Не п'єдестал чи будь-яка гора -
Нехай вони і незрівнянно вищі.

Так само є у кожного різця,
Багра, кувалди, лома чи сокири,

Лариса Пугачук
2019.02.19 12:14
рік. Бєлгород. Марину знаю вже з півтора року. Кілька років тому вона з 23-ти річною донькою перебралася в Бєлгород з Луганської області. Наодинці розмовляє зі мною українською мовою. З почутого від Марини: «В мене в Бєлгороді тітка рідна живе, одинока

Дмитро Куренівець
2019.02.19 11:11
Ця печаль є невимовна,
Біль пекучий не мина.
При столах – стільці порожні:
Моїх друзів вже нема.

Тут від їхніх слів зайнявся
Революції пролог.
Тут співалось їм про «завтра» –

Олександр Сушко
2019.02.19 10:12
Я сьогодні іду. Над душею стояти не буду,
Ще в обіймах твоїх, а думками давно вже не тут.
Для розлуки найліпше пасує зима, місяць лютий,
А кохання здихати тихесенько загнано в кут.

Хоч повага і приязнь до жінки закладені в генах,
А сім'я - це

Віктор Кучерук
2019.02.19 06:31
Коли в шумливі вишиванки
Причепуряться ясени, –
Приходь безбоязно до ранку
В небачені ще мною сни.
Приходь щоніч з-за виднокраю,
Немов зоря, – звіддалеки, –
Куди щоразу посилаю
Я обнадійливі думки.

Сонце Місяць
2019.02.19 03:53
Ця самота є дощовою.
Від моря, над відтінки вечорові,
понад рівнини дальні й ген за овид,
здійметься в небо, що близьке їй, та
впаде із неба врешті на міста.

Дощить кругом у нечіткі години,
де всі провулки досвіту чекають,

Ярослав Чорногуз
2019.02.19 02:16
Небо потемніле над землею
Тугою усе заволокло.
До душі шляхетної твоєї
Дай мені торкнутися крилом.

А моя собі шукає спокій
Чи знайде - неначе уві сні –
Затишок в очах твоїх глибоких,

Вероніка Новікова
2019.02.19 01:18
Вже зима минає, а ти й не знав,
ритуально п'яний або тверезий.
Світ тобі ні мати, ані Тереза.
А війна, мій хлопчику, й не війна.

За недобрий ранок і добру путь,
за червоний сніг, що зійде за місяць.
Безпорадні спогади часом бісять:

Анастасія Поліщук
2019.02.18 16:14
Моє волосся трохи розпатлане, як і мозок
Десь на четвірку за шкалою від
Один – прокинулась без пам’яті в реп’яхах
До десяти – ідеально розчесане
Локон постійно
Тулиться до підборіддя
Мій погляд застряг
Десь між одинадцятою ранку цієї безмежної до

Олександр Сушко
2019.02.18 14:55
Музи заслабли, хворіє крилатий мій кінь,
Критик сказав, що віршую я дуже погано.
В пущу іду викорчовувати штурпаки,
А на Парнас хай стежину торують титани.

Збився приціл, а на рими утратився нюх,
Грона сонетів подібні, неначе сосиски.
Досить у

Юрій Сидорів
2019.02.18 12:13
Наївся - і спить під зимовим наркозом
Ведмідь, завалившись у власний барліг.
Щоб тіло спочило і втомлений розум,
Зими дочекавшись, і я би заліг.

Не буде вертепів, курантів, колядок,
Прикрашених сосен, ялин і смерек -
У сплячці надійний душевний по

Вікторія Торон
2019.02.18 12:02
Якби я не бачила їх, я б жила в «сьогодні», і тільки.
якби я не бачила їх, так начебто їх не було...
Та нагло сяйнув об’єктив -- і хтось запишався з утіхи,
хтось горе своє поволік -- і очі воно обпекло.

