НЕОБРАНА ДОРОГА

В осінньому лісі розвилка доріг,
Що в даль пролягли крізь тремку позолоту.
Одразу обидві я вибрать не міг
І ту, що тулилася ближче до ніг,
Очима пробіг майже до повороту.

А інша, яку все ж нарешті обрав,
Та більше неходженістю привертала
І вруном відрослих нетоптаних трав,
Хоча, може, тих, хто на неї звертав,
Вона і сама, ще й добряче, топтала.

Обох їх однаково лист жовтий крив,
Що плавно й безшумно з дерев опускався.
Я першу залишив до кращих часів,
Та звивистість знавши життєвих шляхів,
Вернусь що сюди знов, і не сподівався.

Все ж, певне, колись, всі відклавши діла,
Я давній свій вибір згадаю до болю:
Дороги дві -- кожна у безвість вела --
Й обрав ту, що сходжена менше була,
А в іншому всьому -- поклався на долю.

ДО СЕБЕ

Я вірю, що дерев похмура міць,
Де вітер не прорветься й силоміць,
Не тільки, щоб навіювать печаль,
А через них буття явити даль.

Якщо колись в їх лоно увійду,
Неходженою стежкою піду,
А не розбитим шляхом, де візок
Пересипа колесами пісок.

Ну а якби, кому я дорогий,
Засумнівавсь, чи й він мені такий,
І вирушив за мною навздогін,
То врешті пересвідчився б і він:

Я не змінивсь -- сильніш лиш вірить став
В те, що й раніше істинним вважав.

НАРІКАННЯ

Я брів через луки й поля,
Крізь нетрі і грязь пробирався,
На горб піднімався крутий,
Щоб вдаль глянуть, знову спускався;
Далеко залишився дім,
Та я не вертався.

Земля вкрита листям сухим,
Лиш дуб своє міцно тримає:
Його по одному віддасть,
Коли вже метіль закружляє,
Бриніти на мерзлім снігу,
Де те дотліває.

І листю, що вже віджило,
Намоклому скніти у тузі;
Вже айстри давно відцвіли,
Самотньо і порожньо в лузі;
А серце все рветься кудись
В бентежній напрузі.

Для нього змиритись з усім --
Не те ж хіба саме, що й зрада,
Коли вже покластись душа
На розум й обставини рада;
Мов літо, минула й любов --
Остання відрада.

МІЙ ОСІННІЙ ГІСТЬ

О смутку мій, я вдячний долі,
Що знову чую голос твій:
"Що краще, ніж дерева голі?" --
Коли в осінньому роздоллі
Бреду по стежці луговій.

Твоїм словам я ладен вірить,
Хоч серце і зайшлось в журбі --
Що птахи подались у вирій,
Що іній ліг на вигон сірий,
І як приємно це тобі.

Прощальним відблиском згасання
Осяяні гаї сумні;
Зів'яле поле й нарікання,
Чи так же ця краса остання,
Як і йому, близька мені.

Так, я люблю цих днів відраду,
Мені печаль їх не нова;
Та все ж бентежність листопаду
Аж до самого снігопаду
Прекрасніша за всі слова.