*
Тремкі словесні оригамі,
пребілі аркуші зими,
наснаг і сподівань духмяні
дими

бо сутінки, і псячий холод,
і неземна ціна на газ,
але поезія земніша -
рятують сторінки
і хмиз

*
Писати теж потрібно смачно:
незнане - в знане, і в коньяк,
і з кожного рядка спочатку,
хмільне - і байдуже про що

лише жінки - тверезий вибір,
ось тільки втримати кермо,
мотор, усмішка Челентано,
й аmоrе mоrе mоrе mоrе nо

*
Позаслоняли вІрші-пави
рій віршеняток і віршат,
ошатні вІрші, крутодзьобі -
академічні голоси

тому вважай себе найкращим,
найліпшим з найфайніших, - от
щоякнайкращим і найбільшим,
що не вмістити в жодний твір

*
Що підіймає патос вІршів,
те вабить у м'які віршІ,
мов не чужі питання сексу
й душі

і свіжий сніг летить, як перший,
морозний відгук на віршІ,
і передують завше гІрші,
бо тільки з "вІршу" ти поет

*
Весняних крапель римування
і ті ще помисли дівчат,
філософ гляне на усе це
і скаже: ні-фі-га собі, -

весна завершиться зимою,
кохання упокоїть шлюб,
і знов по колу, в сенсі жити, -
платівка грає саме це

*
Підступні зваби приховали
в зимові шати строгий піст,
мужчини сторожко ступають,
муркочуть «гречка» і - в сніги

колінця, стегна, спинка, перса,
протяжне «мяу», три рази
тягнути хором «Алилуя»,
еректум духу, піст як піст

*
Отак би й малював з натури
хоча і муляє перо:
і тут, і там - не те з жінками,
лише з пупками все гаразд

і ти глядиш в її безодню,
вона, достоту, теж кудись,
але навзаєм анітрохи -
ох, Ніцше, ти не знав жінок!

*
Коли на терезах стосунків
кохання, а потойбіч смерть -
то спершу почуття найвищі,
а далі раз - і легша смерть

о ні, кохання - зірка в небі,
а потім - щастя в повен ріст,
і сяєва того все більше,
аж доки - бах! і ти один.

Ігор Римарук:
„Ці нічні голоси за столом,
о нестерпно, Мойсею,
ці нічні голоси
про загублену неньку Вкраїну!
Ге-ра-си-м’юк! - не мовчи!
Й ти, Фiшбeйнe, по-братськи, чарчину
підійми за словесність
даровану тут і єврею!

Мойсeй Фiшбeйн:
„Чортівня загуляла, завила!
Рятуй мене Отче! -
Тут один-бо Поет!
Як клубочеться в грудях, клекоче!
Цей мовчить, той цілується, тьху,
і семітське питання -
чом єдиний у Неньці горланю
на інших мовчання?!”

Василь Герасим’юк:
Я прокинувся в ніч,
мов зі скелі зірвався смерекою
у тіснину Дністра,
так летіла у Рейн Лорелейн!
От наснилося! –
                   краще б
цілунки з якоюсь Ребеккою,
чи ж бо хоч Леді Джейн,
але не Римарук і Фiшбeйн!..

*
Ти заміжня, щаслива, і щодня
все лине по найкращому із русел:
улюблене, улюблені, і риси
любові не тьмяніють! - А душа
вбирає знов, і знову відчуття
кохання іншого, немов зі світу,
де тільки сниться нинішнє життя



**
Душі моєї потойбічний край,
найтонша в’язь печалі і наснаги,
як друг найперший і останній, дай
моєму серцю трунку рівноваги -
я можу перейти світи, часи,
але без неї – снів земної саги -
не здатен щастя втамувати спраги

Я кохаю обох вас -
ви тонші за мрії і сни,
і хоч різні, як зорі,
та разом – дві ближні струни.

Поодинці ви – мука,
розгублені в образ і суть,
та, обох обійнявши,
тримаю Усесвіт, мабуть!

І в триєдності дива
горять білотілі сніги,
і погода мінлива
не має вже тої ваги,

три дороги самотні
зібрали в обійми одне
тонкосрібне здіймання -
зникоме
        земне
                неземне.

Це було надто важко для нього,
кохання згорала свіча,
Він мовчав – ти мовчала, шалене
туги відчуття , - а, хоча,
до твого він ще прагнув плеча

доторкнутись губами, як вчора,
коли затремтіла свіча,
ви були ще одним, - та покора,
довірливо-юне дівча,
стала вістрям раптово меча.

Догоріла свіча. Неозора
ніч на крила лягла втікача,
з неба скинутого трубадура,
що не зміг провернути ключа,
щоб і серце закрити...
                Хоча…

Мов японський пілот на останнє піке,
я дивлюся на тебе – хай трохи гірке
це саке на початку, а більше - в кінці,
та між пунктами цими, як поміж колін,
над якими цілунку манливий кармін.

О життя між початком його і кінцем -
міг би, певно, я бути і кращим пливцем,
але швидше плисти між колін до мети,
де усе - тільки ти, я не можу, зате
довше й довше читати тебе - саме те,

що рятує кармін і рождає дива
на мелодію миті, чия тятива
непомітно в чотири узята руки,
грає щось невимовно небесне й близьке
довгу мить
до початку гірчинок саке.

І мелодії-хвилі ваби
перено́сили знов до книги -
до подушки найкраще книга
на продавленім ліжка дні,
і нехай там про вищі сили,
та ніхто не цурався втіхи -
у любовних обіймах краще,
ніж у Ветхій повік порі.

І у чарах не потонути,
хоч і сім раз по сім на тиждень,
або раз, та ніхто не зможе,
то Ніхто і не супив брів.
та чи Він лаштував усе те,
і земних не минав наближень,
тільки ангели Божі знали,
але хто би їх розумів?

Тож не каюсь, тому й не каюсь,
бо, і зрештою, скільки можна?!
Хто й для чого тоді ту книгу
про одне й те саме писав,
не сказавши ні разу фразу:
«тільки жінка безмежна, кожна.
І коли ти вже в ній і з нею -
це найвище з духовних справ!»?

Хай все менше жінок, за якими нутром тремчу,
і бентежать діоптрії досвіду ті ще речі
на поличках тонких і крилатих колись плечей -
що й не хочеться далі, аніж за одеж парчу,
тільки хмелю в крові, і усохлого глузду течі, -
знаю, глибше, у кожної світиться Божий слід,
і, буває, у блиску Його ані попіл не чутний,
ні лід...

Ще ладно так сяє сідничок світильник у стрінгах
і небо високе в медових зринає стежинках,
ти яра і пружна, і світла ще поки, місцями,
а жаль, що затьмаритись має усе це роками,
і юні, і світлі - нові прокладуться доріжки,
і це чоловіку не просто там груди і ніжки!,
о вище це значно за флірт і прибої нестями -
у злеті крізь ваші єства стаємо ми богами!

*
О ніжне жіноче безсоння,
надтонкощі, сутінне дійство,
уява, що змінює світ і
вже світ, що заводить уяву
до пастки - рука провидіння,
точніше - жіночі обійми,
земному несуть деміургу
натхнення реалій новітніх,
які, втім, не спинять уяви...

**
Жінки - це манкИ попереду
тісного мужицького гурту,
що впряжений, кажуть богами,
у спраглий возитися світ.

Найближчі ж манки - на вечерю,
а ті, що далеко, ночами
мужчинам варитимуть душу
оголеним сяйвом своїм.

Така вже природа страждання:
Її - за новим сьогоденням,
Його - за душевним покоєм
за мить після полум'я сексу.

Ти дивовижна у платті легкому -
моди високої жінка - по кому
очі, додолу опущені, втому
серця тамують – усім невагому?

Плечі на руки, як небо на крила,
у надвечірній журбі опустила,
білістю сміла, і північчю зріла,
зваблюєш не діамантами тіла.

Місяць до ніг твоїх чари збирає.
Крає гітара безсоння безкрає.
Подиху тепло-солоного, мріє,
подив у плетиві струн паленіє.

Мов зі свого обертання зірниця
в тебе зійшла: не зоря - танцівниця,
мовби і далі видіння не сниться.
Наче лише до зіниці зіниця…


2013

О що би ти не казала, мовчання твого політ
Лабіалізованій лаві дасть фори в сто Афродіт,
І погляд зелено-сірий за вод неземних опал
Богемніший тим беззвуччям, оправа якому - шал.
Римована світу зваба мрійливо майне в очах,
Але яскравіша втеча у вільних оцих вітрах:
Жаданого крою обрій, міста, де нема зими.
Ну жодного шансу, хлопче, навіяти інші сни-
И-и! Ех!.. Отака вже доля – вини її не вини -
Красніша мовчанням зору безмежної далини.

6.10.2012

До півсотні дійшовши, поет одягає фрак.
Повній залі найближчих в зіниці метнувши смак,
декламує безсмертя, убране в хорей і ямб,
але сяєво слова вбиває мигтіння ламп.