На дні міліонів умів, між коренів душ зціпеніл

Анонім Я Саландяк
2019.02.18 11:42
ЩОДО ПРИМІТИВІЗМУ – ПРО ФОТОШОПИС... ... а от вам про мій інтерес до простого-примітивного (в зображенні загалом)... що актуально у “нинішньому комп’ютер-інтернет-facebook ” - такий, наприклад, діалог: - Ярослав Саландяк: ... то ж... у фотошопі!!! - Л

Лариса Пугачук
2019.02.18 09:21
Бєлгород. 2015 рік. В інтернеті наткнулась на переписку волонтерів, що допомагають біженцям з Донбасу. Вигулькнула стрічка: «Требуется перевезти семью беженцев. Просьба откликнуться, у кого есть машина». Телефоную знайомому, він погоджується допомогти.

Тетяна Левицька
2019.02.18 07:32
Зими набридло помело,
але наснилося село,
стежина біла.
В цукровій пудрі хвойний ліс,
на соснах, тертий сир, кумис -
миттєво з'їла б.
В креманці неба - хмар вершки,
як дотягнутись? Не з руки,

Віктор Кучерук
2019.02.18 06:32
Осяяні місяцем стигнуть сніги,
Пружніють овіяні вітром дерева, –
А я помираю між них від нудьги,
Немов незабруднений лист аркушевий.
Сьогодні немає зігріти кого,
Хитання жіночі повсюди відсутні, –
Розпачливо й тужно гукаю: “Агов!..”,
Та чується вс
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Публіцистика):

Величко Анастасія
2019.01.16

Сергій Булат
2017.09.17

Ірина Вовк
2017.06.10

Чергавий Андрій Романович Курц
2016.10.01

Василь Дерій
2016.01.31

Володимир Зоря
2015.11.09

Вікторія Торон
2015.11.09






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Василь Буколик / Публіцистика

