Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.06.28
15:32
Сновидіння — схлип свічада,
що сміялось у минулім.
Тягне нитку Аріадна
крізь печалі наші — чули,
як шепоче нитка-змійка,
шлях обмотуючи звитий?
Скільки снів — пробуджень стільки,
а з минулим все ж не квити
що сміялось у минулім.
Тягне нитку Аріадна
крізь печалі наші — чули,
як шепоче нитка-змійка,
шлях обмотуючи звитий?
Скільки снів — пробуджень стільки,
а з минулим все ж не квити
2026.06.28
15:23
Йшов чоловік по дорозі, уже притомився.
Бачить, річка попереду, там село видніє.
Тож у нього відпочити зродилась надія.
Прискорив він свої кроки, до річки спустився.
Через річку місток лежить, а вздовж річки верби.
Можна в вербах відпочити. За річку
Бачить, річка попереду, там село видніє.
Тож у нього відпочити зродилась надія.
Прискорив він свої кроки, до річки спустився.
Через річку місток лежить, а вздовж річки верби.
Можна в вербах відпочити. За річку
2026.06.28
15:21
Увімкніть Бетховена! "Місячну" сонату!
Серце смутком зморене, горем розіп'яте.
Посеред нещирості сірого туману
Ніжна ця мелодія стане талісманом.
Сил немає дихати, вірити, чекати...
Увімкніть Бетховена! "Місячну" сонату!
Кришталева музика - п
Серце смутком зморене, горем розіп'яте.
Посеред нещирості сірого туману
Ніжна ця мелодія стане талісманом.
Сил немає дихати, вірити, чекати...
Увімкніть Бетховена! "Місячну" сонату!
Кришталева музика - п
2026.06.28
13:10
Лютує дикий ураган
І зносить все навколо,
Немов убивця-уркаган.
Він грає з нами в поло.
Стихія люта потряса
Твердині і основи.
І похитнулись небеса
І зносить все навколо,
Немов убивця-уркаган.
Він грає з нами в поло.
Стихія люта потряса
Твердині і основи.
І похитнулись небеса
2026.06.28
10:42
знову цей червень хмарний
зі своїми осоннями
вивуджує тебе мов рибину
із глибини
ти не знаєш чого
може там інший світ
світліше щось
що ти знаєш
зі своїми осоннями
вивуджує тебе мов рибину
із глибини
ти не знаєш чого
може там інший світ
світліше щось
що ти знаєш
2026.06.28
07:33
Не загладити провину,
Як в оцю гарячу днину
Я від ворога загину
У бою за Україну.
Через болісну утрату,
Найдорожчого солдата, -
Буде мати горювати
Як в оцю гарячу днину
Я від ворога загину
У бою за Україну.
Через болісну утрату,
Найдорожчого солдата, -
Буде мати горювати
2026.06.28
07:18
Розділ VIІІ. ЧОРНИЙ ЯР САНЛІСЬКОГО ЛІСУ
«Тому, хто тримає моє серце у своїх долонях.
Раулю, я пишу ці рядки латиною – мовою, якою мої судді виголошуватимуть нам анафему, але пишу їх кров’ю свого серця. Коли ти читатимеш це, я буду серед королівського
2026.06.27
19:25
«ЦЕ БУЛО ВЧОРА, А СЬОГОДНІ…»
Під обкладинкою цієї книжки зібрані доволі відверті і промовисті вірші. Мабуть, про них можна сказати словами одного чужого класика: «виходячи на дорогу, душа озирнулась…» Душа, розхристана на вітрах і на життєвих перехрест
2026.06.27
18:55
СІМ НОТ НА ПАГОРБІ
«ТИ ПОМІЖ МРІЙ ЗАСТРЯГ НАВІЧНО»
ПОШУКИ СПІВРОЗМОВНИКА У ВІРШАХ МИКОЛИ ДУДАРЯ
Микола Дудар – поет трішки наївний, трішки інфантильний, але передусім – дуже балакучий. Поетична картина його поезії базується на діалогах, які часто пер
2026.06.27
14:56
А що, якщо ніщо не є правдивим -
усе лиш неоспале вібрування.
І не здивуєш, аніяким дивом
мене - холоднолику, дику панну.
Хоча, направду, дякую за каву,
за зірну гущу в небному горняті,
заземлення в розмову нелукаву,
усе лиш неоспале вібрування.
І не здивуєш, аніяким дивом
мене - холоднолику, дику панну.
