Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.19
17:18
Лиш, прошу, не розказуй мені про війну,
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
2026.11.19
16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
2026.11.19
16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.11.16
2026.11.12
2026.11.08
2026.10.28
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Віктор Марач (1955) /
Вірші
/
Із Роберта Фроста
Із Роберта Фроста
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Із Роберта Фроста
Любов і сумнів
Чужак в смерк прибивсь до воріт,
Зустрів його там жених;
Й мав посох в руці, ноша ж уся --
Тривога в очах сумних.
Й вони благали, більш ніж уста,
Притулок дати на ніч;
На шлях, яким брів, оглянувсь,
Й ні зблиску -- мла зусібіч.
Жених стрів словами: "Яку б
Прикмету в небі знайти,
Що ждать від ночі, щоб знать дала?
Чужинцю, що скажеш ти?"
Лист жимолості встеляє двір,
Вже зморщились її плоди;
Осінь -- ні, зиму -- вітер несе:
"Чужинцю, холодів жди!"
Наречена ж, розвівши вогонь,
В покоях була одна
Й рум'янець грав на щоках її,
Й світилась щастям вона.
Жених на спустілий шлях дививсь
Й бачив її лиш -- замкнув
Чиє б серце в клітку золоту
Й срібним гвіздком припнув.
Жених знав -- з ближнім ділитись слід
Останнім, й не прожене
Того, хто зараз терпить нужду,
Інакше Бог прокляне.
Чи ж не Доля сама привела
Чужинця в подружжя дім?
Й що зло йде з ним любов руйнувать --
В це ще не вірилось їм.
Пізня прогулянка
По скошеній отаві йдем;
Горять, немов сережки,
На сонці крапельки роси
Й не видно стежки.
У сад ввійдем -- і плескіт крил
Замре над головами;
Цей світлий і бентежний сум
Не виразить словами.
Здається, лише подиху
Достатньо чи зітхання,
Щоб сипався за листом лист --
Дерев краса остання.
В зачаруванні, ніби в сні,
Так довго б міг стояти,
Та хочу ще останніх айстр
Букет тобі нарвати.
Пісня дощу
Розідрані хмари вітер жене;
Дорога, безлюдна весь день,
Мільйоном бризок зустріла мене,
На неї ступив лишень.
Придорожніх квітів печаль,
Що бджіл, без надії вже, ждуть;
Виходь, кохана, нас кличе даль,
Моєю і в дощ цей будь!
І навіть пташиних не чуть голосів;
Виразніш їх туга німа,
Ніж ельфів з колишніх лісів,
Хоч тих вже давно і нема.
Ніде вже інших не чуть пісень,
Озвучених вітром ніж;
Підем, кохана, у ліс в цей день
Під срібний з гілля капіж.
Вперед штовхає нас вітер щораз
І пісню горла -- аж охрип,
А злива -- мов небо розкрилось враз;
Вже одяг до тіла прилип.
Дарма, що грязь і калюж не злічить,
Дорога ж -- суцільний струмок;
Мов перл, на грудях у тебе блищить
В цілунках дощу листок.
Ні, це не вітер гуде в імлі;
Це ніби моря прадавнього шум,
Що знов вертається до землі
В екстазі видінь і дум;
Немов крізь сум і печаль
Любові воскреснув щем...
Підем, кохана, в осінню даль,
Моєю будь під дощем!
Чужак в смерк прибивсь до воріт,
Зустрів його там жених;
Й мав посох в руці, ноша ж уся --
Тривога в очах сумних.
Й вони благали, більш ніж уста,
Притулок дати на ніч;
На шлях, яким брів, оглянувсь,
Й ні зблиску -- мла зусібіч.
Жених стрів словами: "Яку б
Прикмету в небі знайти,
Що ждать від ночі, щоб знать дала?
Чужинцю, що скажеш ти?"
Лист жимолості встеляє двір,
Вже зморщились її плоди;
Осінь -- ні, зиму -- вітер несе:
"Чужинцю, холодів жди!"
Наречена ж, розвівши вогонь,
В покоях була одна
Й рум'янець грав на щоках її,
Й світилась щастям вона.
Жених на спустілий шлях дививсь
Й бачив її лиш -- замкнув
Чиє б серце в клітку золоту
Й срібним гвіздком припнув.
Жених знав -- з ближнім ділитись слід
Останнім, й не прожене
Того, хто зараз терпить нужду,
Інакше Бог прокляне.
Чи ж не Доля сама привела
Чужинця в подружжя дім?
Й що зло йде з ним любов руйнувать --
В це ще не вірилось їм.
Пізня прогулянка
По скошеній отаві йдем;
Горять, немов сережки,
На сонці крапельки роси
Й не видно стежки.
У сад ввійдем -- і плескіт крил
Замре над головами;
Цей світлий і бентежний сум
Не виразить словами.
Здається, лише подиху
Достатньо чи зітхання,
Щоб сипався за листом лист --
Дерев краса остання.
В зачаруванні, ніби в сні,
Так довго б міг стояти,
Та хочу ще останніх айстр
Букет тобі нарвати.
Пісня дощу
Розідрані хмари вітер жене;
Дорога, безлюдна весь день,
Мільйоном бризок зустріла мене,
На неї ступив лишень.
Придорожніх квітів печаль,
Що бджіл, без надії вже, ждуть;
Виходь, кохана, нас кличе даль,
Моєю і в дощ цей будь!
І навіть пташиних не чуть голосів;
Виразніш їх туга німа,
Ніж ельфів з колишніх лісів,
Хоч тих вже давно і нема.
Ніде вже інших не чуть пісень,
Озвучених вітром ніж;
Підем, кохана, у ліс в цей день
Під срібний з гілля капіж.
Вперед штовхає нас вітер щораз
І пісню горла -- аж охрип,
А злива -- мов небо розкрилось враз;
Вже одяг до тіла прилип.
Дарма, що грязь і калюж не злічить,
Дорога ж -- суцільний струмок;
Мов перл, на грудях у тебе блищить
В цілунках дощу листок.
Ні, це не вітер гуде в імлі;
Це ніби моря прадавнього шум,
Що знов вертається до землі
В екстазі видінь і дум;
Немов крізь сум і печаль
Любові воскреснув щем...
Підем, кохана, в осінню даль,
Моєю будь під дощем!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
