Чекай...
Не йди!
Постій,
Зажди!

Сумуй...
Обіймай!
Малюй,
Жадай!

Побач,
Віддай.
Пробач...
Чекай...

Дивись
Кудись...
Мирись!
Займись!

Вдихай!
Пізнай!
Твори!
Дістань!


Милуй!
Живи!
Цілуй!
Люби!
17/07/2024

Ти пахнеш вітром й сонцем,
Безмежним сяйвом очей вдень.
Я пахну сіллю й бурхливим морем,
Римами й паперовими словами лишень.

Звучиш ти як пісня, що ллється по світу,
Дарує життя та надію усім.
Моє ж звучання тихе розноситься вітром,
Хоч інколи наростає, переходить у грім.

Даруєш надію, веселощі людям,
Стоїш ти за ними горою завжди.
Я ж бо давно вже застрягла в лютому,
Не мала змоги вилізти звідти сюди.

Так, слухай, я знаю, що не зрозумієш
Моїх всіх метафор, усіх цих висловів гарних.
То ж, просто хочу зробити так, як завжди вмію,
Зберу до купи й напишу зі слів марних.

Скажу раніше до строф цих я "дякую",
Бо я справді вдячна за життя, що можу знову жить.
Ну а наступне, боюсь, взагалі не жартую,
Бо залишу слова у вірші, бо життя знову мчить.

Я хотіла сказати раніше, що, виявляється,
Брехала собі вже пів року, не дивлячись в очі правді.
Наступний рядок тебе вже стосується,
Так як це правда, це справді, так, справді.

Здається, що знаю тебе вже давно,
Це дивно писати, ще дивніше признатись собі.
З початку весни брешу про головне, що,
Виявляється, мені подобається абсолютно все в тобі.

Я намагалась знайти недоліки,
Побачити несправжність та забути.
Як виявилось, це складно зробити,
Складніше, ніж ліхтарик зрання вимкнути.

Не буду розтягувати далі,
Не хочу писати про це я вже більше.
Я знаю те, що не отримаю відповіді зворотньої,
Але головне, що це не найгірше.

Життя складна штука, коли воно плине,
Та й доля завжди робить голові проблем.
Можливо, колись, почуття це мине,
Бо не хочу малювати нових теорем.

Ти чарівна людина, що подарувала спокій,
Я сподіваюсь, що в твоєму житті все складеться як найкраще.
Що ж, тепер, якщо зрозумів, що хотіла написати,
Не буду надокучати твоєму життю одначе.
22/07/2024

Як була малою, все хотіла запитати
У життя великого й безмежного одне:
Чому сонце сяє? Чому небо синє?
Чому життя велике й таке безмежне?

Дивилась у вікна із різних будівель,
Дивилась у даль, що манила завжди.
На хмари, птахів та погоду мінливу,
Хотіла літати, але чула зсередини "Жди".

Чекай, чекай тихо, смиренно чекай.
Чекай завжди, особливо про себе чекай.
Чекай тихо й гучно, чекай неймовірно,
Чекай, мрії про майбутнє далеко плекай.

Не варто було спонукатись до цього,
Бо, чекавши на щось, що змінило б життя,
Забула про головне, що дароване було мені
Бажання й цілі, що їх виконала би одна єдина дія й мета.
07/07/2024

Тиша ламає почуття неволі.
Тиша працює на великих людей.
Тиша не знає своєї долі.
Тиша шукає забутих людей.

Тиша чекає на сенс й перемогу.
Тиша нудьгує, коли нема сил.
Тиша спокійна, непокірна богу.
Тиша не ставить перед тобою гір й брил.

Тиша відчутна, коли необхідна.
Тиша чарівна, коли головна.
Тиша найкраща, мені завжди потрібна,
Саме тиша керує моє серцебиття.
06/07/2024

Якщо не хочеш чути різноманітності правди,
Закрий не тільки вуха, але також і свої очі.
Закрий, бо вони говорять надто відверто.
Закрий свої очі, хлопчачі чи дівочі.

Очі сяють, очі мріють,
Очі кажуть все про все про все.
Не зможеш просто взяти й кинуть
Свої очі проти неба, а також мене.

Можеш навчитися брехати тонко,
Можеш зіграти тисячу ролей проти себе самого.
Хоча ніколи не побачиш зі сторони, як однаково
Будуть очі твої гинути в пітьмі одиноко.
07/07/2024

Лінь в глибинах мозку від прокрастинації,
Яку я відчуваю вже котру годину.
Єдине, що долає її - нестерпні овації,
Що їх чує серце під кінець тяжкої днини.

Заклики перемоги в моїх очах не вічні,
Хоча і стараюсь не стерти їх поспіхом.
Рутини днів мої завжди чомусь циклічні,
Не можу додати нового й змести старе вітром.

Бачучи, чуючи перемоги інших навколо
Не можу замовити за себе слова.
Чому я не можу, який мій то гріх,
Не можу чути інших радісний сміх.

Я маю піднятись, піти від рутини,
Змінити бажання, змінити всі дні.
Я зможу, в глибинах душі знаю нині,
Що зможу зробити я крок в тишині.

Мені треба просто, мабуть, трохи подумати,
Можливо, не трохи, можливо, що більше.
Я зможу щось, бо не хочеться пилинки дмухати
Із себе старої, якщо не змінюсь та лишуся гірше.
05/07/2024

Не бачу поспіху у тому,
Аби промовити світові наступні слова:
"Скажи мені, благаю тихо, чому
Тебе не може стерти з себе моя голова?"

Музика, співи, слова навкруги
Стихнуть умить, як промовлю питання.
Не мовчи, друже мій чи може, ні, говори,
Говори досхочу про свої бажання.

Говори про себе стільки,
Скільки витримають струни в мені.
А коли ти спинишся, напевно,
Більше не стримаю думки в голові.

Говори про любов, про відвагу, про слово.
Говори про мить тиху, що долає злу лють.
Говори про життя, про бажання, про бога.
Говори про роки, про сьогодення суть.

Не мовчи ні хвилини,
Говори що є сили.
Я не хочу тебе забувати ніколи,
Я не хочу стирати твої всі із серця докори.

Я хочу думати над твоїми питаннями,
Я хочу, аби вони снились мені уночі.
Не мовчи, друже мій, говори про життя завжди,
Не мовчи, прошу тебе, не мовчи ти, кричи!

Твоє слово є яскравіша за всіх сила,
Твоя мова є струмінь душі всесвіту.
Я хочу, щоб вона мене щосекунди гріла
Й ніколи не лишала мене до кінця мого світу.
03/07/2024

Я готова кричати і битися,
Лиш би ти почув тихий шепіт.
Я готова терпіти усе, бо боятися
Сенсу більше немає й не буде.

Я готова ламати картину ілюзії,
Лиш би ти глянув в очі мої більше секунди.
Я готова нести у світ цей контузії,
Незрозумілих віршів тихий голос гуде.

Я готова злетіти у небо з тобою,
Лиш би ти дав мені один лише шанс.
Я готова упасти у пекло страшенне неволі,
Бо боятися гріху є мій вже аванс.

Я готова зривати з людей всі гримаси,
Що вони можуть строїти тобі даремно.
Я готова мовчати, стоючи у куточку,
Боячись образити тебе напевно.

Я готова віддати тобі весь свій світ
Та зробити його між собою й тобою.
Я готова визнати перед тобою зараз тут,
Що втомилася блукати в снах, називатися грою.

Я готова визнати, що ніколи ніколи
Не почую я кращого в світі голосу зі спини.
Я готова загорнутися в себе й ніколи
Не сподіватись на відповідь зі сторони.