Хоча, направду, дякую за каву,
за зірну гущу в небному горняті,
заземлення в розмову нелукаву,
2026.06.27
13:28
Людина, якій нікуди іти,
Яка блукає в безнадійних хащах.
У криках німоти і пустоти
Вона веде життя своє пропаще.
Безхатько без життєвої мети,
Покинутий навік напризволяще.
Лайдак шукає те, чого нема,
Яка блукає в безнадійних хащах.
У криках німоти і пустоти
Вона веде життя своє пропаще.
Безхатько без життєвої мети,
Покинутий навік напризволяще.
Лайдак шукає те, чого нема,
2026.06.27
08:41
радіо співає про кохання
хмари сунуть і народ снує
заробити порішать питання
до свого усяко по своє
інший навіть
міг продати душу б
за дрібну грошву бо що душа
хто би знав як душу ту відчужить
хмари сунуть і народ снує
заробити порішать питання
до свого усяко по своє
інший навіть
міг продати душу б
за дрібну грошву бо що душа
хто би знав як душу ту відчужить
2026.06.27
07:06
Настане завтра добрий час, -
Всміхнеться сонечко для нас
І згодом тільки грому вибух
Стрясе раптово цілі шиби.
Та довго ще до бідолах
Війна приходитиме в снах, -
І людям будуть свідчить люди
Про те, що точно не забудуть:
Всміхнеться сонечко для нас
І згодом тільки грому вибух
Стрясе раптово цілі шиби.
Та довго ще до бідолах
Війна приходитиме в снах, -
І людям будуть свідчить люди
Про те, що точно не забудуть:
2026.06.27
06:48
Розділ VIІ. ТУРНІР ЗА СЕРЦЕ КОРОЛЕВИ
«Коли настане час, і кам’яні замки чужинців почнуть неволити твою чисту душу, не шукай порятунку в молитвах чи книгах. Шукай його там, де дерева розмовляють із вітром. Твій справжній трон буде не з золота, а з обій
2026.06.26
16:53
it lives in me...
the sea of touches and
the endless kisses
ohoooooooooooh
oh wings of mine
your weightless moments -
heaven to embrace
the sparkling wine
the sea of touches and
the endless kisses
ohoooooooooooh
oh wings of mine
your weightless moments -
heaven to embrace
the sparkling wine
2026.06.26
16:36
Боже Мій
Люди, що ви накоїли?
Його замкнули ви у клітці, у злотій клітці
Змусили коритися релігії
Його, воскреслого з могили, із могили
Він є богом анічого
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Люди, що ви накоїли?
Його замкнули ви у клітці, у злотій клітці
Змусили коритися релігії
Його, воскреслого з могили, із могили
Він є богом анічого
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.06.20
2026.06.18
2026.06.15
2026.06.14
2026.06.11
2026.06.08
2026.06.05
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Віктор Марач (1955) /
Вірші
/
Із Роберта Фроста
Із Роберта Фроста
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Із Роберта Фроста
КРАЙ ЛІСУ У ЗИМОВИЙ ВЕЧІР
Чий ліс це -- я, напевне, знаю:
В селі його будинок скраю;
Він не побачить, спать вже лігши,
Як я сніги в нім споглядаю.
Кінь фиркає, не зрозумівши,
Чому стою тут, занімівши,
Між лісом і замерзлим ставом
В цей вечір, в році найтемніший.
Дзвенить вуздечкою: "Рушаєм, --
Мов просить, -- час чого ми гаєм?"
Сніжок снується з висоти,
Вітрець легенький пробігає.
А ліс -- очей не відвести,
Та встигнуть обіцявся ти;
І до спочинку довго йти,
І до спочинку довго йти.
КВІТІВ ОСТРІВЕЦЬ
Я в луг прийшов, хоч він і не просив,
Змінить того, хто зранку тут косив.
Давно опала й висохла роса
Й не чуть, щоб десь дзвеніла ще коса.
Вслухаюсь, вгамувавши серця стук,
Чи не долине знов мантачки звук.
Ні, він пішов, скосивши весь загін,
Й один тут я, як був самотнім він.
"Так має буть, -- як відгук з далини, --
Хай поряд чи хай порізно вони."
Та думку цю докінчити не встиг --
Метелик стрімко випурхнув з-під ніг.
На сполох б'ють бентежних два крила:
Де розкіш та, що вчора тут була?
Піднявся вище, глянуть щоб навкруг,
Та замість квітів -- кладовищем луг.
