Назад від днів сьогоднішніх в минуле,
У ті часи, що спрощені від втрати
Подробиць, що поблякнули й розпались,
Мов з мармуру надгробок від негоди.
Там дім чекає, що не є вже домом,
На фермі, що давно уже не ферма,
В містечку, теж якого вже нема.
Туди дорога -- глянь у путівник,
Бо в спогадах так легко заблукати --
Вона більш схожа на каменоломню:
Коліна голі зниклого містечка,
Давно вже соромливо не прикриті.
І ось що в книжці сказано про це:
У напрямку схід-південь -- північ-захід
Сліди лягли вздовж колій від фургонів,
Залишені льодовиком гігантським,
Що аж сюди сягнув своїм підніжжям
Від полюса; той холод відчуваєм
Ще й досі по цей бік гори Пантери.
І не зважай на те, що за тобою
Із сорока відкритих погребів,
Немов очима, стежать сорок бочок.
А те, що так врочисто і бентежно
Лісок тебе стрічає шумом листя --
Це молодого вискочки бахвальство:
Де ж він був ще б хоч двадцять років тому?
Хизується занадто, затінивши
Ряд яблунь, що їх дятел подовбав.
Почни веселу пісеньку про те,
Що хтось вертавсь додому тут колись
З роботи -- що попереду крокує,
Можливо, й зараз чи скрипить візком.
Апофеоз пригод усіх -- узвишшя,
Де сходяться, зарослі вже, два поля;
Злились одне з одним -- й обох нема.
Як заблукав так, щоб себе знайти --
Постав шлях пройдений, немов драбину,
З табличкою "Зачинено" всім іншим.
Будь тут, як дома. Зліва клаптик поля,
Не більший, ніж натертість від шлеї:
Тут для дітей був дім колись, здається, --
Лежать ось під сосною черепки;
То іграшки були із цього дому.
Оплач же їх, яким раніш радів;
Оплач і дім, який уже не дім,
А в погріб лаз, заквітчаний бузком,
Що заплива, як вм'ятина у тісті, --
Тут справжній дім був, а не іграшковий.
Мета твоїх шукань і твоя доля --
Струмок, який давав для дому воду,
Мов джерело, холодний і прозорий,
Занадто первозданний, щоб бурлить.
(Струмок же у долині, як проснеться,
Залишить скрізь лахміття на кущах.)
Я заховав тут під стопою кедра
Біля води надщербленого кухля,
Що зачарований, немов Грааль священний --
Невтаємничений його не знайде;
Святий Марко сказав би: не спасеться.
(Цей кухоль я поцупив з днів дитячих.)
Твої тут води й джерело твоє;
Пий -- і віднайдеш знов колишню цільність.

По бездоріжжю двоє брели
Чужинців, я ж дрова в дворі колов;
Й гукнув один з них: "Рівніш коли!",
Спинивши погляд на купі дров.
Знав добре я, чому він відстав,
В той час як інший понуро брів,
І розумів, що за помисел мав:
Мені підсобить за платню хотів.

Колодок з бука був рівним розпил
Й товсті -- з них кожна, колода немов;
Удар -- і розлітались навпіл
Без трісок, наче камінь колов.
Ті сили, що збирав, мов гроші,
Економлячи для суспільних справ,
В цей день, дозвілля давши душі,
На звичайнісінький бук витрачав.

Хоч сонце й гріло, та вітер сік --
Не злічиш квітня всіх приверед:
Як сонце сяйнуло, а вітер зник --
Й у травні ти, на місяць вперед.
Ще мить -- і промінь останній згас,
Сховавшись за щільний із хмар фасад;
Проснувсь і вітер -- вертатись час
Вже в березень, місяців два назад.

Синюшка пурхає, щоб причесать
На вітрі перо до пера,
Й піснею квітці самотній сказать
Мов хоче: ще цвісти не пора.
Сніжинки пролітають; зима
Мов гра в піддавки й не хоче йти,
А пташка, в синє вдягшись сама,
Звеліть не може іншим цвісти.

