Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.06
15:33
Дід у вицвілій мазепинці на клас подивився.
Йому раптом щемно стало, що аж просльозився.
Це ж уперше, як героя його запросили
До дітей. Бо з того часу, як проголосили
Їх запроданцями, навіть і мислі не мали
Про таке розповідати, у собі тримали.
А те
Йому раптом щемно стало, що аж просльозився.
Це ж уперше, як героя його запросили
До дітей. Бо з того часу, як проголосили
Їх запроданцями, навіть і мислі не мали
Про таке розповідати, у собі тримали.
А те
2026.08.06
15:09
У липневому номері "Української Літературної Газети" надруковано магістральний вінок із моєї корони сонетів "Смарагдова тиша". Це для мене, дійсно, подія. Пригадуються слова та погрози деяких авторів Поетичних Майстерень, наших провідних новаторів-про
2026.08.06
14:28
Острів Епштейна в далекому морі.
Острів розпусти. Розкладений Рим
Так розвалився у плотській покорі.
Посох історії буде твердим.
Дика еліта вже геть занепала,
У дебілізмі не відає меж.
І словеса, як фальшиві опали,
Острів розпусти. Розкладений Рим
Так розвалився у плотській покорі.
Посох історії буде твердим.
Дика еліта вже геть занепала,
У дебілізмі не відає меж.
І словеса, як фальшиві опали,
2026.08.06
14:27
Лускаті хмари - окуні рожеві.
Заграви блиск на кожному зажеврів.
Їх неба невід викине на берег,
Де млою стануть кольорові пера
Тих дивних риб, що хмарами здалися.
А променю блесна над краєм блисне,
Над пляжем, де із оніксами гравій,
Заграви блиск на кожному зажеврів.
Їх неба невід викине на берег,
Де млою стануть кольорові пера
Тих дивних риб, що хмарами здалися.
А променю блесна над краєм блисне,
Над пляжем, де із оніксами гравій,
2026.08.06
12:01
Суд історії на балконі палацу
Клеопатра увірвалася на відкриту терасу палацу, де Цезар спостерігав за пожежею. Її сукня з найтоншого китайського шовку тріпотіла на вітрі, а важке золоте намисто-пектораль із зображенням крилатої Ісіди тремтіло від част
2026.08.06
11:52
для чого епатаж
зарафаель собі
життєве щось
знайоме всім тутешнє
із музикою
хай комусь верлібр
ще інший видить
ярлики аптечні
зарафаель собі
життєве щось
знайоме всім тутешнє
із музикою
хай комусь верлібр
ще інший видить
ярлики аптечні
2026.08.06
07:59
Коли ми розумом своїм
Досягнемо зразків
І кобзи наші кам’яні
Зігріють світ батьків,
Де телепати-ковалі
Лежать в основах рун,
І плем’я юних гендлярів
Досягнемо зразків
І кобзи наші кам’яні
Зігріють світ батьків,
Де телепати-ковалі
Лежать в основах рун,
І плем’я юних гендлярів
2026.08.06
07:21
Вітер розвіяв туман над покосами,
Небо безкрає укрила блакить, -
Серпень старанно вмивається росами,
Запахом яблук приємно п'янить.
Ранок серпневий свіжить прохолодою
Та звеселяє піснями птахів, -
Тішуся знову ясною погодою
І позолотою щедрих полі
Небо безкрає укрила блакить, -
Серпень старанно вмивається росами,
Запахом яблук приємно п'янить.
Ранок серпневий свіжить прохолодою
Та звеселяє піснями птахів, -
Тішуся знову ясною погодою
І позолотою щедрих полі
2026.08.05
23:07
І був народ близьким до краху –
від рабства «несолона сіль»,
не стало в нім до Бога страху –
так корабель сіда на міль.
Серед Своїх народів в світі
Господь обрав послами їх,
в своїй землі були щоб ситі –
від рабства «несолона сіль»,
не стало в нім до Бога страху –
так корабель сіда на міль.
Серед Своїх народів в світі
Господь обрав послами їх,
в своїй землі були щоб ситі –
2026.08.05
22:02
Сіре місто це
Залізних рук сплеск
І вечірка для клоунів, хай
Падає дощ недалеко
Прошу ласки, лимонадна бейбі
Як увечері сонце сідає
І земля розливається, вранці
Залізних рук сплеск
І вечірка для клоунів, хай
Падає дощ недалеко
Прошу ласки, лимонадна бейбі
Як увечері сонце сідає
І земля розливається, вранці
2026.08.05
21:37
Ешелон довжелезний. «Телячі» вагони.
По півсотні у кожнім невинних людей.