 Борис Кушнер. Сторінка з життя Верді
Одним із найсильніших моїх вражень від Америки, коли я приїхав до цієї країни 10 років тому, виявились американські бібліотеки. Це був струс. Я, просто з вулиці, міг зайти до читальних зал університетських і публічних бібліотек, брати з полиць і читати будь-які книжки. Ніхто не питав у мене жодних посвідчень.
Після мого радянського досвіду це здавалося надзвичайним. Для користування читальними залами бібліотек МДУ*, наприклад, необхідне було посвідчення, втім, без нього й до самих будівель вхід було заборонено. За часів ректорства Логунова цивільних охоронців і охоронниць узагалі заступила міліція, що пильно охороняла Храм науки від непосвячених. Не можу забути подив одного мого американського друга, який вивчав у Москві російську мову. Погожого весняного дня 1987 чи 1988 року він прийшов, приголомшений неймовірною для нього звісткою: один із міліційних вартових МДУ зґвалтував американську стажерку. На жаль, знаючи, повадки міліції, я не особливо здивувався.
Пригадав я й милу Тургенєвську читальню коло метро Кіровська – там теж необхідний був читацький квиток, а про вільний доступ до полиць і мови бути не могло. І тоді, й зараз, думаючи про ці книжкові багатства, так щедро відкриті публіці, я дивуюся гордовитим заявам декотрих іммігрантів про безкультур’я Америки. Країна, в якій стільки чудових книжок, уже з одної цієї причини не заслуговує презирливих епітетів. Тим більше від нас, людей, котрим вона дала притулок.
Отже, я ходив з однієї пітсбурзької бібліотеки до другої й проводив з книжками цілі дні. Тим більше, що вільного часу тоді було забагато, а думки, які приходили в голову, не зайняту читанням або роботою, не належали до радісних.
Особливу мою увагу привертала Карнеґі-бібліотека, що займала окреме крило культурного комплексу, який включав також музей і концертну залу. Цей комплекс подарував місту наприкінці ХІХ століття знаменитий капіталіст-філантроп. Не можу не згадати тут зворушливу заувагу знайомого відставного професора Пітсбурзького університету. Він розповідав, що дитиною вважав, що слово «Карнеґі» й значить «бібліотека». Справді, батьки водили хлопчика в дім, повний книжок, який звався «Карнеґі», про те саме розповідали його кузени, які мешкали в інших містах… Подібним чином, мені одного разу спало на думку, що прибулець із космосу, впавши з зірок у «Макдоналдз», подумав би, що словосполучення “thank you” означає «сміттєвий кошик», оскільки саме ці слова написано великими літерами на урнах для використаних таць тощо.
Карнеґі-бібліотека в Оклендському районі Пітсбурга має обширну колекцію нот, книжок із мистецтва та звукозаписів. Уже в перший свій візит я знайшов тут книжку, що дуже мене зацікавила. Це були видані в англійському перекладі два величезні томи «Щоденників Козіми Ваґнер» (Wagner, Cosima 1837–1930).
Козіма була дочкою Ліста (Liszt, Franz [Ferenc] 1811–1886) й вийшла заміж за його учня, видатного піаніста й диригента Ганса фон Бюлова (Bülow, Hans von 1830–1894). Одначе її зустріч із Ріхардом Ваґнером (Wagner, Richard 1813–1883) виявилася фатальною для родини Бюлова. Козіма й Ріхард покохали одне одного й після болісної драми, яка спричинила велике сум’яття в Мюнхені, поєдналися назавжди. Щоденники Козіми [1] являють собою цілком незвичайний історичний документ, який, можливо, не має паралелей. Починаючи з 1 січня 1869 року й до дня смерті Ріхарда 13 лютого 1883 року майже щоденні записи (за 14 літ, котрі дала їм доля, подружжя сливе ніколи не розлучалося більш як на декілька днів) дають напрочуд повну картину духовного й земного життя видатного німецького композитора. Важко не бути враженим цією пам’яткою жіночої відданості й любові.
На жаль, чим більше я гортав ці томи, тим більше пізнавав Ваґнера-людину, тим сильнішим ставало моє відторгнення цієї дуже обдарованої й так само дуже відразливої особистості А музика його, іноді вражаючи багатством оркестрових барв, тембрів, хроматизмів, ніколи не зворушувала мого серця. Про всю плутану й важучу тевтонську романтику Ваґнера й говорити не доводиться. Також мені не до душі неправдоподібний агресивний галас, свого часу здійнятий довкола так званої «музики майбутнього». Іноді важко позбутися враження, що мова йде радше про політичну партію, ніж про естетичну концепцію. Пригнічує мене й неймовірне пустослів’я теоретичних праць Ваґнера, тим більш гідне жалю, що чудесна новела «Паломництво до Бетховена» виявляє його значне літературне обдарування (порівняйте: Рихард Вагнер «Избранные работы, М., «Искусство» 1978). Про сумно відоме антижидівство Ваґнера можна прочитати в книжці видатного ізраїльського історика Якова Каца [2].