З тої води, що влітку шукав,
Взявши в руки з лози пруток,
Тепер всякий слід від копита -- став
І кожна колія нині -- струмок.
Радіючи їй, не забудь, що жде,
В землі сховавшись, морозу кристал,
Й ще покаже, лиш сонце зайде,
В калюжах льодяний свій оскал.

Ці двоє звичне заняття моє
Змусили полюбить ще сильніш,
Прийшовши, щоб отримать своє.
Не відчував так ніколи раніш
З кожним змахом сокири вагу,
Радість ніг прикипать до землі,
Гру мускулів і тіла жагу,
Розімлілих у веснянім теплі.

Двоє бродяг із ближніх лісів
(Бог зна, чи на ніч десь мали схов) --
Одна в них думка -- чи зрозумів:
То їхнє право -- коління дров.
Лісовиків, лісорубів стрів --
Й мене судили вмінням своїм:
Я ж сокирою теж дещо вмів,
То ж зовсім не дурником видавсь їм.

Було все ясно і так, без слів:
Їм ждать лишалось -- і я це знав
Й простий резон їх теж розумів,
Що гратись з ними не маю прав,
Бо праця для них -- заробить гріш
В нужді; мені ж -- для втіхи лишень.
Їх двоє -- то ж і прав вдвічі більш:
На їхнім боці закон в цей день.

У всьому й скрізь я за єднання
І прагну, щоб в житті сплелись
Моє бажання й моє старання,
Мов ока два, що у зір злились.
Лиш там, де з'єднались нужда й азарт,
Де ставка в грі -- саме життя,
Найвищих звершень очікувать варт,
Достойних неба і майбуття.

МИСЛИТЕЛЮ

Ступаєте на стежку браво,
Та крок один -- і збились вправо,
А другий вже заносить вліво;
Ще й ще -- то косо знов, то криво.
Звуть мисленням, хоч це -- блукання,
А ще точніш сказать -- хитання,
Мов сіпання коня у путі:
Від суті в домисел й до суті,
Із форми в зміст і знов у форму,
Із норми в безум й знов у норму,
Від схем до смислу й знов до схем,
Від тем до суджень й знов до тем.
Взад і вперед -- й позбутись марно
Їх, що з'являються попарно.
Припустимо, що ви сьогодні
Із демократами не згодні
Й схиляєтесь до диктатури,
Але згадали ті похмурі
Часи, що вже були не раз --
Й ви демократ без зайвих фраз.
Цей спір нічому не научить,
Лиш сумнівами буде мучить;
Як навіть все мотать на вус,
Теж не позбутись від спокус;
І не людини це вина --
Вже так влаштована вона:
Ще розум чинить не найгірш,
Як вбік гойднеться менш чи більш.
Я недолюблюю реформи
За їх відхилення від норми,
Хоча корисні й зміни теж,
Та тільки, як до певних меж.
То ж якщо ти себе прирік
Щодня хитатись з боку в бік,
Не будь, як той анахорет:
Довірсь мені, бо я -- поет.

ЩО СКАЗАЛИ МОЇ П'ЯТДЕСЯТ

Був юним я колись, а вчителі -- старими;
Немов метал вогнем, я гартувався ними.
Як плавився й твердів, знов спомином майнуло --
Учивсь у старості я розуміть минуле.

Тепер старий вже я, а юні -- вчителями;
Колишній злиток той -- весь тріщини і злами --
На переплавці знов: щось, може, й вийде путнє --
Учусь у юності я прозрівать майбутнє.

ВОГОНЬ І ЛІД

Хтось каже: знищить нас вогонь,
А ще хтось -- лід.
Будь так -- хоч, боже, нас боронь! --
Я з тими, хто б обрав вогонь.
Якщо ж чекать обох цих бід,
Тоді прийдеться визнать все ж:
Щоб знищить все живе, і лід
Підходить теж --
То ж вибрать слід.