Та натхнення, гартоване досвідом, ожива!
І вона вже у залі! І палахкотять жнива
де її щедрий образ, хоча й не цінує слів,
і приписує зойків кошторисам трудоднів!

Та у ліжку і справді нелегко у п’ятдесят,
і не дивно, бо стільки було вже отих менад.
І поет закликає до милості, і щедрот,
і на мить замовкає, зирнувши на музи рот.

А вона, ну як завше, всміхається, та кому!
І поет про безцінне заводить, що на кону.
Бо ніщо не минає безкарно... Та менше з тим,
ось «Шевченківську» візьме – і знайде куди, і з ким.

І поет пропонує любити іще живих,
оминаючи зором прихильниць немолодих.
А ота нічогенька, що збірку трима в руці, -
усміхається твердо, не проти іти в митці.

На чолі у поета рождається благодать,
він цитує себе, аж на вікнах шибки тремтять:
- до краси не торкатись, дійти до її основ!
Пропонує новенькій, аж нагло холоне кров...

Це настирне видіння, де він вже конечно стих.
На світлині тому і гарніший, ніж бути міг.
І портрет серед зали, де сі́яв, було, й сія́в, -
де безсмертний один тільки дух поминальних страв.

І поету недобре, до виходу мчить мерщій,
хоч і жив, як припало, та не сторонився дій!
І біжить, як ніколи нізвідки ще не тікав!
Та новенька спиняє - мов куля,
як рибу став...


2012

ІІІ

* * *
Прийшла аби піти одразу
слова як лід а ось духи́
і очі ярими огнями
і що б це значило
капець


* * *
Вона одна така у світі
і світ один у мене теж
а ще одна у неї кішка
і ліжко теж одне на всіх


* * *
Півдня знімав я з неї лати
затим шукав під ними щось
так важко щось знайти нового
хіба що аж на третій день


* * *
Вона у ліжку невгамовна
і це заводить до пори
рятує зрештою подушка
ну скільки можна пролюбов


* * *
А спершу ти украй потрібен
І ти звикаєшся - моє
вона ж тебе згортає й ніжно
кладе в кишеню гаманця


* * *
В усіх садах ті самі граблі
хоч весни спершу як нові
та мить і вже зів'яле листя
і свіжі садна на чолі


* * *
І я подумав що спочатку
чогось такого не було:
стрічання проводів чекання -
відразу ліжко і капець
.........................
.........................

ІІ

* * *
Нехай життя у нас фігове
ось тільки фіги не ростуть
бігме не рай кажу сусідці
а спробувати не дає


* * *
І взагалі вона дарунок
який дістався не мені
його тримав я б тільки в ліжку
якого б теж не покидав


* * *
Безсонні дні безсонні ночі
і в неї теж не все гаразд
та одного лише я прагну
вона ж все інше лиш не це


* * *
Та й чоловік Її недавно
на заробітки поміняв
а за півроку я напевно
на заробітки дремену


* * *
О як багато мудрих правил
та ліків більше все одно
що еталон кохання склався
уролог написав рецепт






Їхні води. І

* * *
О як нелегко із жінками
доки знайдеш якусь одну
то іншу втратиш ледь не зразу
лечу як над водою млин


* * *
Вона була як сонні брижі
як далечінь і ніжний пляж
як у блакиті мрійне сонце
я ж каже все це зіпсував


* * *
Жінки насправді тільки хвилі
бурхливі а приємно так
чому приємно не згадати
бо далі скелі і прибій


* * *
У цім буремнім океані
я борсався з останніх сил
доки "від жінки тільки жінка"
востаннє не порадив глузд

.........................
.........................




2012

Дай руку, в імлі заблукала, - зі світу земного
вертати буває непросто, "загублена жінка
загубленого чоловіка шукає" - й нікого,
до кого торкнутися може тремка павутинка?

[Готова тому, хто підкаже, вклонитися в ноги,
де щастя шукати земного - остання зупинка,
навколо імла, за сто кроків немає нікого,
а раптом і є - то не той, кого хоче та жінка…]

І плутати далі в короткому сні - повсякденні,
в пустельній оселі очей, де довіку скоринка?
О краще вже там, де птахи і цвітіння південні,
губитися, випроменівши з імли, як росинка.

[У джунглях, де водяться мавпи з сумними очима,
сумнівно для думки про вічне знайти і шпаринку,
ліани обплутують ноги, удави - за шию
стискають заплутану і недолюблену жінку…]

Сяйнути перлиною в сивого Дева короні,
зітханням ранковим вбираючи літепло неба,
за плодом глядіти на сонній доричній колоні -
забувши не більше, ніж віддана музиці Феба.

Дай руку і сад обери, до якого не птаха -
а чари вернуться і, як відображення свіжі,
над плесами днів і ночей попливе твоя сага,
де час - тільки кола, над вічності водами брижі…

2012

До першого слова твого,
        До мого запитання,
- Що любиш, кохана?
        Що знала і знатимеш після? -

Поправиш, неначе відсутню одежу, волосся,
Поглянеш крізь мене задумливо -
        вгору, з безсоння -

"Я...
        Осінь…
Скляна балеринка на підвіконні.
Я та, що кохає… і досі..."
І затремтить павутинка на вії полинній -
"У осінь,
            У осінь,
                       У осінь..."
    О, наче, ми в змозі...


До першого "треба" твого,
        До мого відлучання
- Що, мила моя, ти нестимеш
        долоньками серця?

Відкинувши сум і осудності страх,
        і вагання,
Залишивши крила, де тихі дитячі торкання -

"Я…
        Ніжність…
Натхненну, гарячу - бузком вагітну.
Для тебе, мій любий, в долоні - майбутні квітні,

Для тебе, єдиний, - замріяні зими сніжні,
Для тебе я ніжність…" -
До першого слова твого
        І щемкого світання,

До тихої пісні відлуння,
        На тисячоліття...


20ІІ

І
- «По падолисту смерть і пародисту!..» -
наснилося таке от куплетисту
і вже не відпускало, наче хтось
щоночі дбав, щоб сниво відбулось.

І так це нажахало пародиста,
що він ховався ще до падолиста
у заводі вічнозелених глиць,
і ладних тілом юних чарівниць.

Але і там «пророцтво» досягало,
встромляло і встромляло в снива жало!..
Зав’янув і пожовкнув пародист,
хоч і гостріше проявився хист…

І так дійняли пародиста сни,
що хоч не спи! Та з цим безсилі ми…
«- А далі, далі що?!!»... А далі зась.
Шахерезада знов убереглась.

ІІ
Царя за день не «в’їла» жодна кеба -
мов так усе й було округ, як треба,
мов зріти вгору квітом цинамону
миліше, ніж униз ячати з трону.

А ще, коли садів навколо квіти,
недоліки приємніше терпіти.
І сам Аллах так догляда сади,
мов це пильніше за людські лади.

І цар вночі Шахерезаду стрів
завершенням казання з власних слів.
«Лише вподобавши себе цвітінню вщерть -
по падолисту оминеш і люту смерть…»

P.S.
І цар і пародист – митці чужого,
та той із них, що додає живого
в руками інших підняті сади,
отримає і вічне за труди,
«та й більше, бачиться, нічого» (с)

2011

Увійти у себе важко, в зболені сніги?
Та мене не клич, монашко, в круговерть юги -
надто сумно, надто тремко, надто ти як я,
і не у борні із Богом - ціль-мета моя.

Та печально-тихий ангел крила розведе,
бо твоя сум'ятна осінь - це ж не зовсім те,
бо молитвою одною не звести кінці,
бо набридли горобині сиві горобці.

Закружляє пух на ложе - у дівочий скит,
огорнувши тіло в тіло - квіт у оксамит.
До столичного бедламу, до безсоння, до
не отриманого сану, бо не в сані й Бо...

2011

Ці мрії, залишені в місті над зниклою Полтвою,
у місті примар і заручених пам'яттю змовклою

[...Воістину кажуть: чудні твої, Боже, діла!

О, друже, допоки нам жити примарними щастями?
Ця вкрадена річка щодня по шматку тебе крастиме,

й не клястиме дня, коли вперше закута була...]


Ці мрії, як погляди - з огляду серця у огляди,
по суті, до сутності течі від "я" аж до моря "ти" ...

[Наш пізній тандем міріади чуток нароїв…

Щомісяця вповні повік воскресати опівночі,
і мріяти, як наяву розквітатимуть півники

на урбаністичнім асфальті твоїх берегів ]


Умовити овиди долі - не марнословити?!

Карати, але не як Полтву віками поко́рити!
О лиш не займати - до скону - в зіницях огню,

допоки у їх глибині, наче зорі, не згасне «люблю».

2011

Така... На половину вуст у листі,
на половину у тремкій собі, -
щедрот чаклунка осені - весною,
і літа проповідниця - зимі,
акторка з глядачем єдиним – долі,
що усміхалася напів у сні
у сутінки чуттєвої неволі
мені...

