ДО ЗЕМЛІ

До губ торкнися знов
І ніжністю без меж
Зігрій мене, любов.
Я з вітром теж

Впиваю аромат,
Вслухаюсь в тихий спів.
Який там райський сад
Весною цвів!

До болю в голові
Вино черемух пив,
Росою рукави
Жасмин кропив.

Дні радісно текли,
Допоки юним був;
Як пелюстки пекли
Роз, не забув.

Та охолола кров
І притупився біль,
І якщо пити знов,
То тільки сіль

Із сліз, і в роті лоз
Відчуть кору гірку --
Вони солодші роз
У мить таку,

Коли в сльозах щока
І, грузнучи в пісок,
Затерпла вже рука
І лоб твій змок.

У трав солодкій млі
Блаженніше що, ніж
Припасти до землі
Іще сильніш.

ЩОБ ВИЙШЛА ПІСНЯ

Він зовсім не умів співати
Цей вітер; він не знав, де стать.
Так довго не могло тривати,
Щоб тільки вити і свистать.

Прийшла людина і сказала:
"Ти робиш все, немов на глум."
Де стати, дуть як показала,
Щоб вийшла пісня, а не шум.

Вона повітря в рот набрала
Й, щоб північ в південь перейшла --
Так довго пауза тривала --
І дуть легенько почала.

І звук за звуком, поступово
З гортані, з горла глибини
Явились музика і слово --
І стали піснею вони.

ЗНЕНАЦЬКА

І завжди так, як в цей бентежний час --
Ще тільки дня останній відблиск згас
І білий сніг, що дочекавсь пори,
На голий ліс посиплеться згори
Й зітханням тихим в вітах забринить --
Я у сум'ятті зупинюсь на мить
Зненацька, мов не стрінусь навесні
З усім, що рідне й дороге мені.
І в серці знов проснеться каяття,
Мов і не починалося життя.

Ще все вернеться -- сумніву нема:
Не вічно пануватиме зима.
Дерева сніг по пояс хай заніс --
Іще дзвінкіш озветься в квітні ліс.
Весна прийде й здолає білі мури,
І колись грізні снігу кучугури
Осядуть, зморщаться -- не встежу й сам
Як під пташину метушню і гам
Струмками потечуть, де косогір;
Й ніщо вже білим не потішить зір --
Хіба що гурт берізок на горбі
Та церковка у хат сільських юрбі.