СІЛЬСЬКИЙ МОТИВ ХАЙ ВТІЛИТЬСЯ У ВІРШ

Заграва пломеніла, ніби знов
Ніч небу сяйво заходу вертала;
Зоставсь лиш комин, де колись був дім,
Мов стовпчик, як пелюсток вязь опала.

А клуні, що була неподалік
І теж згоріла б в полум'ї дотла,
Будь вітер зліш, -- судилось уціліть,
Щоб назву цього місця берегла.

Не розчинить вже навстіж їй дверей,
Не приголубить воза в своїх стінах,
Тік не озвучить цокотом копит,
Не дочекатись в засторонки сіна.

Подобається птахам залітать
До неї крізь розбите в вікнах скло;
Їх щебет схожий більш на сум зітхань
За всім, чим сповнене життя було.

Знов розпустивсь для них лише бузок
І в'яз обпалений; на рештках плоту
Здійма незграбно помпа рукоять,
Де на стовпцях ржавіють пасма дроту.

В затишних гніздах що їм за печаль!
Але щоб все було без недомовок --
Хтось має влить і цей мотив у вірш,
Не ймучи віри плачу мухоловок.

НІ ДАЛЕКО, НІ ГЛИБОКО

У обрію смужку вузьку,
Де море і небо лишень,
На теплому всівшись піску,
Вдивляються люди весь день.

Там зрідка води явить тло
Судна силуетик на мить,
А то відобразить, мов скло,
Як чайка, завмерши, тремтить.

На суші більш погляд би стрів --
Та як з цих звільнитись оков?
І люди -- скінчивсь лиш приплив --
У море вдивляються знов.

Далеко не бачать вони,
Глибоко не видно їм теж --
Хто ж прагнув би вглиб з мілини,
Не будь для очей наших меж?

РАЗ В ТИХІМ ОКЕАНІ

Вода аж закипала в піні хвиль,
Що набігали стрімко звідусіль,
Й здалось -- таке щось берегу робила,
Чого б раніш ніколи не посміла.
На небі хмар низьких рать незлічима,
Мов чуб скуйовджений перед очима.
Не скажеш, але думалось порою:
Щасливий берег, що підперсь горою,
Й гора, що з континентом пліч-о-пліч.
Здавалось: повна намірів злих ніч
Надходила, й не ніч, а цілий вік, --
Щоб хтось до гніву і шаленства звик.
Це більш від хвиль, що океан здійма,
Перш ніж звеліє Бог: "Хай буде тьма!"

ДАР НАВІЧНО

Країну мали ми, їй не належні,
Вважали за свою більш ніж століття,
Не будучи народом. В нас тоді
Були Віргінія й Массачусетс,
Та ми були колонія англійська
І володіли ми нам не належним,
Підвладні тій, якій вже не підвладні.
В самих нас щось робило нас слабкими,
Не зрозуміли поки, що нам всім
Країна ще не стала за вітчизну.
Віддавшись їй, знайшли ми порятунок;
Себе таких, які були, навічно
Дали їй в дар (він гартувавсь у війнах);
Країні, що вже прагнула на захід,
Та ще безформній, скутій, необжитій,
Такій, яка була -- якою стане!

ШАТРО ІЗ ШОВКУ

Вона -- немов шатро шовкове в полі,
Що, мов струна натягнута, бринить
З його нестримним прагненням до волі,
Коли опівдні вітер налетить;
Але по центру брус тонкий із кедра,
Що без підтримки міцно й сам стоїть,
Як вісь душі, що непохитна й тверда,
Націливсь гострим шпилем у блакить;
Прикріплений до тверді він земної
Хоч і незримих безліччю ниток
Любові й ніжності, але й одної
Хватило б, щоб утвердить цей зв'язок;
Й коли бринить на вітрі, мов струна,
Відчуєш знов, яка міцна вона.