2011

Без тіні вагання –
ці рухи навзаєм
і рукоплетіння тіл -
до спраги моєї
вишневого літа
твоя година,

хриплина цілунку,
вростання зіниці,
і марева перехил:
нежданої ласки
зім'я́та перлинно
солона глина.

Запалені скроні –
полинно, провинно -
уста в уста.
Зціловані брижі
тремтінь.
                І торкання,
до скрику, хвиля.

Сітківка вбирає
мотиви спокуси -
по ноті з твого листа -
краплини п'янкого
смаку порятунку,

І божевілля.

2011

Ще іноді вертаю подумки в часи, коли
безчасся дихало, стогнало, шаленіло - біло,
коли для бога безконечно юного "люби!"
було у точку в скелі увійти невміло.
І ось немає більше недосяжних скель,
о саме тих, чиє би довше хвилювало тіло,
куди поділося, і далі як - незрозуміло...

2011

Минулого літа квіти
розтали в осінній млі,
їх досі мені любити,
але назбирати - ні.

За нами, як пори року,
утрат неупинних жаль -
де серцю печаль, там оку
ще квітне
майбутня
даль...

2011

Сині мелодії моря і пряного вітру.
Любощі глорії чаші едемського сидру.
Ти віддавалася і ніби юність вертала
Хвилі прибою на лезо п’янкого сандала.
……………………………………………
……………………………………………
Мяко гойдалася кода торкань і цілунків.
І для оби́двох одна була снива піала...
Лиш на світанку я вийшов із хіті лаштунків -
Ти прокидалась в обійми і не впізнавала.
……………………………………………
……………………………………………
Наче збувалося дуже вагоме допіру.
І ти летіла б і далі з тілесного виру,
І подолала примарну між нами б завісу,
Птахою зринувши в небо з куща барбарису.

На околиці лісу він виклав із каменю дім.
А за вікнами сад, і за садом виднілося море,
і вітрила леткі, і містечко у сні золотім,
і щоночі нова загорялася від - Моя Зоре!..
..........................................
На околиці раю вона зрозуміла печаль,
і народження муки у палахкотінні розмаю.
Лоскотали вітри медоносного тіла вуаль,
закохання, в якому кінця не знайти, ані краю..
............................................
На околиці часу вони загубили роки,
зачаровані дні поверталися знову і знову.
Світ загинув давно від простої, здавалось, війни...
Тільки спинена мить, ще тягнулася - з крапки у кому.

Ти учора гадала мені - на денці очей відьмацьких.
І гадала тому, хто губив, як і ти, - усе!
Невтамована Весно із мрій - запальних, юнацьких,
ти мовчала, та мовило зору твого глясе.

А затим - дві дуелі поспіль, і рани від рук ревнивців!
Чорноброва, покайся, чи хоч усміхни лице!
Що ти бачила вчора - журу чи мої гостинці?
Ти аж надто п'янка - чи забути мені і це?!

А у погляді зваба, і гнів, і зверхня, о та ж, насмішка!
Руки в боки, за спиною лук - підійди, візьми!
І узяв би - у шинку нічнім перебравши лишку,
стрівши день, хай і з лезом у серці - зате грудьми!

І, напевно, якби жалкував, то тільки за тим, що знову
не обійняти тебе, із рідних не спити губ
ту високу самотність, до відчаю чорноброву, -
як і рідній землі, якій не вицвісти од погуб.


2010

Не ти одна, але найкраще - ти,
вдихнеш у скроні радість повноти
у мить, коли сполум’яніле листя
над памороззю голеним обійстям
відшелестить декором наготи
плодів, які мені ще стерегти,
і спокушати вічності провістям.

Сніги і ти, чи я і пори року -
Печалі Демон, в'язень самоти,
від тебе завше, завше на півкроку.
та послизається на тлі зими,
і тим хрумку зумовлює мороку -
і пам’яті, і люблячому оку -
морозно-римно збурюючи „ми”.

Напевно, люба, ми - як двічі "я",
як береги життя і течія,
як хіть моя та рудень твоїх руди -
у душу благосно вповзає грудень
і рятувати я лечу тебе - од люде,
і вже, як можу, ніжу – стопи, груди,
їх молоком зворушене маля.

Як пристрасно у мареві зими!
Кохання вивертається на біло,
і з осені у соковите тіло
злітаються солодкогубі сни –
на три нестямні місяці у ліжку,
допоки не пришлють весняні дні
нам неоплатну фатуму платіжку.

Цілуй мене до ніжності мовчання,
і хай тілесне зводиться бажання
усупереч небесному „терпіти”,
я свідчитиму Господу, що жити
інакше не могла ти, бо схотіти,
коли минає все до "запитання”,
це значно більше, аніж "полюбити".


2010

Обійми мене, будь-ласка.
Нічка темна,
Нічка-казка
Відчуттями заворожить,
Буде лячно - кажи "досить".

Обійми мене міцніше -
В єдності і наймиліше.
Я вже стовбур, а ти крона,
Наді мною стиглі грона.

Шурхіт і стрімкі торкання,
Запальне твоє диха́ння...
Я для тебе нині ложе.
Завтра ляжу поруч,
Схоже.

2010

Здула Бразилія... Донно Люсидіє,
чарочку в борг і я більше не нидію,
це ж бо ніяк не могло з нами статися,
темно в очах, і ніяк не розвидніє.

Донна Наталіє, ярі баталії,
небом клянуся, відбились на талії!
Ні, то святе, щоби фіглями гратися!..
Ляжемо? Бутси помежи сандалії..

Може спочиньмо? - З будь-ким могло статися,
мила Розаліє, годі кохатися,
зрештою, треба ж вертати до дійсності
(краще тобі б ці голландці дісталися).

2010

Ця світлина мої осяватиме стіни...
Буду жити і надихатися! З піни
літа жаркого спрагло тягнутися вгору -
до усмішки чуттєвої, чудного зору,

до руки, що волосся відводить для міни:
- "За слова, що це вушко торкатимуть ніжно -
всі плоди, що донині чекали безгрішно..."

2010

- Про що ти думаєш, о чоловічку?
Буває ж бо ти думаєш? Про що?
О, певно, не про зоресяйну нічку,
і не про гарну на своїй спідничку -
про недосяжне, ясно, не будь-що?
Вино ж не випите, дружина поряд, -
невже про гроші, і туманну даль?
О де ж таємно бродить мужній погляд,
в якому неземна така печаль?

- Ах Донно,
темно на серцях і боязливо,
у зорі лицарів сьогоднішніх юга
і ваші очі через це проймає злива -
вам жаль епоху, що, розсудливо примхлива,
так сумно ніжилась у таїні гріха?
Та киньте місто те - піжонів і брехливців,
махніть в Мукачево, чи Жашків – день шляху
і ви натрапите, як сарна на мисливців,
на долю, Донно, що не відає страху.

Хоча:
Жінки, вино, і кроки Командора
лише початки марева років.
Є для всього продовження - з учора
у майбуття, та й хто би не хотів
пройти потойбіч звичних відчуттів,
де дійсна яв, а не уява хвора?!
Я був із вами, Донно, уві сні -
у смазі літа ви літали гола,
а віддалися ранком, навесні -
Венеція,
                Палаццо,
                                    баркарола...


2010

*
Жаркі сутінки виснуть.
Марить зливою місто.
Проминула весна,
а мені на одно:
крізь удачливі роки
обертаюсь на кроки
ваших звабливих ніжок, -
- Ми знайомі?
- Давно...

*
О, французькі - з утіх
тонкоткані і стоми,
і в панчохах густих,
наче голі завжди.
Їхні мрії безсонні
до світанку гортати
здатен я і сьогодні,
можу й завтра,
- Зажди...

*
У самотнім танго
нестерпимо відкриті -
гострошпилі латинські
павутинку плетуть.
Срібними ланцюжками
над стопами повиті,
мить і несамовиті,
а корити – забудь!..

*
І, забувши усе,
на вечірній готель
середмістям гетер
плину, наче крізь ель.
Зблизу груди і спини,
ніжки з вікон машини,
як фрагменти картини,
де й панель - акварель.

*
Де оті, скандинавські,
з голубим візерунком
тонко-звабливих жилок, -
небезпечно меткі.
О, професіоналки,
Камасутра і ринок -
кожна вища розпусти,
але спершу плати.

*
І з льодком на устах
у дрімотних кріслах,
вкупі з "Lady in Red",
Львів розморено тяг
каву з бренді;
в руках
папіроса.
П'янка,
наче квіти вода,
ненаситність гойда
горді ніжки іспанські:
в мушках-крапочках, - в танці
здатні до безрозсудства,
о, примхливі коханці.

Через всі свої роки,
обертаюсь на кроки
загадкові жіночі -
у наснажені ночі...


1997

Як і ти в моєму серці - в голові
помисли валентно не нові,

і все ті ж, у пристрасті, доріжки,
де згубили ми з тобою віжки,
заблудивши у хмільній одній главі.