Я готова прийняти, що ніколи не почую
У відповідь зі сторони твоєї позитивної відповіді.
Я готова завершити строки, бо більше не чую
Усередині докорів сумління, що стирали моє існування у світі.

Я готова піти, як закінчу останню строку,
Щоби більше ніколи не бачив мене ти.
Але не збираюсь вибачатись за свою простоту.
Це останнє, що мені так кортіло хотіти.
1/07/2024

Піднімемо тост за людину
Без болю у серці.
Най довго живе її славний рід!
Панове та пані, не гоже без перцю
Садити зернятко ілюзії плід!

Чому ти так різко затих, друже наш?
Що, нема що сказати прямо переді мною?
Пфф, ну нічого, увесь твій багаж
Я викину в море, у воду холодну.

Чи знаєте ви та чи повірите мені
Якою славною та страшною є ця людина?
Ні? Ну нехай! Нарешті без вини
Я розповім вам цю історію димну.

Має тисячі вад, що ховає всередині.
Ніколи не скаже нічого поганого навколо.
Але чи знаєте ви, що думки очевидні
Ховаються під маскою, як відкрити все наголо?

Людина ця всіх тримає на плечах,
В цю людину вірить ціла планета.
Але чи знаєте ви, що в захованих речах
Людина ця тримає зарядженого пістолета?

Вона сміється щиро, усім вона до вподоби.
Цю людину поважають за думки.
Але чи бачите ви, що людина ця немовби
Інколи малює хибні й дивні візерунки?

Ця людина щира та відкрита,
Але також ненавидить усе в собі.
Чи знаєте, що саме ця людина добра
Хотіла вкоротити віку, аби не повертатися до своєї боротьби?

Ця людина втомилася жити,
Хоча виглядає як сонечко яскраве.
Вона знає, якщо себе не вбити,
Вона помре раніше, стане для всіх млява.

Ви ставите цю людину до прикладу,
Хоча вона хоче, аби ви відчепились.
Чому ви не чуєте тихого шепоту,
Коли ця людина хоче, щоби ви всі спинились?

Відпустіть її, прошу, не тримайте надовго.
Ви ламаєте крила цієї людини весь час.
Відпустіть її в небо, най злетить вона в хмари,
Най живе життя своє нарешті без вас!
28/06/2024

Світе, вибач за наступні слова,
Але довше терпіти не можу я більше.
Чому в мене кругом має завжди йти голова
Від твоїх випробувань в безнадійності грішній?

Чому я завжди маю тягати при собі план?
Чому маю завжди усім догодити?
Може, проблему описав мій аркан,
Коли заповіли мене дитиною рано виростити?

Чому я маю бігти далеко від дому?
Чому маю бути надією всім?
Чому, коли злюсь, наче блиском і громом
Несуться думки у життя усім їм?

Чому я не маю права на щастя,
Коли всі навколо відверто щасливі?
Можливо, любов та добро у ненасті
Колись я знайду у твоєму жорстокому вимірі?

Чому моя доля не хоче збагнути,
Що дитині малій не по силі страждання?
Вона мене слухать не хоче і чути,
Тому вочевидь це єдине про неї знання.

Вона вирішила собі мене інакше оберігати,
Підставляючи з кожним кроком розпечене скло.
Було б краще тої долі ніколи не знати,
Коли вона таке у мій світ приносить "добро".

Я буду кричати на неї, я буду сваритись.
Ніколи не забуду про немилість її.
Можливо, із часом прийму й перестану битись.
Можливо, вона точно знає, як краще мені?
25/06/2024

Тихо.
Зачекай.
Помовч, будь ласка, зара.
Тихо, тихо.
Чуєш? Ні? Летить по небу хмара.

Відчуваєш, як біжать мурахи тілом?
Зара буде, бо вони єдині є мірилом.
Чого? Скажи, навіщо вони мені зара?
Бо суть природи й закон вічний вдалий.

Чи може, ти віриш лише тільки в бога,
Що тільки він подарував нам владу слова?
Ой ні, не караю за віру, ну що ти!
Мені поділом ваші страждання й скорботи.

Єдине не люблю, коли ви, затихнув,
Стараєтесь нас інших захопити у вихор
Усіх ваших страждань, переживань, молитов,
Бо не вірю я в слово, що лишив його бог.

Не вірю, бо він не злічив від хвороби.
Не вірю, бо не припинив ваші скорботи.
Не вірю, бо віра у мені вся пропала,
Коли на будинок сусідній бомба впала.

Чи може, ваш бог не радіє дитинству,
Що так заохочує інших до вбивству?
Ви ледарі, ось хто ви іншою мовою,
Бо вважаєте усі проблеми турботою.
Я вас не осуджу, живіть, як хочете самі,
Але не чіпайте серце в мені,
Якщо не хочете відчути морок зі сторони.
25/06/2024

Знаєш, за що я ненавиджу тебе?
Тому що ти засів у думках в голові.
Тому що ти існуєш поряд в моєму сні.
Тому що я просто боюся сказати собі,
Що відчуваю щось більше до тебе.

Я ненавиджу себе за свої думки.
За те, що не можу зупинити в своїй голові.
За те, що не змогла я наважитись відповісти тоді,
Коли запитання твоє повисло в повітрі.

Я поет, я письменник,
Я ніколи не муза, ніколи не просто "я".
То чому ж я не можу наважитись жити далі,
Коли доля, дії, моє усе сьогодення й життя?

Я беру олівець та пишу дурні строчки,
Що говорю тобі прямо зараз я тут.
Я боюсь, справді сильно боюсь тої точки,
Коли слова змішаються перед тобою у бруд.

Пробач, що кажу тобі прямо й дослівно,
Але таке вже моє, така вже я, ти напевно знаєш.
Пробач за цей вірш, сподіваюсь, розійдемось мирно,
Я розумію, що ти справді щось більше не відчуваєш.

Я поет, я ледар, я завжди буду блазнем.
Отаке вже моє, отака вже і я.
У реальності не буду ніколи тримати тебе в'язнем,
Але подумки я завжди лишуся твоя.
20/06/2024

Шановний, ви живете в моїх думках,
У сповідях моїх, в моїх історіях,
В моїй великій голові, в моїх фантазіях,
В моєму подиху, в моїх невтомних мріях.

Кажете впевнено про свої зелені очі,
Хоча я точно знаю - там немає зелені.
Немає зелені, бо бачу відблиски сонячні
В ваших очах прекрасних, впевнених.

Я вашу посмішку порівнюю із іншими,
Коли дивлюся мимоволі не на вас.
Думки мої водночас стали грішними,
Бо хочу посмішку я вашу у свою колекцію прикрас.

Я вам пишу інколи лише для того,
Аби відбити в собі думки про ваш вільний час.
Чому ж тоді відповідаєте інколи схвильовано?
Чому ви знову заставляєте мене думати про можливих "нас"?

Та з кожним днем я розумію напевно й точно,
Що менше думаю про ваші очі, ваш силует.
Не забуття це, не припинення, а тихий спокій
Кохання мого, що здатен описати лиш поет.

Я буду тихо вас любити серед ночі,
Я буду тихо й інколи думати про вас.
Дякую за пристрасть, що подарували ваші очі,
Але пора прощатися, прийшов нарешті час.
20/06/2024

Сіра бетонна дорога.
Сірі графітні олівці.
Сіра зсередини будівля з порога.
Сірі букви розплились по сторінці.

Сіра чашка пахучого чаю.
Сіре небо з хмарками над головою.
Сіра калюжа, що витікла з морю.
Сірий розсип землі вікової.

