Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.11.28
10:02
Журбою пахне жінка —
У щастя куций вік.
Дістав вже до печінки
Цивільний чоловік.
Від сорому згораєш,
Бо на твоїй руці
Тату — тавро моралі
У щастя куций вік.
Дістав вже до печінки
Цивільний чоловік.
Від сорому згораєш,
Бо на твоїй руці
Тату — тавро моралі
2025.11.28
06:14
Таїться тиша в темряві кромішній
І чимось марить напівсонний двір,
А я римую безнадійно вірші,
Написаним дивуючи папір.
Допоки тиша вкутана пітьмою
За вікнами дрімає залюбки, -
Я душу мучу працею нічною,
Верзіннями утомлюю думки.
І чимось марить напівсонний двір,
А я римую безнадійно вірші,
Написаним дивуючи папір.
Допоки тиша вкутана пітьмою
За вікнами дрімає залюбки, -
Я душу мучу працею нічною,
Верзіннями утомлюю думки.
2025.11.28
03:57
І Юда сіль розсипавши по столу
узяв той хліба зболений шматок
і вийшов геть і ніч така вже тепла
така вже зоряна була остання ніч
і йшов гнівливо машучи рукою
і згадував той тон і ті слова
не чуючи спішить він мимоволі
узяв той хліба зболений шматок
і вийшов геть і ніч така вже тепла
така вже зоряна була остання ніч
і йшов гнівливо машучи рукою
і згадував той тон і ті слова
не чуючи спішить він мимоволі
2025.11.27
19:09
В білих смужках, в смужках чорних,
Скаче, скаче, ще й проворна.
Схожа трохи на коня,
Бо вона йому рідня.
Полюбляє зебра трави,
І швидка - це вам не равлик.
Хижаки не доженуть,
Сонце вказує їй путь.
Скаче, скаче, ще й проворна.
Схожа трохи на коня,
Бо вона йому рідня.
Полюбляє зебра трави,
І швидка - це вам не равлик.
Хижаки не доженуть,
Сонце вказує їй путь.
2025.11.27
18:12
Поляки – нація страшенно гонорова.
То в них сидить іще, напевно, од віків.
Хоч мати гонор – то є, начебто чудово.
Та, як його занадто дуже?! А такі
Уже поляки… Щоб не надто гонорились
Та спільну мову з українцями знайшли,
Таку б державу сильну сотво
То в них сидить іще, напевно, од віків.
Хоч мати гонор – то є, начебто чудово.
Та, як його занадто дуже?! А такі
Уже поляки… Щоб не надто гонорились
Та спільну мову з українцями знайшли,
Таку б державу сильну сотво
2025.11.27
12:41
Він вискакує з двору
і бігає вулицею
невідомо чого.
Чумазий, у лахмітті,
ледве одягнутий.
Викрикує незрозумілі слова.
Радше, їх і словами
не можна назвати.
і бігає вулицею
невідомо чого.
Чумазий, у лахмітті,
ледве одягнутий.
Викрикує незрозумілі слова.
Радше, їх і словами
не можна назвати.
2025.11.27
10:13
Я у душі, мов Іов серед гною,
сиджу паршивий, у коростах весь.
На себе сам збираюся війною,
і правда це, хоча й брехав я десь.
Колись брехав я, мов отой собака,
що брязка на подвір’ї ланцюгом.
Ця книга скарг складе грубезний том,
вмережаний дрібнен
сиджу паршивий, у коростах весь.
На себе сам збираюся війною,
і правда це, хоча й брехав я десь.
Колись брехав я, мов отой собака,
що брязка на подвір’ї ланцюгом.
Ця книга скарг складе грубезний том,
вмережаний дрібнен
2025.11.27
09:21
Профан профан і ще профан
На полі радісних взаємин
На день народження - диван
Аж пам’ять скорчилась… дилеми
Дзвінок дзвінок і ще дзвінок
Приліг проспав ну вибачайте
Бо притомило від пліток
А про народження подбайте…
На полі радісних взаємин
На день народження - диван
Аж пам’ять скорчилась… дилеми
Дзвінок дзвінок і ще дзвінок
Приліг проспав ну вибачайте
Бо притомило від пліток
А про народження подбайте…
2025.11.27
09:21
Не спи, мій друже, світ проспиш,
бери перо, твори шедеври!
Та не шукай тієї стерви,
що вимагає з тебе лиш
смарагди, перла чарівні,
речей коштовних подарунки.
Хай жадібно скуштує трунку,
що наслідований мені!
бери перо, твори шедеври!
Та не шукай тієї стерви,
що вимагає з тебе лиш
смарагди, перла чарівні,
речей коштовних подарунки.
Хай жадібно скуштує трунку,
що наслідований мені!
2025.11.27
07:03
Студеніє листопад
Ув обіймах грудня, -
Засніжило невпопад
Знову пополудні.