Там і досі тягнуть птахи голосні,
як в обіймах ти, а ці ще й уві сні.

П’яну туфельку знімаю з ніжки,
жодні янголи ж не ходять пішки,
навісні мої обійми повесні.

А оголені тіла либонь і крам,
що лоскоче не одним лише вітрам.

О була б одна ти - то не смішки -
і Верхи зійшли би до крадіжки,
і тужила б зі святими сам на сам.

А зі мною-бо журитися не дам -
і не рай у нас, і я вже не Адам.

Для коханням обраної кішки
я немов оті летючі мишки -
до і після - краща рима для "сезам".

А що крапельку запізня ця любов,
після обійдеться без промов.

І лише душі гіркі горішки
забажають гіркоти келишків,
повернувши у сім’ю, як до основ.

2010

Прощавай мій осудливий розсуд -
Уготований спалаху лишок!
Зачаруюсь, і знову напрочуд,
Красотою душевною ніжок,
Невимовною спрагою ласки,
І повірю в будь-що, - не баріться!
О ці весни – удачі й поразки,
О суничного раю ворітця!

                                        Юлії Зотовій та Оленці Осінь
І. Примарності
Озера-дні, на дні листки ожинні,
осонні, - ніжку краля у хотінні
оголює і пестить нею воду.
І ще тверда рука у кавалера,
ще вірить у безкарну насолоду,
а краля - що віддасть не хтивій тіні
на дні свою, таку небесну, вроду.

ІІ. Зваба
А сон, красуне, де тебе Ясон
бере і знову, зовсім не мара, -
а справді рай, а тут сумна діра,
в якій затримуватись не резон.
Одне лише - виходити за сон
тебе навчити зможу тільки я,
та надто горда усмішка твоя.

ІІІ. Оголення
Невже ви не радієте ніколи?
Не прагнете єднатися з коханим?
У дзеркалі минає ваша врода...
Надворі ж осінь звичного окови
знімає у захопленні багрянім.
Це більше, аніж вивільнення тіла -
оголеності не пасує цнота.

ІV. Щедроти
І виверження, лиш окличний знак.
Одвіку так - до поклоніння діві
героя налаштовують цілунки.
А як інакше, раз у нас од віку
немає кращого за ці дарунки -
Верзувій і усотуюче море
жадань жіночих, вироками скоре...

VІ. Навернення
- І груди, грона винограду литі -
важкі і соковиті, що однині
для них обмеження земної миті,
душа твоя віддавна прагла, знаю,
нести щедроти в медяному квіті…
- Мій Світовúте, від жаги палаю,
налий мене вином своїм до краю!

VІ. Післямова
Натхненні стрибунці - осінні дні,
духмяні зела, огнища святкові,
небесні передвістя на Покрови,
і всі жінки богині, а боги -
глейкі сліди за Господа ногами,
на акварелі цій, окрай зими,
що змиє фарби білими дощами.


2009

І переконують красуні: "Щоби з нами
було вам легко, тепло - мало імпозантно
перебирати-грати-ніжити словами!
Серця втішаються лише ділами!.."
Діла ж їм видимі у кожнім чоловіку!..
Чому тоді їм раз-у-раз досадно
у мужі власному надибувать каліку?





© Copyright: Володимир Ляшкевич, 2009

І зле, і нудно, і все осудно, і бракне слів,
яка до чорта література серед ослів,
та платять гроші, я і мандрую чи не щодня,
і множу бздури на тлі натури нізвідкіля.
І ти не вдома, моя мадонна, - гадаю з ким,
невже забула, перегоріла, пішло, як дим?

Печально, мила,
як про кохання,
і про буфет,
де перша чарка,
а друга в ліжку, –
цей менует.

Де нині пози далекі прози, речитатив
од Казанови, і Дон Жуанів імператив,
леткі єднання - не особливі, але які
у птахи й неба, у риби й річки, не копіткі, -
коли навіки, о нині й прісно, ми вже рідня,
хоч і надалі лише у згадках - і ти і я.

Важке питання –
як про кохання
казав поет, -
було би добре
не грав би сумно
цей менует.

І я пиячу за все, що бачу - до темноти,
а тільки й бачу, як потай плачу - од самоти.
Коли б до чарки хоч яничарки були свої!
Цього би й досить, але аж трусить - не ті краї!
Коли б не гроші, любили б вірші, та кожна фря
тут прагне євро, тяжіє, курча, до „битія”.

А ти жадала
лише кохання
сотати мед,
за тебе чарка,
порожнє ліжко,
і менует.

Тому римую, коли німую, лише - верлібр,
бо тут - фастфуди, і мляві груди, дисконти фібр,
і всяк еліта: мордяка сита, гомо естет,
і зверху Нобель, і кожен шнобель – на Комітет.
Коли б не гроші були би гожі мої листи,
що ті, колишні, як всі колишні - і я, і ти.

До запитання, –
як про кохання
казав поет, -
доки вгощали
ми і лабали
вам менует.



© Copyright: Володимир Ляшкевич, 2009

Я Петрик - у дзьобі смачна насінина,
О де ти кохана, о де ти, єдина?
Я втілення кращого, птах-ідеалу!
Даю безкоштовні уроки вокалу,

Живу без ілюзій - у фолку і блюзі,
О, званий радіти, печалюсь у тузі,
Нуждаюся не в меценаті, а в музі!
І в жóвтенько-крильцятому карапузі!

Товчу це господарю і домовому,
Та де їм сердечну збагнути утому!
Жовтію, як пів України, у клітці,
О скільки іще животіти сирітці?!

Клянуся, що дзьоба зашию нитками,
Носитиму милій торби з хробачками!
"Я хочу канарку... і доцю... і сина...” -
Лети до пташиного Бога пір’їна...


2009

І чому ти така печальна?
Немов і дійсно
поетесі, допоки юна,
у блузі тісно.
Чи мине, чи знайти можливо
того, хто прісно
буде Господа тінню тобі,
і коханцем, звісно?

Чари-зілля од суму
шукати тобі у лузі,
сил у небі,
і чарувати на серця прузі -
доки юна,
допоки жінка,
допоки з нами, -
говорити за всю Природу,
ЇЇ устами.

- Зажди!..
                        Я обернувся. Неждано так, чи ні,
твоє лице і тіло відкрилися мені!
Та окрик муедзина і молитовно ми
навколішки стаємо, а кру́гом – килими,

а пругом – божі птахи співають у саду,
і юнолике літо, і ти – вся на виду -
покірна і побожна, а опліч тебе я!
О зможе так не кожна, і то лише своя!

А промине молитва, тебе я обійму,
Всевишній усміхнеться, і з вдячністю Йому,
прошепочу ласкаво у миле вушко: – Ні,
Спочатку шлюб, а потім обійми запальні!


2009

О tempora!
                      Думки́ богині не розпусту -
шукають виходу з ув'язненого бюсту.
О mores!
                  Цноту би оцю та Златоусту,
а що залишиться – пітьмі зібрань Мінюсту.

Утім, якій богині нині до забави?
Не тішать персів ані погляди, ні трави.
А навкруги відсиліконені орави
вкусити пнуться від божественної слави.

І на душі у вас, богине, окрім смутку,
і літ останніх невиразного здобутку,
ще і гризота за отим, який не дупку
одну шукатиме, розстібуючи юбку.

Лише такого і спроможні ви кохати.
І цілувати навмання, стягнувши лати.
Та чи зуміє він у вас огнем палати?
Чи оживатиме щораз опісля страти?

Біда і в тому, що не смертному харизму
свою здолати в неземному евфемізму...
І ви печалитесь. І прагнете Вітчизну
узріти знову - хай і тінню маньєризму.

2009

Рибалка ІІ
Чарівно! Первозданний день!
Високі трави, світу квіти.
І ви - даруй_вже_ти - ніжніти
зуміли не в душі лишень.

О що за день! Зозулі, м'ята,
розбещене тепло ставка,
і ти над рибою, яка
упіймана, обіймам рада.

І поцілунків намистини,
і схлипи радості твої.
І ночі лет, і солов'ї,
і щастя зумер комашиний.


P.S звичайно, це була не перша їх Рибалка,
бо перша завше трохи не тойвово... :(

Рибалка І (або кінець імпресіонізму!)

У смокінгу й циліндрі - босоніж
я брів услід усміхненій Красуні,
якій засмага пасувала більш,
аніж мої підношення Фортуні.

О класика: роздягнута Вона -
і срібні карасі в Її відерці!
А я у смокінгу - і ні-хрі-на
не ловиться, окрім туги у серці!

Та ну ж бо ту манірність! Обіцяв?!
Але не виконав! Зриваю шати,
і з Нею падаю у гречний став...
.............................
Одну таки вдалося упіймати!

