Знаєш, за що я ненавиджу тебе?
Тому що ти засів у думках в голові.
Тому що ти існуєш поряд в моєму сні.
Тому що я просто боюся сказати собі,
Що відчуваю щось більше до тебе.

Я ненавиджу себе за свої думки.
За те, що не можу зупинити в своїй голові.
За те, що не змогла я наважитись відповісти тоді,
Коли запитання твоє повисло в повітрі.

Я поет, я письменник,
Я ніколи не муза, ніколи не просто "я".
То чому ж я не можу наважитись жити далі,
Коли доля, дії, моє усе сьогодення й життя?

Я беру олівець та пишу дурні строчки,
Що говорю тобі прямо зараз я тут.
Я боюсь, справді сильно боюсь тої точки,
Коли слова змішаються перед тобою у бруд.

Пробач, що кажу тобі прямо й дослівно,
Але таке вже моє, така вже я, ти напевно знаєш.
Пробач за цей вірш, сподіваюсь, розійдемось мирно,
Я розумію, що ти справді щось більше не відчуваєш.

Я поет, я ледар, я завжди буду блазнем.
Отаке вже моє, отака вже і я.
У реальності не буду ніколи тримати тебе в'язнем,
Але подумки я завжди лишуся твоя.
20/06/2024