Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.08
19:47
А пам’ять, як стара в селі криниця,
Що жде щодня тебе чи інших мовчки.
В її глибіні часу таємниця,
У темних водах щастя й смутку роки.
Хоч спрага є, - минуле п’єм поволі.
Згадаймо всіх, що жили з чистим серцем,
Хто слід залишив свій колись у долі,
Що жде щодня тебе чи інших мовчки.
В її глибіні часу таємниця,
У темних водах щастя й смутку роки.
Хоч спрага є, - минуле п’єм поволі.
Згадаймо всіх, що жили з чистим серцем,
Хто слід залишив свій колись у долі,
2026.09.08
18:17
Київ поринув у дронову січ :
Спалах за спалахом - підлість.
Жах у очах, втома блідих облич -
Лине безрадісна дійсність.
Зранку ракета летить навмання,
Димом затягнуте небо.
Мама з дитиною йде в укриття,
Спалах за спалахом - підлість.
Жах у очах, втома блідих облич -
Лине безрадісна дійсність.
Зранку ракета летить навмання,
Димом затягнуте небо.
Мама з дитиною йде в укриття,
2026.09.08
17:31
Підібралася тишком осінь,
на порозі у літа стоїть.
Стука в двері, впустити просить.
Розгубилося літо на мить.
«Утікати, — майнула думка, —
крізь вікно і — немов не було».
Наполегливо осінь стука,
на порозі у літа стоїть.
Стука в двері, впустити просить.
Розгубилося літо на мить.
«Утікати, — майнула думка, —
крізь вікно і — немов не було».
Наполегливо осінь стука,
2026.09.08
13:39
Лишився Лишега у синім вогні,
Такий незбагненний, далекий і мудрий.
Тамує марноту і суєтний гнів,
Пізнавши глибини у стиснутих муках.
Лишився на дні споконвічних легед,
У давньому світі Китаю і Гангу.
Повітря епохи торкнулось легень,
Такий незбагненний, далекий і мудрий.
Тамує марноту і суєтний гнів,
Пізнавши глибини у стиснутих муках.
Лишився на дні споконвічних легед,
У давньому світі Китаю і Гангу.
Повітря епохи торкнулось легень,
2026.09.08
12:32
Чи є вона, та чакра повноти?
В асфальтових ланах — дзвінкі сталеві ікри
Яскравих в часі, збурених мостів,
Отих, якими ми тікати звикли
Від емпірею власного вогню
До дивних див пітьми закляття кави.
Стій-стій! — не лізь у звичне, у YouTube,
В асфальтових ланах — дзвінкі сталеві ікри
Яскравих в часі, збурених мостів,
Отих, якими ми тікати звикли
Від емпірею власного вогню
До дивних див пітьми закляття кави.
Стій-стій! — не лізь у звичне, у YouTube,
2026.09.08
07:37
Знов закурений димами
Стогне Київ мій, -
Хлипи й зойкання місцями
В темряві густій.
Знову ворог підло вдарив
У слов'янства суть, -
Всюдисущий запах гару
Не дає дихнуть.
Стогне Київ мій, -
Хлипи й зойкання місцями
В темряві густій.
Знову ворог підло вдарив
У слов'янства суть, -
Всюдисущий запах гару
Не дає дихнуть.
2026.09.08
01:13
Індик - це своєрідна птиця.
Він дуже любе веселиться.
Індик не схожий на ворону
У нього зовсім інші забобони.
Співає гарно, але не дуже,
Суттєво гірше, ніж Каркуша.
І хоча в ворони тільки крик,
Він дуже любе веселиться.
Індик не схожий на ворону
У нього зовсім інші забобони.
Співає гарно, але не дуже,
Суттєво гірше, ніж Каркуша.
І хоча в ворони тільки крик,
2026.09.07
21:14
Немає віроломнішої віри
як віра малоросів і орди.
Не хижі звірі,
а царі-кумири
юрби – причина чорної біди.
***
Неписані закони для совдепії
як віра малоросів і орди.
Не хижі звірі,
а царі-кумири
юрби – причина чорної біди.
***
Неписані закони для совдепії
2026.09.07
20:44
Чому із звідусюд далеких
Ми добиваємось в забуті Богом села
І припадаємо грудьми до споришу,
До груші тулимось щокою?
Невже, коли літам ощадливий наводиш лік,
Так болісно бракує частки,
Що зветься отроцтвом?
Невже і справді життєве коло
Ми добиваємось в забуті Богом села
І припадаємо грудьми до споришу,
До груші тулимось щокою?
Невже, коли літам ощадливий наводиш лік,
Так болісно бракує частки,
Що зветься отроцтвом?