2009

Юлії ЗотовійЇї темпераменту вистачило би й двом,
це сильно заводить – у ліжку вона цариця,
а так і не скажеш, ось тільки очей кориця,
і кава її існування, що плине тобі нутром
до сьомого відчуття містично, тому і сниться,
тому і найкраща, тому і грайлива киця,
і математично оце не зведеш у біном,
а тільки - в мелодії серця, що з іншим б’ється,
в обрії спільні,
                            ландшафти,
                                                           врешті,
у свій синдром.


2009

Радіє, тобою розбурхане, серце моє.
Латає судини і пружною лине ходою
у стіни театру, де ти - і буфет, і фойє,
і сцени кохання, палкі неземною ціною.

І ти переконана – винні-бо тільки тобі.
І ти прагматична і мрі́йлива - нині, і прісно,
як напису віщі рядки на моєму гербі:
„Вони помиляються - та, попри все, неумисно.”

І погляд, а потім і сукня, впадуть навмання,
і ти обернешся, не в силі здолати харизму,
на хтиву послушницю із потойбічного дня,
де чари повніше відкрили для тебе Вітчизну.

Воскреслу, тебе віднесу у прадавні ліси -
у млу світанкову, у ночі на ложі із хутра,
і сила твоя приросте розумінням краси,
і вправністю тою, якої не зна Камасутра.

А далі таке дивовижне жіноче життя,
нев’януча врода, бажання, утілені при́тьма!
І тільки все рідше, і рідше являтимусь я,
бо стільки принадниць, і кожна - уроджена відьма.

Сумна красуне, чути співи мужа
земного необхідно, і не складно -
потрібно лиш уміло відділити
божественне від іншого звучання.

Скажи собі: я здатна обманутись,
не завагітнівши - відлуння фрази
відразу й обере того, хто зможе
будь-що співати з думою про ложе.

А як, раптово, більше заманеться,
скажи, у колі кавалерів, серцю:
"І хочу я дітей, на нього схожих".

І досить легко виявиш його,
у зляканому бездиханні інших...


2008

І це минуло... Проминуло... Стало:
ти громовицею зійшла у небо,
а я до підземелля - де би очі,
задумно підняті, сліди твої
на осяйній дорозі не шукали.

- Ти жінка, тільки жінка, і усе! -
собі шепочу, та наскільки стачить
у мені мудрості чи сухоти,
аби нову пробути мить без тебе,
не розсуд зберігаючи – обличчя.

2008

Природа жінки

* * *
Здригнулася її стривожена душа,
піїта стрівши неземного, без гроша…

* * *
Чому така, хто достеменно знає?
Та ледь не завше - знає, а питає!

* * *
На довгожданий помах голови
шепоче досвід - інший сенс лови!

* * *
Віддайся п'янко, вчасно і доречно -
жаданою не будеш безкінечно!

* * *
Забудьмо, мила, про усі "але ж",
належ мені, ще трішечки належ!

2010

* * *
Чому би й ні - замріяно впадаю в небо, -
помилка, марево, красуня - це ж одне бо?

* * *
І ви - не скеля, ах який шарман!
Ви - Божий дар! І в чому ж бо обман? :(

.....................
2011



Містика

* * *
Хотіла чоловічого стриптизу?
Дивись - монах одягнутий у ризу,
роками стерті шати і сандалі
злітають, - дух, що голуб, лине далі.

* * *
Віддайся хоті, роздуми – рутина!
Вуста і перса, попка і коліна -
Не це важливо - Ти - одна, єдина,
нарешті у руці моїй, невинна,
роздягнута успішно, мандарина.


* * *
Метафоричну пастку для красунь
зробив один філософічний хрунь.
А задля чого мучився? - спитали,
жінки ще жодної не оминали!
- Якби минали - не було б дітей,
моя ж лише спочинок для очей!


Сувора дійсність

* * *
Ну крім отих, що суто в небесах,
усі чоловіки жінкам відомі, -
А що крилаті, чи бо просто коні -
пусте, - кобилки головне (і тарарах) ...

* * *
Ліліт – це хіт! Але коли пііт до тями
вертає літ, волає бути з мудрецями.
Бо й мудреці не гребують коханням,
і їм, так само, за палким жаданням
оволодіння бачиться кінець,
але отим, божественним, втручанням!

* * *
Не зрадиш у Римі, в Парижі? чи у Барселоні?
Хіба це важливо? Вітчизна із центом в долоні
чекатиме мовчки допоки зростуть немовлята
і підуть дорогою мами, а, гірше, як тата.


Чужа дружина

* * *
І відспівали сьомі півні,
і світ у полудень вкотив,
і сни потанули, а ти
зосталася у ночі дивній!

* * *
Не зупиняйся! Це вино,
у чаші місячного світла, -
Богині пінія розквітла,
твоє - на день чи два - руно.

* * *
Солодкий голос не спокушеного друга.
Примарні мрії-крапочки́ поперед „і”.
Вона тримаєтся так чудно на коні...
На жаль, усе це зіпсує кохання хуга.


Записи секскіллера

* * *
За три роки я облапав пів Америки,
а у любки в Луцьку жодної істерики!

Певно з розуму зійшла, моя голубонька,
лікуватиму нещадно, безрозсудненька!


Романтика

* * *
Старе, як світ, - «Зачарувати, залюбити,
І покорити… Всі ті спраги колорити
Розбурхавши у безмірі уяви…»
Забувши начисто про ключик дивний - «квіти»…


* * *
Ах, мила Bella, Боже ж мій,
це ж ви були на тій забаві!
Це ж ваші мештики яскраві
я бережу на грудях! Чи й
не знали ви, як я страждаю
від "Чао, милий, я на мить..."?!
А я усе ще вас чекаю!
Та вже мовчіть,
лечу,
мовчіть!..

* * *
Давай - дружити, радісно блудити
стежинами травневими під сонцем,
коли від спеки, розпашілі діти,
ми покриватимемося багрянцем,
а не від сорому за круглі дати
над осоружним - "бути чи не бути";
і не вагатись "дати чи не дати",
бо гарно дати значить не забути!

* * *
Стати актором?! - піти на мистецьке дно?!
Це кара поету, що п'є не земне вино!

Філософія питання

* * *
О я давно вже дно своє помітив,
але, найгірше, - і воно мене.
Лише красуні можуть пожаліти,
але не кожна вчасно пригорне.
А дно все ближче, й це останні квити, -
де так, бездамно, блимає вогнем
земної мудрості самотній щем...

* * *
І хай веде краса до краю прірви!
Бо далі що? Куди тікати їй?!
Віддасться там у змушені обійми,
а далі вправних любощів напій...
Чому ж тікала, стогнучи: "ти мій!"?

* * *
..................................

               Що випите - то випите!
               Що кинуте - утрачене!
               Кохання нерозсудливе -
               Ніким не розтлумачене!

               А скільки ж бо не випито!
               А скільки-бо не втрачено!
               На ложе не покладено!
               Душевно не освячено!

Кому і ким журитися, радіти-веселитися
Не відаємо - доки нам не дано пригоститися!
Кому і з ким зустрітися-кохатися призначено
Не знаємо допоки-бо невинності не втрачено!

               Що випите - то випите,
               Що кинуте - то втрачене,
               На ложі перелічене,
               Цілунками освячене.

               А скільки ще не випито!
               А скільки не утрачено!
               Кохання непоступливе!
               Злиття непередбачене!

А ти, красуне, маєшся, невже мене цураєшся,
Гляди невдовзі так і ти до сорому дограєшся.
Горілка змінить содову – незчуєшся од подиву
Сама собі, як зго́дишся на всяку блаж народову.

               Що випите - то випите!
               Що кинуте - то втрачене!
               Кохання нерозсудливе
               Ніким не розтлумачене!

               А скільки ж бо не випито!
               А скільки-бо не втрачено!
               На ложе не покладено!
               Богами не освячено!

Кому тоді жалітимешся на життя загублене?
Кого тоді схилятимеш у ліжку на „чому би не...”?
Кого ти зупинятимеш напроти сукні модної?
А будь моєю і тоді нема проблеми жодної!

               Що випите, то випите.
               Що кинуте, то втрачене.
               На ложе не покладене -
               У чарі не освячене!

               Що випите, то випите.
               Що кинуте - утрачене.
               Кохання – не осудливе
               Тобою не побачене.

               А будь моєю – сил нема,
               А будь моєю – сінема,
               А будь моєю - задарма,
               А будь моєю – вже нема *...

2009

* женема пасіжур...

Примарні силуети кращих днів -
минулі, й ті, які переді мною,
так схожі - тим усім, чого хотів,
і що в кінці дісталося герою.

А розсудив би на тверезий глузд,
і спершу мудро втішився главою
од Лесі Романчук, і гордих уст
би не кривив опісля з гіркотою.

Та прочитав би декілька книжок,
гляди і не розм’якнув із отою,
що всі романи знає на зубок,
і ліжко в’яже не лише з фатою.

Я помилявся. Думав – ось-де світ,
моєї волі викликаний грою.
А виявилось – вже усе, як слід,
описано жіночою рукою.