Доокола вихорці
Білі зав'юнились, -
В льодом заскленій ріці
Зникнув сонця вилиск.
Ув обіймах грудня, -
Засніжило невпопад
Знову пополудні.
Доокола вихорці
Білі зав'юнились, -
В льодом заскленій ріці
Зникнув сонця вилиск.
2025.11.27
06:05
Не зможу я для тебе стати принцом -
За віком я давно вже не юнак.
Але, можливо, ще на цій сторінці
Ти прочитаєш мій таємний знак.
Кому потрібна сповідь альтруїста,
Коли тепер цінується брехня?
Ніколи я не мав пів королівства,
За віком я давно вже не юнак.
Але, можливо, ще на цій сторінці
Ти прочитаєш мій таємний знак.
Кому потрібна сповідь альтруїста,
Коли тепер цінується брехня?
Ніколи я не мав пів королівства,
2025.11.26
16:55
Туман уранішній осів
На листя пріле,
І відбивається в росі
Недощеміле.
І розчиняється в імлі
Передзимове,
Де пруг, який не доболів
На листя пріле,
І відбивається в росі
Недощеміле.
І розчиняється в імлі
Передзимове,
Де пруг, який не доболів
2025.11.26
15:35
Запровадиш тільки кілька правил…
А вони гризуться між собою.
Робиш зауваження слинявим,
Що не все вимірюється тьмою…
В пам’яті одне, що призабуте
Силоміць витягуєш з кишені
А воно запрошує у бутель
А вони гризуться між собою.
Робиш зауваження слинявим,
Що не все вимірюється тьмою…
В пам’яті одне, що призабуте
Силоміць витягуєш з кишені
А воно запрошує у бутель
2025.11.26
13:00
Сивий дядечко туман
Оселився на полях.
Сива-сива вся земля.
Сивини вже океан.
Потонули ліс і сад.
І будинки в пелені.
Сумно стало і мені.
Зажурився листопад.
Оселився на полях.
Сива-сива вся земля.
Сивини вже океан.
Потонули ліс і сад.
І будинки в пелені.
Сумно стало і мені.
Зажурився листопад.
2025.11.26
12:09
Свою відраду залюбки
у оберемках так затисне,
що задихнутись ненавмисне
вона спроможна. Він такий...
Пригорне міцно до грудей,
погладить кучер неслухняний,
запалить світло полум'яне
в туманний день, як Прометей!
у оберемках так затисне,
що задихнутись ненавмисне
вона спроможна. Він такий...
Пригорне міцно до грудей,
погладить кучер неслухняний,
запалить світло полум'яне
в туманний день, як Прометей!
2025.11.26
11:12
Півник заспівав в Єрусалимі,
І на вранішній отой тоненький спів
В пам’яті закукурікали півні понад Супоєм
У далекому тепер, як і літа, Яготині.
Не ідеї нас єднають з материнським краєм,
Не герої на баскім коні,
А сумне «кру-кру», неспішний постук дя
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І на вранішній отой тоненький спів
В пам’яті закукурікали півні понад Супоєм
У далекому тепер, як і літа, Яготині.
Не ідеї нас єднають з материнським краєм,
Не герої на баскім коні,
А сумне «кру-кру», неспішний постук дя
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.26
2025.11.23
2025.11.07
2025.10.29
2025.10.27
2025.10.20
2025.10.01
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Віктор Марач (1955) /
Вірші
/
Із Роберта Фроста
Із Роберта Фроста
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Із Роберта Фроста
НЕОБРАНА ДОРОГА
В осінньому лісі розвилка доріг,
Що в даль пролягли крізь тремку позолоту.
Одразу обидві я вибрать не міг
І ту, що тулилася ближче до ніг,
Очима пробіг майже до повороту.
А інша, яку все ж нарешті обрав,
Та більше неходженістю привертала
І вруном відрослих нетоптаних трав,
Хоча, може, тих, хто на неї звертав,
Вона і сама, ще й добряче, топтала.
Обох їх однаково лист жовтий крив,
Що плавно й безшумно з дерев опускався.
Я першу залишив до кращих часів,
Та звивистість знавши життєвих шляхів,
Вернусь що сюди знов, і не сподівався.
Все ж, певне, колись, всі відклавши діла,
Я давній свій вибір згадаю до болю:
Дороги дві -- кожна у безвість вела --
Й обрав ту, що сходжена менше була,
А в іншому всьому -- поклався на долю.
ДО СЕБЕ
Я вірю, що дерев похмура міць,
Де вітер не прорветься й силоміць,
Не тільки, щоб навіювать печаль,
А через них буття явити даль.
Якщо колись в їх лоно увійду,
Неходженою стежкою піду,
А не розбитим шляхом, де візок
Пересипа колесами пісок.