Сірий одяг навкруги.
Сірі обличчя втомлені.
Сірі темні балакучі мухи.
Сірі блоки у землю встромлені.

Світло-сірий, темно-сірий,
Теплий й холодний сірий завжди.
Сірий застила собою віру,
Виділяє у всіх нас великі вади.

І чомусь всі ведуться на його правила.
Чомусь завжди піклуються про сіре.
Може, лише я єдина марила,
Аби інші кольори в світі майоріли?

Стільки інших відтінків,
Стільки краси навкруги, де не глянь.
Дорослі люди не бачать недоліків
У єдиних сірих діянь.

Вони не бачать, чи, мабуть,
Не можуть побачити спокійно,
Скільки кольорів існує у світі.
А їхні діти, рішаючи вільно,
Не можуть пояснити дорослим
Про вади сірого в містах й житті.

17/06/2024

Що ж, нащо нам це все?
Хмм, а й справді, нащо?
Все просто, попри невдачі й пекло пустель
Я хочу поділитися думками своєй вдачі.

Тут буду я писати,
Тут буду я багато говорити.
Хоча, здається, було краще подрімати,
Чи сісти з книжкою чаю гарячого випити.

Фу, досить фарсу,
Давай на чистоту!
Навіщо тобі пудрити людям їхні
Й так засіяні думками мізки?
Хмм, думаю, цю загадку просту
Я відповім спокійно та без різки.

Люблю писати, давно люблю писати я,
Та й говорила я про це лише собі та друзям.
А що ж до світу неосяжного навколо себе, ґа?
Що ж, думаю, настав час показати світу свої музи.

Страшно тобі?
Бррр, неначе в сніг ногою я вступила.
Але я сподіваюся, що скоро, попри страх,
Проявить себе нова піднесена до неба сила.

Та що ж балакаю я без перестану?
Мабуть, ви вже втомились слухати лише цей вступ.
Пробачте за довгеньку цю страшенну паузу.
Все-все, я замовкаю на цій ноті прямо тут.
14/06/2024

Через літери на папері
Я бачу сотні емоцій й життів.
Через екрани, у своїй манері,
Передаю думку своїх відкриттів.

Дивно, мабуть, жити мною,
Бо ніколи до цього моменту
Я не думала, що так далеко від свого бою,
Я залишу частину життя для нового куплету.

Пісні? Ні, авжеж ні!
Хоча, мабуть, колись, так, колись, я не знаю...
Що ж тоді ти побачила у своєму сні?
Що ж, не буду вагатись, все просто -
Промінчик малесенький раю.

Не біблійного, ні.
Не якогось такого, що було його описано
Тисячу років й тисячами людьми.
Звичайного, оком людським не поміченого,
Маленького, що його я знайшла у своїй же пітьмі.

Цей промінчик надії,
Мого щастя великого
Я знайшла у пустелі розбитих мрій.
Підібрала до себе,
Охопила, зігріла маленького.
"Закінчився, нарешті, твій довгенький бій."

"Ходім додому, так, додому.
Нарешті будемо ми жити разом та завжди."
Спитаєш мене, що за рай знайшла у собі
Серед бійні, втрат, жахливого погрому?
Все просто, бо мій рай - слова моєї
Пригніченної давно вже правди.
14/06/2024

Застрягли в голові моїй
Слова поважній мною пані:
"Не забувай ніколи ти про Тебе,
Бо люди не піклуються ні про кого,
Окрім самих Себе."

Я довго думала, вагалась,
Коли перед очима зникла пелена ілюзій.
А й справді, як не подивитись,
Не підіймуть інші люди моїх словесних грузів.

Як не думала про інших,
Завжди обирала не першою свою особистість.
Що ж, панове й пані, думок ваших грішних
Не дозволить мені вбрати в себе мужність.

Як стало тихо серед натовпу,
Який вмить я від себе відпустила.
Не хотіла я мовчати, але, зупинившись,
Тихо піднявши очі, мовчки себе простила.

Простила за відчай, за образи, за дим,
Що літав в голові довгий час із дитинства.
Я вважала людей гідними, бо створені Ним,
Хоч і не врятує "спасіння" дикість цього людського звірства.

14/06/2024

Куди не подивлюсь навкруги себе,
Навколо бачу посмішки ілюзій ліцемірства.
Куди не заведе мене стежка дорогоцінна,
Не даси мені вибратися з цього королівства.

Навкруги чути сміх прихованого гордійства,
Що застила перед усім туман очей глибоких.
Моя же стежка - бистра річка ліцемірства,
Не дає мені вибратися із чобіт тих мокрих.

Всі "дякую, ви були неймовірні сьогодні",
Все "яка ж прекрасна ваша думка".
Прикрашені виразні похвали модні,
Хоча не мають спільного з простеньким словом "подяка".

Як буде смішно мені через тисячі тижнів,
Коли усі благання ваші стануть низькі й малі.
Не буду довго говорить я не по темі грішній,
Останнє моє речення - "Зустрінемося в пеклі."
14/06/2024

Неначе привид, я літаю
Серед народу, життя, почуттів.
Собі власної долі я майже не знаю,
Бо дивлюся спокійно я у вихор життів.

Люди бавляться в дурнів,
Як доходить до лиха.
Люди думають тихо,
Коли застила землю крига.

Люди бачать шалені роки,
Що біжать стрімголов і додолу.
Люди знають авжеж й справді таки,
Як тримати над серцем своїм оборону.

Люди вірні собі,
Хоч і люблять брехати.
Люди знають, що все навпаки,
Труднощі можна усі подолати.

Вони дивні, смішні,
Вони вміють дива у світі робити.
Але головне, що відмітить потрібно мені -
Вони справжні, живі,
Вони вміють любити.
12/06/2024

Ненавидь мене кожну суботу,
Кожну середу, кожного дня.
Ненавидь мене попри роботу,
Попри заздрощі, попри слова.

Ненавидь мене зранку за кавою,
Ненавидь перед сном у подушку.
Не забудеш, що сталося раною,
Бо прицілений стоїш на мушку.

Ненавидь мене сильно й не дуже,
Ненавидь ти ніколи й завжди.
Ненавидь, бо єдине зворушнє
Я забрала від слова "люби".

Ненавидь мене сильно по-справжньому,
Ненавидь у думках мимоволі.
Бо ж ніколи не статися "нашому",
Все давно передбачено долі.

В серці краялась думка, що тихо
Ти лишиш все далеко в забутті.
Але ж очі твої випромінюють лихо,
Що не бачила я вже давно у житті.

Ненавидь, прошу тебе, благаю.
Це єдине, що можу лишити тобі.
Зневага не даси ніколи коханню
Силу жити, діяти й любить у мольбі.

Я не вмію показувать людям навкруг
Як люблю їх, як сильно люблю до нестями.
Вибач мене за принесене лихо, мій друг,
Хоч не стягнуться вмить усі лишені рани.

Ненавидь мене від землі і до неба.
Я не зможу віддать теплоту свого серця.
Вибач, тихо промовлю, лише ось так треба,
Бо серце моє давно далеко від тебе б'ється.
12/06/2024

Ненавиджу, що він зробив зі мною,
З моєю спрагою,
З моєю головою.
Аргхх, клята пастка була - його очі!
Не можу їх забути я щоночі!
Ненавиджу його за це
Та хочу більше!
Чому не можу все лишить,
Усе оце облишить?!

Ненавиджу його думки, слова та пасма
Його волосся кращого в житті моїм ненаснім.
Ненавиджу його вимову, погляди й розмови.
Ненавиджу, коли тремтять коліна від утоми
За ним щоразу, як рятуюсь в голові своїй,
Коли я намагаюся відчути себе трохи ще живою.