І я собі подобаюсь - в тобі,*
в ясних очах угледівши небритість,
неулаштованість, але й талановитість,
бо як таку пригледів, далебі?
А ти відводиш погляд – не в юрбі,
а понад нею – у майбутнім літі,
де тільки щоки неуважно вкриті,
а інше, надто безтурботне, - ні.

Таке предивне „ні” - серед зими,
на дні проміння денного прибою,
де на межі сердечного конвою
лоскотно виринає об[р]ій„ми”.
Немовби можна перейти назад,
огнями оживити ту пустелю,
де ідеально виголені скелі,
де сам для себе я і шах, і мат.

Нехай і так, я там - де ця зима,
у вічності од Зоряного Шляху,
де сиротіє, щоб не дали маху,
розпачливо-тривимірна тюрма.
І пам’яттю не увійти куди,
аби, хоча би, пригадати термін...
Тебе заводять ці колючі терні?
За ними справді неземні скарби.


* * - Мелодія Jonder Boj (wma - 5 мб)

У пічці горить паркет,
на ньому лискучий лак.
І я, хоч і не естет,
а подумки бачу як
коли-небудь поголюсь,
лише не кажи - дарма,
бо я на тобі не женюсь,
коли промине зима.

Палає паркет, блищить
у твоїх очах сльоза,
і нескінченну мить
палає – не замерза.
А я на тобі женюсь,
якщо не зійду з ума,
бо вірую - поголюсь
і зникне тоді зима.

А зблідне вогонь, то ми
йому принесемо ще,
із пустища, де доми
під льодяним плащем.
Ти говорила отут
буяла колись весна,
святково тлумився люд, -
а нині лише зима.

Навіщо тоді паркет -
коли надворі весна,
коли кожна квітка - мед,
а з неба теплінь рясна?
Женився б я кожен рік!
Голився щоранку й на
питання "- навіщо?" би рік -
а раптом прийде зима!


2009

Ти певна, що музі потрібні даяння паяца? -
лихої пори ми з тобою дійшли до матраца:
сніги і морози, і зиркал недремні рубіни,
і наші пилинки на тілі пасиву країни.

    Без тебе непевно стояв би оце у крамниці -
    зіницями в ціни, а подумки в іншому віці.
    І пляшка гіркої і дами на касі кокетства
    мостили би строфами дно прикладного мистецтва.

І, ясно, й тоді би всілякі думки тормошили,
бо й на продавщиці так само марнуються сили -
не менші, аніж на талантами звабленій музі,
але економлю - стократ - на душевній напрузі.

    То чи не тому і далека ти, музо, од люду,
    бо смертному досить утіхи щоденного блуду?
    І тільки з такими, як я, ти і здатна пізнати
    усю насолоду жіночого сенсу - „кохати”.

Ото й не дивися на мене з докором - ти знала,
які витинаєш із лету уяви лекала,
о жодному аркушу ці не ввібрати стосунки,
що істинна плата за щедрі твої подарунки.

2009

Богине, ви! О усмішко століть!
Я приголомшений, мені щастить,
і серцевбивча кровоносна мить,
як те колись у Дельфах, стугонить!

Чи може знову поклик це в нікуди,
і понад нами владні тільки люди?
О Ураніє! Чи до мене хіть
хоч інколи займала ваші груди?

Ні, справді, ви і я, хіба не пара?!
Хіба не нами тішиться кіфара?
Не нам належні розсипи угідь,
де й нині - музи і нектару чара?!

І ви і я – небесні, Ураніє,
чому ж так манить те, що ледь жевріє, -
ці смертні, Прометея квола віть?!
Невже і справді смерть кохання гріє?

Ми стали схожими на них... О, звісно,
життя їх – мить, і з нею нам не тісно.
Та дивно, коли серце не болить
по всіх отих, що нас любили слізно.

Що трохи грішно, так? Яка дурниця.
Життя - за ніч кохання! Та цариця
була насправді нами. Та, мовчіть,
мовчання золото, і ми його скарбниця,
о Афродіто, і навколо - кліть.

2009

Пручатимуться, битимуться – знаю!
А ти в мішок їх і тягни до раю!
Коли Архангел мовить: Знову роги?!
Даси йому пречесну діву Раю.

[Роз'яснення ]
І надихнули тим контрабандиста -
аби привів у кущі райські триста
душею-тілом лагідних мадам,
що мали всі чесноти, крім "не дам".

І для архангела знайшли дівицю,
що доглядала би його світлицю,
і щоб не марились старому ріжки,
коли він запрацьовується трішки.

Бо то ж таке недремне – відчиняй,
а потім стережи ворота в рай.
А як не носять пенсії до сіл,
то котрій вистачить терпіти сил?!

Тож як архангел мовив „Знову роги?!”,
ховаючи ключі за отвір тоги,
йому й дали діваху, бабу Раю -
аби в собі здолав пиху безкраю.

[ до роз'яснення ]
І в раю - не найвища досконалість.
Усюдисуща погрішима малість -
коли ж вона на щастя, то й на святість,
бо що таке життя, коли не радість?

2008

Навіщо, о Розкішна Кішко,
Лише минуле в бюсті гріти?
І там, і тут те саме ліжко,
і на вікні ті самі квіти.

Нове в новому, кажуть люди,
і я дивлюсь на ваші груди,
такі спокусливі до лиха,
усміхнена моя Барсиха!

2008

дарована прекрасній дамі одного жовтого мрячного
дощового осіннього дня, незабутньо проведеного
в мисливській хатині на околиці панського міста
Луцька (... року від Р.Х)

Ти не вагайся, діво,
поки не все одно,
поки живеш - грайливо,
доки усе - вино!

Доля до жінки мстива.
Роки - неначе сни.
Там, де була красива,
добре душі цвісти
буде у нагороду -
за ці, осінні, дні,
що дарувала вроду
страченому мені.


2008

1
І ти почнеш голитися. Це точно.
Натхненно так, по-справжньому - до крові.
А леза затупіли остаточно,
І буде нам уже не до любові!
А січень за вікном таки студений.
Ти змерзнеш, так банально, безволосо.
Гаразд, ходи погрієшся до мене,
Завию я тебе собі у коси.
:) :)) :))
2
І я почну голитися! - до стану,
в якому суті голій у сутану,
а чи в обійми, та обов'язково! -
але почну, і далі гонорово
чекатиму, що випаде мені -
вогні, в яких твої зникають "ні",
чи на колінах нарости сурові.

А змерзну, крикну Ближнього по крові.

І Ближній скаже – краля гріє краще
за молитви промовлені ледаще?

Тому допоки сонце тут і роси,
зір застимуть мені дівочі коси...
:((
1
:)) :))


2
Рубайчик
Ви кажете - до скла її торкався,
і хмелю з нею спив, брав і набрався...
Та не розбив - о дівчино хрупка,
пізнав тебе, а правди не дізнався.


Хмільна епіграмка
Не пив нічого, окрім чари слова,
та захмелів на імені - П'янкова.

                                Олегу Королю
А у нас на Миколая у селі
дід Охрім знайшов у капці три рублі.
Тож бо!
А про кризу заведуть – б'ємо в п’ятак,
ми ж одвічно тут судомились „за так”.
Ух!
Од палкої Хуаніти дона Петро
аж на третій день, але до сліз, проперло.
Тож бо!
Ще у нашому селі жили два Біли,
важко мучились без Моніки й текіли.
Ех!
Я спиняв у Санти трактор по ночах.
Та украли в мене трактор, трахтор, трах...
Ах!
Щоб у шал перевести сердечний щем,
плюнув любці у тарілку із борщем.
Ух!
На гостинці біля цвинтаря Макар
мав кіоск "Гоп-стоп - зупинка Румбамбар".
То ж бо!
Нині ж криза завернула до села,
клуб закрили, рух спинили, ще й зима.
Єх!
А кохана шаленіє на печі,
бо "напхалися й пиячать, зволочі!" :(
Ну...
Але ми хоча й банячимо зрання,
та від нас супрематизмом не штиня!
О!

                        "  І мило, як уверх зростаєш вперто
                        З тісного листопадового светра..."
                                                           Блакитна Кішка

Це справді "він", і може навіть „я” -
тонкі парфуми і батист - на людях,
але зазвичай опівнічний тигр:
осінньо барвний, із тавром у грудях
мисливця, хижака, наглядача
над сутностями втиснутими в homo.
Бо декому потрібна пара ікл -
для порятунку, вищого питомо.

Бо звідсіля куди таким іти?
Вони в мені, як пташенята в жмені,
не визрілі митці і їх рядки -
водойми, небеса, луги зелені,
бучні міста, і схими самоти,
де обрані перебирають чотки,
і поруч інші, іншої мети,
запохмелілі надривати глотки.