ВІТЕР І ГЕРАНЬ

Закохані, на мить любов
Забудьте -- їй взамін:
Вона -- за склом вікна герань,
Холодний вітер -- він.

Опівдні інею узор
Розтанув на вікні,
Де щиглик весело стрибав
Й насвистував пісні.

Побачивши її крізь скло,
Ну що він вдіять міг;
Та знов сюди вернувсь, коли
На землю вечір ліг.

Він, як зимовий вітер, знав
Усе про сніг і лід,
Але нічого про любов,
Що знати було б слід.

Він тряс віконну раму й скло
І тяжко так зітхав;
Все це засвідчить можуть ті,
Хто ніч усю не спав.

І клявся так їй, що вона
Готова вже була
Полинуть разом з ним у ніч
Від світла і тепла;

Та все ж вагалася -- йому
Сказати 'так' чи 'ні'...
Світанок вітер зустрічав
Вже в іншому вікні.

РОДИНА РОЗОВИХ

Звісно, роза -- це роза
І завжди була роза,
Та теорії проза
Вчить, що й яблуня -- роза,
Й груша, й слива -- фруктоза
Спільна в них; є загроза,
Що така ж і мімоза;
Але в інших це поза:
Люба, ти лишень роза --
І завжди будеш роза.

ЙДУЧИ

Вирушаю в дорогу
У пустельні краї,
Де не змуляють ногу
Черевики мої.

Друзів я залишаю --
Не моя в тім вина;
Все, чого їм бажаю --
Випить келих до дна.

Не зовіть, бо життєву
Розлюбив мішуру.
Не Адама і Єву
Я за приклад беру,

І не з райського саду
Знов порину в пітьму.
Дасть останню пораду
Хто -- мені, я -- кому?

Якщо вийшов, хоч пізня
Вже година, з двора --
Це покликала пісня:
"В путь-дорогу пора!"

Не запалюйте свічі --
Може, там не зживусь
І мудрішим удвічі
Після смерті вернусь.

НА ПОКИНУТІМ КЛАДОВИЩІ

Живих ще зваблює воно,
Це кладовище на горбі,
Побуть в могильних плит журбі;
І лише мертвим все одно.

У віршах напису сліди:
"Ті, що сьогодні йдуть сюди
Лише на мить, щоб знов піти,
Вернуться завтра назавжди."

Якщо так впевнені у смерті
Цей мармур й рими нвпівстерті --
Чом голосіння тут не чуть
І мертвих більше не несуть?

І якби хтось в хвальбі відвертій
Могильним плитам повелів:
"Нам вічно жить, немає смерті!" --
Повірили б у силу слів.

ВВІЙДИ!

Раптом пісня дрозда на узліссі,
Там, де тиша німа.
Якщо тільки смеркалося в полі,
То у лісі вже -- тьма.

Темно птаху вже так, що не міг би
Навіть кущ розпізнать,
Де чекає затишне гніздечко,
А не те, щоб співать.

Дня весняного відблиск прощальний,
Що на заході згас,
Він у грудях затримав, щоб пісню
Проспівать іще раз.

Так бентежно і щемно цей голос
У нічну линув даль,
Ніби кликав ввійти за собою
У пітьму і печаль.

Та мені не хотілось від зорей
В чорні нетрі, о ні!
Не мене ще дрозда кликав голос
І співав -- не мені.

ДБАЙ ЖЕ, ДБАЙ

Карга і відьма, що прийшла
Прибрать -- в руці відро й мітла --
Й вона красунею була:

Їй Голлівуд міг домом стать.
Й о! -- багатьом в нужді згасать,
Щоб все на випадок списать.

Скрут хоч уникнуть -- рано вмри,
А як не можеш вийти з гри --
Авторитет собі створи.