Тобі ж прекрасно так жилося!
Ти ж знала, що ти хочеш од життя
Й чого не хочеш точно!
Навіщо здався він тобі,
Навіщо, люба моя?
Єдине, що бачу я в твоїх очах -
Спокусу до неволі...

Навіщо, крихітко, ти себе так далеко краєш?
Навіщо не полишиш те, що взагалі собі не маєш?
Навіщо ти не спиш ночима без зірок над головою?
Навіщо все це здалося тобі, навіщо стільки болю?

Прошу, зроби що-небудь, я молю тебе!
Думки полиш, прошу, воно усе тебе гребе!
Не треба на нього чекати, чуєш?
Не треба, я прошу тебе, покинь, бо себе дуриш!
Якби хотів він, то лишився би сто раз!
Якби хотів, то написав би тобі враз!
Навіщо ти накручуєш себе, дівчино сіроока?
Забудь його, бо не симпатія, бо манія це все глибока!

Читаєш, пишеш, вчишся,
Намагаєшся втекти з реальності, я ж бачу.
Я не краю тебе за всі ці спроби зберегти у собі вперту вдачу.
Ти владна над собою, бо не підходиш перша,
Що не питаєш та не пишеш, від цього ти не гірша.

Єдине, прошу тебе, не бреши своїй ти голові.
Не треба затирати всі думки на полу слові.
Не бреши, як співали сотні пісень ще до тебе,
Покинь це все, відпусти нарешті думку ту до неба.
Ти можеш буть собою, ти нарешті вільна.
Я вірю в тебе, бо ти не слабка та не дурна,
Ти сильна!
08/06/2024

Фотографії, слова,
Папери, передмова.
Змішалася до купи як одна
Прихована за стінами утома.

Утома? Ти ж смієшся?
Утома? Ти ж радієш?
Яка утома, коли в розквіті літа,
Коли смієшся і ночами мрієш?

По-вашому, людина, що сміється,
Не знає бід та лиха у житті?
Пробач, але думки ці не годиться
Поширювати серед натовпу в бутті.

Побачивши людину, що сміється,
Подумай двічі чи не думай взагалі.
Можливо, що вона ночами в голові своїй
Давно вже б'ється,
Але не хоче бачити в очах твоїх
Жалю ніколи взагалі.
03/06/2024

Вони всі мовчали,
Коли я говорила,
А коли поставали -
Я замовкла і сіла.

Вони всі закричали,
Ножищами затупчали,
Ну а я все мовчала,
Вся притихла й сиділа.

Вони потім чекали,
Далі плюнули, встали,
Коли я все мовчала,
Вся поникша сиділа.

Не боявшись мовчала,
Не боявшись сиділа,
Як навколо кричали,
Смертю все хихотіли.

А коли сама встала,
Вони сіли й притихли.
Не хотіла казати
Їм у вічі всі лиха.

Тож я просто, притихнув,
Повз усіх них пройшлась.
А позаду нічого й ніхто
Мене не зупиняв.
30/05/2024

Залишуся тут,
Тебе покидаю,
Далеко з тобою
Я більш не літаю.
Далеко з тобою
Я більш не сумую,
А все, що лишилось,
Закопаю й отрую.

Залишуся далі
Від твоїх вагань,
Забуду далеко
Сумні переживання.
Забуду навіки усе,
Що тривало
Й не тільки.
Усе, що всередині
Щімко тремтіти
Ніколи не можна було
Зупинити.

Пишу я навіки
Про все це лиш раз.
Прошу, не залиш
У очах своїх
Стільки ж образ.
Я знаю, що роблю,
То й ти зрозумій -
Ніколи не буду твоя,
Не скажу востаннє
"Я знаю, ти мій."
29/05/2024

Запитали ми в поета якось:
"Як виглядає найкращій поет та творець?",
На що почули здушену відразу:
"Поет - назавжди мертвий для всіх митець."

"Митців не люблять,
Бо вони несуть слова із себе в люди.
Митців вбивають і катують,
Бо так було завжди й усюди."

"Та не кажіть такого, наче
Ви прожили вже кілька сотень літ!"
"Мені й не треба, та одначе
Погодиться зі мною увесь світ.

Не чули новин, не читали газету?
Та вам і не треба, не знайдете вже.
ВОНИ йшли тихенько по душу поета,
Олівець та пусті папери лишались лише.

І так було з кожним, хто знав ціну слова,
Хто вмів догодити та вплести правду в вірш.
Вони позникали зі світу за мову,
Слова їх зостались на паперах лиш.

Тому не питайте мене ці дурниці,
Втопіть свої брєдні в глибокій криниці!
Поет же найкращій - то мертвий митець."
16/05/2024

Якщо запитає народна влада:
"За що тебе посадять через кілька літ?",
Уперто я скажу їй, тихо, смиренно:
"За всюю любов, натхнення, за весь світ!"

Коли запитають "За що ти сиділа?
Чому не уперлась в свободу, їй суть?",
Скажу я уперто, ба трохи примружно:
"За щастя своє, що позбавила лють."

Як хто не побачить, як хто не почує,
Але повсякчас чую все те одне.
Послухайте, прошу, усі схаменіться!
Мої слова ці навіки лишаться,
Бо буде радіти душа, в решті решт оживе!

Не слухайте тих, хто живе по одному,
За фразою "Ну а як же, як не всі інші?"
Затямте одне, я назавжди залишу
В вашім серці одне "Живи так,
Як ніколи ніхто, як ніколи ніяк!"
15/05/2024

Я слухала ваші сповіді
І мліла від образ,
Бо розливалися вони в мені
Бурхливою рікою.
Кого згадали ви,
Коли і нащо - казна зась,
Але відбилося в мені
Назрівше все те мукою.

Чому ви не замовкли?
Чому ж я не спинила?
Чому дозволила я вам
Рознести по усім молву?
Не мала сумніву тоді,
Не маю сумніву авжеж,
Хоча й болить від того сильно,
Бо не терплю того, бо йду.

За всю країну,
За братів та спільную ідею "жизні"
Віддати годні ви тоді
Усе на карту.
Все.
Вже пізно.
Вже пізно повертати на нове,
Так само і з минулим не годиться.
Забувши рід давен, старий той заповіт,
Але не майте права собі утопиться!
11/05/2024

Я була з людьми відкритою,
А в думках собі сердитою.
Хоч була я ззовні тихою,
А в душі таємній лихою.

Із батьками, сестрами - люблячою.
Із братами, друзями - терплячою.
Не була лишень ніколи
Не під кого підходящою.

Букви лились із душі в папери,
Переховувала від себе самої терни.
Не було потреби в твердій жилі,
А лишень хотілось жити із собою
В мирі.

Та не підходящая нікому
Досі ще шукає свого дому.
Хоч немає де лишити свої темні душі,
Завжди переховувала думки в мушлі.

Світ не забариться з довгими роками,
Ще поставить вибір між двома тропами.
Ну а доти, душо моя мила, тверда, гарна,
Не забудь, що ти ніколи вже не марна.
13/05/2024

Людство, світе
Схаменіться!
На хвилинку зупиніться!
Чи не бачите, що коїться
Під вашими ногами?
Чи не відчуваєте на собі
Те, що насилалося в минулому
Міфічними богами?

Як ви можете сидіти
Та нічого не робити?
Ви ж не звірі, ви розумні!
Ви ж придумали всі думи!
Ви ж зробили світ новітнім!
Хлібом накормили житнім!
А тепер складаєте мандат свій?
Навіть пчолиний малий рій
І то багато більше зробить,
Щоби світу не нашкодить!