Ну а якби, кому я дорогий,
Засумнівавсь, чи й він мені такий,
І вирушив за мною навздогін,
То врешті пересвідчився б і він:
Я не змінивсь -- сильніш лиш вірить став
В те, що й раніше істинним вважав.
НАРІКАННЯ
Я брів через луки й поля,
Крізь нетрі і грязь пробирався,
На горб піднімався крутий,
Щоб вдаль глянуть, знову спускався;
Далеко залишився дім,
Та я не вертався.
Земля вкрита листям сухим,
Лиш дуб своє міцно тримає:
Його по одному віддасть,
Коли вже метіль закружляє,
Бриніти на мерзлім снігу,
Де те дотліває.
І листю, що вже віджило,
Намоклому скніти у тузі;
Вже айстри давно відцвіли,
Самотньо і порожньо в лузі;
А серце все рветься кудись
В бентежній напрузі.
Для нього змиритись з усім --
Не те ж хіба саме, що й зрада,
Коли вже покластись душа
На розум й обставини рада;
Мов літо, минула й любов --
Остання відрада.
МІЙ ОСІННІЙ ГІСТЬ
О смутку мій, я вдячний долі,
Що знову чую голос твій:
"Що краще, ніж дерева голі?" --
Коли в осінньому роздоллі
Бреду по стежці луговій.
Твоїм словам я ладен вірить,
Хоч серце і зайшлось в журбі --
Що птахи подались у вирій,
Що іній ліг на вигон сірий,
І як приємно це тобі.
Прощальним відблиском згасання
Осяяні гаї сумні;
Зів'яле поле й нарікання,
Чи так же ця краса остання,
Як і йому, близька мені.
Так, я люблю цих днів відраду,
Мені печаль їх не нова;
Та все ж бентежність листопаду
Аж до самого снігопаду
Прекрасніша за всі слова.
В осінньому лісі розвилка доріг,
Що в даль пролягли крізь тремку позолоту.
Одразу обидві я вибрать не міг
І ту, що тулилася ближче до ніг,
Очима пробіг майже до повороту.
А інша, яку все ж нарешті обрав,
Та більше неходженістю привертала
І вруном відрослих нетоптаних трав,
Хоча, може, тих, хто на неї звертав,
Вона і сама, ще й добряче, топтала.
Обох їх однаково лист жовтий крив,
Що плавно й безшумно з дерев опускався.
Я першу залишив до кращих часів,
Та звивистість знавши життєвих шляхів,
Вернусь що сюди знов, і не сподівався.
Все ж, певне, колись, всі відклавши діла,
Я давній свій вибір згадаю до болю:
Дороги дві -- кожна у безвість вела --
Й обрав ту, що сходжена менше була,
А в іншому всьому -- поклався на долю.
ДО СЕБЕ
Я вірю, що дерев похмура міць,
Де вітер не прорветься й силоміць,
Не тільки, щоб навіювать печаль,
А через них буття явити даль.
Якщо колись в їх лоно увійду,
Неходженою стежкою піду,
А не розбитим шляхом, де візок
Пересипа колесами пісок.
Ну а якби, кому я дорогий,
Засумнівавсь, чи й він мені такий,
І вирушив за мною навздогін,
То врешті пересвідчився б і він:
Я не змінивсь -- сильніш лиш вірить став
В те, що й раніше істинним вважав.
НАРІКАННЯ
Я брів через луки й поля,
Крізь нетрі і грязь пробирався,
На горб піднімався крутий,
Щоб вдаль глянуть, знову спускався;
Далеко залишився дім,
Та я не вертався.
Земля вкрита листям сухим,
Лиш дуб своє міцно тримає:
Його по одному віддасть,
Коли вже метіль закружляє,
Бриніти на мерзлім снігу,
Де те дотліває.
І листю, що вже віджило,
Намоклому скніти у тузі;
Вже айстри давно відцвіли,
Самотньо і порожньо в лузі;
А серце все рветься кудись
В бентежній напрузі.
Для нього змиритись з усім --
Не те ж хіба саме, що й зрада,
Коли вже покластись душа
На розум й обставини рада;
Мов літо, минула й любов --
Остання відрада.
МІЙ ОСІННІЙ ГІСТЬ
О смутку мій, я вдячний долі,
Що знову чую голос твій:
"Що краще, ніж дерева голі?" --
Коли в осінньому роздоллі
Бреду по стежці луговій.
Твоїм словам я ладен вірить,
Хоч серце і зайшлось в журбі --
Що птахи подались у вирій,
Що іній ліг на вигон сірий,
І як приємно це тобі.
Прощальним відблиском згасання
Осяяні гаї сумні;
Зів'яле поле й нарікання,
Чи так же ця краса остання,
Як і йому, близька мені.
Так, я люблю цих днів відраду,
Мені печаль їх не нова;
Та все ж бентежність листопаду
Аж до самого снігопаду
Прекрасніша за всі слова.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