Ну годі ж бо, красуне, не тремти,
я ж бо цінитель витончений тіла,
в якому радісно служила ти
у храмі пристрасті, і хай невміло,
та я навчу, вважай – це той каприз,
яким довічність спокушає Метра, - **
то ж вилинь, - о, не з тіла, поки із
роз'ятреного листопадом светра.

2008

                                    Ляні Ладі
Ця красномовно-солодка коротка шпилька,
милістю вашою кинута на Терези
зліва чи справа? Бо тут варіантів кілька -
од передвістя раю до гуркотань грози.

Сяйне вологе торкання - і все докупи:
передчуття, химери, астрологічний план
зрушеної уяви, що цілувати руки
прагне цієї миті більше, ніж на диван.

Але поглянете знову - то загуркоче!
Ви уявіть собі тільки - злива, пітьма, гримить!
І тут шовкове дарується небом ложе...
Чи не за цим Спасінням серце моє щемить.

2008

Закінчаться земні переживання -
почнуться неземні, а ви – "Ліліт"!
Помре Піїт - усі свої Кохання
потягне за собою в Горній світ.

Нехай і буде Всенебесний осуд,
бо ж то таланту скільки загубив
на кожній дамі, та на Вищий розсуд
на кожній і спастися би зумів.

Ото ж - Едемський Сад, і всі ті Дами,
одна за одну зліші, і Піїт,
що, пристрасні покинувши нестями,
римує „целібат” - до „скону літ”.

2008

Що молодий поет Поезії? – Ніщо?
Напруження на сподi інтелекту?
Послушницям Її палкий еректум?
Перпетум у мрійливе "ні про що"?

Але Поезія і молодий поет -
це привід вчасно опустити очі,
коли позаду стогони дівочі,
а попереду Божий силует.

2008

Тумани світанкові, перекати
річок і запахи духмяні
трави і глею, хвої і небес,
і ми, ще голі, не умілі спати,

не вмілі ні до чого, крім літати
і пристрасті розбурхувати плес -
у сонній глибині ультрамарину,
задовго до святкових мес,

ми знали, що таке страждати,
і знали, ким повинні стати.
Моя богине, дай тебе обняти,
знеможену передчуттям дитину

приспати на руках, - землі набати
можливо змовкнуть, і, можливо, крез
отямиться, і цезар зніме лати, -
прокинемось зі сну, а світ воскрес...

2008

* * *
Три плюси, три плюси - після любощів - на ранок,
і хоч я, хоч і я, сподівався аж на сім.
Та спасибі й на тім – вийду радісно на ганок,
і нехай собі б’є, і лютує в небі Грім...

P/S
О, Афродіто, дякую! Небесні
геть у всьому щедріші за земних.

Чи пам’ятаєш юну Клеопатру,
що по сназі у пристрасному небі
катам у руки віддала мене?
І суто з-за марудної погорди,
і навіть ніч нестямного кохання
змінити її серця не змогла!

Що знищує найкращі почуття -
напевно дні наповнені всевладдям?..

До неї більше я не прилітаю,
клянуся, і тисячосвітня дружба
з тобою запорукою тому!
І наші любощі. А ще розлуки!

Усі, без винятку, мчимо кудись.
Як тільки проростає свіжа плітка,
ми поспішаємо її пізнати.
Ми ж охоронці передвічних істин.
І ми повинні, правда? Ти і я.
Як солодко звучить, коли ми разом.
І надто схожі, -
                        Афродіто, навіть,
коли ти з Нопфлером кохалась, в мене
було подібне вельми у обіймах.

Послухай це дитя солодкогубе,
і уяви її на ложі хвилі -
таку закохану, таку мрійливу...*
Але вона лише земний відбиток.
Ти непримітно пролетіла в небі,
а на землі її майнула тінь.

Їм – незворотність часу, нам - розвага,
прогулянка у всесвіті епох.

Лиш одного і хочу, Афродіто, -
згадай мене не через сотню років
у позабутих світлом нетрях суму,
а серед радості і вихваляння
у щедрім Римі, в мить благочестиву,
коли тобі вклонитись ввійде Цезар,

і я ввійду у тебе разом з ним.


2008

Я дарую тобі – за місяць напевно всоте,
говори що завгодно, буди у мені снагу,
і німій, одволавши своє, о хиткий мій плоте,
на якому втрачаю за іншим умить жагу.

Я прощаю тобі чуттєвості нотні виски,
і вогонь, що охоплює хіттю сухий мій глузд,
як найкраще з того, що майнуло за обрій риски
поміж дат, як продовження усміху божих уст.

2008

*
Співай, красуне, схована за ніком,
солодка - голосом, бентежна - віком,
мені ж, до щогли припнутому, лячно,
а раптом виявишся чоловіком.

Чого би ще я оминав мужів -
дуелями і бійками мужнів,
шаную їх - недремних, сторожів,
бо з ними справжні ціни у дарів.

**
А що ти даруватимеш мені:
солодкі „так” по щедрій зливі „ні”,
примарності сердечної рідні,
сліди на простирадла полотні?

Сліди найкраще - бо кудись ведуть -
назад-вперед, у них латентна суть,
бо залишаючи їх і в тобі,
собі доводжу, що живу, мабуть.

***
Моя непевність грішна - наче змій
шепоче: не печалься, не радій, -
ніхто не в змозі що-небудь змінити
і ти зречешся будь-яких подій.

Але прекрасна мить, в якій життя,
вихлюпує з цього неприйняття,
бо, взнавши жар твоїх обіймів, я
не відаю, красуне, каяття.

2008

Кохати акторку – голубити весни взимку,
шукати відлиги і щастя на фотознімку,
за чарою "чері" гортаючи мізансцени,
сотати дилеми – льодинку - за справжню жінку.

Запасти на панну у полум’ї мелодрами -
у захваті нею, відірваною від мами,
і хай задля панни, як меблювання і гамми,
ці згадки лиш ліки і лики, і мірниці дами.

Кохати поетку - о поки у серці дзвінко.
Допоки сусіди ночами таранять стінку,
і ліжка експрес на світанку, як на зупинку,
зі снива вертає тебе на її хмаринку.

Кохати душею і тілом, плести злиттями
мереживо не взаємин - природу тями,
аби ланцюгами обвислі старечі вени
не заважали, опісля, збирати „люблю” вустами!


2008

Жіночий погляд
Затим, як ніколи, торкнулася зором,
і втратив я розум, і втратив я сором.
А ти посміхалася, з тим ще докóром,
мовляв, зберігаймо (на людях) decorum.

* decorum (лат.) - пристойність



Veto
І досить. Знову не займай.
Мені ж на пари. Совість май!
Ти думай, мрій, палкі складай
в уяві візії! Стрив...Ай!..



За мить до виходу на "біс"
Це ключик до кожної, завше жіноча уява
доліплює образ, - і вся Дон Жуанова справа:
мовчати промовисто і виглядати охайно,
і вчасно піти, зрозумівши - скінчилась вистава.



* * *
Самотня жінка? Небеса, вкажіть дорогу!
Із тіні, полум"я, ефірного чертогу,
зійду до неї і з букетом і "Мартіні",
бо де самотні двоє, там самотньо й Богу!



Так вип'ємо ж!
Допоки форма точить обриси лямурні,
вмерзає вміст тверезий у верхів'я Горні.
Тому скоріше, моя любко, наливай,
аби розтанули у небі хмари чорні!



Шлюбні відчуття
Мої люб'язні Попелюшки,
я меду ще не їв ні трішки!
а ви мені вже назбирали
із кращих згадок суму діжки.

2009



* * *
Не відрізняючись од більшості котів,
я бачити красу твою хотів.
Та на відміну від розгублених мужів
не тільки під батистом я змужнів!
2008



* * *
Невже і справді скла її торкався,
і хмелю з неї пив, брав і набрався?
Та не розбив! О дівчино хрупка,
пізнав тебе, а правди не дізнався.



Осіння зваба
Знімаю ваш листопадовий светр
і осягаю кожен міліметр!
Хто вічності відтворить це точніше,
аніж філософічний Демон-метр?



* * *
І мудреці не гребують коханням,
і їм, так само, за палким жаданням
оволодіння бачиться кінець,
але отим, божественним, втручанням.



Чув і я про таке, як сліпі "мудреці"
розмишляли, що саме тримали в руці,
і також нарікав - безпредметні митці!
(Ще очей не було на моєму лиці).

2008

Перший день весни
У закутку землі!
Зустрілися так випадково ми.
Сиво сипав сніг.
І рози не цвіли.
А нас накрила весняна любов!
Була вона до нестяму красива!

Красиво!
Увійшла до мого ти життя.
Красиво –
Ти із нього і йдеш!
Розпанахала, граючи, душу,
Наче іграшку, кинула в стужу
Бідне серце моє!

В перший день зими
У закутку землі
Негадано так розійшлися ми!
Журно сіяв сніг,
І рози одцвіли -
Нас відпускала весняна любов.
І ти була до нестяму красива!