Людино, прошу, зберісь нарешті!
Чи ти збираєшся до кінця днів своїх
Лежати в ліжку, нити, жерти?!
О так, засуджую тебе я прямо зараз!
І не дивись ти так, це мій тобі наказ!
Вставай хутчіш, бери листок,
Ввійди у світа нестримний той поток.
Пиши, вивчай, малюй, твори.
Не дай цей світ зруйнувать, мов щось тихе!
Живи, людино, прямо зараз тут.
Живи, живи людино, твори
І дихай!
10/05/2024

Нащо перейматися мертвими речами?
Краще перейматись живими почуттями.
Речі тихі пропадуть,
Спогади ж ніколи,
Бо ніколи не поставиш
Ти за них ікони.
Речі зникнуть,
Як зникає повсякчас довіра.
Речі не потребували
Від людей у себе віру.
Речі не говорять так,
Як трепетає живе серце.
Нащо докази тобі до цього?
Зараз вже повір в це!
10/05/2024

Тиша. Ніч.
Закриті штори.
Бац! Там над будинком розлетілись
Пташки залізні з-за кордону,
Що несли руйнування,
Прірву смутку,
Не відповідали на людські благання.

Я підіймаю швидко трубку.
Шепчу, бо голос мій підводить,
А сльози линуть вниз, рікою, швидко,
Пробач мені, любов, дитинко.
Ти не хотіла знову пережити всі страхи,
Аж ось вони нагрянули, ті люті кати,
Що вбили діда, бабу, тітку, всю рідню далеку,
Втекла, сховалася одна лише лелека.

Наступні місяці я чітко пам'ятаю:
Про мандри більше словом не благаю.
Вже вистачило там по горло походити,
Втоптати рідну тінь в чужій землі, понити.
Але вже більше ти не будеш розмазнею!
Твій князівський рід далекий,
Про кого більш ніколи не згадають,
Лишиться в серці назавжди,
Поможе духом давнини тобі!
08/05/2024

Знищ мене!
Прошу, будь ласка!
Що? Не хочеш?
Нате ласка!
Що за вибрики,
Що за стенання?
Що, не вимолвиш
Останнього благання?

Чи ти думав, що, зустрівши,
Зможеш швидко стерти
Себе з мого разуму, одначе,
Та не вистачило вдачі,
Бо тепер ти заблукав далеко
В сходинках, порогах
Мого пекла.

Ти боявся, що не зможеш
Більш покинути на призволяще.
Ха, чи ти подумав: "Боже,
Як же мені витерпіти
Усю ту від неї вдачу?"

Ти забув, коли дивився мені в очі.
Ти забув, коли обійми були довші.
Ти забув, що попри виходки твоєй родини,
Я єдина серед нас обох була людина.

Господи, пробач вже мою душу,
Вже тепер забути все те мушу!
Відпусти мене з моєй в'язниці,
Дай мені напитись із криниці!
Відпусти мене, благаю, в порятунок,
Звільни мене від спогадів,
Віддай їх на гатунок.
Я вже терпіти ніц не можу.
Не можу спати, їсти, наче на ножу
На кінчику його сиджу,
Неначе Ді, що скоро вже побачить
Не пекло, рай, де його вже не стачить.

08/05/2024

Ви кажете мені:
"Закрий нарешті рота!",
Коли кажу я вам навзаєм:
"Стуліть свою безглузду пельку."
Ви промовляєте мені:
"Пошла ти вон отсюда!",
А я, сміючись, перекручую:
"Уже лечу, давно вже світ
Чека на простягнуту у небо
Мою руку!"

Від радості та тільки
Не від смутку
Я розумію,
Яка прекрасна моя мова.
Коли ви гарчите,
Мов кляті цуценята,
Моя вимова чиста,
Прониклива у ваші очі,
В'їдлива, наче велетенська
Справедлива завжди сова.

Трепета душа легкими перами,
Бо розуміє, що ніщо не
Зітре її із цього світу.
Бо навіть якщо він
Наповниться страхітливими мегерами,
Не зможе з'їсти
До останнього шматочка
Її любов, просякнуту народом,
Їм повністю зігріту.
07/05/2024

З міста вічного сонця
Потрапила в місто дощу.
Ніколи не думала собі тихенько,
Що душі буде тяжеленько,
Неначе я їм усім уже мщу.

Територія моря стала
Серцем дракона.
Така ж неповторна,
Смілива, голодна.
Єдине - не рідна мені,
Бо бачу я місто сонця
Щоразу у свому сні.

Всі звичаї дивні,
Та й страви не ті,
Що лишили в серці
Далекі та рідні смаки.
Погода, розмови,
Акценти - все, годі!
Не можу забути далеке
Місто моря тоді!

Сумую за посмішками,
Чіпкими обіймами,
Своїм житлом,
Діалогами милими.
Повірте, повірте мені
Вже нині:
Не лишу я місто моря
Далекій незвіданій римі!
06/05/2024

Можливо, я цинік.
Можливо, що бовдур!
Але ще ніколи не бачив народ,
Як стрімко несу за плечима окопів
В руках тяжеленнну горду та любов.

Вона вся єдина,
Вона неутримна,
Вона вислизає із моїх долонь.
Біжу я все далі,
Минаю все швидше,
Не бачу ба більше за долею гонь.

Вони не зустріли,
Вони не здогнали,
Коли оминав я їхні пусті,
Наче вогник зів'ялий
Та в темряві згаслий,
Чорняві од пекла й нещади зіниці.

Не дякую богу,
Бо він не поміг,
Коли помирали від куль
Всі ті люди.
Моя ж бо обойма
Скінчилась тоді,
Коли навсібіч розгорнулась
Та орда усюди.

Біжу я ще швидше,
Я бачу кінець
Усім тим стражданням
Та втраченій мрії.
Мене прикриває собою
Розгорнутий над головою
Мушкет,
Бо чекав він мене
Вже давно із неволі.

Я трохи подихаю,
Трошки посплю,
Прошу, не ідіть
По мою грішную душу.
Коли я проснусь,
Я поїм та вдягнусь,
Візьму той мушкет
У долоні, бо мушу
Відняти життя у того,
Хто так просто забрав
Все живе в бідного,
А головне його мрійливу
Й таку тонку душу.

03/05/2024

Ви кажете мені, що письменники всі
Ніколи не помилялись у своїх творіннях.
А чи не здається вам, шановне панство, що ті
Маленькі шматочки мистецтва єдине їхнє все вміння?

Мистецтво, мистецтво, мистецтво...
Яке воно в біса все вільне, коли навіть Ви
Не згодні з думками творця, бо надалі
Не зможете згодом стерти усі їхні сліди!

Згорнути, понищити, спалити ущент,
Розстріляти, убити, кинуть за грати.
Нічого із того не полишить думки акцент,
Вона буде жить, буде діять, співати!
04/05/2024

Краса цього світу полягає не в тому,
Аби восхваляти повсюди неволю.
Не в тому, аби полюбляти тиранів,
Не в тому, щоб стояти горою за панів.

Красу цього світу побачиш в любові,
В підтримці, що так захищає від болі,
У радощах малих і більших навзаєм,
Коли усміхнешся кутами губ краєм.

Люби своє щастя,
Живи, процвітай!
Тиранам й панам
Лиш його не віддай.
02/05/2024

Їй всього двадцять три,
Не знаючи, що попереду бурі й вітри,
Не вірячи в долю майбутню та й те,
Куди вітерцем її занесе.

Їй всього двадцять три,
Але бурі тяжкі,
Підіймали все далі і далі углиб,
Розкидаючи навкруг її тонкий слід.