Він полетів, докіль я бачить міг,
Але вернувся знов мені до ніг.
На докір той я відповідь не знав
І сіно знов розтрушувати став.
Та погляд мій він до струмка повів,
Де трав і квітів клаптик уцілів.
Така в них ніжна і п'янка краса,
Що їх минула, не взяла коса.
Їх вранці полюбив косар і спас
Лиш за красу, а зовсім не для нас,
Чи щоб від когось вдячності хотів:
Ні, він від сонця й волі захмелів.
Мені здавалось серед спеки дня,
Що той світанок зустрічаю я
Й мій тішать слух пташині голоси;
Що знову чую спів його коси
Й що душу стрів, споріднену моїй,
І не самотній в праці я своїй,
І що живем вже помислом одним;
Опівдні затінку шукаю з ним.
Хай мить ще -- зовсім я його не знав,
Й ось зараз він близьким і рідним став.
"Всі разом, -- лине з серця глибини, --
Хай поряд чи хай порізно вони."
В ЛИСТЯНИХ ЛІСАХ
Той самий лист осипле осінь,
Що так леліяла весна;
Рудий наст землю має вкрити,
Мов рукавичка шкіряна.
Перш ніж до крон йому піднятись,
Щоб у жару давать знов тінь,
Йому слід вниз, в пітьму спуститься,
Перетворившись в прах і в тлін.
І там пронизаним буть треба
Травою й квітами -- це знак
Відродження. Як все це в інших --
Не знаю: в світі ж нашім -- так!
Чий ліс це -- я, напевне, знаю:
В селі його будинок скраю;
Він не побачить, спать вже лігши,
Як я сніги в нім споглядаю.
Кінь фиркає, не зрозумівши,
Чому стою тут, занімівши,
Між лісом і замерзлим ставом
В цей вечір, в році найтемніший.
Дзвенить вуздечкою: "Рушаєм, --
Мов просить, -- час чого ми гаєм?"
Сніжок снується з висоти,
Вітрець легенький пробігає.
А ліс -- очей не відвести,
Та встигнуть обіцявся ти;
І до спочинку довго йти,
І до спочинку довго йти.
КВІТІВ ОСТРІВЕЦЬ
Я в луг прийшов, хоч він і не просив,
Змінить того, хто зранку тут косив.
Давно опала й висохла роса
Й не чуть, щоб десь дзвеніла ще коса.
Вслухаюсь, вгамувавши серця стук,
Чи не долине знов мантачки звук.
Ні, він пішов, скосивши весь загін,
Й один тут я, як був самотнім він.
"Так має буть, -- як відгук з далини, --
Хай поряд чи хай порізно вони."
Та думку цю докінчити не встиг --
Метелик стрімко випурхнув з-під ніг.
На сполох б'ють бентежних два крила:
Де розкіш та, що вчора тут була?
Піднявся вище, глянуть щоб навкруг,
Та замість квітів -- кладовищем луг.
Він полетів, докіль я бачить міг,
Але вернувся знов мені до ніг.
На докір той я відповідь не знав
І сіно знов розтрушувати став.
Та погляд мій він до струмка повів,
Де трав і квітів клаптик уцілів.
Така в них ніжна і п'янка краса,
Що їх минула, не взяла коса.
Їх вранці полюбив косар і спас
Лиш за красу, а зовсім не для нас,
Чи щоб від когось вдячності хотів:
Ні, він від сонця й волі захмелів.
Мені здавалось серед спеки дня,
Що той світанок зустрічаю я
Й мій тішать слух пташині голоси;
Що знову чую спів його коси
Й що душу стрів, споріднену моїй,
І не самотній в праці я своїй,
І що живем вже помислом одним;
Опівдні затінку шукаю з ним.
Хай мить ще -- зовсім я його не знав,
Й ось зараз він близьким і рідним став.
"Всі разом, -- лине з серця глибини, --
Хай поряд чи хай порізно вони."
В ЛИСТЯНИХ ЛІСАХ
Той самий лист осипле осінь,
Що так леліяла весна;
Рудий наст землю має вкрити,
Мов рукавичка шкіряна.
Перш ніж до крон йому піднятись,
Щоб у жару давать знов тінь,
Йому слід вниз, в пітьму спуститься,
Перетворившись в прах і в тлін.
І там пронизаним буть треба
Травою й квітами -- це знак
Відродження. Як все це в інших --
Не знаю: в світі ж нашім -- так!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