Потроїть капітал зумій
Чи троном десь заволодій
Й пошані в старості радій.

Одні сповідують знання,
А інші діють навмання;
Вчись -- й ти здобудеш визнання.

А сумнів -- слава за життя
Спасе чи ні від забуття --
Піде з тобою в небуття.

Йдучи назавжди, втіху май
Із дружби -- куплена нехай:
Це краще все ж. Так дбай же, дбай!

ВЕСНЯНІ КАЛЮЖІ

Хоча і в лісі, ці калюжі теж
Все небо віддзеркалюють без меж;
Вони, мов квіти, про які забудуть
За тиждень вже й подібно їм зійдуть,
Та не в струмок, а випитими будуть
Корінням, що розмай зелений ждуть.
Дерева знов стать літнім лісом мріють:
Розкішні крони в їхніх бруньках зріють;
Хай не спішать з тремтінням цим на вітах
Скоріш від них звільниись, як від пут --
Калюжних квітів і калюж у квітах
Від снігу, що розтанув вчора тут.

МЕТЕЛИКІВ БЛАКИТНИХ ДЕНЬ

Цей день весни метеликам віддам,
Небесним гостям, що неначе квіти,
Та ще не скоро стільки являть нам,
Як в них на крильцях, чистої блакиті.

Вони бринять, хоча і без пісень,
Забувши стужу й заметіль лютневу;
Тісніш на вітрі збившися лишень
Там, де колеса місять грязь квітневу.

СНІГОВИЙ ПИЛ

Ворона тільки --
Бо хто б ще міг --
На мене з гілки
Струсила сніг.

І це змінило
Мій настрій весь:
Все, що гнітило,
Поділось десь.

ЗГАДУЮЧИ ВЗИМКУ ПТАШКУ, ЩО СПІВАЛА НА СМЕРКАННІ

Млів захід в сяйві золотому;
Все завмирало. Я додому
По неозорих брів снігах
Й здалося -- крил відчув я змах.

Коли ще влітку тут проходив,
То зупинявсь і очі зводив:
Шукав співця, чий ніжний спів
В кущах так ангельськи дзвенів.

Та зараз тут не чуть пташок;
На вітрі лиш бринить листок.
Й щоб сумніви розвіять, знов
Я кущ цей двічі обійшов.

З горба навкруг я бачить міг,
Як іній струшувавсь на сніг
В іскристім блиску, ніби те,
Що золотисте -- в золоте.

З гущавини, немов примари,
Тяглись по небу дим чи хмари
На південь з півночі -- й на мить
Сяйнула зіркою блакить.

ЗНАЙОМИЙ З НІЧЧЮ

Знайомий з ніччю я уже давно.
Виходив я й вертався під дощем,
Та довго ще світилося вікно,

Як оглядавсь, щоб стишить серця щем.
Задумавшись, не відповів йому,
Як сторож стрівсь, закутаний плащем.

Знов зупинивсь, вслухаючись в пітьму:
Позаду в місті кликали когось;
Збентежився, не знаю сам, чому;

Та не мене гукав далекий хтось.
А угорі, де зоряне рядно,
Мов циферблатом просіяло щось.

Спішить чи відстає він -- все одно:
Знайомий з ніччю я уже давно.

ПУСТЕЛІ

Наввипередки з ніччю й снігом в полі
Минуле буду згадувать на волі.
Вже майже все сховала ковдра біла,
Лиш бур'янів темніють стебла голі.

Ліси не споминають втрат при зорях:
Всі звірі спочивають в теплих норах;
Своїх же я не можу й полічити,
Загублений у снігових просторах.

В безмовності й самотності глибокій
Який я тут безмірно одинокий
В снігах дрімучих осяйної ночі,
Де вічна тиша й непорушний спокій.

Мене вже не злякають неозорі
Космічні далі, де одні лиш зорі, --
Ношу в собі і маю біля дому
Безмежніші й безлюдніші простори.