Їй було вдвічі менш,
Як розпався союз
І не знала вона,
Який ляже
На плечі їй груз.

Та і зараз, коли
Вже давно вдвічі старша за всіх,
У душі не забуде,
Що завжди навіки
Буде їй двадцять три.

28/04/2024

Людині для щастя багато не треба:
Лише тепле ліжко й безхмарнєє небо,
Лише трохи болю і більшого щастя,
Аби забувалось нарешті ненастя.

Людина багато від світу не просить:
Лиш трошки любові і друзів у гості,
Лише трошки часу і більше свободи,
Аби забувались страшенні негоди.

Людина благає у світа для себе
Не більше, ніж птах, що літає у небі.
Хліб - гроші, насіння - почуття,
Аби залишало нас всіх каяття.

Чому ти не віриш у всі ці слова,
Коли нам направду ці треба блага?
Атож, зрозумівши цього світу хід,
Отримаєш все і продовжиш свій рід.
28/04/2024

Я втомився.
Я втомився увесь.
Я втомився настільки,
Що не відчуваю тіла.
Я втомився,
Втомили мене звуки.
Я втратив свої крила,
Лишилися у крові руки.

Я втомився тоді,
Коли квітли дерева.
Коли вітер співав
У степу і не чутно
Було рева
Й стогону далекого міста мені,
Хто втомився від
Міської залізної краси.

Я хотів зупинити,
Я хотів полетіти,
Але щось дуже стрімко
Тягло мене вниз.
Не пускали кайдани,
Коли тіло замалим
Вже давно сподівалось
Розчинитись у слиз.

18/04/2024

Він має крила

Білі, білі,

Немов кришталь,

Розсіяний по вітру.

Він дивиться з гори

На завірюху на землі,

Летить ще вище,

Оминає сніжну зиму.



Він думає про неї

Та летить у гори

Все далі й далі,

Омина ліси і доли.

Лиха хвилина не зника,

Ніколи не лиша

Думки його в спокої.



Він долетить до неї,

Він знайде її потім,

Ще трошки вище,

Долина унизу йому "Годі!".



Не можуть більше крила,

Але душа кричить -

Вона не сива!

Вона гарчить на нього

За слабкі думки,

Кричить до глибини,

Що все він може.



"Вона тебе чека" нагадує

Благанно й бездоганно

Спокутує сама провину,

Відгання від лиха

Та й підіймає крила

Все вище й вище в хмари.

24.04.2024

Світ розділився.

О так, він розділився.

Дві частини - до та після.

Два кольори - тиша та життя.

Він розділився на "До тебе"

Та "Вже після",

Коли я відпустила почуття.



Він розділився й склеївся докупи.

Сам взяв й змінив усе довкола.

Моя душа, тонка, вразлива, гола

Відкинула тебе далеко від себе.

Почувши ззаду змах крила янгола,

Піднявшись, що далеко від мене

Ту втіху малу од серця мого забере.



Хоча і не потухнуть кольори,

Всі звуки, голоси, тремтіння мого голосу

Відчує на собі земля, що мене босу

Потягне далі на усі простори,

Лишить далеко у пітьмі маленьку, безголосу

Посеред натовпу смішних роззяв,

Де чутний шепіт стрімко замовкав й стихав.

18.04.2024

Ну скажи, ну хіба не бачиш ти,

Що у світі аж занадто багато краси?

Ну скажи ж мені, хіба не чуєш ти

Ті прекрасні співучі птахів голоси?



Ще скажи, що не чуєш чутливі слова,

Що проносить їх вітер здалека й до дна.

На останок додай ще і те головне,

Що не чуєш щемкий трепет в серці за все.



Як ти можеш казати прості ці слова,

Що від них в мене кругом іде голова?

Я не вірю у те, що ніколи в тобі

Не сміялись й жили грайливі нотки краси.

16/04/2024

Світ не побачить моїх сліз,

Доки не зачинюсь у кімнаті.

Він не почує мого крику, бо не хмиз

Підбурює вогонь у моїй владі.



Побаче мою кров від справ він,

А не від відчаю та слів "Здаюся".

Не згаснуть зорі наді мною,

Бо до кінця я йду, я б'юся, я сміюся.



Увесь цей світ жорсткий, але водночас

Нема нічого ліпшого за його безмежну вроду.

І навіть якщо він все ж спробує зламать мене,

Не стане снаги проти дитя козацького роду.

15/04/2024

Я не хочу бути пустим звуком, словом чи навіть реченням!

Я не збираюся падати низ перед вашим егоїзмом!

Ви зламали мій світ, викрали мою душу,

А тепер кажете мені, як я маю писати,

Про що і для кого!



Я дивлюсь у ваші очі, але не бачу сорому за все:

Вбиваючи, катуючи невинних людей,

Віднімаючи правду та життя,

Ви, Ви і Ваші очі - все пусте!



Чого ж вам мене вже не вбити?!

Чому тримаєте мене на коротенькому повідку?!

Що я зробив такого, що до теперу

Не можу розмовляти серед інших й жити?!



О ні, не згоден я з тим, що кричу прямо зараз у ваші пусті обличчя!

Вони не варті того, щоб я зривався на всю могутність свого голосу!

Але затямте раз і назавжди,

Навіть якщо я помру вже сьогодні, без сорому

Буду жити у серцях, у думках інших навічно!

10/04/2024

Я не хочу бути пустим звуком, словом чи навіть реченням!

Я не збираюся падати низ перед вашим егоїзмом!

Ви зламали мій світ, викрали мою душу,

А тепер кажете мені, як я маю писати,

Про що і для кого!



Я дивлюсь у ваші очі, але не бачу сорому за все:

Вбиваючи, катуючи невинних людей,

Віднімаючи правду та життя,

Ви, Ви і Ваші очі - все пусте!



Чого ж вам мене вже не вбити?!

Чому тримаєте мене на коротенькому повідку?!

Що я зробив такого, що до теперу

Не можу розмовляти серед інших й жити?!



О ні, не згоден я з тим, що кричу прямо зараз у ваші пусті обличчя!

Вони не варті того, щоб я зривався на всю могутність свого голосу!

Але затямте раз і назавжди,

Навіть якщо я помру вже сьогодні, без сорому

Буду жити у серцях, у думках інших навічно!

10/04/2024

Людина невпинна.

Вона невиправна.

Людина нечувана.

Людина цікава.

Вона невблаганна.

Доросла, та все ж

По-дитячому вправна.



Людина є скарб,

Вона ж бо є мука,

Коли вже доходить час до розлуки.

Вона є і сонце,

А також і небо,

І хмари, і злива.

Та що вже казати про мрії невпинно.



Людина - вогонь.

Обпікає всі руки.

Людина бо лід -

Заморожує луки.



Людина є пристрасть,

Вона ж бо і сором.

Злетілись птахи возвеличувать хором

Про дар, що, забувши в хвилини буття,

Вона називає це просто

Життям.

9.04.2024

Сніги біліли, роз'їдали моє горе,

Коли надвечір загорілася зоря.

Потух маленький жовтий вогник в морі,

Забув, мабуть, що йому сяяти пора.



Хворіла завірюха, неначе їй наснився жах,

Забувши, що помре вона, коли потухне ніч.

Жалілася мені, вила, гуділа шумно й страх

Як рвала моє тіло, наче я маленька річ.



Не утихала довго, не вірячи у свою долю,

Боліло мені десь далеко усередині за неї.

Під ранок залишилася спогадом лиш морю,

Коли на підвіконні розпустились білії лілеї.

8.04.2024

Торкнися мене,

Прошу, не бійся.

Торкнися,

Наче світ весь зупинився.