Було б цікаво, якби хто-небудь написав книжку «Ваґнер у Мюнхені». Цей період його життя особливо виразно виявляє надзвичайний егоїзм, нарцисизм німецького композитора, його повну не здатність зважати на почуття інших людей, зокрема близьких друзів. Розпочавшись від казки, від сердечного запрошення молодого баварського короля Людвіґа Другого, який обожнював Ваґнера та його творчість, ваґнерівський Мюнхен скінчився фактично вигнанням. Надмірні витрати державних коштів, жахливо нетактовне втручання в політику, нахабне (іншого слова не можу знайти) зловживання прихильністю монарха викликали таке загальне обурення, перед яким виявився безсилим і сам король.
Ось характерний, хоча й другорядний епізод. Аби Ваґнер міг сплатити борги (а його здібності розраховувати на чужі гаманці були воістину феєричними), Людвіґ подарував йому величезну суму в 40 000 флоринів. Композитор попросив Козіму одержати гроші в королівській касі. Там їй вручили їх… срібними гульденами, так що довелося наймати дві карети для перевезення важких мішків із грошима [3]. Дивовижно, що сліди цього обурення, мабуть, можна знайти в Мюнхені й сьогодні. Я зрозумів це з електронного листування з колегою з Мюнхенського університету. Ми почали від обговорення математичних видавничих проблем, потім вийшли за їх рамки. Зокрема, колега за моєю рекомендацією купив диск із музикою Сальєрі й був нею вражений. Одного разу я заговорив про трагічного короля Людвіґа. У своїй відповіді мій кореспондент пригадував Ваґнера і його шалені витрати народних коштів із цілком живою гіркотою.
І от одного разу, ставлячи «Щоденники» на полицю, я помітив зовсім невелику книжку кореспонденції Верді (Verdi, Giuseppe 1813–1901). Книжка та звалася «Верді: людина в її листах» [4]. Окрім добірки листів Верді, наприкінці було вміщено статтю Верфеля «Портрет Джузеппе Верді» й «Нарис автобіографії», який склав сам композитор 1879 р. Ім’я першого з укладачів книжки, відомого австрійського поета й письменника Франца Верфеля (1890–1945), звичайно, було мені знане (з-поміж іншого, Верфель був, певно, першим європейським письменником, який написав про геноцид вірменського народу, – низький йому уклін за це). Мене трохи здивувало, що утримувачем авторських прав на книжку було вказано Анну Малер. Набагато пізніше, близько року тому, я прочитав спогади вдови Ґустава Малера Альми Малер, і все стало на свої місця. Верфель був останнім чоловіком Альми, її раптовим, з першого прочитаного рядка (власне рядка, а не погляду – самого Франца Альма побачила помітно пізніше) коханням. Одіссея їх утечі (Франц був євреєм) через Іспанію та Португалію до США з вішистської Франції викликає величезний емоційний та історичний інтерес, але це вже інша оповідь, інша тема. Таким чином, вищезгадана Анна Малер, безсумнівно, дочка великого композитора. Воістину тісний цей світ!
Отже, розкрив я книжку, що її склав Верфель, і мовби вийшов на свіже весняне повітря з задушливої кімнати. При всій грандіозності претензій було щось направду гнітюче, тісне у світі щоденників Козіми, у світі Ріхарда Ваґнера. Яким контрастом виявилася стримана спокійна гідність італійського майстра, сувора земна простота його мови! Тяжко знайти слова, щоби виразити мою повагу до Митця, котрий витримав страшні удари долі, достатні, аби цілковито зруйнувати будь-яку людську істоту, наповнити її гіркотою й відторгненням. Ось що пише сам Майстер у своїй автобіографії про катастрофу, яка впала на музиканта-початківця, котрий ще не знайшов свого місця в житті («Верді: людина в її листах», с. 86–87).
«…Та я був глибоко пригнічений. Я не міг змиритися з тим, аби відтермінувати хоч би на кілька днів плату за помешкання. І моя дружина, бачачи мої переживання, взяла нечисленні свої коштовності, й не знаю де та в який спосіб, дістала певну суму грошей і принесла її мені. Я був глибоко зворушений цим доказом її відданості й присягнув сам собі повернути їй усе. Що, на щастя, невдовзі зміг зробити завдяки контрактові.
Але саме тут почалися найжахливіші мої нещастя. На початку квітня захворів мій маленький хлопчик. Лікарі не могли визначити причину його страждань, і бідний малюк за декілька днів згас на руках своєї матері, яка майже ошаліла з горя. Та цього було мало. Через декілька днів захворіла моя маленька дочка, і цю дитину теж було забрано в нас! Та навіть і це було ще не все. На початку червня моя юна супутниця сама захворіла на гострий енцефаліт, і 19 червня 1840 року третю труну винесли з мого дому.
Я залишився сам!.. Сам!.. За якісь два з лишком місяці я втратив трьох коханих істот. Не стало всієї моєї родини!.. І в цій жахливій душевній агонії я був змушений, аби не порушити укладений контракт, написати від початку й до кінця комічну оперу!..»
Майже відразу я натрапив на вкрай незвичайний, можливо, безпрецедентний в історії музики обмін листами з незнаним кореспондентом.
Ось ці чудові листи (с. 313–315).