НЕОБРАНА ДОРОГА

В осінньому лісі розвилка доріг,
Що в даль пролягли крізь тремку позолоту.
Одразу обидві я вибрать не міг
І ту, що тулилася ближче до ніг,
Очима пробіг майже до повороту.

А інша, яку все ж нарешті обрав,
Та більше неходженістю привертала
І вруном відрослих нетоптаних трав,
Хоча, може, тих, хто на неї звертав,
Вона і сама, ще й добряче, топтала.

Обох їх однаково лист жовтий крив,
Що плавно й безшумно з дерев опускався.
Я першу залишив до кращих часів,
Та звивистість знавши життєвих шляхів,
Вернусь що сюди знов, і не сподівався.

Все ж, певне, колись, всі відклавши діла,
Я давній свій вибір згадаю до болю:
Дороги дві -- кожна у безвість вела --
Й обрав ту, що сходжена менше була,
А в іншому всьому -- поклався на долю.

ДО СЕБЕ

Я вірю, що дерев похмура міць,
Де вітер не прорветься й силоміць,
Не тільки, щоб навіювать печаль,
А через них буття явити даль.

Якщо колись в їх лоно увійду,
Неходженою стежкою піду,
А не розбитим шляхом, де візок
Пересипа колесами пісок.

Ну а якби, кому я дорогий,
Засумнівавсь, чи й він мені такий,
І вирушив за мною навздогін,
То врешті пересвідчився б і він:

Я не змінивсь -- сильніш лиш вірить став
В те, що й раніше істинним вважав.

НАРІКАННЯ

Я брів через луки й поля,
Крізь нетрі і грязь пробирався,
На горб піднімався крутий,
Щоб вдаль глянуть, знову спускався;
Далеко залишився дім,
Та я не вертався.

Земля вкрита листям сухим,
Лиш дуб своє міцно тримає:
Його по одному віддасть,
Коли вже метіль закружляє,
Бриніти на мерзлім снігу,
Де те дотліває.

І листю, що вже віджило,
Намоклому скніти у тузі;
Вже айстри давно відцвіли,
Самотньо і порожньо в лузі;
А серце все рветься кудись
В бентежній напрузі.

Для нього змиритись з усім --
Не те ж хіба саме, що й зрада,
Коли вже покластись душа
На розум й обставини рада;
Мов літо, минула й любов --
Остання відрада.

МІЙ ОСІННІЙ ГІСТЬ

О смутку мій, я вдячний долі,
Що знову чую голос твій:
"Що краще, ніж дерева голі?" --
Коли в осінньому роздоллі
Бреду по стежці луговій.

Твоїм словам я ладен вірить,
Хоч серце і зайшлось в журбі --
Що птахи подались у вирій,
Що іній ліг на вигон сірий,
І як приємно це тобі.

Прощальним відблиском згасання
Осяяні гаї сумні;
Зів'яле поле й нарікання,
Чи так же ця краса остання,
Як і йому, близька мені.

Так, я люблю цих днів відраду,
Мені печаль їх не нова;
Та все ж бентежність листопаду
Аж до самого снігопаду
Прекрасніша за всі слова.

ДО ЗЕМЛІ

До губ торкнися знов
І ніжністю без меж
Зігрій мене, любов.
Я з вітром теж

Впиваю аромат,
Вслухаюсь в тихий спів.
Який там райський сад
Весною цвів!

До болю в голові
Вино черемух пив,
Росою рукави
Жасмин кропив.

Дні радісно текли,
Допоки юним був;
Як пелюстки пекли
Роз, не забув.

Та охолола кров
І притупився біль,
І якщо пити знов,
То тільки сіль

Із сліз, і в роті лоз
Відчуть кору гірку --
Вони солодші роз
У мить таку,

Коли в сльозах щока
І, грузнучи в пісок,
Затерпла вже рука
І лоб твій змок.