Прошу, лиш трохи,

Лиш одну секунду.

Вона для мене стане більша,

Ніж уся на світі тиша.



Торкнися, наче все

Не має значення.

Наче світ з тобою

Не чекає на побачення.



Постій ще трохи так,

Не йди, не поспішай.

Прошу, постій ще трошки тихо,

У муках моє серце

Не лишай.

11.03.2024

Я не вмію казати "прощавай".

Я не люблю пусті звуки слів.

Та коли наголошуєш тихо "бувай",

Бачу, що у моїм світі більш не буде теплих днів.



Я ненавиджу слово "брехня",

Бо відлуння її нагадує нескінченне пекло.

Забувається тихо у снах, мов марення,

Подих вільний, що огортував мене ніжно і тепло.



Я не можу кричати тоді,

Коли треба сказати усе, що втомилось у серці.

Просто прошу тебе, зупинися та годі

Топити мене у зіницях-озерцях.



Я не хочу, щоб час біг від мене як далі,

Вигрізаючи в душі моїй цеглину світла.

Хочу сказати тобі "дякую", бо, наче діти малі,

Змогли разом токрнутися променів літа.

11.03.2024

Я розбита душа,

Але все ще жива!

Щоб творити, щоб діяти,

Щоб говорити!

Коли жоднеє зло,

Що мене завело

В ту печеру страхіття і болю,

Неспроможне тоді

Зупинити в мені

Крихту правди і тої свободи,

Що сиділа в мені

І чекала на мить

Звільнення від непокою.

28.11.2023

Хочу втопитися в твоїх руках,

Коли обіймеш ти мене навзаєм.

Хочу дивитися на блиск твоїх очей,

Коли помітиш ти мене лиш краєм.



Хочу читати повідомлення від тебе,

Коли розумію, що ти недосяжний.

Чекати, сміятися, плакати, бігти,

Ходити поруч тихим кроком вальяжним.



Я хочу повністю це і не важливо,

Коли закінчиться для мене все це.

Подумки радію, що можливо

Життя залишить і для тебе місце.



Це надто дивно, знаючи свої вимоги,

Коли не вмію я радіти звичайному життю.

Хочу сказати просте дякую, що привели мене дороги

До місця, де немає сенсу бідкатися каяттю.

10.03.2024

Коли ніч зміниться світанком,

Почуєш птаха крик ти за вікном.

Від радості та марева до ранку

Сміятися ти будеш з подивом.



Крізь сон планет та зірок сяйва

Побачиш нескінченную мою любов.

Мої бажання бути із тобою недаремна

Відкриють у тобі надії сяйво знов.



Крізь океан, крізь призму неба і дощу,

Що пробивав своїми слізьми душу мою,

Відчуєш у своїх долонях досхочу

Світанок почуттів, просочених моєю власною жагою.



Не бійся ти мене, кохана моя німфа та лілея.

Тебе не скривдить вже ніхто до самого твого кінця.

Життя наповниться пригодою, мов тая Одіссея,

Бо будемо разом іти ми стежкою сяйливого вінця.

13.02.2024

Чому забрали в мене ви, лютії темні вовки,

Усю любов, всі мрії, все моє життя?

Чому лишили мені страх, страждання милями завдовжки,

Коли хотіла я побути ще дитям?



Не думала, що бути пташкою так важко,

Коли у пташки віднімають світлі крила.

Ховатись на землі мені залишилося тяжко,

Неначе мої ноги тягне донизу брила.



Єдине знаю я, щоб повернутися у небо,

Повинна подолати я свої страхи й вагання,

Бо пам'ятаю я усі слова навмання -

Свободу я отримаю усюю безперервно,

Коли здолаю ворога напевно

Та подарую я народові усі їхні надії,

Що вирвали із них криваві ті злодії.

09.02.2024

Там у весневому садку

Маленький соловей літає.

Тужає горе, з розпачу

Дівчину він чекає.



Вона прийде, тоді коли

Розтануть буйні вітри.

Тоді земля заквітне вся

Та буде вся радіти.



Минає місяць золотий,

Нікого він не баче.

Дівчина та розтанула

У полі в своїй вдачі.



Сміяла, раділа вся,

Що знову повернеться.

Промовила до солов'я,

"Все тільки розпочнеться".



А на зеленому лугу

Щебетає ластівка.

Тужить душа її за те,

Чекаючи хлопчину.



Весь час дивилася у вічі,

Хоча він не дивився.

Хотіла щоб колись і він

Їй повністю відкрився.



Не помічав її хлопчина,

Лише казав змириться.

Вона, змирившись з втратою,

Побігла утопиться.



Та вже немає ластівки.

Немає й солов'я.

Зустрілися лише коли

Покликала земля.

09.02.2024

Пробач мені за горе, розміром з Говерлу.

Пробач мені за сльози, що розлилися річками.

Колись ти зрозумієш, що ніколи не поверну

Твоєї щирості, ба більше і не мали.



Тоді побачиш сонце, що буде більше іншої зорі.

Воно тобі покаже путь, від куди потреба мені іти.

Як будеш бігти, не забудь про свої ясні очі.

Вони єдині в тебе будуть сяяти до ночі.



Прошу тебе, як знайдеш ти мене в далекій далі,

Убий мене, закидай цеглою й камнями.

Бо як зупинишся та знову обіймеш мене руками,

Не зможу більше я боротися з путами.

30/01/2024

Казав пророк тоді "боротися",

Йти до кінця, не кладучиї рук.

Бо не єдиний варіант "сидіть" й "молитися".

Та доля зневажає мертвих мук.



Летять вогні, здіймається й біжить пустеля

Та зазирає до кожного відкритого вікна.

Шепоче тихо, влучно, здрига від того стеля.

Є відчуття, що наче душу прокляна.



Прочитані слова безсмертні хотів до того я

Коли-небудь забуть, бо застилала очі мглою.

Не вірило серце та очі, побачивши потім до дна,

Коли вся правда вирвалась безмежною тоскою.

18/01/24

Прийде твій час, коли впаде зоря,

Що буде сяяти ясніше небокраю.

Тоді відчуєш, що у грудях відчиня

Для серця абсолютно все, що маю.

Бери усе, залиш мені лиш крихти,

Щоб пам'ятати, що я іще жива.

18/01/24

Дивлюсь на того птаха я,

Котрий летить під небесами.

У світі вільний він, не я,

Боротися мені дозволено лише з вогнями.



Обпечені бока, кінцівки в крові,

Охоплюю я ними довгий меч.

Стою, хитаючись, шепочучи до долі,

Благаю її про можливий вибір втеч.



Вона сміється, стара панна,

Кричить на мене, наче я дурний.

Горлане: " Друже мій, тобі дано від давна

Зробити світ цей краще для нових надій!"



Скригочуть зуби, сповнюючи очі люттю

До того, що ніколи не благав.

Хотів колись лише зробити менше болю.

Тепер волію вбити наповал.



Скриплять під моїм тілом дошки

Розтрощеної від недавняя землі.

Плетусь, обходячи, мов кляті мошки,

Розкиданої від озорення краси.



Я бачу те, що виплило з моїх думок,

З моїх бажань, вплетаючись у тіло.

Тая істота, складаючи мій вирок

За тоє, що в середині горіло.



Ще трошки сили, я молю у бога.

Ще трошки часу все це завершити.

Зникає пред очима вся тривога,

Бо починаю у душі марити.



Зробити крок, піднять залізо,

Встромити його в серце без зусиль.

Стоїть вона, істота, зрозумівши надто пізно,

Що не пробігти їй від мене більше миль.



Вона все знає, розуміє свою частку гріху,

Що вирвався із мене навпростець.