Невже і справді життєве коло
2026.09.07
20:15
ось і надвечіря
дощик покропив
вицвіле ганчіря
звисле з проводів
піднебесні риби
сунуть далі геть
комунальник
сивий
дощик покропив
вицвіле ганчіря
звисле з проводів
піднебесні риби
сунуть далі геть
комунальник
сивий
2026.09.07
18:24
Святе догорає обійстя,
а ти загубилась в тумані.
Не бійся, рідненька, не бійся,
від зостраху серце зів'яне.
Я знаю, що важко втрачати
набуті скарби мозолями —
дитячу колиску, санчата,
а ти загубилась в тумані.
Не бійся, рідненька, не бійся,
від зостраху серце зів'яне.
Я знаю, що важко втрачати
набуті скарби мозолями —
дитячу колиску, санчата,
2026.09.07
17:23
Вересня кроки спекотні, як влітку,
Сонце палає до втоми щодня.
Бабине літо накинуло сітку,
Те павутиння йому, мов броня.
Ягідки чорні смачної ожини
В лісі осіннім, мов очі блищать.
Терен з колючками попід стежину,
Сонце палає до втоми щодня.
Бабине літо накинуло сітку,
Те павутиння йому, мов броня.
Ягідки чорні смачної ожини
В лісі осіннім, мов очі блищать.
Терен з колючками попід стежину,
2026.09.07
16:46
Хильнув — і позбувся болю.
А може, позбувся себе?
І хтось замість тебе долю
скеровує вже: цоб-цабе.
На інше чекати годі.
«В обійми бери, сатано!»
Що зараз буде, що потім
А може, позбувся себе?
І хтось замість тебе долю
скеровує вже: цоб-цабе.
На інше чекати годі.
«В обійми бери, сатано!»
Що зараз буде, що потім
2026.09.07
14:08
Вода розлилася в долини.
Мовчання панує в степах.
І правда тополі й калини
Кричить, як поранений птах.
Чекаємо світлої днини,
Яка відкидатиме страх.
Вода розлилася степами,
Мовчання панує в степах.
І правда тополі й калини
Кричить, як поранений птах.
Чекаємо світлої днини,
Яка відкидатиме страх.
Вода розлилася степами,
2026.09.07
13:38
Холодний бовдур
Скляної печі,
Рукою злидня
Під плач малечі,
Ще теплій миші —
Шпаркій, голодній —
Даруй зернину,
Як преподобний!
Скляної печі,
Рукою злидня
Під плач малечі,
Ще теплій миші —
Шпаркій, голодній —
Даруй зернину,
Як преподобний!
2026.09.07
09:48
Старі бульбульці - публіка нервова,
Вони самі для себе сомельє.
Глитають чикилдиху із полови,
Носи вмочають потім в олів'є.
Сивуха з часником - найліпша страва ,
А шнапс із пивом - це делікатес!
За штоф винця кумасю кум вкривавив,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Вони самі для себе сомельє.
Глитають чикилдиху із полови,
Носи вмочають потім в олів'є.
Сивуха з часником - найліпша страва ,
А шнапс із пивом - це делікатес!
За штоф винця кумасю кум вкривавив,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.08.07
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
2026.07.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Віктор Марач (1955) /
Вірші
/
Із Роберта Фроста
Роберт Фрост Двоє бродяг в сльоту
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Роберт Фрост Двоє бродяг в сльоту
По бездоріжжю двоє брели
Чужинців, я ж дрова в дворі колов;
Й гукнув один з них: "Рівніш коли!",
Спинивши погляд на купі дров.
Знав добре я, чому він відстав,
В той час як інший понуро брів,
І розумів, що за помисел мав:
Мені підсобить за платню хотів.
Колодок з бука був рівним розпил
Й товсті -- з них кожна, колода немов;
Удар -- і розлітались навпіл
Без трісок, наче камінь колов.
Ті сили, що збирав, мов гроші,
Економлячи для суспільних справ,
В цей день, дозвілля давши душі,
На звичайнісінький бук витрачав.
Хоч сонце й гріло, та вітер сік --
Не злічиш квітня всіх приверед:
Як сонце сяйнуло, а вітер зник --
Й у травні ти, на місяць вперед.
Ще мить -- і промінь останній згас,
Сховавшись за щільний із хмар фасад;
Проснувсь і вітер -- вертатись час
Вже в березень, місяців два назад.
Синюшка пурхає, щоб причесать
На вітрі перо до пера,
Й піснею квітці самотній сказать
Мов хоче: ще цвісти не пора.
Сніжинки пролітають; зима
Мов гра в піддавки й не хоче йти,
А пташка, в синє вдягшись сама,
Звеліть не може іншим цвісти.