«Адресовано: Джузеппе Верді.

Reggio, 7 травня 1872 р.

Другого числа цього місяця, приваблений сенсацією, котру мала Ваша опера «Аїда», я вирушив до Парми. За півгодини до вистави я вже сидів у своєму кріслі № 120. Я був захоплений постановкою, з величезною насолодою слухав чудових співаків; я вжив усіх заходів, аби ніщо не сховалося від моєї уваги. Коли виставу було скінчено, я спитав себе, чи задоволений я. Відповідь була негативною. Я вирушив назад до Реджо й дорогою туди, в залізничному вагоні прислухався до думок моїх попутників. Майже всі вони погоджувалися в тому, що «Аїда» – твір найвищого щабля.
Внаслідок цього мені схотілося почути оперу ще раз, і четвертого числа я знову приїхав до Парми. Я доклав відчайдушних зусиль, аби отримати крісло, і в касах була така юрба, що мені довелося сплатити п’ять лір, аби слухати виконання в комфорті.
Я дійшов такого висновку: в опері немає абсолютно нічого захопливого або магнетичного, і, якби не пишна постановка, публіка не висиділа би до кінця. «Аїда» наповнить театр ще декілька разів, і тоді збиратиме пилюку в архівах. А тепер, мій дорогий пане Верді, Ви можете уявити, як засмучений я, витративши 32 ліри на ці дві вистави. Додайте до цього ту обтяжливу обставину, що я перебуваю на утриманні моєї родини, і Ви зрозумієте, що ці гроші мучать мою душу, як жахливий привид. Тому я щиро й відкрито звертаюся до Вас: чи не могли би Ви надіслати мені цю суму? Ось рахунок:

Залізниця, туди 2,60 лір
Залізниця, зворотний квиток 3,30
Театр 8,00
Страшенно поганий обід на станції 2,00
15,90 лір
Помножити на два х2
31, 80 лір

У сподіванні, що Ви позбавите мене цієї дилеми, залишаюся
Щиро Вашим
Бертані

Моя адреса: Bertani, Prospero; Via San Domenico, #5.»

Відповідь Верді, адресована його видавцеві Рікорді.

«Травень 1872 р.

…Як Ви легко зрозумієте, аби врятувати цього нащадка своєї родини від привидів, що його переслідують, я з радістю сплачу невеликий рахунок, котрий він мені надіслав. Відповідно, прошу, будьте такі люб’язні вручити через одного з Ваших агентів суму в 27 лір і 80 чентезімо означеному Синьйорові Просперу Бертані, вул. Святого Домініка, № 5. Звичайно, це не вся затребувана ним сума, але сплатити також його обід означало би для мене завести цей жарт трохи далі, ніж належить. Зрештою, він чудово міг би пообідати вдома. Само собою зрозуміло, він повинен надіслати Вам розписку, а також письмову заяву, що він зобов’язується ніколи надалі не слухати жодної з моїх нових опер, аби не піддавати себе знову небезпеці переслідувань від привидів, а мене – дальшим витратам!..

15 травня 1872

Цим я, нижчепідписаний, засвідчую, що одержав 27.80 лір від Маестро Джузеппе Верді як відшкодування моїх витрат на поїздку до Парми на виконання опери «Аїда». Маестро вважав за справедливе відшкодувати мені цю суму, оскільки мені не сподобалася опера. Одночасно я зобов’язуюся не здійснювати в майбутньому поїдок із метою прослухати яку-небудь із опер означеного Маестро, за винятком випадків, коли він візьме на себе всі витрати незалежно від того, якою може виявитися моя думка про його твір.