Чи із розуму це, чи з якихось агоній,
чи від вбивчих якихось примарних ідей?!
Виселенцями стали вкраїнські селяни,
що одвіку трудились на рідній землі.
А тепер конвоїри зухв
По півсотні у кожнім невинних людей.
Чи із розуму це, чи з якихось агоній,
чи від вбивчих якихось примарних ідей?!
Виселенцями стали вкраїнські селяни,
що одвіку трудились на рідній землі.
А тепер конвоїри зухв
2026.08.05
16:32
Притулюся тобі до плеча, у смиренні притихну,
І бажання незмінності впреться кутом у висок.
Загустілим повітрям ухватиться порція вдиху,
Та у шелесті ранку відчується часу пісок.
Дай не знати коли і куди розійдуться дороги.
І не відати де і кому об
І бажання незмінності впреться кутом у висок.
Загустілим повітрям ухватиться порція вдиху,
Та у шелесті ранку відчується часу пісок.
Дай не знати коли і куди розійдуться дороги.
І не відати де і кому об
2026.08.05
13:59
Так цілий світ для тебе замалий.
Нікуди не подінешся від себе.
Проб'ється вірш крізь серце запальний,
Тікаючи від ницого вертепу.
Усі маршрути поведуть не в Рим,
А в точку відбуття, у точку пустки.
Втомився без надії херувим.
Немає в болю жодної в
Нікуди не подінешся від себе.
Проб'ється вірш крізь серце запальний,
Тікаючи від ницого вертепу.
Усі маршрути поведуть не в Рим,
А в точку відбуття, у точку пустки.
Втомився без надії херувим.
Немає в болю жодної в
2026.08.05
12:51
Ця оповідь – спроба зазирнути за завісу сухої історичної хроніки. Мені хотілося показати стародавню Александрію 48 року до н.е. періоду цариці Клеопатри та римського імператора Юлія Цезаря як живий організм: з її шумом порту, запахами нільського мулу, роз
2026.08.05
11:36
Тобі написала б я, милий, листа,
та знаю, що він до Едему не дійде.
Від кірки до кірки мене прочитав,
а я нашвидку пролистала деінде.
Залишив на спомин багато чого,
ще більше забрав у мутне потойбіччя —
пів світу і ластівку серця мого,
та знаю, що він до Едему не дійде.
Від кірки до кірки мене прочитав,
а я нашвидку пролистала деінде.
Залишив на спомин багато чого,
ще більше забрав у мутне потойбіччя —
пів світу і ластівку серця мого,
2026.08.05
09:49
мене тримали і тримають
наївні ревнощі твої
мов декадентські ледь
міщанські втім
тендітні фрукти
ледь зіпсовані із краю
не зовсім навіть
мазохізм чи фемінізм
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...наївні ревнощі твої
мов декадентські ледь
міщанські втім
тендітні фрукти
ледь зіпсовані із краю
не зовсім навіть
мазохізм чи фемінізм
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
2026.07.04
2026.07.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Віктор Марач (1955) /
Вірші
/
Із Роберта Фроста
Із Роберта Фроста
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Із Роберта Фроста
НЕОБРАНА ДОРОГА
В осінньому лісі розвилка доріг,
Що в даль пролягли крізь тремку позолоту.
Одразу обидві я вибрать не міг
І ту, що тулилася ближче до ніг,
Очима пробіг майже до повороту.
А інша, яку все ж нарешті обрав,
Та більше неходженістю привертала
І вруном відрослих нетоптаних трав,
Хоча, може, тих, хто на неї звертав,
Вона і сама, ще й добряче, топтала.
Обох їх однаково лист жовтий крив,
Що плавно й безшумно з дерев опускався.
Я першу залишив до кращих часів,
Та звивистість знавши життєвих шляхів,
Вернусь що сюди знов, і не сподівався.
Все ж, певне, колись, всі відклавши діла,
Я давній свій вибір згадаю до болю:
Дороги дві -- кожна у безвість вела --
Й обрав ту, що сходжена менше була,
А в іншому всьому -- поклався на долю.
ДО СЕБЕ
Я вірю, що дерев похмура міць,
Де вітер не прорветься й силоміць,
Не тільки, щоб навіювать печаль,
А через них буття явити даль.
Якщо колись в їх лоно увійду,
Неходженою стежкою піду,
А не розбитим шляхом, де візок
Пересипа колесами пісок.
Ну а якби, кому я дорогий,
Засумнівавсь, чи й він мені такий,
І вирушив за мною навздогін,
То врешті пересвідчився б і він:
Я не змінивсь -- сильніш лиш вірить став
В те, що й раніше істинним вважав.