Стоїть собі на місці, чути тільки сміху,

Що переказує нам всім простий кінець.



Клинок мій ближче вже до неї,

В повітрі махом напроти серця він.

Пора завершити, звільнити ті надії,

Котрі розвіються, несучи більше змін.



Без перепон, встромляю меч у груди,

Істота дивиться з посмішкою в очах,

Тоді коли у мене сльози всюди,

А птах лишив лиш гіркоту у відчуттях.



Тягнучи до мене одну темну руку,

Торкається мого обличчя холодом.

"Ти зміг", шепоче мені тихо мою муку,

Лишаючись в роках мені лиш спогадом.

08.01.2024

Дивлюсь на того птаха я,

Котрий летить під небесами.

У світі вільний він, не я,

Боротися мені дозволено лише з вогнями.



Обпечені бока, кінцівки в крові,

Охоплюю я ними довгий меч.

Стою, хитаючись, шепочучи до долі,

Благаю її про можливий вибір втеч.



Вона сміється, стара панна,

Кричить на мене, наче я дурний.

Горлане: " Друже мій, тобі дано від давна

Зробити світ цей краще для нових надій!"



Скригочуть зуби, сповнюючи очі люттю

До того, що ніколи не благав.

Хотів колись лише зробити менше болю.

Тепер волію вбити наповал.



Скриплять під моїм тілом дошки

Розтрощеної від недавняя землі.

Плетусь, обходячи, мов кляті мошки,

Розкиданої від озорення краси.



Я бачу те, що виплило з моїх думок,

З моїх бажань, вплетаючись у тіло.

Тая істота, складаючи мій вирок

За тоє, що в середині горіло.



Ще трошки сили, я молю у бога.

Ще трошки часу все це завершити.

Зникає пред очима вся тривога,

Бо починаю у душі марити.



Зробити крок, піднять залізо,

Встромити його в серце без зусиль.

Стоїть вона, істота, зрозумівши надто пізно,

Що не пробігти їй від мене більше миль.



Вона все знає, розуміє свою частку гріху,

Що вирвався із мене навпростець.

Стоїть собі на місці, чути тільки сміху,

Що переказує нам всім простий кінець.



Клинок мій ближче вже до неї,

В повітрі махом напроти серця він.

Пора завершити, звільнити ті надії,

Котрі розвіються, несучи більше змін.



Без перепон, встромляю меч у груди,

Істота дивиться з посмішкою в очах,

Тоді коли у мене сльози всюди,

А птах лишив лиш гіркоту у відчуттях.



Тягнучи до мене одну темну руку,

Торкається мого обличчя холодом.

"Ти зміг", шепоче мені тихо мою муку,

Лишаючись в роках мені лиш спогадом.

08.01.2024

Життя, життя, життя, життя...

Чому стоїш, коли потрібно бігти?

Чому біжиш, коли потрібно вбити?

Чому вбиваєш на очах у всіх і вся?

Чому лишаєш нам лихе своє буття,

Стираєш після дотик гіркого, чужого?



Життя, життя, життя, життя...

Борісь за нього, не за каяття.

Борісь за те, що має лише сяйво.

Борісь тому, що руки довгі, зайві,

Криві, пихаті, ні хвильки не крилаті,

Забрати його можуть легко в будь-кого.



Буття, буття, буття, буття...

Нема на світі правди після того,

Що не відкрив ти за хвилини долі,

Дарованої небесними царями,

Що стали після терпкими сльозами,

Коли не зміг ти захистити все і всіх,

Розтанув після кривди мов кривавий сніг.



Коли, чому, навіщо, де...

Тому що це ніколи правди не назве.

Тому що правда - земля твоя під ногами.

Тому все це - поросле зеленими ланцюгами,

Що міг колись ти просто вирвати з-під себе,

Але не зміг побачити потреби

В хвилини розпачу за довгими роками,

Коли не зміг ти впоратися з ворогами.

29.12.2023

Коли вона сміється, квітнуть зорі.

Коли вона мовчить, на небі ні хмарини.

Коли вона співає, шелесткі тополі

Не забувають про далекі днини.



Коли вона хворіє, тануть глиби

Засніженої горем Антарктиди.

Коли вона танцює, завжди ніби

Світанком спалахнули краєвиди.



Коли вона сумна, на дворі зимно

І лютий вітерець лама надію.

Коли вона нажахана, нестримно

Витає понад горами розбита мрія.



Коли вона читає, чує, каже,

Вона жива, іще усім покаже так.

А коли хтось і стане на заваді,

Панове, ідіть із зали на антракт.

16.12.2023

Чому, коли кричать птахи над головою,

Коли з-над вулиць долинає тиша,

Коли неначе руки тірпкою кропивою

Мені за спиною зв'язала біла миша,

Що смутком серце її горювало,

Коли впадало до пожертви серед тих,

Де поначалу щастя дарувало,

Але лишило все в гнілих руках святих,

Чиє кохання, розколовшись на шматки

Лишило по собі обглодані кістки.



Чому, коли знаходжусь вдалині,

Коли лежу в своїй хатині,

Коли ходжу далеко у гостину,

Коли біжу торкнутися хмарини,

Не відчуваю радості чи сліз.

Неначе все, що зараз преді мною,

Що уповило небо й сни грозою

Забуло про безцінні почуття

Й лишило тільки страх і каяття.



Чому, коли кричать мені позаду,

Питають про мою розраду,

А потім, полишаючи, ідуть,

Забувши щось своє, мабуть.

Тоді мені стає все ясно:

Події сталися невчасно,

Коли, блукаючи думками,

Охоплюю себе руками,

Бажаю схованку свою знайти.



Але тоді, коли пішли тріщини

Над головою, оповитою в крижину

Думок безжально руйнівних і мстивих,

Що закривали розум мій у білий дим,

Тоді, саме тоді було почуто сміх,

Що знав мене давно й не міг

Багато років вишукати, бо переміг

Лише тоді, коли було почути те,

Що хтось чекає ззовні на мене.

15.12.2023

Між нами тисячі миль

І, наче далеко десь у ві сні,

Бувають дні, коли ми самі,

Але душею завжди вдалині,

Де серця й музики, співа й танцю

Та у новенькій вишиванці

Пливемо разом крізь душі темних хвиль.



Далеко там, за темним небозграєм,

Але відоме лише нам

Маленьке місто мрії, де панам

І катам нема на тій землі життя,

Де кожен день маленьке відкриття

Дарує посмішку мені й тобі,

Де небо в фарбах радості,

Де тьма забула своє існування серед тих,

Хто вирушити в місто мрії встиг.

15.12.2023

Вона була усім в цьому крихкому світі,

Посмішка її стояла би поруч з богами,

Знайти подібне неможливо було б на Олімпі,

Сама її стать випромінювала яскраво-пекучу довіру.



Дивилася в очі, якими умієш

Любити мене так гордо і сильно.

Писати про душу, якою хворієш,

Якою страждаєш і мучишся довго.



Кохати, мов дотик, прострелений блимою,

Торкається серця й душі так сумлінно.

Краса, що здається іншим дивною,

Мій погляд і серце заповнила вміло.



Та врода, що вбила в мені крихти надії,

Катувала та била без упину,

Душила мене, звиваючись, наче змії,

Вбивала та крала світлу поетику,

Якою воліла душа жити та прославляти,

В кінці ж мусила п'ятами кивати.



Звичайній людині не посильні ті дії,

Якими вона зруйнувала мене та в кінці,

Закривши перед спустошеним обличчям серця двері,

Лишила моє скалічене "я" в пітьмі.

30.03.2023