На підтвердження чого я додаю власноручний підпис.

Бертані Просперо».

Звичайно, для початку я розсміявся: контраст між докладною поважністю молодої людини і м’яким гумором зазвичай неусміхненого Маестро був разючий. Але, по суті, це листування виходить за межі екзотичного жарту, показуючи ще одну грань особистості італійського Майстра. Важко навіть уявити, що би трапилось, якби той же Ваґнер отримав подібного листа, скажімо, стосовно «Лоенґріна». Що би коїлося в його домі! Які блискавки блискотіли би, які громи гриміли би, які діатриби з’явилися би у Щоденниках! Великодушність узагалі була характерною рисою Верді, вона виявлялася і в куди поважніших ситуаціях. І це притому, що мало кого з митців високочолі критики піддавали таким нападкам. Скільки зарозумілого презирства виливалося на Верді в сучасній йому пресі! Ще й сьогодні можна трапити на сліди цього презирства. «А, Верді, – казав один мій знайомий, відмінний музикант із оркестру Великого театру, – ну, він, звичайно, мелодист… Та, знаєте, «Реквієм» – то ж якийсь жах». Правда, інший мій знайомий, професор Московської консерваторії, що був уже на пенсії (він цілком невимушено розповідав про свої зустрічі зі Скрябіним і Рахманіновим), піймавши мій погляд, погладив клавір «Аїди», який лежав на його письмовому столі, й мовив: «Так, люблять казати, що Верді примітивний, але ж писати так просто й сильно не вміють».
Справді, багато мелодій Верді мають таку чарівну силу впливу, що важко навіть уявити собі, що колись люди й не підозрювали про них… Здається, мелодії ці, радше, належать самій Природі й існували в ній завжди. І не знають вони ані національних, ані станових, ані професіональних, ані інших кордонів. Несподіваний приклад: зовсім давно, на перших курсах Університету, я помітив очевидний вплив арії Ріґолетто «Cortigiani, vil razza dannata» («Куртизани, зла, клята порода») на… одеську кримінальну пісню. Очевидно, не самі лише законослухняні одесити відвідували знаменитий оперний театр… Думаю, що фахові музикознавці, які вивчають міський фольклор, могли б зацікавитися цим спостереженням.
Дар творення справжньої мелодії, безсумнівно, дар Божий. Тут є достеменна Таємниця. Недарма різниця між хорошою й посередньою мелодією не піддається точному визначенню. Пригадую одного мого покійного колегу, який пробував розібратися в цьому за допомогою комп’ютерного аналізу. Як на мене, нічого зрозумілого в нього не виходило, хоча досить цікаво, що його програма вважала абсолютно оригінальною, ні на що не схожою мелодію Застольної пісні з «Травіати».
Та повернімося до критиків – сучасників Верді. Уже згаданий Ганс фон Бюлов у критичній статті, написаній після прем’єри «Реквієму» в Мілані 1874 р., називає Верді «всемогутнім розбещувачем італійського художнього смаку» і, мовби цієї образи, не досить, веде далі: «Над тим, аби стало неможливо в Італії виконувати такі россініївські опери, як «Телль», «Цирульник», «Семіраміда», «Мойсей», з найповнішим успіхом уже понад чверть століття завзято старається Аттіла гортаней» [5]. Кожен, хто дійсно чує музику Верді, не може не розуміти, яка чутлива, вразлива душа ховалася за зовнішньою суворістю Майстра, якого болю мусили завдавати подібні слова… Та от через 18 літ, у квітні 1892 року Верді отримує листа від німецького музиканта. Бюлов просить Верді «вислухати сповідь розкаяного грішника», просить вибачення за свої випади, говорить, що, вивчаючи партитури «Аїди», «Отелло» й «Реквієму», відчув захват музикою Верді й полюбив його. Лист закінчувався вигуком: «Хай живе Верді, який є Ваґнером наших дорогих союзників» [6]. Без Ваґнера й тут Бюлов не зміг обійтись! Відповідь Верді настільки виразна, що мені хочеться навести її цілком [7].