НАРІКАННЯ
Я брів через луки й поля,
Крізь нетрі і грязь пробирався,
На горб піднімався крутий,
Щоб вдаль глянуть, знову спускався;
Далеко залишився дім,
Та я не вертався.
Земля вкрита листям сухим,
Лиш дуб своє міцно тримає:
Його по одному віддасть,
Коли вже метіль закружляє,
Бриніти на мерзлім снігу,
Де те дотліває.
І листю, що вже віджило,
Намоклому скніти у тузі;
Вже айстри давно відцвіли,
Самотньо і порожньо в лузі;
А серце все рветься кудись
В бентежній напрузі.
Для нього змиритись з усім --
Не те ж хіба саме, що й зрада,
Коли вже покластись душа
На розум й обставини рада;
Мов літо, минула й любов --
Остання відрада.
МІЙ ОСІННІЙ ГІСТЬ
О смутку мій, я вдячний долі,
Що знову чую голос твій:
"Що краще, ніж дерева голі?" --
Коли в осінньому роздоллі
Бреду по стежці луговій.
Твоїм словам я ладен вірить,
Хоч серце і зайшлось в журбі --
Що птахи подались у вирій,
Що іній ліг на вигон сірий,
І як приємно це тобі.
Прощальним відблиском згасання
Осяяні гаї сумні;
Зів'яле поле й нарікання,
Чи так же ця краса остання,
Як і йому, близька мені.
Так, я люблю цих днів відраду,
Мені печаль їх не нова;
Та все ж бентежність листопаду
Аж до самого снігопаду
Прекрасніша за всі слова.
В осінньому лісі розвилка доріг,
Що в даль пролягли крізь тремку позолоту.
Одразу обидві я вибрать не міг
І ту, що тулилася ближче до ніг,
Очима пробіг майже до повороту.
А інша, яку все ж нарешті обрав,
Та більше неходженістю привертала
І вруном відрослих нетоптаних трав,
Хоча, може, тих, хто на неї звертав,
Вона і сама, ще й добряче, топтала.
Обох їх однаково лист жовтий крив,
Що плавно й безшумно з дерев опускався.
Я першу залишив до кращих часів,
Та звивистість знавши життєвих шляхів,
Вернусь що сюди знов, і не сподівався.
Все ж, певне, колись, всі відклавши діла,
Я давній свій вибір згадаю до болю:
Дороги дві -- кожна у безвість вела --
Й обрав ту, що сходжена менше була,
А в іншому всьому -- поклався на долю.
ДО СЕБЕ
Я вірю, що дерев похмура міць,
Де вітер не прорветься й силоміць,
Не тільки, щоб навіювать печаль,
А через них буття явити даль.
Якщо колись в їх лоно увійду,
Неходженою стежкою піду,
А не розбитим шляхом, де візок
Пересипа колесами пісок.
Ну а якби, кому я дорогий,
Засумнівавсь, чи й він мені такий,
І вирушив за мною навздогін,
То врешті пересвідчився б і він:
Я не змінивсь -- сильніш лиш вірить став
В те, що й раніше істинним вважав.
НАРІКАННЯ
Я брів через луки й поля,
Крізь нетрі і грязь пробирався,
На горб піднімався крутий,
Щоб вдаль глянуть, знову спускався;
Далеко залишився дім,
Та я не вертався.
Земля вкрита листям сухим,
Лиш дуб своє міцно тримає:
Його по одному віддасть,
Коли вже метіль закружляє,
Бриніти на мерзлім снігу,
Де те дотліває.
І листю, що вже віджило,
Намоклому скніти у тузі;
Вже айстри давно відцвіли,
Самотньо і порожньо в лузі;
А серце все рветься кудись
В бентежній напрузі.
Для нього змиритись з усім --
Не те ж хіба саме, що й зрада,
Коли вже покластись душа
На розум й обставини рада;
Мов літо, минула й любов --
Остання відрада.
МІЙ ОСІННІЙ ГІСТЬ
О смутку мій, я вдячний долі,
Що знову чую голос твій:
"Що краще, ніж дерева голі?" --
Коли в осінньому роздоллі
Бреду по стежці луговій.
Твоїм словам я ладен вірить,
Хоч серце і зайшлось в журбі --
Що птахи подались у вирій,
Що іній ліг на вигон сірий,
І як приємно це тобі.
Прощальним відблиском згасання
Осяяні гаї сумні;
Зів'яле поле й нарікання,
Чи так же ця краса остання,
Як і йому, близька мені.
Так, я люблю цих днів відраду,
Мені печаль їх не нова;
Та все ж бентежність листопаду
Аж до самого снігопаду
Прекрасніша за всі слова.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