У трав солодкій млі
Блаженніше що, ніж
Припасти до землі
Іще сильніш.

ЩОБ ВИЙШЛА ПІСНЯ

Він зовсім не умів співати
Цей вітер; він не знав, де стать.
Так довго не могло тривати,
Щоб тільки вити і свистать.

Прийшла людина і сказала:
"Ти робиш все, немов на глум."
Де стати, дуть як показала,
Щоб вийшла пісня, а не шум.

Вона повітря в рот набрала
Й, щоб північ в південь перейшла --
Так довго пауза тривала --
І дуть легенько почала.

І звук за звуком, поступово
З гортані, з горла глибини
Явились музика і слово --
І стали піснею вони.

ЗНЕНАЦЬКА

І завжди так, як в цей бентежний час --
Ще тільки дня останній відблиск згас
І білий сніг, що дочекавсь пори,
На голий ліс посиплеться згори
Й зітханням тихим в вітах забринить --
Я у сум'ятті зупинюсь на мить
Зненацька, мов не стрінусь навесні
З усім, що рідне й дороге мені.
І в серці знов проснеться каяття,
Мов і не починалося життя.

Ще все вернеться -- сумніву нема:
Не вічно пануватиме зима.
Дерева сніг по пояс хай заніс --
Іще дзвінкіш озветься в квітні ліс.
Весна прийде й здолає білі мури,
І колись грізні снігу кучугури
Осядуть, зморщаться -- не встежу й сам
Як під пташину метушню і гам
Струмками потечуть, де косогір;
Й ніщо вже білим не потішить зір --
Хіба що гурт берізок на горбі
Та церковка у хат сільських юрбі.

Любов і сумнів

Чужак в смерк прибивсь до воріт,
Зустрів його там жених;
Й мав посох в руці, ноша ж уся --
Тривога в очах сумних.
Й вони благали, більш ніж уста,
Притулок дати на ніч;
На шлях, яким брів, оглянувсь,
Й ні зблиску -- мла зусібіч.

Жених стрів словами: "Яку б
Прикмету в небі знайти,
Що ждать від ночі, щоб знать дала?
Чужинцю, що скажеш ти?"
Лист жимолості встеляє двір,
Вже зморщились її плоди;
Осінь -- ні, зиму -- вітер несе:
"Чужинцю, холодів жди!"

Наречена ж, розвівши вогонь,
В покоях була одна
Й рум'янець грав на щоках її,
Й світилась щастям вона.
Жених на спустілий шлях дививсь
Й бачив її лиш -- замкнув
Чиє б серце в клітку золоту
Й срібним гвіздком припнув.

Жених знав -- з ближнім ділитись слід
Останнім, й не прожене
Того, хто зараз терпить нужду,
Інакше Бог прокляне.
Чи ж не Доля сама привела
Чужинця в подружжя дім?
Й що зло йде з ним любов руйнувать --
В це ще не вірилось їм.

Пізня прогулянка

По скошеній отаві йдем;
Горять, немов сережки,
На сонці крапельки роси
Й не видно стежки.

У сад ввійдем -- і плескіт крил
Замре над головами;
Цей світлий і бентежний сум
Не виразить словами.

Здається, лише подиху
Достатньо чи зітхання,
Щоб сипався за листом лист --
Дерев краса остання.

В зачаруванні, ніби в сні,
Так довго б міг стояти,
Та хочу ще останніх айстр
Букет тобі нарвати.

Пісня дощу

Розідрані хмари вітер жене;
Дорога, безлюдна весь день,
Мільйоном бризок зустріла мене,
На неї ступив лишень.
Придорожніх квітів печаль,
Що бджіл, без надії вже, ждуть;
Виходь, кохана, нас кличе даль,
Моєю і в дощ цей будь!