«До Ганса фон Бюлова

Ґенуя, 14 квітня 1892 р.

Вельмишановний Маестро Бюлов!

На Вас немає й тіні гріха! І недоречно говорити про каяття чи прощення! Якщо Ваші колишні переконання відрізнялися од теперішніх, Ви вчинили прекрасно, висловивши їх свого часу, і я ніколи не зважився би скаржитись на це. До речі, хтозна… можливо, Ви тоді мали рацію.
Хай там як, цей Ваш несподіваний лист, який написав такий талановитий і такий значний музикант у артистичному світі, приніс мені велику приємність! І зовсім не через задоволення мого особистого марнославства, а тому, що я побачив, як митці, істинно видатні, судять, не зважаючи на забобони шкіл, національність, час.
Якщо митці Півночі й Півдня мають тенденції відмінні, – це добре, що вони відмінні! Усі повинні дотримуватися характерних особливостей, властивих кожному народові, як це чудово сказав Ваґнер. Блаженні ви, котрі досі є синами Баха! А ми? Ми теж, будучи нащадками Палестріни, були колись представниками школи великої… і національної! А тепер вона перетворилася в наслідувальну, і їй загрожує загибель!
Якби ми могли повернутися назад!..
Шкодую про те, що не зможу бути присутнім на музичній виставці у Відні, де, окрім щасливої нагоди зустрітися з великим числом знаменитих музикантів, я міг би з особливим задоволенням потиснути руку Вам. Сподіваюся, що мій похилий вік послугує моїм виправданням перед панами, які так люб’язно мене запросили, і вони вибачать мою відсутність.
Ваш щирий шанувальник Дж.Верді».

А от що пише знаменитий критик Едуард Ганслік (Hanslick, Eduard 1825–1904), один із найбільш непримиренних противників творчості Верді, який майже не приховував свого презирства до композитора, про свою зустріч із Маестро 1893 р. [8]:

«Та простота й сердечність, із якими Верді – майже недосяжний тут для всіх, хто з ним незнайомий, мене прийняв і привітав, справили на мене, який мав на сумлінні щодо нього тягар гріхів молодості, сильне враження. Щось нескінченно добре, скромне й благородне у своїй скромності випромінювала вся істота цієї людини, яку слава не зробила марнославною, честь не зробила зарозумілою, а вік – капризною. Його обличчя борознять глибокі зморшки, чорні очі посаджені глибоко, борода біла – і тим не менше постава й голос, який приємно звучить, роблять його не таким старим, яким він є насправді».

Дивовижним людським та історичним документом є й лист, котрий Верді написав, отримавши звістку про смерть Ваґнера, й адресував Джуліо Рікорді [9]:

«14 лютого 1883 р.

Горе горе горе

Ваґнер помер!

Коли я вчора прочитав про це, то, скажу прямо, був зовсім розбитий. Тут замовкають дискусії. Велика особистість пішла. Ім’я, що залишить глибокий відбиток в історії мистецтва».