Красиво!
Ти в моє зазирнула життя.
Красиво –
Ти із нього і йдеш,
Розкривавила, граючи, душу,
Наче іграшка виживе в стужу -
Бідне серце моє!

Так пішла любов,
І прийшла зима.
Недовгим був сезонний наш роман.
Та все було до нестяму красиво...

Красиво!
Ти ввійшла в моє грішне життя.
Красиво –
Ти і з нього ідеш!
Розпанахала, граючи, душу -
Та не іграшко́ву й байдужу, -
взя́ла серце моє.

Ех! :)
Бідне серце моє!!

- А річ у тім,
таки у тім,
що мав я гарний карабін,
усе б нічого, крім, бігме! -
(Усі разом:)
- ду́ло було не одне!

- І добре міг зі всіх сторін
мішені поціляти він!
Усе б нічого би, та, ох! –
(Усі разом:)
- за́вше тягнуло на двох!

- Не новина?
Могла б сповна
на двох служить мішень одна,
усе б нічого, та одній
(Усі разом:)
- ва́жко лишитись живій!

- І так воно
не зле було -
життя за дулами вело,
усе б нічого, та взяли
(Усі разом:)
- ду́ла оті і лягли!

- І хай мій рок -
то люлька й грог,
і згадки про палких жінок -
усе б нічого, та ремні
(Усі разом:)
- все ще встають на мені! :(

2008

...Золотенька моя,
                                    ці пташині пісні ранкові
і серпанку лаштунки - прозорі, як шати твої, -
досконале завершення казки, в якій на слові,
так подібному правді, я зрештою вимовлю „Ні".

Після тисячі другої ночі уже не в стані
далі слухати, де ви - години мої мовчазні?!
Я вертаю назад, у прекрасні часи, жадані,
де щоночі нова тільки вабою буде мені!

Що до тебе, то ми розлучаємось, - певен, радо
за тобою догляне наш тенор - заслужений - кат,
та повір – з цим усе! Я клянуся, о Шéхерезадо, -
більше жодних розумниць, і суто словесних принад!..

*
...О наснилась біда!
Наче мила, я не з тобою,
наче слухав усяке,
що здатна казати жона!
Я казки споживав,
і ні крапельки алкоголю!

Йди сюди, моя пляшечко,
рідна - од корка до дна!

2008

* * *
Жінки - що квіти
на склі мого віконця -
зимові весни.


* * *
Тихіше, люба,
у вікна вже юрбою
коти стрибають.


* * *
Заходь у гості
тоді, коли захочеш
лише кохання!

* * *
Ану - підвівся!
І, з виглядом пророка,
сходив наліво!

* * *
Сусідка горда
всміхнулася нарешті!
В країні криза.

* * *
Зима! До Фудзі (...,Каті, Маші)
не прутнем змерзлим в гості,
а сталагмітом!

Сміліше, Фудзі!
Бо сталагміт розтане
і зникне певність. (


* * *
Не в позі щастя!
Зніміть мені пов'язку
з очей, будь-ласка!

* * *
За мною в постіль,
не тамуй кохання скрик!
не поза – вирок!
мить палка на здогад,
а далі безум-спогад.

* * *
Не в позі щастя -
в глибині проникнення!
Сердечні муки
вихлюпую... Осанна -
над переможеною!

* * *
Снігами впала,
вкрила - хтивий мандрівник
з тобою досі.

* * *
Ти не гаряча,
Ой, а ліжко як скрипить!
Зима у Львові. :(

Осанна!
Прощай провінція –
марусіада - гриція!
Амур ваш, така традиція,
з останнім клієнтом йде
на радісний зойкіт панночок,
тремтіння ланітних ямочок,
у вир комедійних драмочок,
на свіже і молоде!

Прощай восковий паноптикум
квасних баронес у котику.
Не буде вам більше дотику
до пристрастей і спокус,
втішайте себе промовами,
та гордо ходіть з коровами
між цвинтарем і дворовими
промоціями рейтуз.

Віднині делімітація,
і точна апроксимація, -
Маестро полюбить Грація
без явних чуттєвих вад!
А далі на радість портику
я сіятиму еротику,
і гладитиму по животику
вагітнозорих менад.


2008

Знову дні невеселі в райцентрі моїм настали -
злі міщани, сумні селяни - скінчилися свята,
працювати би й раді, та фабрики поздихали,
руки нікуди діти, ото ситуація клята!

І те саме і в мене. Навколо одні горгони,*
застарілі конфлікти, жалі за минулим часом.
Позабули чого, але шлють все одно прокльони,
розірвавши стосунки зі вже неробочим класом.

Молодь щезла, і кидати ні в кого більше стріли,
крім одного безумця, тутешнього маньєриста,
а йому хоч би що, - надихають місцеві скілли!*
Я не бачив таке, хоч на вежі цій років триста!

2008

І я мріяв про неї, про чорну розпещену жінку -
ніжношкіру, чуттєву, палаючий антрацит!
як несу на руках її - обов’язково узимку! –
на широку постелю, безмежну, як мій апетит,

як схиляюся з нею над білою, пружною гладдю,
випускаючи перса з полону обіймів у світ,
над яким нависаю з вінцем деміурга і статтю,
що очам похітливим являє місцями граніт,

як прекрасна ця діва! не ті, білошкірі, феміни,
над якими у мене грози темнолицьої вид,
я над нею як ангел! Поглянете ви на світлини
і погодитесь, дійсно – це ангел, що кличе в політ.

2008

Сплю, а сниться лет вистави:
кінь, клейноди, стяг держави,
чорт-москаль, в руці сокира,
господиню дражнить віра.
В казані аж забагато!
Чорт облизується радо:
”Дай мені! Відкинь відразу!
Дам тобі натомість газу!”

Сцена друга. Герб держави -
три царі, в руках булави,
а за ними багряніє:
„Ще не вмерла, ще живліє!..”
От наснилися “пенати”!
Розхотілося і спати.
А за вікнами сіріє,
хворобливо рум’яніє.

І петарди: „З Новим Роком!”,
Новочассям! Ладом! Строком!
„Щоб у дім ваш ненароком
не ввійшли державним кроком!”,
„Аби доля з ніжним чмоком
не постала іншим боком,
з ліхтарем під лівим оком! -
"З Новим Роком! Новим Роком!”


2007

Зійди до мене, неземна поетко,
зрони зманіжене: - "Ах, как здесь мило!"
Я посміхнусь у відповідь, грайливо
до диво-шийки прикладу серветку,
і білосніжно розчахну пащеку
("ах сколько их упало в эту бездну!") -
і питиму за вас, таку чудесну,
і за мере́жеву бібліотеку.

2008

Осінь. По вінця налити і випити,
перетопити образи пригадані.
Тягну цигарку і подумки „йшла би ти...”
кидаю всоте услід любці-гадині.

Мне простирадла сьогодні зі зварником!
Щойно з загранки і щедро башлятиме.
Модні капрони і туфельки з бантиком
матиме - в клубі у них вишиватиме!

Осінь. У нас би, напевно, наладилось.
Я і з питтям зав’язав би і з картами,
там і халтурка яка нова трапилась,
все би пішло - і з цілунками, й матами.

Але прикинула вигоду, зрадила.
Знав би, то не довіряв ані крапельки!
В мами затрималась, в гості заладила,
шубки з панчохами, курви-приятельки!

Осінь. Прострація соцагітації.
З хлопцями пива би зо три бокальчики.
І малювати оголені грації -
задниці, перса, і з "мальборо" пальчики.

Тьху! ще б горілочки. Осінь парадами:
Лєніни, Маркси і Фрідріхи Енгельси, -
кожному погляд твоїми принадами
сповнюю - краще за будь-які індекси...
___

Згаслу цигарку на потім заначити,
чорт і з тобою, і глупою ревністю.
Знай, що мистецтву даровано значити
більше за піхву, ужиту буденністю.


2007

Краса ситуації
„Ногами з себе стягую штани.
Надворі ніч і місяць у тумані” *
І цей бичок зі смоляно́ї драні!..
Мораль: впіймали Лиску пацани. :(

Краса у залишку
„Хоч як вдивляйся - жодної пилинки,
На білосніжних квітах хризантем” - **
Пилок і мед зібрали? Без дилем!..
Мораль: незайманість тягар для жінки.

Вивершення краси
„Гірська дорога. Гречка не достигла,
А квітами частуйся досхочу!” ***
Сюди довершеності Зваби долучу!
Мораль (всього і вся): Квітуча піхва.


2007

Весняного проміння променад -
не дихати, не пити алкоголю!
Та мить не вічна - і собі глаголю -
все проминає, крім набутих вад.

А ти смієшся наді мною, над
малодосвідченістю ловеласа,
сильцем ноги стрункої пружиш м’яза,
і той пружніє, спраглий до менад.

Розпущу шати. По твоїх плодах
змій виноградною ковзне лозою,
цю мить залишу читачу „Плейбою”,
собі ж тебе, з цигаркою в губах.



© Copyright: Володимир Ляшкевич, 2007