І навіть пташиних не чуть голосів;
Виразніш їх туга німа,
Ніж ельфів з колишніх лісів,
Хоч тих вже давно і нема.
Ніде вже інших не чуть пісень,
Озвучених вітром ніж;
Підем, кохана, у ліс в цей день
Під срібний з гілля капіж.

Вперед штовхає нас вітер щораз
І пісню горла -- аж охрип,
А злива -- мов небо розкрилось враз;
Вже одяг до тіла прилип.
Дарма, що грязь і калюж не злічить,
Дорога ж -- суцільний струмок;
Мов перл, на грудях у тебе блищить
В цілунках дощу листок.

Ні, це не вітер гуде в імлі;
Це ніби моря прадавнього шум,
Що знов вертається до землі
В екстазі видінь і дум;
Немов крізь сум і печаль
Любові воскреснув щем...
Підем, кохана, в осінню даль,
Моєю будь під дощем!

КРАЙ ЛІСУ У ЗИМОВИЙ ВЕЧІР

Чий ліс це -- я, напевне, знаю:
В селі його будинок скраю;
Він не побачить, спать вже лігши,
Як я сніги в нім споглядаю.

Кінь фиркає, не зрозумівши,
Чому стою тут, занімівши,
Між лісом і замерзлим ставом
В цей вечір, в році найтемніший.

Дзвенить вуздечкою: "Рушаєм, --
Мов просить, -- час чого ми гаєм?"
Сніжок снується з висоти,
Вітрець легенький пробігає.

А ліс -- очей не відвести,
Та встигнуть обіцявся ти;
І до спочинку довго йти,
І до спочинку довго йти.

КВІТІВ ОСТРІВЕЦЬ

Я в луг прийшов, хоч він і не просив,
Змінить того, хто зранку тут косив.

Давно опала й висохла роса
Й не чуть, щоб десь дзвеніла ще коса.

Вслухаюсь, вгамувавши серця стук,
Чи не долине знов мантачки звук.

Ні, він пішов, скосивши весь загін,
Й один тут я, як був самотнім він.

"Так має буть, -- як відгук з далини, --
Хай поряд чи хай порізно вони."

Та думку цю докінчити не встиг --
Метелик стрімко випурхнув з-під ніг.

На сполох б'ють бентежних два крила:
Де розкіш та, що вчора тут була?

Піднявся вище, глянуть щоб навкруг,
Та замість квітів -- кладовищем луг.

Він полетів, докіль я бачить міг,
Але вернувся знов мені до ніг.

На докір той я відповідь не знав
І сіно знов розтрушувати став.

Та погляд мій він до струмка повів,
Де трав і квітів клаптик уцілів.

Така в них ніжна і п'янка краса,
Що їх минула, не взяла коса.

Їх вранці полюбив косар і спас
Лиш за красу, а зовсім не для нас,

Чи щоб від когось вдячності хотів:
Ні, він від сонця й волі захмелів.

Мені здавалось серед спеки дня,
Що той світанок зустрічаю я

Й мій тішать слух пташині голоси;
Що знову чую спів його коси

Й що душу стрів, споріднену моїй,
І не самотній в праці я своїй,

І що живем вже помислом одним;
Опівдні затінку шукаю з ним.

Хай мить ще -- зовсім я його не знав,
Й ось зараз він близьким і рідним став.

"Всі разом, -- лине з серця глибини, --
Хай поряд чи хай порізно вони."

В ЛИСТЯНИХ ЛІСАХ

Той самий лист осипле осінь,
Що так леліяла весна;
Рудий наст землю має вкрити,
Мов рукавичка шкіряна.

Перш ніж до крон йому піднятись,
Щоб у жару давать знов тінь,
Йому слід вниз, в пітьму спуститься,
Перетворившись в прах і в тлін.

І там пронизаним буть треба
Травою й квітами -- це знак
Відродження. Як все це в інших --
Не знаю: в світі ж нашім -- так!