Верфель, який бачив оригінал листа, пише про нього з хвилюванням [10]. Тричі повторене без усіляких ком слово «горе», «Ваґнер», написане через V замість загальновідомого W, – усе це виказує потрясіння, в якому перебував Верді. Слово «значна» перекреслено й замінено на «велика». Але ж скільки перетерпів італійський майстер у зв’язку зі своїм німецьким антиподом! Особливо болісно було читати йому численні звинувачення у ваґнеризмі, в епігонстві. Воістину, мають вуха і не чують! І, можливо, ліпше було б утриматися, не говорити цього, але наскільки ж більше лицарства в селянському синові й фермері Верді (значна частина його доходів ішла на розвиток цілком реального сільськогосподарського виробництва в Сант-Аґаті), ніж у співцеві лицарів і любителеві розкоші Ваґнері.
21 січня 1901 року Верді спіткав удар. Агонія тривала сім днів і всі ті дні біля готелю «Ґранд Готель» у Мілані, де по смерті в листопаді 1897 р. своєї другої дружини Джузеппіни Стреппоні мешкав композитор, мовчки стояли люди… Вуличний рух коло будівлі було зупинено, і, здавалося, в усьому Мілані говорили тільки пошепки. На світанку 27 січня Верді помер. За волею покійного, похорон мав бути простим, без співу й без музики. Так і зробили. Але в тому ж заповіті Майстер просив, аби місцем останнього спочинку його і Джузеппіни була каплиця при «Домі відпочинку престарілих музикантів» [11], який він заснував. Для виконання цієї останньої волі Верді потрібні були непрості приготування, знадобився другий похорон, про який заповіт мовчав. І тут, нарешті, італійський народ зміг виразити все, чим була повна душа його. На світлині (26 лютого 1901 р., див. «Избранные письма», с. 512) можна побачити нескінченне людське море (язик не повертається назвати це зібрання людей юрбою). І раптом над цим морем зовсім спонтанно виникла й попливла над головами мелодія хору з «Набукко», підхоплена тисячами голосів: «Va pensiero sull' ali dorate!» – «Лети, думко, на золотих крилах!»
А що ж наш невдатний герой, Просперо Бертані, який дещо по-геростратівському здобув собі безсмертя? Чи приїхав він до Мілана, чи співав разом з усіма? Як склалося життя його, чи стало йому соромно коли-небудь? Ймовірно, ніхто цього не дізнається…




*МДУ – Московський державний університет ім. М.В. Ломоносова.





Переклав Василь Білоцерківський


Авторські примітки:
1. Cosima Wagner's Diaries, Harcourt Brace Jovanovich, Inc., New York, 1978, 1980; існує й скорочена версія за тією ж назвою, видана у: Yale University Press, New Haven-London, 1997.
2. Katz Jacob, The darker Side of Genius. Richard Wagner's Anti-Semitism, published for Brandeis University Press by University Press of New England, Hanover and London, 1986.
3. Див.: Ганс Галь "Брамс, Вагнер, Верди. Три мастера, три мира", пер. с немецкого, М., "Радуга", 1986, с. 228.
4. Verdi, The Man in His Letters, As Edited and Selected by Franz Werfel and Paul Stefan, Vienna House Edition, New York, 1973.
5. Ганс Галь "Брамс, Вагнер, Верди. Три Мастера, три мира",с.388.
6. Джузеппе Верди "Избранные письма", М., Госмузиздат, 1959, с. 603-604.
7. Там cамо, с. 479-480, див. також: Verdi, The Man in His Letters, s. 403-404.
8. Ганс Галь "Брамс, Вагнер, Верди. Три Мастера, три мира",с.353.
9. Verdi, The Man in His Letters, s. 365.
10. Там само, s. 58.
11. Так делікатно назвав композитор заклад, де на повному забезпеченні могли проводити старість 100 співаків і музикантів, які пішли на спочинок. Наскільки мені відомо, цей дім існує й нині, що не дивно, оскільки композитор, побудувавши на свої кошти будівлю й залишивши значний початковий капітал, також заповідав «Дому відпочинку престарілих музикантів» усі доходи від усіх своїх опер.


Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.


Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2013-10-31 22:41:51
Переглядів сторінки твору 1407
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.754
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми Загальномистецька тематика
Довкола відомих персон
Автор востаннє на сайті 2019.02.18 09:23
Автор у цю хвилину відсутній