З тої води, що влітку шукав,
Взявши в руки з лози пруток,
Тепер всякий слід від копита -- став
І кожна колія нині -- струмок.
Радіючи їй, не забудь, що жде,
В землі сховавшись, морозу кристал,
Й ще покаже, лиш сонце зайде,
В калюжах льодяний свій оскал.
Ці двоє звичне заняття моє
Змусили полюбить ще сильніш,
Прийшовши, щоб отримать своє.
Не відчував так ніколи раніш
З кожним змахом сокири вагу,
Радість ніг прикипать до землі,
Гру мускулів і тіла жагу,
Розімлілих у веснянім теплі.
Двоє бродяг із ближніх лісів
(Бог зна, чи на ніч десь мали схов) --
Одна в них думка -- чи зрозумів:
То їхнє право -- коління дров.
Лісовиків, лісорубів стрів --
Й мене судили вмінням своїм:
Я ж сокирою теж дещо вмів,
То ж зовсім не дурником видавсь їм.
Було все ясно і так, без слів:
Їм ждать лишалось -- і я це знав
Й простий резон їх теж розумів,
Що гратись з ними не маю прав,
Бо праця для них -- заробить гріш
В нужді; мені ж -- для втіхи лишень.
Їх двоє -- то ж і прав вдвічі більш:
На їхнім боці закон в цей день.
У всьому й скрізь я за єднання
І прагну, щоб в житті сплелись
Моє бажання й моє старання,
Мов ока два, що у зір злились.
Лиш там, де з'єднались нужда й азарт,
Де ставка в грі -- саме життя,
Найвищих звершень очікувать варт,
Достойних неба і майбуття.
Чужинців, я ж дрова в дворі колов;
Й гукнув один з них: "Рівніш коли!",
Спинивши погляд на купі дров.
Знав добре я, чому він відстав,
В той час як інший понуро брів,
І розумів, що за помисел мав:
Мені підсобить за платню хотів.
Колодок з бука був рівним розпил
Й товсті -- з них кожна, колода немов;
Удар -- і розлітались навпіл
Без трісок, наче камінь колов.
Ті сили, що збирав, мов гроші,
Економлячи для суспільних справ,
В цей день, дозвілля давши душі,
На звичайнісінький бук витрачав.
Хоч сонце й гріло, та вітер сік --
Не злічиш квітня всіх приверед:
Як сонце сяйнуло, а вітер зник --
Й у травні ти, на місяць вперед.
Ще мить -- і промінь останній згас,
Сховавшись за щільний із хмар фасад;
Проснувсь і вітер -- вертатись час
Вже в березень, місяців два назад.
Синюшка пурхає, щоб причесать
На вітрі перо до пера,
Й піснею квітці самотній сказать
Мов хоче: ще цвісти не пора.
Сніжинки пролітають; зима
Мов гра в піддавки й не хоче йти,
А пташка, в синє вдягшись сама,
Звеліть не може іншим цвісти.
З тої води, що влітку шукав,
Взявши в руки з лози пруток,
Тепер всякий слід від копита -- став
І кожна колія нині -- струмок.
Радіючи їй, не забудь, що жде,
В землі сховавшись, морозу кристал,
Й ще покаже, лиш сонце зайде,
В калюжах льодяний свій оскал.
Ці двоє звичне заняття моє
Змусили полюбить ще сильніш,
Прийшовши, щоб отримать своє.
Не відчував так ніколи раніш
З кожним змахом сокири вагу,
Радість ніг прикипать до землі,
Гру мускулів і тіла жагу,
Розімлілих у веснянім теплі.
Двоє бродяг із ближніх лісів
(Бог зна, чи на ніч десь мали схов) --
Одна в них думка -- чи зрозумів:
То їхнє право -- коління дров.
Лісовиків, лісорубів стрів --
Й мене судили вмінням своїм:
Я ж сокирою теж дещо вмів,
То ж зовсім не дурником видавсь їм.
Було все ясно і так, без слів:
Їм ждать лишалось -- і я це знав
Й простий резон їх теж розумів,
Що гратись з ними не маю прав,
Бо праця для них -- заробить гріш
В нужді; мені ж -- для втіхи лишень.
Їх двоє -- то ж і прав вдвічі більш:
На їхнім боці закон в цей день.
У всьому й скрізь я за єднання
І прагну, щоб в житті сплелись
Моє бажання й моє старання,
Мов ока два, що у зір злились.
Лиш там, де з'єднались нужда й азарт,
Де ставка в грі -- саме життя,
Найвищих звершень очікувать варт,
Достойних неба і майбуття.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
